30 жовтня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/11851/25
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бевзи В.І. розглянувши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
І. РУХ СПРАВИ
Стислий зміст позовних вимог.
Позивач ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 про стягнення коштів, а саме просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в загальній сумі 117 419,79 грн. (сто сімнадцять тисяч чотириста дев'ятнадцять гривень 79 коп.) за вирахуванням військового збору.
Позов обґрунтований тим, що на момент звільнення ОСОБА_1 з військової служби 08.09.2017 відповідачем не було проведено повного розрахунку при звільнення позивача і протиправно не було йому виплачено 66015,71 грн., що сумарно складається з: грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій в сумі 6857,07 грн та індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 08 вересня 2017 року на суму 59158,64 грн. Протиправність бездіяльності військової частини НОМЕР_1 НГУ щодо не проведення вказаних позивачеві виплат встановлено рішеннями Полтавського окружного адміністративного суду від 26.11.2020 року по справі № 440/5236/20, від 14.11.2022 року по справі № 440/4523/22, від 21.03.2023 року по справі № 440/641/23 та від 08 квітня 2025 року по справі № 440/6014/24.
Таким чином, відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більш як за шість місяців. Крім того, індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства, з цих підстав позивач має право на проведення повного розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, визначеного приписами статті 117 КЗпП України.
Стислий зміст заперечень відповідачів.
Відповідач відзив на позов до суду не подав.
27.08.2025 відповідачу доставлено в електронний кабінет підсистеми "Електронний суд" позовну заяву з додатками, що підтверджується квитанцією № 4336594 про доставку документів до зареєстрованого Електронного кабінету Користувача ЄСІТС.
28.08.2025 відповідачу доставлено в електронний кабінет підсистеми "Електронний суд" позовну заяву з додатками, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
02.09.2025 відповідачу доставлено в електронний кабінет підсистеми "Електронний суд" ухвалу про відкриття провадження у даній справі, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Згідно із статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), відповідач не скористався своїм диспозитивним правом на подання відзиву чи іншої заяви по суті спору із запереченнями щодо обставин, викладених у позовній заяві.
Суд оцінює поведінку військової частини № НОМЕР_1 НГУ, стосовно ненадання відповідачем відзиву та доказів, які витребувані судом ухвалою про відкриття провадження, як зловживання процесуальним правом сторони (відповідача суб?єкта владних повноважень) та невиконання процесуального обов'язку суб?єктом владних повноважень.
Ненадання відзиву (чи будь-яких заяв по суті спору із запереченнями доводів позову) доказів суб'єктом владних повноважень не спростовує підтвердження відповідачем порушеного права позивача, яке є предметом спору.
Суд визнає, що ненадання відзиву на позов порушує не тільки принцип змагальності сторін та ускладнює встановлення істини у справі, але й підриває авторитет судової влади, нівелює довіру суспільства до правосуддя та перешкоджає своєчасному та ефективному розгляду справ.
Необхідність подання відзиву у справі суб?єктом владних повноважень зумовлена їх особливим статусом, як представників публічного інтересу, а також того, що всі негативні наслідки ухвалення рішення покладаються на державний бюджет України, який наповнюється платника податків. Протиправні дії суб?єкта владних повноважень у подальшому спричиняють збільшення витрат із державного бюджету, що призводить до нераціонального витрачання коштів платників податків. Саме на суб?єкта владних повноважень покладається покладається підвищена відповідальність за участь у судових процесах (як особиста явка їх представників так і подання заяв по суті спору) та, в подальшому, забезпечення виконання рішень суду.
Дії суб'єкта владних повноважень або бездіяльність мають прямий вплив на ефективність функціонування судової системи та дотримання принципів верховенства права.
Оскільки порушене право позивача визначається відповідачем у заяві по суті спору, то суд вважає таку обставину встановленою з метою процесуальної економії та своєчасного розгляду справи у категорії про захист соціальних прав.
Необхідність судового реагування щодо офіційного встановлення обставин справи у даному випадку, які визнаються відповідачем, шляхом ігнорування процесуальних прав та обов'язків (неподання відзиву), відсутня.
Згідно із статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідач не скористався своїм диспозитивним правом на подання відзиву чи іншої заяви по суті спору із запереченнями щодо обставин, викладених у позовній заяві.
З огляду на викладене, суд надає оціну спірним правовідносинам на підставі наявних матеріалів справи, суд надає висновок по суті спору, оскільки перешкоди для цього відсутні.
Заяви, клопотання учасників справи.
У часниками справи не подані суду клопотання та заяви.
Процесуальні дії у справі.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2025 прийнята позовна заява до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні); витребувані судом докази від відповідача.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось на підставі частини 4 статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Дослідивши заяви по суті справи та наявні у матеріалах справи докази, суд встановив наступні обставини справи та відповідні правовідносини.
Позивач проходив військову службу у відповідача і був виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 08.09.2017, що підтверджується витягом з наказу по стройовій частині військової частини НОМЕР_1 Національьної гвардії України № 230 від 08.09.2025.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 26.11.2020 у справі №440/5236/20 ухвалено, зокрема, зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 08 вересня 2017 року.
На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 26.11.2020 у справі № 440/5236/20 військовою частиною НОМЕР_1 НГУ 21.12.2020 було виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій в сумі 6857,07 грн., що підтверджується випискою з банківського рахунку позивача від 03.08.2025 № НОМЕР_4 .
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 14.11.2022 у справі №440/4523/22 ухвалено, зокрема, зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) індексацію його грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 08.09.2017.
На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.11.2022 у справі № 440/4523/22 військовою частиною НОМЕР_1 НГУ було нараховано ОСОБА_1 індексацію розміру грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 08.09.2017 року на суму 2300,18 грн. та було виплачено позивачу 2265,68 грн., що підтверджується листом відповідача від 26.05.2023 року № 6/52/13-1647 з додатками, копією платіжного доручення № 2316 від 20.12.2022.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 21.03.2023 у справі № 440/641/23 ухвалено, зокрема, зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суму індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 08.09.2017 із застосуванням базового місяця січень 2008 року із врахуванням раніше виплаченої суми; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації.
На виконання вказаного рішення військовою частиною НОМЕР_1 виплачено відповідачем ОСОБА_1 було 654,77 грн., що підтвержується скріншотом зарахування вказаної суми 06 лютого 2024 року на банківський рахунок ОСОБА_1 .
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2025 у справі № 440/6014/24 ухвалено, зокрема, зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплати індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року по 08 вересня 2017 року із застосуванням базового місяця січень 2008 року без зменшення суми індексації грошового забезпечення на суму виплати щомісячної додаткової грошової винагороди за період з січня 2016 року по серпень 2017 року.
На виконання вказаного рішення військовою частиною НОМЕР_1 23.07.2025 виплачено на рахунок ОСОБА_1 53420,64 грн., що підтверджується скріншотом надходження коштів на рахунок позивача.
У той же час, суд констатує, що загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та порядок проведення переказу коштів у межах України регулюються Законом України від 5 квітня 2001 року №2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (далі - Закон №2346).
Дата валютування - це зазначена платником у розрахунковому документі або в документі на переказ готівки дата, починаючи з якої кошти, переказані платником отримувачу, переходять у власність отримувача банку або в установі - учасників платіжної системи (пункт 1.3 статті 1 Закону №2346).
Порядок застосування дати валютування для банків установлюється нормативно-правовими актами Національного банку України.
Сума переказу, що обліковується в банку, який обслуговує отримувача, до настання дати валютування не може бути об'єктом примусового списання, що застосовується до отримувача (пункт 22.11 статті 22 Закону N 2346).
Ініціатор до настання дати валютування може відкликати кошти, які до зарахування їх на рахунок отримувача або видачі в готівковій формі обліковуються в банку, що обслуговує отримувача (пункт 23.4 статті 23 Закону №2346).
Загальний порядок завершення переказу встановлено статтею 30 Закону №2346.
Переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.
За таких обставин судом надається оцінка спірним правовідносинам, виходячи із дати виконання рішення суду відповідачем від 08 квітня 2025 у справі № 440/6014/24 - 23.07.2025 фактичного отримання коштів позивачем.
Відтак, повний розрахунок при звільненні позивача з військової служби відповідач здійснив майже через вісім років з моменту звільнення 08.09.2017 - 23.07.2025.
Позивачем надана виписка по його картці/рахунку за період 01.01.2017-31.12.2017, з якої встановлена обставина, що за липень-серпень 2017 року грошове забезпечення позивача становило 8473,31 грн кожного з цих 2 місяців.
Судом встановлено довідки про грошове забезпечення позивача за спірний період, що липні-серпні 2017 року позивачу нараховане грошове забезпечення у сумі 8602,35 грн., а виплачена сум 8473,31 (за мінусом військового збору 129,04 грн.) щомісячно, за кожний місяць.
Позивач визначає кінцеву дату повного розрахунку із позивачем саме 23.07.2025, на підтвердження чого надав відповідні банківські документи.
Також позивачем зазначене, що загальна сума невиплаченого грошового забезпечення позивачу при звільненні складає 66015,71 грн., що не підтверджується матеріалами справи.
Відповідно до наданих платіжних документів, загальна сума невиплаченого грошового забезпечення під час звільнення позивача за чотирма рішеннями суду становить - 63198,16 грн.
Позивач, погодившись із бездіяльністю відповідача щодо невиплати відповідно до положень статті 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, та компенсації відрахування військового збору, звернувся до суду з цим позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статей 1, 3 та 4 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (у відповідній редакції), Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників. Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Згідно із правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України в постанові від 17 лютого 2015 року (справа №21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Враховуючи те, що нормами спеціального законодавства стосовно службовців цивільного захисту не врегульований порядок виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Кодексу законів про працю України.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу Законів про Працю України (далі - КЗпП України), в редакції, що діяла на дату звільнення позивача зі служби, визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України, в редакції, що діяла на дату виключення позивача із списків особового складу військової частини, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Велика Палата Верховного Суду 26.06.2019 прийняла постанову в справі №761/9584/15-ц, у якій констатувала, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Разом з тим, у спірних правовідносинах Законом України № 2352-ІХ від 01.07.2022 в статтю 117 КЗпП України внесені зміни, якими передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Верховний Суд у постанові від 28.06.2023 у справі №560/11489/22 вказав, що у контексті цієї справи слід застерегти, що з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ. Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями. На дату звернення позивача до суду з цим позовом стаття 117 КЗпП України діяла в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, і підлягала застосуванню.
За обставин цієї справи, позивачу на виконання рішення суду виплачена сума, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем.
З 19.07.2022 набрав чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-IX від 01.07.2022, яким положення статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції та встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
У постанові від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22 у подібних правовідносинах Верховний Суд у пунктах 53-55 вказав, що стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього.
До 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
У період з 19.07.2022 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями.
До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
За обставин цієї справи з урахуванням висновку Верховного Суду, суд робить висновок, що за період з 14.02.2024 по 13.02.2025 спірні правовідносини регулюються вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, тому максимальний розмір грошового забезпечення за який можуть бути виплачені кошти за наявності підстав, є еквівалентним середньому розміру грошового забезпечення позивача за шість місяців, що становить 183 календарних дні.
Процедуру проведення вказаного розрахунку визначає Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У відповідності до пункту 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 вказаного Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
ІV. ВИСНОВКИ СУДУ
Суд зазначає, що правовідносинам (предмету та підставам, що виникають у подібних (релевантних) обставинах) Верховний Суд вже надавав свою оцінку неодноразово. Дані правові позиції Суду є відомими.
Дані спірні відносини мають різне правове регулювання у часі до 18.07.2022 та з 19.07.2022.
У рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 р. № 4-рп/2012 за ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно із ч. 2 ст. 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Суд зазначає, що Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01.07.2022 № 2352-IX, чинний з 19.07.2022 внесені зміни, зокрема в статті 116, 117, 233 КЗпП України.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Судовим розглядом, що позивача звільнений зі служби 08.09.2017, а виплату належних йому при звільненні сум грошового забезпечення проведена лише на виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2025 у справі № 440/6014/24 - 23.07.2025.
Суд зазначає, що у постанові від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22 Верховний Суд зазначив, що фактично зміст ч. 1 ст. 117 КЗпП України у новій редакції не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19.07.2022 р. шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми ч. 1 ст. 117 КЗпП України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.
Крім того, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Викладене, згідно з позицією Верховного Суду у справі № 120/10686/22, не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів ст. 117 КЗпП України у редакції чинній з 19.07.2022.
У зв'язку із чим, Верховний Суд зазначив, що судам варто застосовувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Разом з тим, Судова Палата Верховного Суду у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22 відступила від висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22.
Зокрема, у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 Судова Палата зазначила, що у межах цієї справи належить враховувати норми ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню:
розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції ст. 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Таким чином, у зв'язку із звільненням позивача зі служби, у роботодавця, залишилось зобов'язання виплатити на користь працівника середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні (припиненні правовідносини публічної служби).
Враховуючи, що на дату звільнення позивача відповідачем не проведений остаточний розрахунку у повному обсязі, а такий розрахунок здійснений на виконання рішення суду, то наявні підстави для застосування до відповідача наслідків статті 117 КЗпП України.
Спеціальний нормативно-правовий акт, який би регулював питання розрахунку середньої заробітної плати військовослужбовців, відсутній.
Водночас, постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (в подальшому- Порядок № 100), відповідно до підпункту л пункту 1 якого визначено, що цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Згідно із п. 2 Порядку № 100, у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим або другим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Щодо застосування положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, Верховним Судом сформована усталена практика, зокрема, у постанові від 23.05.2024 у справі № 580/9003/23.
Верховний Суд зауважував, якщо спір вирішений на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.
У той же час, Верховний Суд у постановах від 23.05.2024 у справі №580/9003/23 та від 18.04.2024 у справі № 380/4205/23, зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц викладений щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Разом із тим, відповідно до статті 117 КЗпП України, у редакції чинній на відповідний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
За висновком Верховного Суду у вказаних справах у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ та і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності по 18.07.2022 та з 19.07.2022.
Із урахуванням вищевикладеного, спірний період з 08.09.2017 по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Період з 19.07.2022 по 23.07.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений у постановах Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 580/9003/23, від 18.04.2024 у справі №380/4205/23.
Водночас, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також застосувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню розраховується за два періоди, а саме, з 08.09.2017 по 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 23.07.2025 (шість місяців відповідно до ст. 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022).
Відповідно до виписки по його картці/рахунку позивача та довідки про грошове забезпечення за період 01.01.2017-31.12.2017, за липень-серпень 2017 року грошове забезпечення позивача становило 8473,31 грн у кожному з цих двох місяців, що передували дню звільнення.
З матеріалів справи встановлено, що середньоденний заробіток позивача, виходячи з розрахунку за два місяці перед виключенням зі списків особового складу (08.09.2017) липень-серпень 2017 року становив 273,33 грн ((8473,31 грн+8473,31 грн): 62 календарні дні)).
Період затримки розрахунку при звільненні 08.09.2017 по 18.07.2022 становить 1774 дні, а з 23.01.2025 по 23.07.2025 - 182 дні (шість місяців відповідно до ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022).
З урахуванням заявленої вимоги про виплату позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.09.2017 по 18.07.2022 становить 1774 дні сума становить 484887,42 грн.
Крім того, відповідно до принципу співмірності розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив відповідач позивачу при звільненні.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 08.06.2023 у справі № 340/681/20.
Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
На дату звільнення позивача 08.09.2017 ставка Національного Банку України становила 12,5%.
Ураховуючи суму недоотриманих коштів у сумі 63198,16 грн., 12,5% річних від цієї суми становитиме 7899,77 грн., тобто 21,64 грн. за день затримки розрахунку (7899,77 грн.:365 днів).
З урахуванням викладеного, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.09.2017 по 18.07.2022 за кількість днів 1774 дні сума становить 38389,36 грн.
У той же час, суд враховує поведінку позивача та дату звернення позивача із позовом щодо захисту своїх прав стосовно невиплати йому сум індексації із дати звільнення 08.09.2017 (обізнаний про розмір грошового забезпечення) - у вересні 2020 року у справі № 440/5236/20.
З огляду на це, суд вважає, що за критеріями розумності та співмірності необхідно присудити суму за шість місяців (08.03.2017 - 08.09.2017) 185 днів на 21.64 грн. у розмірі 4003,4 грн.
Період стягнення з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону №2352-ІХ, на користь позивача за період з 19.07.2022 (з урахуванням обмеження шість місяців - 182 дня) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за становить 49746,06 грн (273,33 грн на 182 дні).
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 8 жовтня 2025 року у справі №489/6074/23 вказала, що зі змісту наведеної норми (статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону №2352-ІХ) вбачається, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки потрібно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою ВС у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум.
Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
За аналогічних висновків щодо періоду обрахунку по 18.07.2022, суд враховує фактичні обставини справи та поведінку позивача, внаслідок чого аналогічно зменшує розмір середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022, застосовуючи тотожний розрахунок обрахунку зменшення.
З огляду на це, суд вважає, що за критеріями розумності та співмірності необхідно присудити суму за шість місяців (23.01.2025 по 23.07.2025) - 182 дні на 21.64 грн. у розмірі 3938,48 грн.
Таким чином, загальний розмір середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, враховуючи розмір заборгованості, дії позивача та відповідача, становить 4003,4 грн. + 3938,48 грн. у розмірі 7941,88 грн.
Одночасно з цим, суд не вирішує питання щодо утримання з цієї суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов'язком роботодавця, а не суду (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а), оскільки такі позовні вимоги не заявлені у позовній заяві щодо компенсації сум податку на доходи з фізичних осіб.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
За змістом статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У пункті 83 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Для ефективного способу захисту, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги наступним чином: визнати протиправною бездіяльність відповідача у невиплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.09.2017 по 18.07.2022 у повному обсязі та у період з 19.07.2022 по 23.07.2025 - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.09.2017 по 18.07.2022 та за період за період з 19.07.2022 по 23.07.2025 із визначенням розміру грошового забезпечення за шість місяців у загальній сумі 7941,88 грн.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
Як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal проти Об'єднаного королівства" (заява №22414/93) зазначив, що ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі "Афанасьєв проти України").
Також за загальним процесуальним правилом «один спір одна справа», що відповідає принципу «процесуальної економії», суд повинен ухвалювати одне судове рішення, щоб один спір вирішувався судами лише один раз, якщо є станом на момент ухвалення рішення судом по суті спору всі необхідні для цього підстави та встановлені обставини.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Суд ураховує, що відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У контексті обставин даної справи судом надана оцінка та відповідь на всі доводи позивача, які можуть вплинути на правильне вирішення спору. Інші доводи не впливають на висновки суду.
Враховуючи наведене, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню частково.
V. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для розподілу судових витрат відсутні в цій частині.
Щодо витрат на правничу допомогу.
Позивач просить задовольнити витрати на професійну правничу допомогу у сумі 5000 грн.
Адвокатом долучені наступні докази: витяг із договору про надання правничої допомоги, акт наданих послуг ордер адвоката, квитанцію на 5000,00 грн.
Відповідно до наданих доказів правничої допомоги адвокатом 5000,00 грн. стосується правничої допомоги у справі.
Відповідно до положень частин 1 - 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави .
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат .
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Даних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 26.06.2019 при розгляді справи 200/14113/18-а.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України" заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, надаючи оцінку співмірності заявленої до повернення позивачем суми коштів із критеріями, встановленими частиною 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України виходить із того, що дана справа відноситься до незначної складності; розгляд справи проведено без участі сторін, при цьому розмір гонорару визначено відповідно до умов договору про надання правової допомоги, співмірний об'єму наданих послуг та значенню справи для позивача.
Суд зазначає, що аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката дає право зробити висновок про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа. Враховуючи наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов'язком адвоката, адвокат може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.04.2020 у справі № 727/4597/19, від 14.05.2020 у справі № 344/7365/16-а, від 15.09.2021 у справі № 440/4206/19, від 20.09.2022 у справі № 120/4666/21-а.
Отже, заявлена сума витрат на правову допомогу є документально підтвердженою.
У постанові Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі №420/22020/23, зазначено, що питання, які стосуються витрат на професійну правничу допомогу, регулюються статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до частини 2 цієї статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині 5 статі 134 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частиною 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом 5 днів після ухвалення рішення суду за умови, якщо до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Таким чином, з аналізу вищенаведених норм процесуального законодавства вбачається, що для вирішення питання про відшкодування витрат на правничу допомогу від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 21.01.2021 у справі №280/2635/20, для відшкодування витрат на правничу допомогу докази оплати послуг адвоката не потрібні.
Верховний Суд у постанові у справі № 727/4597/19 від 16 квітня 2020 року зазначив, що адвокат має право на вимогу клієнта видати документ, складений у довільній формі (наприклад, квитанцію або довідку), який підтверджує факт отримання коштів від клієнта.
У постанові Верховного Суду від 29.08.2024 у справі № 560/10132/21 зазначено, що збір доказів для звернення до суду є складовою витрат на правничу допомогу.
Позиція Європейського суду з прав людини щодо витрат на правничу допомогу є послідовною: відшкодуванню підлягають витрати, які є фактичними, необхідними та розумними за своїм розміром (рішення у справі "Савін проти України", заява №34725/08, пункт 97; "Карабуля проти Румунії", заява №45661/99, пункт 180). Це підтверджує правомірність застосованого підходу щодо визначення співмірності витрат на правничу допомогу.
З урахуванням наданих доказів суд визнає, що витрати на правничу допомогу належним чином підтверджені.
Обов'язок суб'єктів владних повноважень утримуватися від дій, які порушують права осіб, включає і обов'язок компенсувати витрати на їхній захист. Це відповідає підходу, закріпленому в пункті 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(81)7, згідно з якими сторона, яка виграла справу, має право на відшкодування розумних витрат.
Суд також враховує положення пункту 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи (КМРЄ) державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя (on measures facilitating access to justice) №R(81)7, згідно з якими за винятком особливих обставин сторона, яка виграла справу, в принципі має одержувати від сторони, яка програла справу, відшкодування видатків і витрат, включаючи гонорари адвокатам, котрі вона небезпідставно понесла в зв'язку із провадженням.
Водночас, незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України.
Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (рішення від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", заява №71660/11, пункт 95).
У справі "Бєлоусов проти України" (заява №4494/07, пункти 115-116) Суд зазначив, що хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов'язаннями. Як видно з матеріалів справи, п. Бущенко представляв заявника протягом провадження у Суді, отже, має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром "фактично понесеними" (див. вищезазначене рішення у справі "Савін проти України", заява №34725/08, пункт 97); Суд зазначає, що вже постановляв у деяких справах, що суми відшкодування судових та інших витрат можуть бути сплачені безпосередньо на рахунки представників заявників (див., наприклад, рішення у справах "Тогджу проти Туреччини", заява №27601/95, пункт 158; "Начова та інші проти Болгарії" [ВП], заяви №43577/98 і №43579/98, пункт 175; "Імакаєва проти Росії", заява №7615/02; "Карабуля проти Румунії", заява №45661/99, пункт 180).
Верховний Суд у постановах від 14 листопада 2019 року у справі №826/15063/18 та від 22 жовтня 2021 року у справі №160/7922/20 виходив з того, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 січня 2025 року у справі №240/32993/23.
Щодо розміру витрат на правничу допомогу, то суд зазначає, що розмір 5000,00 грн., з урахуванням обставин даного спору не є співмірним із складністю справи, витраченим часом та обсягом, змістом та якістю наданих послуг (написання та пред'явлення позову до суду).
Враховуючи об'єм наданих послуг адвокатом, під час надання позивачу правничої допомоги, та з огляду предмет даної справи, результат судового розгляду, поведінку позивача та дії адвоката під час судового розгляду справи, то суд дійшов висновку, що співмірним із складністю справи та наданою адвокатами правничою допомогою, з урахуванням часткового задоволення позову, є розмір витрат на правничу допомогу у сумі 2000,00 грн.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що такі витрати підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.09.2017 по 23.07.2025, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 08.09.2017 по 23.07.2025 із визначенням розміру грошового забезпечення у загальній сумі 7941,88 грн. (сім тисяч дев'ятсот сорок одна гривня 88 коп.).
У іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу у сумі 2000,00 грн. (дві тисячі гривень).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В.І. Бевза