30 жовтня 2025 року м. Київ справа №320/29213/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я. В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправними дії відповідача щодо обмеження пенсії позивачу максимальним розміром;
- зобов?язати відповідача перерахувати та виплачувати позивачу пенсію без обмеження максимальним розміром з 01.03.3022 та без обмеження максимальним розміром з 01.03.2023, та в подальшому при здійсненні щорічної індексації пенсії та зі зміною прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність і провести виплату недоотриманих пенсійних коштів по дату ухвали остаточного рішення, з урахуванням сум вже отриманих позивачем.
Позовна заява обгрунтована тим, що внаслідок неправомірних дій пенсійного органу щодо обмеження пенсії позивачу максимальним розміром
Позивач зазначає, пенсійним органом на виконання рішення суду було перераховано пенсію позивача виходячи з грошового забезпечення визначеного у оновленій довідці наданої уповноваженим органом, водночас, при проведенні перерахунку позивачем було обраховано суму пенсії позивача з урахуванням максимального розміру пенсії та обмежено виплату належної позивачу пенсії десятьма прожитковими мінімумами.
Вказані обставини стали підставою для звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Ухвалою суду від 14 вересня 2023 р. відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті суд встановив таке.
Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві отримує пенсію відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
З аналізу наявних в матеріалах справи документів, судом встановлено, що 07 березня 2023 р. Київського окружним адміністративним судом було розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (учасників) адміністративну справу №320/1574/23 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії в якій судом було зобов'язано пенсійний орган здійснити перерахунок на підставі нової довідки, наданої уповноваженим органом, про розмір грошового забезпечення, з урахуванням надбавок та премії станом на 05 березня 2019 року, починаючи з 01 квітня 2019 року.
Відповідно до наявних в матеріалах справи розрахунків пенсії позивача вбачається, що починаючи з 01.03.2022 та з 01.03.2023, пенсійним органом до максимального розміру пенсії позивача було застосовано обмеження десятьма прожитковими мінімумами.
Не погоджуючись з вказаними вище обставинами, позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявою в якій просив уповноважений орган здійснити перерахунок та виплату належної останньому пенсії без застосування максимального розміру пенсії обмеженням десятьма прожитковими мінімумами.
Однак, Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві було відмовлено позивачу у здійсненні перерахунку його пенсії без обмеження максимальним розміром, а також проведення виплат недоотриманих пенсійних коштів.
У зв'язку з вищевикладеним та вважаючи дії пенсійного органу, які полягають у протиправному зменшенні розміру пенсії та відмові у здійсненні перерахунку без застосування такого обмеження, позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає таке.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень статті 2 Закону України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи" від 08 липня 2011 року N 3668-VI (надалі Закон України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи") максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) або щомісячного довічного грошового утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до Митного кодексу України, законів України "Про державну службу", «Про прокуратуру", «Про статус народного депутата України»,»Про Національний банк України", «Про Кабінет Міністрів України", «Про дипломатичну службу", «Про службу в органах місцевого самоврядування", «Про судову експертизу", "Про статус і соціальний захист громадян, як постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", «Про наукову і науково-технічну діяльність", «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", ";Про пенсійне забезпечення", "Про судоустрій і статус суддів", Постанови Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року "Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України", не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Водночас, суд звертає увагу, що Законом України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи" було внесено зміни у статтю 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09 квітня 1992 року N 2262-XII, яку викладено в редакції Закону України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи", а саме: максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Надалі, рішенням Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року N 7-рп/2016 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини сьомої статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Згідно з пунктом 2 резолютивної частини вказаного Рішення положення частини сьомої статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 20 грудня 2016 року.
Конституційний Суд України у Рішенні від 20 грудня 2016 року N 7-рп/2016, яким визнав таким, якими, що не відповідають статті 17 Конституції України, положення частини сьомої статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", виходив із того, що норми-принципи частини 5 статті 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є пріоритетними та мають безумовний характер. Тобто заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, зокрема у зв'язку з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами не можуть бути скасовані чи звужені. При цьому, Конституційний Суд України стверджує, що обмеження максимального розміру пенсії, призначеної особам, яким право на пенсійне забезпечення встановлене Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту осіб, передбачених частиною 5 статті 17 Конституції України, які зобов'язані захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України.
Обмеження граничного розміру пенсії, призначеної на підставі Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, введено в дію Законом України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи", яким внесено зміни у статтю 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", шляхом викладення її в редакції Закону України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи".
Тобто, з викладеного вище вбачається, що положення частини 7 статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" та положення частини 1 статті 2 Закону України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи" (у частині поширення її дії на Закон України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб"), прийняті одночасно для регулювання одних і тих самих правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсій, призначених відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб") та є однаковими за змістом.
Конституційним Судом України у Рішенні від 20 грудня 2016 року N 7-рп/2016 надано оцінку правовому регулюванню спірних правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців) та визнано таким, що не відповідає статті 17 Конституції Україниположення частини сьомої статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
При цьому, положення статті 2 Закону України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи" (у частині поширення її дії на Закон України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб"), які дублюють зміст частини сьомої статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", тобто є однопредметними правовими нормами, які прийняті одночасно для регулювання спірних правовідносин - змін не зазнали та передбачали обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців.
Тобто, на момент виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року N 7-рп/2016 та Законом України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи" - у частині обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців.
При цьому, суб'єктом владних повноважень у спірних правовідносинах надано перевагу найменш сприятливому для позивача підходу та застосовано положення статті 2 Закону України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи".
Оскільки норми вказаних законів неоднаково регулюють правовідносини щодо пенсійного забезпечення військовослужбовців у частині обмеження їх пенсії максимальним розміром, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Водночас, положеннями статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2018 року у справі N 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
Також, суд звертає увагу, що у постанові від 13 лютого 2019 року, що винесена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі N 822/524/18 із посиланням на положення статей 1, 8, 92 Конституції України, а також на статтю 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових "прогалин" щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Зважаючи на викладене, у цій справі застосуванню підлягають норми Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 року N 7-рп/2016, а не норми Закону України "Про заходи щодо законодавчого реформування пенсійної системи".
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі N 400/2085/19.
Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, з урахуванням викладених вище обставин та викладеного судом, можна прийти до висновку, що обмеженн відповідачем максимального розміру пенсії позивача, право на пенсійне забезпечення якого встановлене Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", є протиправним, що дає підстави для задоволення позовних вимог, шляхом визнання протиправними дій пенсійного органу та зобов'язання вчинити певні дії.
В той же час, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги та зазначити саме, зобов'язати відповідача з 01.03.2022 та з 01.03.2023 перерахувати та саме виплатити позивачу пенсію без обмеження максимального розміру пенсії десятьма прожитковими мінімумами, оскільки формулювання, як зазначено первинно позивачем "виплачувати" спрямоване на майбутнє та не відповідає принципам адміністративного судочинства.
Також, суд не вбачає підстав для задоволення позову щодо зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві в частині як зазначено позивачем "з урахуванням щорічної індексації" пенсії, оскільки заявлена вимога є передчасною та спрямована на майбутнє.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
"Ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення таких позовних вимог.
З урахуванням викладених вище обставин, суд приходить до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог позивача та про наявність правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку суду, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування не виконано та не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції Українита частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до ч.1, 3 с.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Судом встановлено, що під час звернення до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 900,00 грн.
Зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у виді сплаченого судового збору на суму 900,00 грн, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - відповідача.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо обмеження пенсії ОСОБА_1 максимальним розміром.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (ЄДРПОУ: 42098368, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16) перерахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) пенсію з 01.03.2022 та з 01.03.2023 без обмеження максимальним розміром і провести виплату недоотриманих пенсійних коштів, з урахуванням вже отриманих сум.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 42098368, місцезнаходження: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, будинок № 16) судовий збір у розмірі 900 грн 00 коп (дев'ятсот гривень).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Я.В.Горобцова
Горобцова Я.В.