Справа № 362/6672/24
Провадження № 2/362/756/25
29 жовтня 2025 року
Васильківський міськрайонний суд Київської області в складі:
головуючого - судді Марчука О.Л.,
при секретарі - Неділько А.С.,
за участю прокурора - Форманюк В.В.,
представників позивача - Кулієва Т.А., Шестакова Ю.В.,
відповідача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Борисенка А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 3 у місті Василькові Обухівського району Київської області цивільну справу за позовом Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Васильківської міської ради до ОСОБА_1 про витребовування земельної ділянки,
Судом отримано вказаний цивільний позов в обґрунтування вимог якого прокурор зазначив, що за відплатним договором відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку яку було отримано громадянином із порушенням вимог чинного законодавства без належних для того правових підстав.
У підсумку, посилаючись на відповідні норми земельного законодавства, прокурор стверджує, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею її законного власника, а тому, за приписам статті 388 ЦК України, прокурор просить витребувати від відповідача на користь територіальної громади Васильківської міської ради Київської області земельну ділянку площею 0,0285 гектара, кадастровий номер 3221487000:07:010:0008, у провулку Європейському в місті Василькові Обухівського району Київської області (т.с. 1, а.с. 1 - 21).
Прокурор в судовому засіданні підтримав свої вимоги та просив їх задовольнити з викладених у позові підстав.
Представники позивача в судовому засіданні підтримали вимоги прокурора та просили їх задовольнити з викладених у позові підстав.
Відповідач і його представник в судовому засіданні заперечили позовні вимоги та просили відмовити в їх задоволенні, посилаючись на правомірність набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку, відшкодування Васильківській міській раді шкоди завданої вчиненням злочину та надмірним втручанням в право власності відповідача, оскільки останнім побудовано на спірній земельній ділянці об'єкт нерухомого майна.
Вислухавши вступне слово учасників процесу та дослідивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд встановив такі обставини та приходить до наступних висновків.
За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24.09.2024 року вбачається, що відповідач є власником земельної ділянки площею 0,0285 гектара, кадастровий номер 3221487000:07:010:0008 (т.с. 1, а.с. 55 - 57).
Вказану земельну ділянку площею 0,0285 гектара, кадастровий номер 3221487000:07:010:0008, у провулку Європейському в місті Василькові Обухівського району Київської області відповідач набув за договором купівлі-продажу від 19 січня 2022 року укладеного із ОСОБА_2 (т.с. 2, а.с. 11 - 14).
Як вбачається з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24.09.2024 року, 11.01.2022 року державним реєстратором Виконавчого комітету Васильківської міської ради Кантеруком О.А. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав, відповідно до якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку площею 0,0285 гектара, кадастровий номер 3221487000:07:010:0008, у провулку Європейському в місті Василькові Обухівського району Київської області (т.с. 1, а.с. 62).
При цьому, суд враховує загальновідому обставину перейменування вулиць в місті Василькові.
Також, суд приймає до уваги обставини зміни адміністративно-територіального поділу районів у Київській області за Постановою Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів», внаслідок чого станом на дату постановлення цього рішення суду місто Васильків територіально розташоване в адміністративних межах Обухівського району Київської області.
За відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24.09.2024 року, підставою для прийняття зазначеного рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на вказану вище земельну ділянку стало рішення Васильківської міської ради від 09.06.2020 року № 02.149-65п/ч-VIIІ.
Зокрема, на аркуші справи № 58 у томі першому в матеріалах даної цивільної справи міститься копія роздруківки примірника документа із назвою та реквізитами: «рішення Васильківської міської ради від 09.06.2020 року № 02.149-65п/ч-VIIІ Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд громадянину ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 (т.с. 1, а.с. 58).
Зокрема, листом Васильківської міської ради № 581/01-23 від 17.08.2023 року, повідомлено, що на шістдесят п'ятій позачерговій сесії Васильківської міської ради сьомого скликання, яка відбулася 09.06.2020 року, не приймалося рішення «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд громадянину ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 » (т.с. 1, а.с. 72).
Отже, Васильківська міська рада не приймала рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 у провулку Європейському в місті Василькові Обухівського району Київської області, а також не приймала рішення про безоплатну передачу вказаної земельної ділянки відповідачу, що свідчить про незаконне вибуття з володіння Васильківської міської ради поза її волею земельної ділянки площею 0,0285 гектара, кадастровий номер 3221487000:07:010:0008, у провулку Європейському в місті Василькові Обухівського району Київської області.
Вирішуючи дану справу по суті вимог, суд враховує та керується наступними положеннями цивільного законодавства.
Відповідно до частини сьомої статті 92 Конституції України, правовий режим власності визначається виключно законами України.
Стаття 1 Земельного кодексу України передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується.
Пунктом «а» частини другої статті 83 Земельного кодексу України визначено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.
Згідно із частиною п'ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, на землю.
Правомочності власника землі на території міста Василькова від імені територіальної громади здійснює Васильківська міська рада, яка відповідно до статей 9, 12 Земельного кодексу України наділена державою повноваженнями (ст. 122 Земельного кодексу України) щодо розпорядження землями територіальної громади міста, зокрема, щодо передачі комунальних земельних ділянок у власність чи користування громадянам та юридичним особам відповідно до Земельного кодексу України.
Враховуючи, що спірна земельна ділянка розташована на території міста Василькова, остання в силу ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України через її територіальне розташування в межах цього населеного пункту належить до комунальної власності територіальної громади міста Василькова, а тому право власності на земельну ділянку, а відповідно і право розпорядження нею, у тому числі щодо розгляду та вирішення питання про передачу її у власність або користування, відповідно до статей 12, 122 Земельного кодексу України належить саме Васильківській міській раді як особі, яка діє у відповідних правовідносинах від імені територіальної громади.
Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.
Згідно із статтею 118 Земельного кодексу України, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
У подальшому, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Отже, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права власності на земельну ділянку із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України.
Натомість, як встановлено судом Васильківська міська рада не приймала рішення від 09.06.2020 року № 02.149-65п/ч VII «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 по АДРЕСА_1 », та не затверджувала відповідний проект землеустрою, а тому вказане рішення не може бути законною правовою підставою для набуття нею права власності на вказану земельну ділянку, її подальшої державної реєстрації та не породжує правових наслідків.
За приписами частини першої статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини другої статті 328 Цивільного кодексу України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
За змістом статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно із пунктом 3 частини першої статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.
Отже, саме власнику або законному користувачу майна належить право на витребування майна з незаконного володіння.
Одночасно, важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин.
Добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.
Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння власника, тощо).
За нормою пункту 3 частини першої статті 388 Цивільного кодексу України можливість витребувати майно від добросовісного набувача залежить від відсутності у діях власника майна волі на передачу майна.
Оскільки, добросовісне набуття у розумінні статті 388 Цивільного кодексу України, можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є повернення майна із незаконного володіння.
Наданими прокурором письмовими доказами доведено, що спірна земельна ділянка вибула з володіння Васильківської міської ради незаконно поза її волею.
Окрім того, правомірність видачі державного акту на право власності на земельні ділянки, укладення у подальшому договору купівлі-продажу, безпосередньо залежить від законності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого такий державний акт видавався та у подальшому укладався договір купівлі-продажу.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 25.06.2014 у справі № 6-67цс14, від 06.02.2013 у справі № 6-169цс12, від 19.06.2013 у справі № 6-57цс13.
Так, ст. 152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із приписами ст. 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.
Відповідно до вимог ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а згідно вимог ч. 1 ст. 153 Земельного кодексу України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
У свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Враховуючи що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею її законного власника і землекористувача, а тому існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння відповідача на користь держави на підставі статей 387, 388, 396 Цивільного кодексу України.
Одночасно, вирішуючи питання відносно способу захисту порушеного права, суд враховує, керується і застосовує правові висновки які викладено у постанові Верховного Суду від 20 червня 2023 року по справі № 633/408/18 та полягають у наступному.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України).
Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.
Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).
Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність і про скасування державної реєстрації такого права за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди.
У даній справі мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння спірною земельною ділянкою, а тому не є належним й ефективним способом захисту вимоги позивача про визнання таким, що не приймалось рішення органу місцевого самоврядування.
Також слід відзначити, що у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).
Саме тому, виходячи з мети позову, який заявив прокурор, і його обґрунтування, у даному випадку суд вважає ефективним способом захисту вимогу позову про витребування спірної земельної ділянки.
Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.
У зв'язку із цим, необхідно розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 388 ЦК України право власності на земельні ділянки, які відчужені поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
У даному випадку, вірним способом захисту порушеного права є пред'явлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному статтями 387, 388 Цивільного кодексу України, а не про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Таким чином, витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Отже, у даному випадку між землекористувачем і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, що відповідно до статей 387, 388 ЦК України дає підстави для витребування державою її майна - земельної ділянки.
Такі висновки підтверджуються правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15.
Також, суд враховує, що не існує територіальної громади Васильківської міської ради Київської області (як вважає прокурор).
Натомість, існує Васильківська міська територіальна громада.
Однак будь-яка територіальна громада не є юридичною особою.
Проте, відповідно до норм статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ради - є представницькими органами місцевого самоврядування та сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Як наслідок, Васильківська міська рада як орган місцевого самоврядування представляє інтереси Васильківської міської територіальної громади.
Тобто, неіснуюча територіальна громада Васильківської міської ради Київської області ніколи не була власником земельної ділянки у провулку Європейському в місті Василькові Обухівського району Київської області, а тому юридично неможливо витребувати майно на її (неіснуючої особи) користь.
При цьому, є незрозумілою і такою, що не відповідає вимогам цивільного процесуального закону, заява прокурора № 50-8981ВИХ-24 від грудня 2024 року про виправлення технічної помилки тексту позовної заяви та прохальної частини позову (т.с. 2, а.с. 145 - 148).
Натомість, вирішуючи позовні вимоги по суті спору, суд звертає увагу на натсупне.
Із наданих відповідачем на підтвердження своїх заперечень письмових доказів у вигляді:
-будівельного паспорту, виданого Управлінням містобудування, архітектури та контролю за розвитком інфраструктури Васильківської міської ради;
-повідомлення про початок виконання будівельних робіт на підставі будівельного паспорта;
-технічного паспорта від 15 жовтня 2024 року;
- технічного паспорта від 24 жовтня 2024 року;
-витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 15 жовтня 2024 року;
-відомостей про реєстрацію технічної інвентаризації від 24 жовтня 2024 року;
-довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості;
-висновку про визначення вартості незавершеного будівництва,
судом достовірно встановлено, що на спірній земельній ділянці площею 0,0285 гектара, кадастровий номер 3221487000:07:010:0008, у провулку Європейському в місті Василькові Обухівського району Київської області, відповідач здійснив будівництво об'єкта нерухомості (житлового будинку, будівництво якого не завершене) ринковою вартістю 1 831 147 гривень 58 копійок (т.с. 2, а.с. 93 - 98, 101 - 106, 107 - 118, 127 - 130, 132, 133 - 138, 139, 140 - 142, 143 - 144).
У зв'язку із цим, суд враховує та зважає на таке.
До спірних правовідносин про витребування земельної ділянки із володіння добросовісного набувача та повернення її у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (зокрема рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04).
В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Як встановлено під час розгляду справи в судовому засіданні, купуючи у ОСОБА_2 вказану земельну ділянку, відповідач діяв добросовісно і правомірно та на законних підставах набув право власності на неї за відплатним договором, не будучи обізнаним про те, що продавець отримав дану земельну ділянку внаслідок вчинення злочину.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що особистий інтерес відповідача у цій справі із грошовими витратами майже в два мільйони гривень суттєво та істотно переважає суспільний інтерес по витребуванню в комунальну власність земельної ділянки площею 0,0285 гектара.
Крім того, pа обставинами цієї справи, ураховуючи усі наведені вище принципи, суд приходить до переконливого висновку про те, що вчинення злочину іншою особою, не повинно непропорційним чином втручатися у нове речове право та перекладати на третіх осіб усі негативні наслідки такої суспільно-небезпечної поведінки, оскільки задоволення позову у даному випадку покладатиме надмірний індивідуальний тягар на відповідача, який за відплатним правочином придбав спірну земельну ділянку та здійснив на ній будівництво об'єкта нерухомого майна, а отже порушить справедливий баланс інтересів сторін.
У підсумку, суд враховує, що втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (дивись рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04).
Проте, у даній справі відповідачу не пропонується виплата відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування ринкової вартості незавершеного будівництвом об'єкта нерухомого майна.
Одночасно, окремо слід звернути увагу на правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18.01.2023 року по справі № 488/2807/17, за якими, … вимога про знесення спорудженого на спірній земельній ділянці об'єкта нерухомості спрямована на усунення власнику перешкод у фактичному користуванні та розпорядженні цим майном і є окремою від вимоги про витребування останнього. Така вимога є різновидом негаторного позову та відповідає способу захисту, передбаченому статтею 391 ЦК України та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України. Її задоволення залежить, зокрема, від того, чи поверне суд у володіння власника спірну земельну ділянку, тобто, чи витребує її у фактичного володільця, а також від дотримання критеріїв правомірного втручання держави у права на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції) та на мирне володіння майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) (пункт 91).
На переконання суду, у даній справі, з огляду на характер спірних правовідносин, встановлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається невідповідність заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки вартість земельної ділянки, яку просить витребувати прокурор, більш ніж у двадцять один раз є меншою від ринкової вартості незавершеного будівництвом об'єкта нерухомості, який зведено відповідачем на цій земельній ділянці.
Як наслідок, у даному випадку, в разі витребування від відповідача земельної ділянки на якій розташовано об'єкт нерухомості, безумовно буде прямо порушено принцип «пропорційності» та справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, й інтересами відповідача, тому що останній буде нести «індивідуальний і надмірний тягар» через вилучення у нього зазначеного об'єкта нерухомості.
Отже, вказане безсумнівно призведе до порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Воднораз, суд не вважає суттєвим і визначальним той факт, що вказаний об'єкт нерухомості незавершений будівництвом та не введений в експлуатацію, оскільки дозвіл і початок його будівництва здійснено за санкціонованим дозволом відповідних державних органів.
До того ж, суд обов'язково враховує, що ОСОБА_2 у якого відповідач придбав спірну земельну ділянку, сплатив на користь Васильківської міської ради грошові кошти в сумі 90 557 гривень 00 копійок в якості відшкодування шкоди завданої злочином, що було ним здійснено у кримінальному провадженні № 120 231 111 400 004 69 від 23.05.2023 року, в якому прокурором саме в такому розмірі було оцінено дану земельну ділянку та пред'явлено цивільний позов про стягнення з обвинуваченого зазначеної суми грошових коштів; та залишено вказаний цивільний позов без розгляду у зв'язку зі сплатою підсудним суми майнового відшкодування (т.с. 2, а.с. 76 - 79, 80 - 90, 91).
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позов прокурора має відповідні правові підстави для витребування від відповідача спірної земельної ділянки та є обґрунтованим в цій частині вимог, однак позов не підлягає задоволенню саме через порушення принципу «пропорційності» та справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, й інтересами відповідача, тому що останній буде нести «індивідуальний і надмірний тягар» через вилучення у нього зазначеного об'єкта нерухомості й призведе до порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що є неприпустимим.
Також, на підставі пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України, у зв'язку із відмовою в позові, судові витрати пов'язані з розглядом справи слід покласти на прокурора.
Одночасно, слід повернути Васильківській міській раді внесені на депозит суду грошові кошти в сумі вартості спірної земельної ділянки.
На підставі викладеного, керуючись статтею 19, 92 Конституції України, статтями 1, 83, 116, 118, 122 Земельного кодексу України, статтями 10, 16, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статтями 316, 317, 319, 321, 328, 330, 387, 388 Цивільного кодексу України, статтями 1 - 13, 19, 23, 27, 34, 76 - 83, 89, 95, 133, 141, 258, 259, 263 - 265 ЦПК України,
Відмовити в задоволенні цивільного позову Дніпровської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Васильківської міської ради до ОСОБА_1 про витребовування земельної ділянки.
Повернути Васильківській міській раді грошові кошти в сумі 83 280 (вісімдесят три тисячі двісті вісімдесят) гривень 00 копійок, внесені на депозит суду 23 вересня 2025 року за платіжною інструкцією № 186 за наступними реквізитами: отримувач Васильківський міськрайонний суд Київської області; код отримувача 26268119; рахунок отримувача UA 7682 0172 0355 2590 0100 0018 661; призначення платежу: 0210180;2800; грошові кошти у розмірі ринкової вартості спірної земельної ділянки у справі № 362/6672/24.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено учасниками справи, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Дата складення повного судового рішення - 31 жовтня 2025 року.