Постанова від 29.10.2025 по справі 757/11748/22-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 757/11748/22

провадження № 61-6738св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року в складі судді Новака Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року в складі колегії суддів: Нежури В. А., Невідомої Т. О., Соколової В. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними правочинів та припинення права власності.

Позов мотивований тим, що 15 лютого 2014 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладений договір позики, за яким позивач передав відповідачу грошові кошти в розмірі 16 091 775,12 грн, що еквівалентно 1 888 706,00 дол. США на строк не пізніше 15 серпня 2014 року.

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за вказаним договором позики.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2020 року в справі № 757/38771/17-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково. Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 56 477 309,30 грн, з яких: суму боргу за договором позики від 15 лютого 2014 року в розмірі 1 888 706,00 дол. США, що еквівалентно 51 591 893,10 грн та три відсотки річних, що становить 4 885 416,21 грн, стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 8 000,00 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2020 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року скасовано постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року та залишено в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2020 року.

13 грудня 2021 року, на виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2020 року в справі № 757/38771/17-ц, видано виконавчий лист, за яким 15 грудня 2021 року відкрито виконавче провадження

№ 67916939.

На час звернення з позовом виконавче провадження не завершене. Відповідно до наданої приватним виконавцем Олефір О. О. інформації станом на 14 червня 2024 року ОСОБА_2 декларацію про доходи та майно приватному виконавцю не надав, на виклики не з'являвся, ОСОБА_2 07 грудня 2021 року знятий з реєстрації місяця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , в добровільному порядку грошові кошти боржником не перераховуються, загальна сума стягнутих з боржника коштів становить 80 025,17 грн, заходи з пошуку та виявлення майна боржника тривають, вживаються інші заходи спрямовані на виконання судового рішення, обсяг та вартість виявленого майна (активів) боржника є недостатньою для забезпечення вимог стягувача, покриття основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження.

Крім того, 10 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений ще один договір позики, за яким ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 14 716 609,11 грн, що еквівалентно 1 249 287,70 дол. США.

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за цим договором позики.

26 лютого 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просив визнати недійсним договір позики від 10 липня 2014 року, укладений між ним та ОСОБА_1 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 10 вересня 2014 року, а також відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Станом на час звернення з позовом справа № 757/38773/17 перебуває у провадженні Печерського районного суду міста Києва, судове рішення по суті позовних вимог не ухвалено.

Згідно наданих приватним виконавцем даних між ОСОБА_5 та його дружиною ОСОБА_3 16 серпня 2017 року укладений договір про поділ майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В., відповідно якого істотна частина майна зареєстрованого на боржника була зареєстрована на його дружину.

Так, за цим договором на ім'я ОСОБА_3 було зареєстровано майно, яке раніше було зареєстровано на ОСОБА_2 : шести кімнатна квартира АДРЕСА_2 , житловий будинок загальною площею 561,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 , земельна ділянка площею 1512 кв. м, кадастровий номер 3223155400:05:099:0077, за адресою: АДРЕСА_3 .

Також, предметом договору були: нежилі приміщення з № 1 по № 5 (група приміщень № 15) - офіс загальною площею 129,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 , машиномісце № НОМЕР_1 загальною площею 15,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , машиномісце № НОМЕР_2 загальною площею 15 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , які до 16 серпня 2017 року були зареєстровані на ОСОБА_6 і залишилися за нею зареєстрованими після укладання спірного договору.

Крім того, між ОСОБА_2 та його дружиною ОСОБА_3 17 серпня 2017 року укладений договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В. та зареєстрований за номером 1923, за яким земельна ділянка площею 0,12 га, кадастровий номер 3220886000:02:001:0169, за адресою: Процівська сільська рада, Бориспільський район, Київська область, яка до 16 серпня 2017 року була зареєстрована на ОСОБА_6 та перереєстрована на ОСОБА_2 після укладання спірного договору.

Відповідачі уклали спірний договір про поділ майна (хоча шлюбні відносини у них існують донині) та поділили майно вочевидь нерівнозначно, виділивши ОСОБА_2 лише невеличку земельну ділянку незначної вартості, тобто відповідачі діяли недобросовісно, «вжили право на зло», порушивши права кредитора ОСОБА_1

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір про поділ майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В. 16 серпня 2017 року та зареєстрований за № 1915;

визнати недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В. 17 серпня 2017 року та зареєстрований за № 1923;

припинити право власності ОСОБА_3 на об'єкти нерухомого майна: квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 ; земельну ділянку площею 1 512 кв. м, кадастровий номер 3223155400:05:099:0077, за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1328924932231).

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2024 року в задоволенні клопотань ОСОБА_2 про закриття провадження у справі та непідсудність справи відмовлено.

Суд першої інстанції встановив, що позивач у жовтні 2017 році звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича О. В. про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 16 серпня 2017 року за № 1915 (справа № 757/64782/17-ц). Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2018 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Підставою позову у справі № 757/64782/17-ц зазначено те, що оспорюваний договір був укладений під час дії ухвали Печерського районного суду міста Києва від 26 липня 2017 року про накладення арешту на майно, тому на підставі статей 203, 215 ЦК України позивач просив визнати вказаний договір недійсним. Таким чином, позивач вказував на протиправний намір сторін правочину, їх недобросовісність та зловживання правами відповідно до статей 3, 13 ЦК України. Отже, суд першої інстанції вважав, що сторони у цивільних справах є різними (у справі № 757/64782/17-ц участь брала третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича О. В.) та різні підстави позову.

Заяву про непідсудність справи Печерському районному суду міста Києва суд першої інстанції також вважав необґрунтованою та відмовив у її задоволенні. При визначенні предметної юрисдикції справи суд має виходити із суті права/інтересу, за захистом якого суб'єкт публічного права звертається до суду, та мети звернення з позовом, адже саме такі критерії розмежування належності спору до тієї чи іншої юрисдикції дають змогу найбільш ефективно захистити порушене право позивача, аніж розмежування юрисдикції виключно на підставі участі у спорі суб'єкта владних повноважень.

Обґрунтовуючи свій позов до Печерського районного суду міста Києва позивач посилається на те, що квартира розташована у Печерському районі міста Києва має вищу вартість, ніж загальна вартість будинку та земельної ділянки, що розташовані у Київської області.

Доводи представника відповідача про те, що житловий будинок та земельна ділянка у Київській області є дорожчими за квартиру в Печерському районі міста Києва, матеріалами позовної заяви не підтверджено, адже відповідачем відповідних доказів не надано.

Крім цього, суд звернув увагу на те, що представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 не вказав, до якого саме суду має бути передано справу за підсудністю.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір про поділ майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В. 16 серпня 2017 року та зареєстрований за № 1915. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В. 17 серпня 2017 року та зареєстрований за № 1923. Припинено право власності ОСОБА_3 на об'єкти нерухомого майна: 6-ти кімнатну квартиру загальною площею 287,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 913660480382), житловий будинок загальною площею 561,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 866974732231), земельну ділянку площею 1 512 кв. м, кадастровий номер 3223155400:05:099:0077, за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1328924932231).

Суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_2 , укладаючи оспорюваний договір про поділ майна, був обізнаний про наявність у нього боргу перед позивачем та про звернення ОСОБА_1 з позовами про стягнення боргу за договорами позики на загальну суму понад 3 000 000 дол. США. З матеріалів справ № 757/64782/17-ц та № 757/38773/17-ц вбачається, що напередодні укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку отримав ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 26 липня 2017 року в справі № 757/38773/17-ц, якою накладений арешт на майно, що стало предметом оспорюваного договору та було віднесено до особистої власності ОСОБА_3 . Отже, відповідачі ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_3 могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення про стягнення заборгованості за договорами позики, зокрема втратити об'єкти житлової та комерційної нерухомості внаслідок примусової реалізації майна. Укладаючи оспорюваний договір, сторони відступили від принципу рівності часток подружжя у спільному сумісному майні, передбачивши, що все набуте подружжям нерухоме майно переходить в особисту власність ОСОБА_3 . Такий суттєвий дисбаланс інтересів подружжя у договорі, при відсутності жодного обґрунтування відступлення від принципу рівності часток подружжя у спільному сумісному майні, свідчить про навмисне відчуження частки ОСОБА_2 у об'єктах спільного сумісного майна на користь дружини без отримання розумного еквіваленту.

Такі дії свідчать про недобросовісну поведінку відповідачів, яка була спрямована виключно на унеможливлення звернення стягнення на таке майно на виконання судового рішення про стягнення боргу, та на зменшення обсягу майна ОСОБА_2 в цілому, оскільки очевидним є факт, що належне ОСОБА_2 майно у вигляді автомобіля та однієї земельної ділянки площею 0,12 га не здатні забезпечити виконання зобов'язань перед кредитором. Відсутність іншого майна, за рахунок якого можливо забезпечити вимоги позивача, зокрема в частині примусового виконання судового рішення у справі № 757/38771/17-ц, підтверджується також матеріалами виконавчого провадження № 67916939.

Суд відхилив доводи ОСОБА_2 щодо наявності у нього грошових коштів на рахунках, а також рухомого майна у 2017 та 2018 роках, як обґрунтування відсутності наміру приховати майно, на яке може бути звернене стягнення. Відповідно до інформації, яка надана приватним виконавцем, грошові кошти в установах банків, щодо яких зазначається у запереченнях ОСОБА_2 , станом на період здійснення заходів примусового виконання рішення відсутні, декларацію про майновий стан боржника ОСОБА_2 не надав, у добровільному порядку рішення суду не виконує, що свідчить про умисне ухилення ним від виконання рішення та приховування грошових коштів та/або рухомого майна за його наявності.

Отже, суд зробив висновок про фраудаторний характер оспорюваних правочинів з відчуження ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 наявних у боржника об'єктів нерухомого майна, зловживання ОСОБА_2 при цьому належним йому суб'єктивним правом на укладання цих угод та розпорядження власністю не для задоволення легітимних інтересів, а з метою уникнення відповідальності перед кредитором за договорами позики, враховуючи безоплатний характер оспорюваних правочинів, що не мали для ОСОБА_2 очевидної легітимної мети при їх вчиненні і були спрямовані на завдання шкоди кредитору, так як призвели до неможливості виконати свої зобов'язання перед кредитором, зокрема, за рахунок цього майна, та до неплатоспроможності ОСОБА_2 .

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про визнання недійсними оспорюваних правочинів та повернення у власність ОСОБА_2 відчужених об'єктів шляхом відновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідного запису щодо ОСОБА_2 та скасування запису про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на відповідні об'єкти.

Суд також відхилив доводи ОСОБА_2 , які викладені у відзиві, згідно з якими укладення оспорюваних договорів не пов'язано з існуванням судових проваджень за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, оскільки під час судового розгляду відповідачами не надано доказів того, що сторони завчасно (до звернення ОСОБА_1 з позовами про стягнення боргу) мали намір укласти оспорюваний договір, в тому числі доказів того, що у подружжя існували домовленості щодо відступлення від принципу рівності часток у спільному сумісному майні, а також того, що існують об'єктивні передумови для відступу від такого принципу. Відповідачами також не надано доказів того, що майно після укладення оспорюваних договорів не використовується в інтересах сім'ї або режим використання майна змінився. Натомість, як вбачається з матеріалів справи, зокрема інформації наданої приватним виконавцем, зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 до 07 грудня 2021 року було за адресою спірної квартири. Представник ОСОБА_2 у відзиві послався на те, що укладення оспорюваного договору було пов'язано з надходженням погроз життю на адресу відповідача через його професійну діяльність та з метою убезпечити дружину від ризиків, пов'язаних із потенційним спадкуванням його майна та строками прийняття спадщини. Отже, суд дійшов висновку, що сторона відповідача визнає ту обставину, що укладення оспорюваного договору не мало на меті дійсний поділ спільного сумісного майна подружжя.

Суд відхилив доводи ОСОБА_2 про відсутність у нього зобов'язань перед ОСОБА_1 , оскільки наявне рішення суду у справі № 757/38771/17, яке набрало законної сили та яким встановлена наявність позикових відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також невиконання грошових зобов'язань ОСОБА_2 за договором позики від 15 лютого 2014 року.

Також суд відхилив аргументи ОСОБА_2 , що судовими рішеннями у справі № 757/64782/17 встановлена преюдиція відносно того, що оспорюваний договір про поділ майна подружжя укладений відповідно до вимог чинного законодавства України, що права позивача укладенням між подружжям договору, щодо поділу їх майна не порушені, оскільки предмет та підстави позову у справі № 757/64782/17 не є тотожними з предметом і підставами позову у цій справі, відповідно і висновки щодо відсутності порушеного права у справі № 757/64782/17 є оцінкою суду зробленою в межах підстав позову, а не встановленими обставинами, які можуть мати преюдиційний характер.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, судом враховано, що: 1) відповідач ОСОБА_2 відчужив майно (свою частку у праві спільної сумісної власності) після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно (частка у праві спільної сумісної власності) відчужене без отримання розумного еквіваленту, сторони істотно відступили від принципу рівності часток подружжя у спільному сумісному майні на користь ОСОБА_3 , яка не обтяжена грошовими зобов'язаннями; 3) майно (частка у праві спільної сумісної власності) відчужене на користь члена сім'ї; 5) режим використання майна, як спільної сумісної власності подружжя не змінився після укладення договору, 4) після відчуження спірного майна (частки у праві спільної сумісної власності) у відповідача відсутнє інше майно, в обсязі достатньому для виконання зобов'язань перед кредитором.

Отже, при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними договорами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 . Тобто дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на уникнення примусового стягнення майна. Таким чином, оспорювані договори є фраудаторними, тобто вчинені без наміру створення правових наслідків, обумовлених ним.

За таких обставин суд вважав наявними підстави, передбачені статтею 234 ЦК України, для визнання недійсним укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору про поділ майна подружжя.

У відзиві ОСОБА_2 міститься заява про застосування наслідків спливу позовної давності, яка обґрунтована тим, що позивачу було відомо про існування оспорюваного договору ще у 2017 року, що підтверджується матеріалами справи № 757/64782/17-ц. Дослідивши доводи сторін та обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності, суд зробив висновок про залишення цієї заяви без задоволення. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою правомочною особою. Тому питання щодо застосування позовної давності має вирішуватись судом в конкретній справі в залежності від змісту порушеного права та конкретних обставин, на які посилається позивач в обґрунтування свого порушеного права як власника майна. ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовами до ОСОБА_2 у липні 2017 року. ОСОБА_2 в справах № 757/38773/17-ц та № 757/38771/17-ц заперечував не лише наявність заборгованості, але і факт укладення договорів позики. Судами в указаних справах проводилися судові експертизи. Лише 20 серпня 2020 року в справі № 757/38771/17-ц було ухвалено судове рішення про стягнення боргу, яке набрало законної сили 10 листопада 2021 року. Розгляд справи № 757/38773/17-ц триває до цього часу.

Крім того, така підстава визнання недійсним договору як фраудаторність, пов'язана з тим, що внаслідок укладення такого договору боржник стає неплатоспроможним або майно, яке залишається у боржника є недостатнім для задоволення вимог кредитора. Тобто для звернення до суду з відповідним позовом мають бути встановлені конкретні обставини щодо обсягу заборгованості боржника та співвідношення активів боржника, які залишилися після укладення оспорюваного правочину, з такою заборгованістю. В іншому випадку позивач не може стверджувати про порушення його прав внаслідок укладення спірного договору. Отже, право на звернення до суду у позивача виникло з моменту набрання законної сили рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2020 року в справі № 757/38771/17-ц, а саме 10 листопада 2021 року. З цих міркувань суд зробив висновок, що позивач позовну давність не пропустив. Крім того, на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені.

Оскільки суд дійшов висновку про визнання недійсними договору про поділ майна подружжя та договору про внесення змін до договору про поділ майна подружжя укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , тому вказав на наявність підстав для припинення права власності ОСОБА_3 на об'єкти, які перейшли їй на підставі недійсного договору.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У травні 2025 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить: скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року; скасувати протокольну ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року, якою залишено без розгляду заяви та клопотання представника відповідача; скасувати ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2024 року, якою було відмовлено у задоволенні клопотань про закриття провадження та про непідсудність справи Печерському районному суду міста Києва; відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у цій справі повністю.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що:

ОСОБА_3 не брала участь у судовому засіданні апеляційного суду 24 квітня 2025 року, в якому була ухвалена оскаржена постанова. Проте вона зверталася до суду із клопотанням про відкладення розгляду справи, яке апеляційний суд до уваги не взяв;

у резолютивній частині рішення суду першої інстанції, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції, зазначено про припинення права власності ОСОБА_3 на об'єкти нерухомого майна. При цьому в мотивувальних частинах судових рішень суди визначили, що вказане майно є спільною власністю подружжя. Формулювання резолютивної частини судових рішень про припинення у ОСОБА_3 будь-якого права власності на майно, на яке вона має право спільної власності з чоловіком, апріорі в силу приписів статті 60 СК України, фактично розв'язує руки виконавцю та дозволяє вільно реалізовувати все майно, не зважаючи на частку ОСОБА_3 у цьому майні. Таким чином, у разі продажу виконавцем майна, частка у якому належить ОСОБА_3 , відбудеться порушення її прав та фактично унеможливить повернення вказаного майна від добросовісного набувача;

суди застосували норми статті 60 СК України виключно з точки зору позивача щодо недопустимості відступлення від принципу рівності часток подружжя при укладенні оспорюваного у цій справі договору про поділ майна подружжя. Водночас, ухвалюючи судові рішення про припинення права власності ОСОБА_3 на об'єкти нерухомого майна суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду, щодо застосування норм статті 60 СК України (зокрема, щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу);

висновки Верховного Суду про застосування норм права про можливість відступу від рівності часток подружжя у спільному майні при визнанні недійсними правочинів щодо поділу майна подружжя, відсутні;

позивач разом із позовною заявою надав звіти про незалежну оцінку спірного майна від 13 січня 2022 року, згідно з якими вартість спірної квартири становить 22 489 900,00 грн, вартість спірного будинку - 17 820 560,00 грн, вартість спірної земельної ділянки - 1 480 920,00 грн. У звітах про оцінку зазначено термін дії звітів - 6 місяців з дати оцінки, тобто з 13 січня 2022 року. На час закінчення розгляду справи 30 жовтня 2024 року оцінки втратили силу та не могли бути покладені в основу судового рішення;

суди не взяли до уваги ту обставину, що договором про внесення змін до договору про поділ майна, ОСОБА_2 передано у власність дві земельні ділянки та 35 мільйонів гривень, тобто сума, що відповідає вартості переданого ОСОБА_3 майна. Таким чином, без врахування приписів Сімейного та Цивільного кодексів України, суди не могли вирішити питання про невідповідність часток подружжя, визначених в оскаржуваному договорі про поділ майна подружжя. Крім того, відсутні висновки Верховного Суду про застосування норм права про можливість відступу від рівності часток подружжя у спільному майні при визнанні недійсними правочинів щодо поділу майна подружжя у подібних правовідносинах, зокрема щодо фраудаторності правочину, хоча спеціальні норми СК України прямо вказують на можливість поділу майна у нерівних частках з урахуванням обставин, які в цьому судовому розгляді не враховані;

суди допустили порушення норм процесуального права, зокрема:

- не закрили провадження у справі, зважаючи на наявність рішення, яке набрало законної сили, в іншій справі про той саме предмет з тих саме підстав та між тими самими сторонами;

- не дослідили зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилили клопотання про витребування доказів, призначення експертизи та інші заяви ОСОБА_3 щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи;

- встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів;

- рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням правил виключної територіальної підсудності (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України);

постанова апеляційного суду фактично дублює за змістом рішення суду першої інстанції та не містить інших висновків або правових позицій. Тому доводи касаційної скарги ОСОБА_3 щодо порушення судами норм процесуального справа стосуються обох судових інстанцій;

незалежно від підсудності спору, провадження у цій справі підлягало закриттю у зв'язку із тим, що вже існує судове рішення, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами про той саме предмет і з тих саме підстав, що і у цій справі. Печерським районним судом міста Києва вже була розглянута справа № 757/64782/17-ц за позовом того самого позивача до тих саме відповідачів про визнання недійсним того самого договору про поділ майна з тих саме підстав, яке залишене без змін постановою апеляційного суду. Крім того, в оскаржених судових рішеннях вказані обставини, які суд не міг встановити з огляду на відсутність в матеріалах справи належних та допустимих доказів та на заперечення відповідачів. Так, у матеріалах справи наявні копії висновків експертиз, які встановлюють, що підписи ОСОБА_2 на договорах та розписках є підробленими;

відповідачі подавали заяви про застосування наслідків пропуску позивачем позовної давності. Проте суд першої інстанції неправильно застосував відповідні норми ЦК України та задовольнив позовні вимоги, незважаючи на пропуск позовної давності. Суд, оцінюючи питання позовної давності, зазначив одночасно декілька протилежних підстав для її незастосування. У позові стверджується, що строк виконання так званих «зобов'язань» ОСОБА_2 перед позивачем начебто настав у серпні та вересні 2014 року. При цьому позивач був обізнаний щодо оспорюваного договору про поділ майна ще до 31 жовтня 2017 року, оскільки 31 жовтня 2017 року позивач подавав позов про недійсність цього самого договору у справі № 757/64782/17-ц, який обґрунтовувався, серед іншого, тим, що цей договір вчинявся для невиконання зобов'язань перед позивачем. Таким чином, зазначене в оскаржуваному рішенні не було перешкодою позивачу для подання першого позову про недійсність, з тими самими вимогами та підставами. Отже, позивач мав всі можливості для подання позову про недійсність договору про поділ майна одразу після його укладення, оскільки був обізнаний як про сам договір, так і про обсяг активів відповідачів та не був позбавлений можливості доводити наявність та обсяг зобов'язань перед ним. Суди неправильно визначили дату, від якої слід відраховувати позовну давність (10 листопада 2021 року). При цьому, якщо погоджуватись з помилковим твердженням суду про згадану дату, то недоречним є посилання на продовження процесуальних строків у зв'язку із карантином.

У червні 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , в якій просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року в повному обсязі; направити справу за підсудністю до Обухівського районного суду Київської області, а у разі розгляду справи по суті - відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі; скасувати ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2024 року, якою було відмовлено у задоволенні клопотань про закриття провадження та про непідсудність справи Печерському районному суду міста Києва; скасувати заходи забезпечення позову, які вжиті в цій справі. Крім того, у касаційній скарзі міститься орієнтовний розрахунок суми судових витрат (57 000,00 грн), які очікує понести відповідач під час розгляду справи касаційним судом.

Касаційна скарга ОСОБА_2 обґрунтована тим, що:

суд першої інстанції всупереч вимог статті 190 ЦПК України не направляв відповідачам ухвалу про відкриття провадження, а також примірник позовної заяви з додатками. Так суд першої інстанції не повідомляв ОСОБА_3 про судові засідання в підготовчому провадженні в порядку передбаченому статтею 128 ЦПК України, тому ОСОБА_3 як учасник справи не могла реалізувати свої права на стадії підготовчого провадження, зокрема на подання відзиву з додатками та інших заяв та клопотань. При розгляді справи по суті суд першої інстанції залишив без розгляду заяви та клопотання ОСОБА_3 саме через неподання цих доказів на стадії підготовчого провадження. Апеляційна скарга ОСОБА_3 містила посилання на вказані порушення, проте суд апеляційної інстанції повністю проігнорував їх та не навів мотивованої оцінки цих доводів. Отже, протокольна ухвала суду від 30 жовтня 2024 року, якою заяви та клопотання представника ОСОБА_3 залишені без розгляду, є незаконною. При цьому безпосередньо протокол судового засідання не містить відомостей про таку процесуальну дію суду як залишення заяв та клопотань без розгляду. При цьому ні оскаржуване рішення, ні протокол судового засідання не містить інформації, які саме заяви та клопотання суд залишив без розгляду. Заперечення на ухвалу суду від 30 жовтня 2024 року були включені до апеляційної скарги (оскільки така ухвала не підлягає окремому оскарженню), але суд апеляційної інстанції не ухвалив будь-якого процесуального рішення з приводу цього. Разом із апеляційною скаргою ОСОБА_3 до суду апеляційної інстанції подав докази, а також клопотання про витребування доказів та проведення експертизи. Проте всупереч вимог статті 365 ЦПК України у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, апеляційний суд не вирішив питань щодо долучення доказів, а також не розглянув клопотання про витребування доказів та призначення експертизи;

суд апеляційної інстанції протиправно провів судове засідання 24 квітня 2025 року та розглянув апеляційні скарги за відсутності представника ОСОБА_2 , який подав обґрунтоване клопотання та надав докази тимчасової непрацездатності. Вказане мало наслідком ухвалення незаконного судового рішення;

суди порушили правила виключної підсудності та норми процесуального права стосовно прийняття та оцінки доказів, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 411 ЦПК України є підставою для обов'язкового скасування судових рішень, оскільки:

- ця справа розглядалась Печерським районним судом міста Києва, а позовна заява, серед іншого, містила вимоги про недійсність договору та про припинення права власності на об'єкти нерухомого майна: квартиру, житловий будинок, земельну ділянку;

- позивач для штучної зміни підсудності додав до позову неналежні та недопустимі докази - звіти про оцінку майна, виготовлені на його замовлення, а суди протиправно взяли до уваги такі (неналежні, недопустимі та недостовірні) докази;

- 05 липня 2022 року представник ОСОБА_2 подавав до суду заяву про непідсудність справи Печерському районному суду міста Києва, яка вмотивована тим, що будинок в Обухівському районі Київський області є дорожчим, ніж квартира, яка знаходиться в Печерському районі міста Києва. Проте ухвалою суду від 20 червня 2024 року у задоволенні відповідного клопотання було відмовлено, адже матеріалами справи відповідні аргументи не підтверджено;

- ОСОБА_2 станом на момент розгляду справи не був власником квартири та будинку, яких стосується спір. Отже, він не є особою, яка має право замовляти оцінку нерухомого майна, якого стосується спір в цій справі, тому не міг самостійно замовити оцінку, надати оцінювачу необхідні документи та, відповідно, надати суду звіти про оцінку нерухомого майна, яке йому не належить. При цьому, ОСОБА_2 у 2022-2023 роках перебував у складі Збройних Сил України, а після демобілізації проходить реабілітацію та лікування за кордоном, оскільки є інвалідом війни, докази чого наявні в матеріалах справи. Після ознайомлення з ухвалою суду від 20 червня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_3 як до власниці нерухомого майна з проханням провести оцінку спірного майна станом на 23 травня 2022 року. Крім того, адвокатом Пащенко О. О. подавалась заява про передачу справи на розгляд до Обухівського районного суду Київської області, до якої були додані звіти про оцінку майна станом на 23 травня 2022 року, рецензії на подані позивачем звіти про оцінку, та докази направлення цієї заяви з додатками учасникам справи. У вказаній заяві обґрунтовувалась поважність причин неможливості подати цю заяву та додані до неї докази на стадії підготовчого провадження, але суди протиправно відмовили;

- висновок судів про те, що представник відповідача не надав доказів того, що надані позивачем звіти не відповідають чинному законодавству, викладені у них дані щодо вартості об'єктів є спотвореними тощо; звіти відповідачами не оспорено, вона не рецензовані, безпідставний та не відповідає дійсності. Відповідачі заперечували проти використання поданих позивачем звітів про оцінку як доказів та посилались на їх недопустимість. При цьому до матеріалів справи були подані рецензії на звіти, які подані позивачем (т. 7, а. с. 78-232). Більше того, до суду першої інстанції надавався витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань щодо порушення кримінального провадження № 12024275420000250 стосовно використання завідомого підробленого документу при проведення оцінки у ФОП Нагорної;

- звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки, копія якого надана позивачем, виготовлено на підставі нормативно-правового акта, який втратив чинність - постанови Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2014 року № 358 у зв'язку із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2019 року № 304. Тому наданий позивачем звіт про оцінку майна не міг прийматись судом як доказ;

- відомості, які зазначені у поданих позивачем звітах про оцінку, не відповідають дійсності, зокрема стосовно замовника, наявності певних документів, розташування майна (поверх та район міста), поверховості його технічного стану;

- важливим є аналіз звітів про оцінку в контексті впливу обмежувальних умов та припущень, що робляться у звіті про оцінку майна зокрема щодо мети оцінки та, відповідно, визначення законодавства, яке регулює вимоги до звітів про оцінку. Подані позивачем звіти про оцінку використані не з метою, яка в них зазначена та є недійсними при використанні них з цією метою. Тому ці звіти не могли братись судом до уваги та використовуватись в суді при винесенні ухвали про відкриття провадження у справі та при розгляді цієї судової справи у контексті підсудності справи;

- крім того, при проведенні розрахунків у звіті про оцінку майна, що надані позивачем, брались до уваги об'єкти, які не можна порівнювати, а також не застосовувались необхідні коригування;

незалежно від підсудності спору провадження у цій справі підлягало закриттю у зв'язку із тим, що вже існує судове рішення, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами про той саме предмет і з тих саме підстав, що і в цій справі. Твердження судів стосовно нетотожності справ не відповідають реальним обставинам цих справ. Крім того, в апеляційних скарга містяться заперечення на ухвалу суду першої інстанції від 20 червня 2024 року, але апеляційний суд повністю проігнорував вказані заперечення та не ухвалив з цього приводу жодного рішення. При оскарженні ухвали про забезпечення позову апеляційний суд також помилково вказував на те, що справи № 757/64782/17- ц та № 757/11748/22-ц начебто не є тотожними. Суди в цій справі застосували норми статей 42, 48 ЦПК України всупереч правовим висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі № 572/3632/15-ц (провадження № 61-9722св21), виснувавши, що третя особа без самосійних вимог є стороною справи. Крім того, суди повністю ігнорують підстави позову, які позивач наводив у справі № 757/64782/17-ц, а підстави позову у справі № 757/64782/17-ц наведено в судових рішеннях в неповному обсязі. Крім того, суди проігнорували зміст судових рішень у справі № 757/64782/17-ц;

висновки судів про те, що договір про поділ майна укладений начебто з метою невиконання «зобов'язань» перед позивачем, не відповідають дійсності та є недоведеними припущеннями, оскільки:

- ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вирішили розділити майно, яке входило до спільної сумісної власності подружжя, за декілька місяців до звернення позивача до суду у справах № 757/38771/17-ц і № 757/38773/17-ц. Питання дати звернення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до нотаріуса щодо поділу майна подружжя досліджувалося у справі № 757/64782/17-ц;

- у матеріалах справи наявні докази того, що до поділу майна відповідачі володіли значними активами, в тому числі грошовими коштами, предметами мистецтва, цінними паперами та іншим цінним майном, а не лише майном, яке було предметом оспорюваного договору;

- відповідачі не визнавали ту обставину, що укладення оспорюваного договору не мало мети дійсний поділ спільного сумісного майна подружжя. Відповідачі мали на меті реально поділити майно між ними, тобто бажали визначити, яке конкретне майно буде належати кожному з подружжя;

- відповідачі істотно не відступали від принципу рівності часток при поділі майна;

- всупереч статті 265 ЦПК України суди проігнорували як аргументи відповідачів, так і докази, які підтверджували, що при поділі майна ОСОБА_2 отримав значну частину майна, яке належало подружжю. Так, в особисту власність ОСОБА_2 перейшли грошові кошти (як в готівковій формі, так і ті, що розміщені на банківських рахунках), які станом на 16 серпня 2017 року становили еквівалент 35 000 000,00 грн. Водночас в особисту власність ОСОБА_3 перейшли грошові кошти (як в готівковій формі так і ті, що розміщені на банківських рахунках), які станом на 16 серпня 2017 року становили еквівалент 500 000,00 грн. Крім того, ОСОБА_2 отримав у власність також інше цінне рухоме майно;

- майно, яке отримане на підставі договору про поділ майна, ОСОБА_2 декларував у 2017, 2018 та 2019 роках. Також до матеріалів справи надані докази (банківські довідки) того, що саме ОСОБА_2 отримав у власність грошові кошти у відповідному розмірі та ці грошові кошти були на його банківських рахунках принаймні до 2019 року;

- суди неправильно встановили обставини справи. Відповідно до звітів про незалежну оцінку станом на 16 серпня 2017 року загальна вартість майна, набутого ОСОБА_3 на підставі договорів про поділ майна подружжя становила 30 807 700,00 грн, з яких: 30 307 700,00 грн - це вартість майна, отриманого нею на підставі нотаріально посвідченого договору, а 500 000,00 грн - грошові кошти, отримані на підставі договору про поділ майна подружжя, не посвідченого нотаріально. Водночас 16 серпня 2017 року ОСОБА_2 отримав зі спільного сумісного майна подружжя лише грошових коштів в розмірі 35 000 000,00 грн (без урахування вартості землі, автомобіля, творів мистецтва та інших цінних активів). Таким чином, при поділі майна ОСОБА_2 отримав частку із спільної сумісної власності подружжя більшу, ніж отримала його дружина ОСОБА_3 ;

- незважаючи на судові процеси, які ініціював позивач (справи про стягнення та перша справа про недійсність договору про поділ майна), неодноразові намагання позивача накласти арешт на майно ОСОБА_2 , він не приховував майно ні до укладання оспорюваного договору, ні після цього. Після поділу майна подружжя ОСОБА_2 залишився платоспроможним і ним систематично та публічно декларувались активи, які перебували в його особистій власності (грошові кошти, земля, автомобіль, предмети мистецтва та інше цінне майно). Подані ОСОБА_2 декларації та банківські довідки, які підтверджували наявність у нього значних активів після поділу майна, суд протиправно не врахував;

- з огляду на те, що на грошові кошти, які розміщені на банківських рахунках, можна накласти арешт та на них значно простіше звернути стягнення в межах виконавчого провадження, ніж на нерухоме майно, яке знаходиться в спільній сумісній власності, припущення про те, що ОСОБА_7 намагався уникнути виконання так званих «зобов'язань» перед позивачем, шляхом укладання оспорюваного договору про поділ майна, та його оцінка як фраудаторного є помилковими та ґрунтуються на припущеннях;

- в матеріалах справи наявні докази того, що відповідачі не проживають разом декілька років, що ОСОБА_2 не користується нерухомістю, яка належить ОСОБА_3 ; відповідачі не визнають існування зобов'язань ОСОБА_2 перед позивачем;

ОСОБА_2 належить до захищеної категорії як військовослужбовець, який став особою з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби. Тому відповідно до пункту 6-2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо врегулювання простроченої заборгованості у період дії воєнного стану в Україні») позивач та приватний виконавець не мають права взаємодіяти з ОСОБА_2 із питань, пов'язаних із стягненням так званої «заборгованості». При цьому наразі відсутній висновок Верховного суду про застосування пункту 6-2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування» щодо неможливості взаємодії «кредитором» із «боржником» який має захищений статус (інвалідність у зв'язку із війною);

позовна вимога про припинення права власності ОСОБА_3 на об'єкти нерухомого майна не підлягала задоволенню, незалежно від задоволення чи незадоволення інших позовних вимог, оскільки:

- пред'явлення такої вимоги не є належним способом захисту порушеного права. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин;

- при задоволенні відповідної вимоги суд застосував законодавство, яке не підлягає застосуванню в цій справі, а саме статтю 26 Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», адже вказання стаття регулює питання внесення відомостей до Державного реєстру прав, а не визначає судові способи захисту прав. Це може призвести до того, що ОСОБА_3 втратить право власності на все майно, яке входило до спільної сумісної власності;

- предметом позову не було оскарження дій або рішень, пов'язаних із державною реєстрацією прав. Крім того, право власності ОСОБА_3 на нерухоме майно виникло не на підставі оспорюваного договору поділу майна, ОСОБА_3 була власником цього майна як спільною сумісною власності до укладання договору про поділ майна. Правовим наслідком укладання договору про поділ майна є не виникнення права власності, а лише визначення частки на майно, яке і до поділу було у власності, тому гіпотетична недійсність договору про поділ майна не може мати наслідком припинення права власності одного із подружжя на відповідне майно;

- законом не передбачено такого наслідку недійсності договору поділу майна подружжя, як «припинення права власності» одного із подружжя. Таким правовим наслідком могло бути лише повернення сторін договору до стану, який був до укладання договору, тобто поновлення спільної власності подружжя на все майно, яке було поділено, а не припинення права власності ОСОБА_3 ;

- недобросовісність ОСОБА_3 при укладанні договору про поділ майна позивачем не доводиться. Конструкція, за якої добросовісний власник майна, несе ризик втрати права власності на майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного власника надмірний тягар;

суд першої інстанції неправильно розподілив судові витрати, зокрема зазначив про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 пропорційно задоволеним вимогам на користь ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 12 405,00 грн, а суд апеляційної інстанції залишив рішення без змін і в цій частині, хоча про відповідні порушення зазначено в апеляційних скаргах. Судові витрати у вигляді судового збору не підлягають стягненню з ОСОБА_2 взагалі, оскільки його статус як інваліда війни дає право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни та інвалідів війни. Тому він звільнений від сплати судового збору (в тому числі від компенсації судового збору позивачу).

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2025 року відкрито провадження у справі № 757/11748/22-ц за касаційною скаргою ОСОБА_3 та витребувано справу з суду першої інстанції. Цією ж ухвалою у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2025 року клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року задоволено; зупинено дію рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року, до закінчення його перегляду у касаційному порядку.

У червні 2025 року матеріали справи № 757/11748/22-ц надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 02 червня 2025 року зазначено, що доводи касаційної скарги ОСОБА_3 містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2023 року у справі № 686/9818/22, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, від 16 січня 2023 року у справі № 754/3132/16-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20, від 12 червня 2024 року у справі № 755/2395/23, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, від 13 жовтня 2021 року у справі № 737/771/20 та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 02 червня 2025 року вказано, що доводи касаційної скарги ОСОБА_2 містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі № 11-164сап21, від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20, від 12 червня 2024 року у справі № 755/2395/23, від 18 серпня 2021 року у справі № 572/3632/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц, від 04 жовтня 2024 року у справі № 607/6215/23, від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20, від 28 листопада 2024 року в справі № 990/300/24, від 26 лютого 2025 року в справі № 711/494/24, від 10 березня 2021 року в справі № 607/11746/17, від 18 січня 2023 року в справі № 601/2139/21, від 24 травня 2023 року в справі № 567/792/22, від 19 червня 2023 року в справі № 601/1965/21, від 21 червня 2023 року в справі № 567/874/22, від 10 січня 2025 року в справі № 362/643/21, від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц, від 30 квітня 2020 року в справі № 916/1815/19, від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц, від 14 червня 2019 року в справі № 910/6642/18, від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17, від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 15 лютого 2014 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладений договір позики, за яким ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 16 091 775,12 грн, що є еквівалентом 1 888 706,00 дол. США. На підтвердження отримання зазначеної суми позики ОСОБА_2 видав ОСОБА_1 письмову розписку від 15 лютого 2014 року.

У пункті 4.1 вказаного договору позики передбачено, що строк позики розпочинається з моменту набрання чинності цим договором і встановлено строк повернення позики не пізніше 15 серпня 2014 року.

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики від 15 лютого 2014 року.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2020 року в справі № 757/38771/17-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 56 477 309,30 грн, з яких: суму боргу за договором позики від 15 лютого 2014 року в розмірі 1 888 706,00 дол. США, що еквівалентно 51 591 893,10 грн, та три відсотки річних, що становить 4 885 416,21 грн, стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 8 000,00 грн, в решті вимог позов задоволенню не підлягає.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 серпня 2020 року скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

№ 67916939 з примусового виконання рішення на підставі виконавчого листа № 757/38771/17-ц, виданого 13 грудня 2021 року Печерським районним судом міста Києва.

На підтвердження отримання зазначеної суми позики ОСОБА_2 видав ОСОБА_1 письмову розписку від 10 липня 2014 року.

Пунктом 4.1. вказаного договору позики передбачено, що строк позики розпочинається з моменту набрання чинності цим договором і встановлено строк повернення позики не пізніше 10 вересня 2014 року.

26 лютого 2018 року ОСОБА_2 звернувся з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просив визнати недійсним договір позики від 10 липня 2014 року, укладений між ним та ОСОБА_1 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 10 вересня 2014 року, а також відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.

Станом на час звернення із позовом справа № 757/38773/17 перебуває у провадженні Печерського районного суду міста Києва, судове рішення по суті позовних вимог у справі не ухвалено.

16 серпня 2017 року укладений договір про поділ майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В. за № 1915, відповідно до пункту 3 якого сторони домовилися розподілити майна, набуте у шлюбі, що належить їм на праві спільної сумісної власності, придбане за грошові кошти, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а саме:

квартира АДРЕСА_6 загальною площею 287,7 кв. м, житловою площею 165 кв. м, право власності на яку зареєстроване на ім'я ОСОБА_2 , зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 14366290, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 913660480382;

житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 загальною площею 561,4 кв. м, житловою площею 104,9 кв. м, право власності на який на ім'я ОСОБА_2 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.02.2016 за №13551456, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 866974732231;

земельну ділянку площею 0,1510 га, кадастровий номер 3223155400:05:099:0077, за адресою: АДРЕСА_3 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, громадських будівель і споруд (присадибна ділянка), право власності на яку зареєстроване на ім'я ОСОБА_2 ;

земельну ділянку площею 0,0370 га, кадастровий номер 3223155400:05:099:0076, за адресою: АДРЕСА_3 , цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства, право власності на яку зареєстроване на ім'я ОСОБА_2 ;

земельну ділянку площею 0,1200 га, кадастровий номер 3220886000:02:001:0169, що розташована на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, цільове призначення земельної ділянки - для індивідуального садівництва, право власності на яку зареєстроване на ім'я ОСОБА_2 ;

нежилі приміщення з № 1 по № 5 (групи приміщень №15) - офіс загальною площею 129,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 , право власності на які на ім'я ОСОБА_3 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17 листопада 2015 року за № 12088870 та № 12087376, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 778688880000;

машиномісце № НОМЕР_1 загальною площею 15,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , право власності на яке на ім'я ОСОБА_3 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 червня 2017 року за № 20956711, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 150207980382;

машиномісце № НОМЕР_2 загальною площею 15 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 , право власності на яке на ім'я ОСОБА_3 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 червня 2017 року за № 20957178, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 151507480382;

автомобіль марки MERSEDES-BENZ, моделі GLE 400 4 MATIC, легковий універсал-В, 2016 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , білого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_4 , право власності на який зареєстроване на ім'я ОСОБА_3 ;

автомобіль марки MERSEDES-BENZ, моделі S 500L 4 MATIC, легковий седан-В, 2015 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5 , чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_6 , право власності на який зареєстроване на ім'я ОСОБА_2 .

Відповідно до пункту 3 договору про поділ майна подружжя сторони домовилися, що визначене сторонами спільне сумісне майно розподіляється у наступному порядку - у особисту власність ОСОБА_3 переходять:

квартира АДРЕСА_6 загальною площею 287,7 кв. м, житловою площею 165 кв. м;

житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 загальною площею 561,4 кв. м, житловою площею 104,9 кв. м;

земельна ділянка площею 0,1510 га, кадастровий номер 3223155400:05:099:0077, за адресою: АДРЕСА_3 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, громадських будівель і споруд (присадибна ділянка);

земельна ділянка площею 0,0370 га, кадастровий номер 3223155400:05:099:0076, за адресою: АДРЕСА_3 , цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства;

земельна ділянка площею 0,1200 га, кадастровий номер 3220886000:02:001:0169, що розташована на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, цільове призначення земельної ділянки - для індивідуального садівництва;

нежилі приміщення з № 1 по № 5 (групи приміщень №15) - офіс загальною площею 129,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 ;

машиномісце № НОМЕР_1 загальною площею 15,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 ;

машиномісце № НОМЕР_2 загальною площею 15 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 ;

у особисту власність ОСОБА_2 :

автомобіль марки MERSEDES-BENZ, моделі S 500L 4 MATIC, легковий седан-В, 2015 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5 , чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_6 .

Згідно з даними Державного реєстру прав на нерухоме майно на підставі договору про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року було зареєстровано право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,12 га, кадастровий номер 3220886000:02:001:0169, що розташована на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, цільове призначення земельної ділянки - для індивідуального садівництва.

31 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича О. В., в якому просив визнати недійсним договір про поділ майна подружжя, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О. В. 16 серпня 2017 року за № 1915, скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведену державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 за ОСОБА_3 , (номер запису про право власності №21908841), скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведену державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_6 за ОСОБА_3 (номер запису про право власності: 21908814).

Вказаний позов було обґрунтовано тим, що ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 26 липня 2017 року в справі № 757/38773/17-ц забезпечено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 шляхом накладення арешту на нерухоме майно, що належить ОСОБА_2 , а саме на: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 та на квартиру АДРЕСА_6 . Про існування заборони відчуження майна ОСОБА_2 дізнався 15 серпня 2017 року, тобто напередодні укладення оспорюваного договору. У зв'язку з тим, що ОСОБА_2 був обізнаний про існування ухвали про арешт майна на момент укладення оспорюваного договору про поділ майна подружжя, незалежно від наявності/відсутності відповідних записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, він не мав права таке майно відчужувати.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2018 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2019 року, відмовлено у задоволенні позову.

Судові рішення обґрунтовані тим, що ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 вересня 2017 року ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 26 липня 2017 року в справі № 757/38773/17-ц про забезпечення позову скасовано як незаконну та необґрунтовану, в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено, у зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що сторони при укладенні оспорюваного договору порушили заборону на відчуження майна. Крім того, суди вказали на передчасність звернення ОСОБА_1 із відповідним позовом, оскільки судові справи за позовами про стягнення коштів на підставі договорів позики не завершені, рішення судів по суті позовних вимог не ухвалені. З огляду на відсутність рішення суду про стягнення коштів суди вказали, що станом на дату розгляду справи № 757/64782/17-ц відсутні підстави вважати, що оспорюваний договір порушує права та законні інтереси позивача.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року та договору від 17 серпня 2017 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Відповідно до частини першої - четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частина друга статті 13 ЦПК України).

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи, крім іншого, мають право: подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Сторони користуються рівними процесуальними правами (частина перша статі 49 ЦПК України).

Таким чином, передбачене нормами статей 12, 13, 43, 49 ЦПК України право сторін на подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості щодо обставин, які мають значення для вирішення справи, кореспондується з обов'язком суду сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша, друга статті 77 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина третя статті 12, частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди виходили з того, що:

ОСОБА_2 , укладаючи оспорюваний договір про поділ майна, був обізнаний про наявність боргу перед позивачем та про звернення ОСОБА_1 з позовами до Печерського районного суду міста Києва про стягнення з нього заборгованості;

при укладенні оспорюваного договору сторони відступили від принципу рівності часток подружжя у спільному сумісному майні, передбачивши, що все набуте подружжям нерухоме майно переходить в особисту власність ОСОБА_3 ;

проте суди не врахували, що предметом оспорювання у межах цієї справи є договір про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також договір від 17 серпня 2017 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року. Копія договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , міститься у матеріалах справи (т. 3, а.с. 238-242). Водночас копія чи сам договір від 17 серпня 2017 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року у матеріалах справи відсутній.

За таких обставин суди, задовольняючи вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року та договору від 17 серпня 2017 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не з'ясували обставин, які належать до предмету доказування; не дослідили зміст договору від 17 серпня 2017 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року, який є предметом оспорювання, у зв'язку із його відсутністю в матеріалах справи; не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Крім того, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України).

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України свідчить, що підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі є наявність іншого рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

Необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18)).

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).

Вказана підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав. Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 161/8523/18).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що:

- позивач у жовтні 2017 році звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича О. В. про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голубничою О.В. від 16 серпня 2017 року за № 1915 (справа № 757/64782/17-ц). Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2018 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено;

- зміст вказаних судових рішень свідчить те, що підставою позову було те, що оспорюваний договір про поділ майна подружжя, предметом якого був перехід права власності від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 на житловий будинок та квартиру, укладений під час дії ухвали Печерського районного суду міста Києва від 26 липня 2017 року про накладення арешту на майно. Тому з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України позивач просив визнати договір про поділ майна подружжя недійсним;

- аналіз матеріалів цієї справи свідчать, що підставами позову є наміри сторін правочину недобросовісність та із зловживанням правами, всупереч нормам статей 3, 13 ЦК України, уникнути звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_2 на шкоду інтересам позивача ОСОБА_1 . Тобто позов у цій справі обґрунтовано тим, що сторони оспорюваного договору вжили «право на зло» уклавши договір, який формально не порушує вимог законодавства, але фактично спрямований на приховування майна боржника та унеможливлення виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості;

тому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив висновок, що підстави позовів у справі № 757/64782/17-ц та у справі, що переглядається, не є тотожними, незважаючи на посилання позивача в обох справах на намагання відповідачів відчужити майно під час дії ухвали Печерського районного суду міста Києва від 26 липня 2017 року про накладення арешту на таке майно;

проте суди попередніх інстанції, зробивши висновок про нетотожність справи № 757/64782/17-ц та справи, яка переглядається, виходили виключно із змісту судових рішень у справі № 757/64782/17-ц. Разом з цим зміст позовної заяви (т. 3, а.с. 68-74) та відповіді на відзив (т. 3, а.с. 177-181) у справі № 757/64782/17-ц, які наявні у матеріалах цієї справи, суди під час вирішення питання щодо тотожності справ не досліджували.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відсутність підстав для закриття провадження.

Також, помилковим є посилання суду першої інстанції на те, що сторони у цивільних справах є різними (у справі № 757/64782/17-ц брала участь третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голубнича О. В.), адже третя особа не є стороною справи, а лише її учасником.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про припинення права власності

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що, як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див., зокрема, постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Належний спосіб захисту порушеного права чи інтересу має відповідати змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такий спосіб захисту має присікати порушення цивільних прав та/або інтересів чи відновлювати їх.

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду ОСОБА_1 , крім іншого, просив припинити право власності ОСОБА_3 на об'єкти нерухомого майна: 6-ти кімнатну квартиру загальною площею 287,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 913660480382); житловий будинок загальною площею 561,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 866974732231); земельну ділянку площею 1 512 кв. м, кадастровий номер 3223155400:05:099:0077, за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1328924932231);

при задоволенні вимоги ОСОБА_1 про припинення права власності ОСОБА_3 на майно суди виходили з того, що оскільки під час розгляду справи зроблено висновок про визнання недійсними договорів про поділ майна подружжя та про внесення змін до договору про поділ майна подружжя, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , наявні підстави для припинення права власності ОСОБА_3 на об'єкти, які перейшли їй на підставі недійсного договору;

проте суди не врахували того, що позовна вимога про припинення права власності ОСОБА_3 на об'єкти нерухомого майна не підлягала задоволенню незалежно від задоволення інших позовних вимог, адже пред'явлення такої вимоги не є належним способом захисту порушеного права. При цьому обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові в цій частині;

визнання недійсним договору про поділ майна та договору про внесення змін до нього забезпечуватиме відновлення режиму спільної сумісної власності подружжя, а тому пред'явлення інших вимог не є необхідним.

За таких обставин судові рішення в частині позовної вимоги про припинення права власності слід скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні відповідної вимоги.

Щодо підсудності / непідсудності цієї справи Печерському районному суду міста Києва

Позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 27 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов'язані між собою позовні вимоги пред'явлені одночасно щодо декількох об'єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об'єкта, вартість якого є найвищою.

Нерухоме майно є особливим об'єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв'язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення.

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним; про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна; про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна; про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, тобто спір може стосуватися як правового статусу нерухомого майна, так і інших прав та обов'язків, що пов'язані із нерухомим майном.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об'єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 442/4490/18 та постановах Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 753/23614/18, від 10 жовтня 2019 року у справі № 366/3185/18.

Справа, прийнята судом до свого провадження з додержанням правил підсудності, повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому суду, за винятком випадків, коли внаслідок змін у складі відповідачів справа належить до виключної підсудності іншого суду (частина друга статті 31 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з позовом позивач стверджував, що більш вартісна частина нерухомого майна (квартира) знаходиться у місті Києві, а відповідачі при запереченні проти позовних вимог - що вартість нерухомого майна (житловий будинок із земельними ділянками), яке знаходиться у смт Козин Обухівського району Київської області. Тому, на переконання відповідачів, справа підсудна Обухівському районному суду Київської області;

ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви про непідсудність справи Печерському районному суду міста Києва. Крім того, відповідні доводи суди першої та апеляційної інстанції відхилили під час розгляду справи по суті. При цьому суди виходили з того, що позивач разом із позовною заявою надав звіти про незалежну оцінку спірного майна від 13 січня 2022 року, згідно з якими вартість спірної квартири становить 22 489 900,00 грн (т. 1, а. с. 207), вартість спірного будинку - 17 820 560,00 грн (т. 1, а. с. 229), а вартість спірної земельної ділянки - 1 480 920,00 грн (т. 2, а. с. 2). Звіти про оцінку майна є чинними та актуальними, виконані уповноваженою особою та зареєстровані відповідно до законодавства;

станом на час відкриття провадження та під час розгляду справи представники відповідача не надали доказів того, що надані позивачем звіти не відповідають чинному законодавству, а викладені у них дані щодо вартості об'єктів є спотвореними тощо;

під час розгляду справи представник ОСОБА_3 подала до суду інші звіти, які містять іншу оцінку стосовно вартості об'єктів нерухомого майна, яка впливає на визначення виключної підсудності цієї справи;

касаційний суд наголошує, що законодавство не містить норм, які би визначали перевагу одного звіту про незалежну оцінку над іншим. Наявність альтернативного звіту про оцінку не скасовує чинності попереднього звіту.

За таких обставин суди зробили правильний висновок, що надані позивачем до суду звіти про оцінку майна є належними доказами вартості об'єктів нерухомого майна для цілей визначення підсудності цієї справи.

Доводи касаційних скарг про те, що суди надали очевидну перевагу недопустимим та неналежним звітам позивача перед належними та допустимими звітами, які подала ОСОБА_3 , є неспроможними.

Враховуючи, що суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржених судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, інші доводи та аргументи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не аналізує.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального та матеріального права.

Тому колегія суддів вважає, що:

касаційні скарги слід задовольнити частково;

ухвалу суду першої інстанції в частині вирішення питання про підсудність справи, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року, залишити без змін;

ухвалу суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні клопотань про закриття провадження, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати;

у задоволенні позовної вимоги про припинення права власності відмовити;

справу в частині позовних вимог про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року та договору від 17 серпня 2017 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо поновлення дії судового рішення

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2025 року зупинено дію рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року, до закінчення його перегляду у касаційному порядку.

Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, немає необхідності у поновленні дії оскаржуваних судових рішень.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2024 року в частині вирішення питання про підсудність справи, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року, залишити без змін.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2024 року в частині відмови у задоволенні клопотань про закриття провадження, рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року скасувати.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про припинення права власності відмовити.

Справу № 757/11748/22 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року та договору від 17 серпня 2017 року про внесення змін до договору про поділ майна подружжя від 16 серпня 2017 року направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту ухвалення постанови судом касаційної інстанції ухвала Печерського районного суду міста Києва від 20 червня 2024 року в скасованій частині, рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко

Попередній документ

131457547

Наступний документ

131457549

Інформація про рішення:

№ рішення:	131457548
№ справи:	757/11748/22-ц
Дата рішення:	29.10.2025
Дата публікації:	04.11.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Цивільне
Суд:	Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Категорія справи:	Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	(29.10.2025)
Результат розгляду:	Приєднано до матеріалів справи
Дата надходження:	21.10.2025
Предмет позову:	про визнання недійсним правочину та припинення права власності

Розклад засідань:

Минулі засідання (9)

30.08.2022 14:00	Печерський районний суд міста Києва
27.09.2022 14:00	Печерський районний суд міста Києва
18.10.2022 14:30	Печерський районний суд міста Києва
01.11.2022 14:30	Печерський районний суд міста Києва
22.05.2024 14:30	Печерський районний суд міста Києва
20.06.2024 11:00	Печерський районний суд міста Києва
11.07.2024 15:00	Печерський районний суд міста Києва
01.08.2024 11:00	Печерський районний суд міста Києва
30.10.2024 15:00	Печерський районний суд міста Києва