справа № 380/14026/25
30 жовтня 2025 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Мричко Н.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії
встановив:
до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 (далі відповідач), в якій позивач просив:
- визнати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 17.06.2025, винесену начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 старшим лейтенантом ОСОБА_2 , протиправним та скасувати його.
Ухвалою від 14.07.2025 суддя прийняла позовну заяву до розгляду й відкрила провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач під час паспортного контролю надав уповноваженій особі підрозділу охорони державного контролю усі необхідні документи, що дають право на виїзд за кордон, зокрема, паспорт громадянина України для виїзду, свідоцтво про народження, витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, акт про встановлення здійснення догляду, проте отримав відмову. Також, зазначив, що перебуває на військовому обліку у статусі “призовник», що унеможливлює його призов, окрім власної згоди. Вказав, що у рішенні відповідача не вказано які саме документи на підтвердження підстав для виїзду за кордон позивач мав надати, а також, не надано оцінки тим документами, які позивач надав під час паспортного контролю.
Відповідач проти позову заперечив з підстав викладених у відзиві. Зазначив, що у зв'язку із веденням на території України воєнного стану встановлені обмеження конституційних прав громадян, зокрема щодо перетину державного кордону. Зауважив, що відповідач не заперечує можливість позивача щодо реалізації права перетину державного кордону у разі наявності документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, а також проходження інших заходів прикордонного контролю передбачених Законом України, однак в ході пошуку інформації у відповідних базах даних щодо дотримання приписів абзацу 13 пункту 2-1 Правил, було встановлено, що особою, яка здійснювала супровід особи з інвалідністю (матері) позивача 22.06.2023, не було дотримано приписів абзацу 13 пункту 2-1 Правил, а саме недотримано обов'язку щодо повернення такого в Україну не пізніше повернення на територію України особи, яку такий супроводжував. Відповідач зазначає, що самостійне повернення особи з інвалідністю на територію України, свідчить про відсутність потреби у супроводі сторонніх осіб, для повторного перетину державного кордону. Оскаржене Рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16 - річного віку від 17.06.2025 є актом індивідуальної дії, оскільки: видане уповноваженою службовою особою підрозділу охорони Державного кордону у результаті застосування вказаних у ньому нормативно-правових актів; не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо відмови у перетинанні державного кордону на виїзд, з України громадянину України ОСОБА_1 17.06.2025; адресоване вказаному громадянину України, якому відмовлено в перетинанні державного кордону; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямоване на вчинення конкретної дії щодо ненадання дозволу на перетин державного кордону України, передбаченої в Рішенні; не розраховане на багаторазове застосування, а вичерпує дію після повернення громадянина України на територію України.
Частиною п'ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
З клопотаннями про розгляд справи у судовому засіданні сторони у справі не звертались.
Дослідивши матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надавши їм юридичну оцінку, суд встановив таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , згідно з актом про встановлення факту здійснення особою постійного догляду від 29.05.2025 здійснює постійний догляд з своєю матір'ю ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи.
З метою перетину державного кордону 17.06.2025 ОСОБА_1 прибув до пункту пропуску “Краківець» разом з матір'ю ОСОБА_4 .
За результатами розгляду наданих позивачем документів, начальником 2 групи інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » старшим лейтенантом ОСОБА_5 прийнято рішення про відмову в перетині державного кордону. Підстава відмови: “відсутність документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Постанови КМУ від 27.01.1195 року №57 “Про затвердження Правил перетинання кордону громадянами України».
Позивач не погодився з таким рішенням відповідача, у зв'язку з чим звернувся до суду з позовом про його скасування.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Статтею 33 Конституції України закріплено право кожного, хто на законних підставах перебуває на території України, вільно залишати її територію, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
У рішенні від 14.11.2001 №15-рп/2001 Конституційний Суд України підкреслив, що вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України).
Допустимість обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання в межах держави та права вільно залишати територію країни визнається і міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регулюється Законом України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII (далі - Закон №3857-XII, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з частиною першою статті 1 Закону №3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
За приписами частини першої статті 3 Закону №3857-XII перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону, відповідно до частини першої якої серед документів, які дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, зазначені: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України (частина друга статті 3 Закону №3857-XII).
Нормами частини 1 статті 6 Закону №3857-XII визначені підстави для тимчасового обмеження права громадянина України на виїзд з України, відповідно до якої це право може бути тимчасово обмежено у випадках, коли:
він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону;
стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень;
він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання;
він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів;
він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду;
він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Частиною третьою статті 6 Закону №3857-XII визначено, що тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
Рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку (стаття 8 Закону №3857-XII).
Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022 (далі - Указ №64/2022) у зв'язку з військовою агресією держави-терориста російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який діє на теперішній час.
Крім цього, відповідно до пункту 2 Указу №64/2022 військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України “Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу №64/2022 передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30, 34, 38, 39, 41, 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною 1 статті 8 Закону України “Про правовий режим воєнного стану».
Пунктом 7 Указу №64/2022 Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов'язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.
Постійне представництво України в ООН 28.02.2022 надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз'яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо. Нотифікацію аналогічного змісту 02.03.2022 направлено Генеральному секретарю Ради Європи.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначено Законом України “Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389).
Статтею 1 Закону №389 передбачено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону №389).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389 в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Статтями 17 та 65 Конституції України установлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Цей конституційний обов'язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначається Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Законом №2232-XII установлено військовий обов'язок, який включає: (1) підготовку громадян до військової служби; (2) взяття громадян на військовий облік; (3) прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; (4) проходження військової служби; (5) виконання військового обов'язку в запасі; (6) проходження служби у військовому резерві; (7) дотримання правил військового обліку (частина 3 статті 1 Закону №2232-XII).
Від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина 5 статті 1 Закону №2232-XII).
Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, центри надання адміністративних послуг, центри рекрутингу та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки) (частина 7 статті 1 Закону №2232-XII).
Також, частиною 9 статті 1 Закону №2232-XII встановлено категорії щодо військового обов'язку громадяни України, зокрема, допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Згідно з частиною 14 статті 2 Закону №2232-XII виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Законом України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 “Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Статтею 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Після оголошення мобілізації в державі проводяться заходи особливого періоду, які передбачають, крім іншого, призов військовозобов'язаних до Збройних Сил України на військову службу в особливий період.
Призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу у зв'язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв'язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Водночас статтею 23 Закону №3543-XII визначений вичерпний перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації та на особливий період.
Так, пунктом 9 частини першої статті 23 Закону №3543-XII встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір'ю (батьком чи матір'ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи потребують постійного догляду.
При цьому, частиною 5 статті 23 Закону №3543-XII встановлено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації до досягнення 25-річного віку військовозобов'язані, які пройшли базову загальновійськову підготовку відповідно до статті 10-1 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» чи базову військову службу. Такі особи у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їх згодою.
Кабінет Міністрів України на реалізацію повноважень, передбачених пунктом 6 частини 1 статті 8 Закону №389 затвердив 29.12.2021 “Порядок встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан», про що прийняв постанову №1455 (далі - Порядок №1455, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Порядок №1455 визначає процедуру встановлення заходів особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або її окремих місцевостях, де введено воєнний стан (далі - особливий режим), що здійснюються військовим командуванням разом з військовими адміністраціями (у разі їх утворення) самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування (пункт 1 Порядку №1455).
Відповідно до пункту 8 Порядку №1455 перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 3 Закону №3857-XII визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Правила перетинання державного кордону громадянами України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 (далі - Правила, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), які визначають порядок перетинання громадянами України державного кордону.
Пунктами 2 та 12 Правил передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Згідно з пунктом 2-6 Правил у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в пунктах 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил.
Приписами статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , згідно з актом про встановлення факту здійснення особою постійного догляду від 29.05.2025 здійснює постійний догляд за своєю матір'ю ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи.
З метою перетину державного кордону 17.06.2025 ОСОБА_1 разом з матір'ю ОСОБА_3 прибули до пункту пропуску “Краківець».
Для проведення паспортного контролю позивач надав:
- паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ;
- свідоцтво про народження ОСОБА_1 ;
- рішення про розірвання шлюбу ОСОБА_6 та свідоцтво про шлюб ОСОБА_3 ;
- витяг з “Резерв+»;
- електронний військово-обліковий документ;
- посвідчення про приписку до призовної дільниці;
- акт про встановлення факту здійснення особою постійного догляду;
- пенсійне посвідчення ОСОБА_4 ;
- довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією;
- витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи;
- висновок ЛКК;
- консультативні висновки спеціаліста;
- висновок про наявність порушень функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі;
- довідка про підтвердження сімейних відносин, видана старостинським округом №5 Скала-Подільською селищною радою Чортківського району Тернопільської області.
- витяги з реєстру територіальної громади.
За результатами розгляду наданих позивачем документів, начальником 2 групи інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » старшим лейтенантом ОСОБА_5 прийнято рішення про відмову в перетині державного кордону. Підстава відмови: “відсутність документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану у відповідності до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Постанови КМУ від 27.01.1195 року №57 “Про затвердження Правил перетинання кордону громадянами України».
Суд звертає увагу відповідача, що відповідно до пункту 2-1 Правил у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право особи, які здійснюють постійний догляд за особами з інвалідністю I чи II групи і супроводжують таких осіб для виїзду за межі України, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або документів, що підтверджують інвалідність, та акта встановлення факту здійснення догляду. Акт встановлення факту здійснення догляду за особою з інвалідністю I чи II групи складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Позивач зазначає, що під час проведення паспортного контролю позивач надав уповноваженій посадовій особі відповідача, зокрема, свідоцтво про народження ОСОБА_1 ; витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №159/25/1210/В від 14.05.2025, відповідно до якого ОСОБА_3 встановлено ІІ групу інвалідності; акт про встановлення факту здійснення особою догляду (постійного догляду) від 29.05.2025, згідно з яким ОСОБА_1 здійснює постійний догляд за ОСОБА_3 .
Відповідачем вказані обставини не спростовано.
З огляду на встановлені обставини справи суд висновує, що позивач під час паспортного контролю надав необхідні документи, що підтверджували його право на перетин державного кордону під час дії воєнного стану згідно з пунктом 2-1 Правил.
Доказів, які б спростовували факт родинних зв'язків та здійснення позивачем догляду за своєю матір'ю, відповідач до суду не надав.
Водночас суд звертає увагу, що в оскарженому рішення відповідачем не надано оцінки наданим позивачем документам на підтвердження підстави для виїзду за кордон.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача зазначає, що не заперечує можливість позивача щодо реалізації права перетину державного кордону у разі наявності документів, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, а також проходження інших заходів прикордонного контролю передбачених Законом України, однак в ході пошуку інформації у відповідних базах даних щодо дотримання приписів абзацу 13 п. 2-1 Правил, було встановлено, що особою, а саме ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що здійснювала супровід особи з інвалідністю (матері) позивача 22.06.2023 року, не було дотримано приписів абзацу 13 п. 2-1 Правил, а саме недотримано обов'язку щодо повернення такого в Україну не пізніше повернення на територію України особи, яку такий супроводжував. Відповідач вважає за необхідне зазначити те, що самостійне повернення особи з інвалідністю на територію України, свідчить про відсутність потреби у супроводі сторонніх осіб, для повторного перетину державного кордону.
Суд критично розцінює такі доводи відповідача та зазначає таке.
Відповідно до витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №159/25/1210/В від 14.05.2025, матері позивача ІІ групу інвалідності встановлено лише у 2025 році.
Після встановлення групи інвалідності матері, позивач супроводжуючи її 17.06.2025 прибув з метою перетину державного кордону.
У матеріалах справи наявна довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією датована 11.05.2023, однак відповідно до вказаної довідки матері позивача була встановлена ІІІ група інвалідності строком до 04.05.2025.
Згідно з Правилами перетинання державного кордону громадянами України позивач мав право на виїзд за кордон у разі здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи (пункт 2-1).
Тобто, станом на дату, яку вказує відповідач - 22.03.2023, матір позивача мала ІІІ групу інвалідності, що не давало позивачу права на перетин державного кордону.
Суд додатково наголошує, що при спробі перетину державного кордону 17.06.2025 у матері позивача була встановлена ІІ група інвалідності і відповідачем необґрунтовано, без врахування всіх обставин зроблено висновок про те, що самостійне повернення особи з інвалідністю на територію України, свідчить про відсутність потреби у супроводі сторонніх осіб, для повторного перетину державного кордону, з урахуванням подій які мали місце 22.06.2023, коли у матері позивача була ІІІ група інвалідності.
З огляду на викладене суд вважає такі доводи відповідача безпідставними та необґрунтованими.
Слід зазначити, що відповідач в оскарженому рішенні лише вказав про те, що позивач не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Водночас не вказано, яких саме документів не вистачало або не було надано позивачем для підтвердження права на перетин державного кордону та прийняття рішення про його перетин.
Суд наголошує, що Держприкордонслужба та її посадові особи здійснюють свою діяльність як суб'єкти владних повноважень, а отже їх діяльність має характеризуватись певною послідовністю та передбачуваністю, що зокрема випливає з принципу належного урядування.
Тобто, при виконанні своїх функціональних обов'язків посадовим особам Держприкордонслужби належить уникати прийняття формалізованих рішень, що і було допущено у спірних правовідносинах.
Суд зазначає, що одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень, згідно з положеннями частини 2 статті 2 КАС України, є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Про обов'язок уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України приймати обґрунтоване рішення про відмову у перетинанні державного кордону також вказано і в частині 1 статті 14 Закону України “Про прикордонний контроль».
Критерій обґрунтованості вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість врахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Також, є недопустимим надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Суд також зазначає на те, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови прийняття обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень.
У спірному випадку відсутність в оскарженому рішенні посилань на перелік документів, які позивач не подав для перетину державного кордону безумовно свідчить про його необґрунтованість, що, окрім цього, поставило позивача у невизначене становище, та позбавило його можливості подати необхідні, на думку державного органу, документи для перетину державного кордону України.
Таким чином, встановлені обставини справи свідчать, що рішення відповідача є необґрунтованим та належно невмотивованим, що не відповідає встановленим КАС України критеріям правомірності індивідуально-правового акту, а тому, таке є протиправним та підлягає скасуванню.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити повністю.
Відповідно до статті 139 КАС України з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань необхідно стягнути судовий збір у розмірі 968,96 грн.
Керуючись статтями 2, 6, 8-10, 13, 14, 72-76, 139, 241-246, 250, 262 КАС України, суд
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 17.06.2025, винесену начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) грн 96 коп.
Рішення суду першої інстанції набуває чинності після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набуває чинності після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
Суддя Мричко Н.І.