Номер провадження: 22-ц/813/3766/25
Справа № 519/138/24
Головуючий у першій інстанції Лемець С. П.
Доповідач Комлева О. С.
21.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Громовенко А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Карпенко Валерії Ігорівни, представника ОСОБА_1 на рішення Южного міського суду Одеської області від 28 листопада 2024 року, постановленого під головуванням судді Лемця С.П., повний текст рішення складений 06 грудня 2024 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Дімітрової Тетяни Андріївни, третьої особи - Органу опіки та піклування Южненської міської ради Одеського району, Одеської області про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, -
У січні 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Дімітрової Т.А., третьої особи - Органу опіки та піклування Южненської міської ради Одеського району, Одеської області про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу №1611 від 12.05.2023 року квартири АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
В обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що 09.11.2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 було укладено шлюб, який 28.04.2021 року рішенням Южного міського суду Одеської області був розірваний.
Від шлюбу сторони мають спільних дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Родина проживала та була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 .
Восени 2023 року позивачу стало відомо, що ОСОБА_5 відносно вищевказаної квартири уклав договір купівлі-продажу з ОСОБА_1 за № 1611 від 12.05.2023, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А.
На момент вчинення договору у вказаній квартирі були зареєстровані позивач та їх спільні із відповідачем малолітні діти.
Також позивачка зазначила, що вказаний договір був укладений без її відома, іншого житла ОСОБА_2 та діти не мають, а тому вважає, що укладений договір купівлі-продажу спірної квартири має бути визнаний недійсним.
Рішенням Южного міського суду Одеської області від 28 листопада 2024 року позов ОСОБА_2 , в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволений.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 1611 від 12.05.2023 року квартири АДРЕСА_2 , який був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Не погодившись з рішенням суду, адвокат Карпенко В.І., представник ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду, прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначив, що суд першої інстанції визнавши недійсним договір купівлі-продажуквартири, дійшов помилкового висновку про відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення даного договору і як наслідок порушення житлових прав неповнолітніх, оскільки сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.
В судове засідання, призначене на 21 жовтня 2025 року ОСОБА_5 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Дімітрова Т.А., представник Органу опіки та піклування Южненської міської ради Одеського району, Одеської області не з'явились, були сповіщені належним чином (а.с. 37, 38, 39, 40-41 т. 2).
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалась судом обов'язковою.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність осіб, які не з'явилися в судове засідання та які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення адвоката Карпенко В.І., представника ОСОБА_1 , пояснення ОСОБА_2 , законного представника неповнолітніх дітей, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 03.07.2000 року, виданого Фондом комунального майна Южненської міської ради, ОСОБА_5 належала на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 44 т. 1).
09.11.2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 був укладений шлюб, який 28.04.2021 року був розірваний рішенням Южного міського суду Одеської області (а.с. 13 т. 1).
Згідно з копіями свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 та серії НОМЕР_2 ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . (а.с. 9, 10 т. 1).
Як вбачається з ЄДРСР Южним міським судом Одеської області 28.12.2022 року було видано судовий наказ про стягнення аліментів з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 щомісячно, починаючи з 14.12.2022 року в розмірі 1/3 частини його заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку та не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , до повноліття ОСОБА_3 , а потім у розмірі 1/4 частини його заробітку (доходу), щомісячно, але не більше десяти прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку та не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до повноліття ОСОБА_4 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 .
З витягу з реєстру територіальної громади вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 14.11.2011 року по 10.10.2023 року, а ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за вказаною адресою з 18.02.2014 року по 10.10.2023 року (а.с. 8 т. 1).
Відповідно до копії договору купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А. 12.05.2023 року зареєстрованого в реєстрі за № 1611, ОСОБА_5 передає квартиру АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_1 (а.с. 40 т. 1).
В п. 4.4. зазначеного договору сторони стверджують, що вчинення цього правочину не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Малолітні, неповнолітні діти, недієздатні чи обмежено дієздатні особи права користування квартирою не мають.
В своїй заяві, поданій приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Дімітровій Т.А., ОСОБА_5 сповіщає, що неповнолітні та малолітні діти, недієздатні та обмежено дієздатні особи не зареєстровані, не проживають та не мають права користування кв. АДРЕСА_1 . Нотаріусом роз'яснено зміст ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» щодо захисту прав дітей під час вчинення правочинів щодо житлових приміщень (а.с. 42 т. 1).
Факт реєстрації права власності на зазначену вище квартиру за ОСОБА_1 , згідно оспорюваного договору купівлі-продажу підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 362159279 від 17.01.2024 року (а.с. 7 т. 1).
З копії відповіді Служби у справах дітей Южненської міської ради № 52/23-24 від 24.01.2024 року вбачається, що орган опіки та піклування не надавав погодження відносно відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 15 т. 1).
Задовольняючи позов ОСОБА_2 , в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив із обґрунтованості заявлених позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з наступних підстав.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Відповідно до ч. 6 статті 203 ЦК України, будь-які правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.
Така вимога спрямована на створення можливостей для охорони майнових прав та інтересів вказаних осіб. Звичайно, діти за життя батьків (усиновлювачів), за винятком певних випадків, не мають відповідних прав на їх майно. Однак заради забезпечення недопущення порушення їх прав та інтересів і можливості реалізації батьками відповідних майнових прав щодо дитини передбачається, що при вчиненні будь-яких правочинів батьки мають враховувати права та інтереси дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Ініціаторами (позивачами) звернення до суду з позовом про визнання оспорюваного правочину недійсним є насамперед сторона (сторони) цього правочину, хоча можуть бути будь-які інші заінтересовані особи.
Згідно з ч. 1 ст. 59 ЦПК України, права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.
Судом вірно зазначено, що оскільки малолітні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є заінтересованими особами щодо договору купівлі-продажу від 12.05.2023 року, а ОСОБА_2 є їх матір'ю, тому вона має право звертатися до суду з даним позовом, отже є належним позивачем.
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків.
Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» (чинної на час вчинення спірного правочину) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке належить дитині, а у випадках, визначених законом, - також щодо нерухомого майна, право користування яким належить дитині, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.
Відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» (в редакції на час вчинення спірного правочину) батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо нерухомого майна, права власності на яке належить дитині, а у випадках, визначених законом, - також щодо нерухомого майна, право користування яким належить дитині, відмовлятися від належних дитині майнових прав, зобов'язуватись від імені дитини порукою чи видавати письмові зобов'язання.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла (частина друга, третя статті 18 Закону України «Про охорону дитинства»).
При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним (частина друга статті 59 СК України).
Відповідно до ч.ч. 2, 4 статті 177 СК України, батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, щодо майна, власником (співвласником) та/або користувачем якого є дитини. Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.
З копії відповіді Служби у справах дітей Южненської міської ради № 52/23-24 від 24.01.2024 року вбачається, що орган опіки та піклування не надавав погодження відносно відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_3 , в якій на час вчинення спірного правочину були зареєстровані малолітні діти продавця.
Судом обґрунтовано були взяті до уваги посилання позивача відносно аморальної поведінки відповідача ОСОБА_5 , через яку вона та діти змушені були тимчасово з'їхати зі спірної квартири, оскільки як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_5 раніше притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства в алкогольному стані, в присутності малолітніх дітей; під час сімейної сварки наніс удар рукою по голові своїй малолітній доньці ОСОБА_3 (а.с. 14 т. 1). Крім того з ЄДРСР вбачається, що 09.01.2023 року ОСОБА_5 притягувався до адміністративної відповідальності за ст. 173 КУпАП (справа 519/61/23).
Висновки суду про те, що внаслідок укладення 12 травня 2023 року оспорюваного договору відчужено квартиру, право користування якою було збережено за малолітніми дітьми, які з об'єктивних причин в ній тимчасово не проживали, однак були в ній зареєстровані та вказана квартира залишається єдиним житлом дітей відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Також суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що правочин щодо відчуження спірного житлового приміщення на момент його укладення потребував згоди органу опіки та піклування.
На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.
Доводи апеляційної скарги адвоката Карпенко В.І., представника ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції визнавши недійсним договір купівлі-продажуквартири, дійшов помилкового висновку про відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення даного договору і як наслідок порушення житлових прав неповнолітніх, оскільки сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири суперечить інтересам дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та порушує їх охоронювані законом права на житло, а саме квартири, в якій на час вчинення спірного правочину були зареєстровані малолітні діти.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянтів із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу адвоката Карпенко Валерії Ігорівни, представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Южного міського суду Одеської області від 28 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 31 жовтня 2025 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький
______________________________________ С.М. Сегеда