Справа № 420/26291/25
30 жовтня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить суд визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні; зобов'язати НОМЕР_3 мобільний прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні зі служби за період з 15.07.2024 року по 27.06.2025 року включно, у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану».
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що він проходив військову службу по мобілізації у НОМЕР_3 мобільному прикордонному загоні Державної прикордонної служби України. Відповідно до наказу начальника НОМЕР_3 мобільного прикордонного загону від 15.07.2024 року №985- ос був виключений зі списків особового складу військової частини та звільнений з військової служби. На виконання рішення ООАС по справі № 420/26689/24 відповідачем 27.06.2025 було сплачено на картковий рахунок кошти в сумі 36 218,89 грн. 13.07.2025 року позивачем було направлено заяву з вимогою нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.07.2024 по день фактичного розрахунку - 27.06.2025 року із розрахунку середньоденного заробітку відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08 лютого 1995 року № 100 та з урахуванням щомісячної додаткової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 28.02.2022 року № 168, на що листом отримано відмову, що зумовило позивача звернутися до суд із даним позовом.
Ухвалою судді від 08.08.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відзив на адміністративний позов від відповідача до суду не надійшов, у зв'язку із чим справу розглянуто за наявними матеріалами відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України.
17.09.2025 до суду від позивача надійшли додаткові пояснення.
Розгляд справи здійснюється без проведення судового засідання та по суті розпочатий через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що позивач проходив військову службу у НОМЕР_4 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (Військової частини НОМЕР_5 ) з 26.07.2022 року до 30.03.2023 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 з 31.03.2023 року до 15.07.2024 року.
Відповідно до витягу із наказу начальника НОМЕР_6 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України позивача виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення з 15.07.2024 року.
У період з 26.07.2022 року до 15.07.2024 року грошове забезпечення позивачеві нараховувалось та виплачувалось із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018 року.
Рішенням ООАС від 24.03.2025 № 420/26689/24 зобов'язано НОМЕР_3 мобільний прикордонний загін Державної прикордонної служби України перерахувати та виплатити грошове забезпечення ОСОБА_1 за період з 31.03.2023 року до 19.05.2023 року, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, у відповідності до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум із нарахуванням компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 31.03.2023 року до 19.05.2023 року на суму невиплаченої частини грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 31.03.2023 року по день фактичної виплати таких сум
На виконання вищезазначеного судового рішення НОМЕР_3 мобільним прикордонним загоном Державної прикордонної служби України 27.06.2025 сплачено на особовий рахунок позивача 36 218,89 грн.
13.07.2025 позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив 1) надати розрахунок коштів, виплачених на виконання рішення суду по справі №420/26689/24; 2) нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період виключення зі списків особового складу військової частини по день фактичного розрахунку із розрахунку середньоденного заробітку відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.
У відповідь листом від 22.07.2025 відповідачем надано позивачу довідки-розрахунки виплачених сум по рішенню суду №420/26689/24. При цьому будь-яких рішень чи дій з приводу другої вимоги позивача щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідачем не прийнято / вчинено.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги частковому задоволенню у зв'язку з наступним.
Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Законом України від 20.12.1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 року №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 року №889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» тощо.
Водночас, спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.
Отже, в даному випадку до застосування підлягають норми ст. ст. 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 року (справа №240/11214/19), від 24.12.2020 року (справа №340/401/20), від 05.08.2020 року (справа №826/20350/16), від 15.07.2020 року (справа №824/144/16-а), від 31.10.2019 року (справа №2340/4192/18), від 26.06.2019 року у справі №826/15235/16, від 18.11.2022 року у справі №1.380.2019.005781.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст.117 КЗпП України в чинній редакції (з 01.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Згідно із позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
За обставин розглядуваної справи, позивача було виключено зі списків особового складу з 15.07.2024, а останню виплату відповідачем здійснено 27.06.2025, тобто остаточний розрахунок відбувся не при звільненні, а із затримкою 347 днів.
Верховний Суд надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП неодноразово наголошував на обов'язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі №140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі №120/313/20-а та інші.
Так, у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, встановивши право позивача для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд повинен визначити розмір такої виплати.
Суд зазначає, що оскільки відповідач несвоєчасно виплатив належні грошові суми при звільненні позивача з 15.07.2024, а остаточний розрахунок здійснено 27.06.2025, вказане є порушенням статті 116 КЗпП України та відповідно до статті 117 цього Кодексу - підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При цьому звертає увагу на те, що стаття 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року містить застереження, що компенсація за несвоєчасний розрахунок не може перевищувати середній заробіток за час вимушеного прогулу за шість місяців.
Таким чином, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, як вказано у пункті 8 Порядку №100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (який набрав чинності 20.07.2018) (далі - Порядок № 260).
Тобто Порядок № 260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.
Положеннями Порядку № 260, серед іншого, визначено, що середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
З урахуванням викладеного, Порядком № 100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком № 260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців.
Відтак, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, зокрема з 16.07.2024 (15 липня 2024 було останнім днем служби позивача) по 16.01.2025 (184 дня).
Згідно довідки особистої картки про розмір грошового забезпечення позивача, в травні (31 день) 2024 позивачу нараховано 41970,40 грн; а в червні (30 днів) 2024 р. - 41970,40 грн.
Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 1376,07 грн.
Відтак, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, зокрема з 16.07.2024 по 16.01.2025 (184 день), що складає 253 196,88 грн (184 х 1376,07 грн).
При цьому до зазначеного періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц та у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Разом з цим, у постанові від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22 Верховний Суд зауважив, що фактично зміст частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України із набранням чинності Законом № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців».
Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності.
У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.
Викладене, за позицією Верховного Суду у справі № 120/10686/22, не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-IX.
Вказані висновки застосовано Верховним Судом у постановах від 26.06.2024 у справі № 520/9192/22, від 29.08.2024 у справі № 200/3662/23.
Отже, враховуючи розмір первинно недоотриманої суми в розмірі 36218,89 грн, суд вважає справедливим присудження компенсації за затримку виплати у розмірі, що не перевищує саму недоплату, тобто 100%. Нарахування такої компенсації у більшому розмірі суперечитиме самій меті такої компенсації, перетворюючись на неспівмірне фінансове навантаження на відповідача.
При цьому принципи справедливості та пропорційності в цьому контексті стосуються забезпечення балансу між правами працівника на отримання компенсації за затримку розрахунку та можливістю роботодавця виконати свої обов'язки без надмірного фінансового тиску. Компенсація повинна відображати реальні втрати працівника, пов'язані із затримкою виплати. Важливо враховувати тривалість затримки, розмір середнього заробітку, а також загальні принципи добросовісності й розумності. Компенсація не повинна бути надмірною або каральною щодо роботодавця. У даному прикладі сума компенсації обмежується виплаченою сумою 36 218,89 грн, що дозволяє уникнути дисбалансу між реальними втратами працівника та фінансовими наслідками для роботодавця. Такий розсуд спрямований на уникнення невиправданого збагачення працівника за рахунок роботодавця і забезпечення об'єктивності.
Підхід, за яким розмір компенсації не повинен перевищувати суму самої заборгованості, інакше кажучи, максимальний розмір компенсації це 100% від невиплаченого розрахунку, не тільки відповідає логіці компенсаційної функції, але й дозволяє уникнути перетворення відповідальності на каральну.
Якщо ж компенсація значно перевищує саму суму заборгованості (як в даному у більше 700% (сума заборгованості склала 36 218,89, тоді як за 184 дні підлягає сплаті 253 196,88), виникає ефект дисбалансу: на відповідача-роботодавця покладається непропорційне фінансове навантаження, що не відповідає меті відновлення прав працівника, а лише створює фінансове покарання, яке може не відповідати тяжкості порушення. Особливо це важливо у випадках, коли затримка сталася не з умислу, а через об'єктивні чи технічні причини.
Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Суд також враховує встановлений ст.3 Конституції України, ст. 6 КАС України принцип верховенства права, який в адміністративному судочинстві зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
Вирішуючи спір, суд також враховує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Суд акцентує увагу на приписах ч. 2 ст. 77 КАС України, відповідно до якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.
Судові витрати сторонами не понесені.
Керуючись ст.ст. 139, 242-246, 262 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_7 ) до НОМЕР_1 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Зобов'язати НОМЕР_1 мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 36218,89 грн (тридцять шість тисяч двісті вісімнадцять грн 89 коп.).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Суддя І.В. Завальнюк