Номер провадження: 22-ц/813/5109/25
Справа № 500/5388/18
Головуючий у першій інстанції Бальжик О.І.
Доповідач Кострицький В. В.
28.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кострицького В.В.,
суддів: Карташова О.Ю., Коновалової В.А.,
за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В.,
позивач - ОСОБА_1
відповідачі - ОСОБА_2 та ОСОБА_3
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, - орган опіки та піклування Ізмаїльської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Саф'янівської сільської ради Ізмаїльського району
розглянули у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06 березня 2025 року, ухвалене у складі судді Бальжик О.І., у приміщенні того ж суду
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, - орган опіки та піклування Ізмаїльської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Саф'янівської сільської ради Ізмаїльського району, про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання звільнити житлове приміщення,-
Короткий зміст позовних вимог та заперечень на них.
15 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (а.с.2-4 т.1), яким просила зобов'язати відповідачів з усіма іншими особами, які з ними проживають, усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності будинком АДРЕСА_1 шляхом зобов'язання солідарно звільнити житлове приміщення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що з метою збереження спадкового майна, будучи у розпачі у зв'язку з передчасною втратою батьків, вона впустила відповідачів проживати на правах оренди у батьківському будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
У 2012 році ОСОБА_2 висловив бажання придбати належний їй спадковий будинок. У той час вона мала намір продати вказаний житловий будинок та у неї був покупець на суму 35 000 доларів США. ОСОБА_2 пояснив, що їм немає де жити та він найближчим часом зможе розрахуватися за будинок у повному обсязі.
У зв'язку із цим, вона піддалася на вмовляння відповідача та погодилася не продавати будинок стороннім людям, а почекати грошей від нього.
Також, між ними була домовленість про те, що частину виплачених грошових коштів в якості оплати оренди будинку, вона зарахує в якості авансу за майбутній правочин купівлі-продажу.
Проте, проживаючи тривалий час в належному їй житловому будинку, подружжя ОСОБА_5 так і не спромоглися розрахуватися з нею, почали шантажувати і примушувати віддати їм її власність безкоштовно.
Крім письмових примушувань до вчинення безкоштовної передачі нерухомого майна, відповідачі вживали інших незаконних дій у вигляді телефонних дзвінків до неї з погрозами та написання скарг до правоохоронних органів, в яких паплюжать її честь, гідність і репутацію.
Протиправні дії відповідачів виключають можливість врегулювання питання мирним шляхом у позасудовому порядку.
У добровільному порядку ОСОБА_2 та ОСОБА_4 питання повернення житлового будинку розглядати не бажають; на отримані ними письмові пропозиції відповідей не надають. Відповідачі незаконно користуються належним їй нерухомим і рухомим майном, яке залишилося у будинку, доступу до якого вона не має.
Рух справи.
Ухвалою судді Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області Пащенко Т.П. від 10 вересня 2018 року відкрито загальне позовне провадження у справі.
Ухвалою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 28 січня 2019 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 вересня 2020 року, залишеного без змін постановою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_2 , ОСОБА_6 усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні належним їй на праві власності будинком АДРЕСА_1 шляхом його звільнення. В іншій частині позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку, а тому відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Судом встановлено, що у 2012 році між сторонами, а саме ОСОБА_1 , з одного боку, та ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , з іншого, досягнуто усної домовленості про купівлю-продаж спірного будинку, однак умови домовленості покупцями у повному обсязі не виконано, договір купівлі-продажу між сторонами не укладено. З пояснень сторін, свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та повідомлення Бросківської сільської ради Ізмаїлького району Одеської області від 21 серпня 2020 року встановлено, відповідачі проживають у спірному житловому будинку у зв'язку з чим позивач позбавлена реальної та об'єктивної можливості користуватися та розпоряджатися зазначеним майном на власний розсуд. З огляду на наведене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову ОСОБА_1 в частині зобов'язання ОСОБА_2 , ОСОБА_6 усунути перешкоди в користуванні належним їй на праві власності будинком шляхом його звільнення.
Відмовляючи у задоволенні вимоги про зобов'язання інших осіб, які проживають разом з відповідачами, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком, суд зауважив, що така вимога є неконкретизованою щодо осіб, якими порушено право позивача. Крім того, обов'язок усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням не є солідарним.
Постановою Верховного Суду від 27 липня 2022 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей, - ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , скасовані рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 вересня 2020 року та постанова Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року, справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховний Суд дійшов висновку, що порушення норм процесуального права допущені як судом першої, так і апеляційної інстанцій, оскільки суди не дослідили наявні у справі докази та необґрунтовано відхилили клопотання заявників, що призвело до неповноти з'ясування обставин у справі, порушення їх права на участь у судовому розгляді, не дослідили та не надали оцінки пропорційності втручання у право відповідачів на житло з урахуванням балансу прав та інтересів сторін у спірних правовідносинах з дотриманням вимог статті 8 Конвенції
Короткий зміст судового рішення
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06 березня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, - орган опіки та піклування Ізмаїльської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Саф'янівської сільської ради Ізмаїльського району, про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання звільнити житлове приміщення - залишено без задоволення.
В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції зазначає, що більше ніж дванадцять років тому між сторонами була досягнута домовленість щодо поступового викупу житлового будинку з надвірними спорудами, що розташовані по АДРЕСА_1 . Обумовлена вартість спірного житлового будинку становила 30 000 доларів США. Після сплати різниці між сумою сплаченого кредиту та 30 000 доларів США, ОСОБА_1 зобов'язувалася переоформити будинок на ім'я відповідачів.
З 2012 по 2017 роки за домовленістю з позивачкою родина ОСОБА_5 вчиняла дії, спрямовані на викуп у неї житлового будинку шляхом погашення кредитних зобов'язань її чоловіка ОСОБА_11 перед АТ «УкрСиббанк». Згідно з дослідженими у судовому засіданні оригіналами квитанцій ОСОБА_2 вніс у рахунок вказаних виплат грошові кошти на загальну суму 26 935, 39 доларів США.
Протягом всього слухання справи відповідачі підтверджували свою готовність доплатити позивачці суму в розмірі 3 065 доларів США.
Суд враховує, що позивачка, будучи фахівцем у галузі права, на підтвердження досягнутої між нею і відповідачем ОСОБА_2 усної домовленості самостійно підготувала як вказану розписку, так і спірні її умови. Така презумпція під час розгляду справи не спростована, а тому тлумачення повинно здійснюватися на користь відповідача ОСОБА_2 .
Відтак, доводи позивачки про те, що відповідач ОСОБА_2 зобов'язався погасити кредит достроково (протягом 13-14 місяців), щомісячно вносити на погашення кредиту 1 500 доларів США, не враховувати у вартість житлового будинку сплату процентів, комісій, штрафів та інших платежів згідно умов кредитного договору, є безпідставними і нічим не підтвердженими.
Приймаючи таке рішення, суд також враховує ту обставину, що надані на виконання ухвали суду про витребування доказів кредитний договір та графік погашення кредиту не дозволяють достеменно вирахувати строк, протягом якого має бути погашений кредит, суму щомісячних платежів, дотримання яких дозволили б ОСОБА_1 додатково отримати 10 000 доларів США.
За таких обставин, суд приходить висновку, що відповідачі належним чином виконали умови досягнутої з позивачкою домовленості, за виключенням суми, на яку вони посилаються у своїх запереченнях.
У судовому засіданні встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 за згодою позивачки ОСОБА_1 вселилися до спірного житлового будинку у 2007 році, а у 2012 році домовилися з нею про його придбання, тобто на момент звернення з позовом до суду понад одинадцять років проживали у ньому. Станом на час ухвалення рішення родина ОСОБА_5 проживає у вказаному житловому будинку сімнадцять років. За цей час у них народилося двоє дітей. Протягом вказаного періоду відповідачі витрачали зароблені грошові кошти на погашення кредитної заборгованості та інвестували значну суму грошей на проведення будівельних і ремонтних робіт житлового будинку, який вони вважали своїм домом. За таких обставин, погляди відповідачів щодо їх уразливості не можна кваліфікувати як безпідставні.
Таким чином, на думку суду, залишення проживати відповідачів з їх двома малолітніми дітьми у житловому будинку, який належить на праві власності позивачці, задовольняє критерій відповідності «суспільним інтересам», адже вказаний захід обумовлений не наданням їм особистої вигоди, а становить об'єктивне і справедливе виправдання - законний спосіб забезпечення їх житлових прав.
Суд також враховує ту обставину, що позивачка спірне нерухоме майно для власного проживання не використовувала, відмовляється від компромісного рішення отримати від відповідачів решти грошових коштів. Ця пропозиція могла б стати рішенням, яке поєднує існуючі на сьогодні інтереси. Воно є розумним, з урахуванням давності володіння, «емоційної прихильності», що характеризує ставлення відповідачів до будинку.
А тому, відсутність повного відшкодування станом на час ухвалення рішення, з погляду суду, не є тягарем, непропорційним встановленню обмеження у виді проживання відповідачів у належному їй житловому будинку.
У судовому засіданні досліджені оригінали наданих відповідачами квитанцій, сумніви у справжності яких у суду не виникають. АТ «Укрсиббанк» у своїх листах на виконання ухвали суду про витребування доказів підтвердив закриття 04 квітня 2017 року кредиту, відкритого на ім'я ОСОБА_11 , у зв'язку із його погашенням у повному обсязі.
Будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження того, що виплата кредиту здійснювалася саме ОСОБА_11 , у судовому засіданні надано не було.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, показання свідків, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги.
НЕ погодившись із висновком суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила суд скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду від 06.03.2025 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального законодавства.
Вказує, що при повторному перегляді справи, Ізмаїльський міськрайонний суд помилково вважаючи постанову ВС від 27.07.2022 такою, що зобов'язує прийняти протилежне судове рішення чим рішення цього ж суду від 22.09.2020 про задоволення позову про усунення перешкод у користуванні власністю, підтасовуючи доводи і докази сторін, 06.03.2025 прийняв рішення про відмову у задоволені позову не взявши до уваги і не відповівши на більшість із доречних, суттєвих і важливих доказів позивачки ОСОБА_1 .
Вважає зазначене рішення Ізмаїльського міськрайонного суду від 06.03.2025 таким, що не відповідає конвенційним принципам, нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи.
Суд першої інстанції ухилився від аналізу і надання відповіді на доводи ОСОБА_1 про те, що довідка слідчого видана в порушення статті 62 Конституції України щодо гарантування презумпції невинуватості та інформація викладена у ній не відповідає дійсним обставинам справи, тому є недостовірною, про що свідчать надані позивачкою письмові докази, а саме, відповідні витяги про відсутність притягнення до кримінальної відповідальності та судові рішення (справа про захист честі, гідності та ділової репутації і рішення слідчого судді про відмову у задоволені клопотання про накладення арешту на спадковий будинок позивачки).
Крім того, констатувавши наявність у відповідачів 2 (двох) будинків на праві власності, один із яких належав їм ще до вселення до позивачки на правах оренди, а другий придбаний під час судового слухання, суд цю обставину ніяк не врахував, не проаналізував та не надав відповіді чому будинок позивачки є житлом відповідачів, а їхні власні будинки такими не є та чому забезпечення відповідачів (зовсім чужих людей для позивачки) житлом повинно відбутися за рахунок власності позивачки.
Процитувавши у рішенні висловлювання відповідачів, що вони підтверджували свою готовність доплатити позивачці суму в розмірі 3 065 доларів США, суд не проаналізував їх на предмет голослівності та відповідності закону, відповідно до якого готовність сплатити грошові кошти в ході судового слухання має бути виражена шляхом зарахування грошових коштів на депозитний рахунок суду, які мають бути виплачені позивачці за умови її згоди.
Також, суд не відповів на суттєві, доречні і важливі доводи позивачки про те, що відповідачі ніколи, як це встановлено під час судового процесу, не за яких обставин не спілкувалися з ОСОБА_11 стосовно можливості сплати за нього кредиту, відповідно ніколи не отримували від нього, як від позичальника банку, згоди чи доручення на сплату його кредиту.
А ОСОБА_1 відповідачами ніколи докази сплати кредиту відповідачами не надавалися, тому у неї є обґрунтовані сумніви щодо того чи дійсно родина ОСОБА_5 сплачували кредит за ОСОБА_11 .
Суд поставивши у рішенні в вину позивачки її юридичну освіту, не надав належної оцінки діям відповідачів, а саме: за їхнім твердженням, вони, за власної ініціативи на підставі телефонної розмови з позивачкою почали сплачувати кредит у липні 2012 року не маючи ніяких підтверджень домовленостей з ОСОБА_1 і ОСОБА_11 ; першу і єдину розписку від ОСОБА_1 , яка не мала ніякого стосунку до кредиту і не могла ним розпоряджатися, відповідачі отримали 01.02.2013, тобто через півроку від дати, коли вони без домовленостей з позичальником, розпочали самостійно і добровільно сплачувати кредит, стороною договору якого не були та дій щодо належного переведення обов'язків позичальника не здійснювали.
З невідомих причин, юридична освіта ОСОБА_1 викликала у суду першої інстанції явну упередженість до неї, що вилилося в ігнорування її доводів. При цьому, доводи відповідачів судом прийняті в повному обсязі без критичного аналізу, навіть попри те, що вони не відповідають закону і правилам логіки
Також, суд залишив поза увагою дії або бездіяльність співробітників банку, які приймали платежі від третіх осіб, які не є стороною кредитного договору, без обізнаності, згоди і доручення ОСОБА_11 як сторони кредитного договору. Так, будучи допитаною у якості свідка і попередженою про кримінальну відповідальність, провідний фахівець відділу підтримки торгової мережі АТ «Укрсиббанк» ОСОБА_12 , відповідаючи на запитання ОСОБА_2 про те хто може сплачувати кредит, запевнила, що відповідно до законодавства кредит можуть сплачувати лише позичальник або уповноважена ним особа та касир банку повинен це перевірити і встановити особу платника.
Таким чином, суд не надав належної оцінки і не зробив жодного висновку стосовно того, що самовільно і добровільно виконавши зобов'язання за ОСОБА_11 , ОСОБА_2 і ОСОБА_6 вважають, що мають право вимагати від ОСОБА_1 передати їм свій будинок, в якому вони мешкають на праві строкової оренди.
Виносячи рішення, суд першої інстанції, фактично вирішивши питання щодо прав і обов'язків особи ( ОСОБА_11 ) без його участі і залучення судом, належним чином не проаналізувавши всі обставини справи стосовно відносин, які, за певних умов можуть кваліфікуватися і охоплюватися інститутом покладення обов'язку боржника на третю особу (ч. 1 ст. 528 ЦК України), і як відносин, які склалися у зв'язку з набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК України). Однак їх належна кваліфікація є неможливою без оцінки домовленості, яка мала б мати місце між позичальником за кредитним договором та третьою особою, тобто ОСОБА_11 та ОСОБА_2 і ОСОБА_6 . Відсутність доручення, як умова виникнення зобов'язання, передбачає відсутність у гестора повноважень діяти в інтересах інших осіб. Відсутність доручення означає відсутність договору поруки, а також іншого договору (наприклад, комісії, схову), яким би надавалися певні повноваження, або згоди укласти подібний договір у майбутньому.
Такий договір був відсутнім як до, так і в момент, коли відповідачі ( ОСОБА_2 , ОСОБА_6 ) у цій справі почали, за їхнім твердженням, здійснювати дії в інтересах іншого суб'єкта ( ОСОБА_11 ).
З огляду на викладене, суд першої інстанції вийшов за межі предмету позову і предмету доказування у цій справі і не вирішивши спір, залишивши сторони у невизначеному стані, фактично втрутився в інші правовідносини, а саме, між кредитором - банківською установою (АТ «Укрсиббанк») та позичальником ( ОСОБА_11 ), не залучивши цих осіб до участі у розгляді справи.
Через призму спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і ОСОБА_6 , суд у порушення законодавства про договірні стосунки у банківській галузі, застосував цивільне законодавство щодо договірних стосунків між фізичними особами, знехтувавши принципом справедливості і законності та без волевиявлення і обізнаності кредитора (банку) і позичальника ( ОСОБА_1 ) замінив сторони кредитного договору.
У даній справі, розписка ОСОБА_1 не може бути кваліфікована як договір про переведення боргу з ОСОБА_11 на ОСОБА_2 та відповідно не може замінити собою договір купівлі-продажу нерухомого майна у вигляді будинку АДРЕСА_1 .
Таким чином, неправильними є висновки Ізмаїльського міськрайонного суду про те, що розпискою ОСОБА_1 від 01.02.2013 відбулося переведення боргу з ОСОБА_1 на ОСОБА_2 , а вона в свою чергу, за цією розпискою підтвердила такі умови договору, які після сплати кредиту зобов'язують її передати відповідачу вищевказаний будинок.
В свою чергу, позивачка, будучи впевненою, що суд цивільної юрисдикції не може втручатися в незакінчене досудове розслідування і надавати оцінку його матеріалам, наполегливо звертала на це увагу суду, неодноразово наполягала, що вина у кримінальному провадженні встановлюється у чітко встановленому кримінальним законодавством порядку і не може ґрунтуватися на припущеннях та має бути підтверджена вироком суду. Будь-які довідки чи відповіді із незакінченого кримінального провадження є судженнями слідчого, тому не повинні мати переваги для суду, який розглядає цивільну справу. Та, не зважаючи на письмові докази про те, що ОСОБА_1 на території України жодним правоохоронним органом до кримінальної відповідальності не притягується (періодично надавалися суду, в тому числі на дату постановлення судового рішення), суд першої інстанції без дослідження матеріалів кримінального провадження особисто, в основу судового рішення поклав суб'єктивну інформацію слідчого.
Таке судове рішення породжує негативний прецедент, коли для позитивного рішення у цивільній справі, особі достатньо ініціювати проти протилежної сторони кримінальну справу і отримати довідку, що органами досудового слідства вже встановлена якась вина протилежної сторони.
Позиція учасників справи.
Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги, відповідачі надали відзив на апеляційну скаргу, в якому просили суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06.03.2025, прийняте у цивільній справі № 500/5388/18, залишити без задоволення, а рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06.03.2025 - залишити без змін.
В обґрунтування відзиву зазначають, що подана ОСОБА_1 апеляційна скарга на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06.03.2025 року, є безпідставна та необґрунтована. Доводи позивачки мають суто оціночний характер, базуються на власному суб'єктивному невдоволенні результатами прийнятого рішення Ізмаїльським міськрайонним судом від 06.03.2025року.
В свою чергу, судом першої інстанції було повно, всебічно та згідно з законодавством, розглянуто матеріали справи, і прийнято справедливе рішення.
Зазначають, що справа перебувала на розгляді Касаційного суду, який скасував первинне рішення суду першої інстанції від 22 вересня 2020 року та постанову апеляційного суду від 15 березня 2021 року, саме через недотримання під час його ухвалення вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також принципу пропорційності. У своїй постанові Касаційний суд чітко вказав на необхідність урахування цих положень при новому розгляді справи, що і було зроблено судом першої інстанції. Тому посилання позивачки у апеляційній скарзі на рішення, які були скасовані Касаційним судом, не слід брати до уваги. Ці рішення не мають законної сили.
Суд першої інстанції розглядаючи справу повторно, належним чином виконав вказівки Касаційного суду: застосував норми Конвенції, зокрема статтю 8, оцінив ситуацію відповідно до критерію пропорційності та забезпечив дотримання принципу змагальності сторін. У результаті було ухвалено законне, обґрунтоване і мотивоване рішення.
Щодо явки сторін.
Сторони з'явились до судового засідання та надали свої пояснення.
Позиція апеляційного суду.
Заслухавши суддю-доповідача, позиції учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно із ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак оскаржуване рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідаю в повній мірі.
Суд першої інстанції відмовивши у задоволенні позовних зазначив, що більше ніж дванадцять років тому між сторонами була досягнута домовленість щодо поступового викупу житлового будинку з надвірними спорудами, що розташовані по АДРЕСА_1 . Обумовлена вартість спірного житлового будинку становила 30 000 доларів США. Після сплати різниці між сумою сплаченого кредиту та 30 000 доларів США, ОСОБА_1 зобов'язувалася переоформити будинок на ім'я відповідачів.
З 2012 по 2017 роки за домовленістю з позивачкою родина ОСОБА_5 вчиняла дії, спрямовані на викуп у неї житлового будинку шляхом погашення кредитних зобов'язань її чоловіка ОСОБА_11 перед АТ «УкрСиббанк». Згідно з дослідженими у судовому засіданні оригіналами квитанцій ОСОБА_2 вніс у рахунок вказаних виплат грошові кошти на загальну суму 26 935, 39 доларів США.
Протягом всього слухання справи відповідачі підтверджували свою готовність доплатити позивачці суму в розмірі 3 065 доларів США.
Суд враховує, що позивачка, будучи фахівцем у галузі права, на підтвердження досягнутої між нею і відповідачем ОСОБА_2 усної домовленості самостійно підготувала як вказану розписку, так і спірні її умови. Така презумпція під час розгляду справи не спростована, а тому тлумачення повинно здійснюватися на користь відповідача ОСОБА_2 .
Відтак, доводи позивачки про те, що відповідач ОСОБА_2 зобов'язався погасити кредит достроково (протягом 13-14 місяців), щомісячно вносити на погашення кредиту 1 500 доларів США, не враховувати у вартість житлового будинку сплату процентів, комісій, штрафів та інших платежів згідно умов кредитного договору, є безпідставними і нічим не підтвердженими.
Приймаючи таке рішення, суд також враховує ту обставину, що надані на виконання ухвали суду про витребування доказів кредитний договір та графік погашення кредиту не дозволяють достеменно вирахувати строк, протягом якого має бути погашений кредит, суму щомісячних платежів, дотримання яких дозволили б ОСОБА_1 додатково отримати 10 000 доларів США.
За таких обставин, суд приходить висновку, що відповідачі належним чином виконали умови досягнутої з позивачкою домовленості, за виключенням суми, на яку вони посилаються у своїх запереченнях.
У судовому засіданні встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 за згодою позивачки ОСОБА_1 вселилися до спірного житлового будинку у 2007 році, а у 2012 році домовилися з нею про його придбання, тобто на момент звернення з позовом до суду понад одинадцять років проживали у ньому. Станом на час ухвалення рішення родина ОСОБА_5 проживає у вказаному житловому будинку сімнадцять років. За цей час у них народилося двоє дітей. Протягом вказаного періоду відповідачі витрачали зароблені грошові кошти на погашення кредитної заборгованості та інвестували значну суму грошей на проведення будівельних і ремонтних робіт житлового будинку, який вони вважали своїм домом. За таких обставин, погляди відповідачів щодо їх уразливості не можна кваліфікувати як безпідставні.
Таким чином, на думку суду, залишення проживати відповідачів з їх двома малолітніми дітьми у житловому будинку, який належить на праві власності позивачці, задовольняє критерій відповідності «суспільним інтересам», адже вказаний захід обумовлений не наданням їм особистої вигоди, а становить об'єктивне і справедливе виправдання - законний спосіб забезпечення їх житлових прав.
Суд також враховує ту обставину, що позивачка спірне нерухоме майно для власного проживання не використовувала, відмовляється від компромісного рішення отримати від відповідачів решти грошових коштів. Ця пропозиція могла б стати рішенням, яке поєднує існуючі на сьогодні інтереси. Воно є розумним, з урахуванням давності володіння, «емоційної прихильності», що характеризує ставлення відповідачів до будинку.
А тому, відсутність повного відшкодування станом на час ухвалення рішення, з погляду суду, не є тягарем, непропорційним встановленню обмеження у виді проживання відповідачів у належному їй житловому будинку.
У судовому засіданні досліджені оригінали наданих відповідачами квитанцій, сумніви у справжності яких у суду не виникають. АТ «Укрсиббанк» у своїх листах на виконання ухвали суду про витребування доказів підтвердив закриття 04 квітня 2017 року кредиту, відкритого на ім'я ОСОБА_11 , у зв'язку із його погашенням у повному обсязі.
Будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження того, що виплата кредиту здійснювалася саме ОСОБА_11 , у судовому засіданні надано не було.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, показання свідків, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Проте колегія суддів не погоджується з вказаним висновком з огляду на наступне.
Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є власницею житлового будинку з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , 1/4 частка якого належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2008 року №3-2192 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_13 , а інші 3/4 частини - на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2008 року №3-2194 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 матері ОСОБА_14 (а.с.9, 10 т.1, а.с.5, 6, 8, 71, 72 т.3).
ОСОБА_1 у вказаному спадковому будинку не проживала, а в 2007 році передала його у безоплатне користування ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на умовах оренди.
З того часу відповідачі постійно проживають у спірному житловому будинку без реєстрації; до складу їх сім'ї входять малолітні діти: син ОСОБА_9 , 2011 року народження, син ОСОБА_10 , 2012 року народження. За місцем проживання родина ОСОБА_5 характеризується позитивно, скарги та заяви на них від сусідів та мешканців села не надходили. Весь час родина ОСОБА_5 доглядала за житловим будинком, обробляла земельну ділянку та сплачувала місцевий податок (а.с.54-56 т.1, а.с.78, 79 т.2, а.с.81 т.3, а.с.149, 150 т.4).
У 2012 році між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досягнуто усної домовленості щодо умов купівлі-продажу належного останній житлового будинку з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 30 000 доларів США.
Згідно з власноручно написаною 01 лютого 2013 року розпискою ОСОБА_1 підтвердила домовленість з ОСОБА_2 щодо погашення ним кредиту №11213759000 від 14 липня 2007 року в АТ «Укрсиббанк» в рахунок купівлі будинку, розташованого по АДРЕСА_2 , починаючи з липня 2012 року. Також вказаною розпискою позивачка підтвердила, що згідно з їхньою домовленістю заборгованості за кредитом за період з 01 липня 2012 року по 01 лютого 2013 року немає (а.с.160 т.1).
Як вбачається з копії кредитного договору про надання споживчого кредиту №11213759000 від 14 вересня 2007 року, укладеного між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_11 , банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використовувати та повернути кредит в іноземній валюті в сумі 40 000 доларів США та сплатити проценти, комісії в порядку та умовах, визначених договором. Вказана сума кредиту дорівнювала еквіваленту 202 000 гривень за курсом Національного банку України. Позичальник зобов'язався повернути банку кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але в будь-якому випадку не пізніше 14 вересня 2017 року. Також позичальник зобов'язався повернути суму кредиту та сплатити проценти, комісії, штрафи та інші платежі згідно умов договору. У забезпечення виконання зобов'язання позичальника за даним договором банком прийнято заставу нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , яка є власністю ОСОБА_11 .
Додатком №1 до вказаного кредитного договору є графік погашення кредиту. Відповідно до вказаного графіку, термін погашення кредиту - з 14 вересня 2007 року по 14 вересня 2017 року; платежі за кредитом: погашення основної суми кредиту; проценти за користування кредитом; комісія за надання кредиту; платежі за надані супутні послуги на користь третіх осіб, пов'язаних із страхуванням, сплатою державного мита за посвідчення договору іпотеки/застави, послугами нотаріусів, сплатою вартості послуг за проведення незалежної експертної оцінки предмету забезпечення (а.с.140-148 т.5).
Згідно відомостей АТ «Укрсиббанк» за вих. №29-4-01/07/2793-БТ від 19 грудня 2023 року, наданих на виконання ухвали суду про витребування доказів від 23 листопада 2023 року, кредитний договір №11213759000, укладений між АТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_11 закрито 14 вересня 2017 року, заборгованість відсутня (а.с.139-149 т.5).
За змістом відомостей АТ «Укрсиббанк» за вих. №29-4-01/07-1153-БТ від 02 травня 2024 року, наданих на виконання ухвали суду про витребування доказів від 23 квітня 2024 року, дата погашення заборгованості по кредиту №11213759000 - 04 квітня 2017 року, кредит закрито - 04 квітня 2017 року (а.с.1-28 т.6).
Відповідно до досліджених у судовому засіданні першої інстанції оригіналів квитанцій, наданих відповідачами, останніми на рахунок АТ «Укрсиббанк» сплачено на погашення кредитного договору №11213759000, позичальником якого виступав ОСОБА_11 , 26 935, 39 доларів США (а.с.121-143 т.1) та у вказаних квитанціях платником зазначено ОСОБА_11 ..
Після досягнутої між сторонами домовленості щодо поступового викупу нерухомого майна, родина ОСОБА_5 здійснила численні будівельні та ремонтні роботи спірного домоволодіння, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями накладних, замовлень, товарних чеків, а також наданими відповідачами фотокартками (а.с.143-159, 161-211 т.1).
05 квітня 2017 року ОСОБА_1 направила відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_6 повідомлення, в якому просила негайно та в повному обсязі виплатити їй залишок грошових коштів в обумовленій валюті, за винятком суми, яка була сплачена у вигляді авансу на день написання нею розписки. У разі виконання ними цієї умови, зобов'язалася укласти договір купівлі-продажу належного їй житлового будинку та передати на нього всі права. В противному випадку вимагала звільнити будинок, привівши його у стан, в якому вони його отримували у користування (а.с.8 т.1).
24 квітня 2017 року ОСОБА_2 письмово повідомив ОСОБА_1 про те, що вважає її претензію про звільнення спірного житлового будинку безпідставною, оскільки між ними існує домовленість про продаж будинку за 30 000 доларів США, які частково (у розмірі 27 000 доларів США) вже сплачені шляхом перерахування на кредитний рахунок, відкритий на ім'я чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_11 , а тому просив позивачку підготувати документи, які необхідні для оформлення договору купівлі-продажу житлового будинку, після чого він сплатить ще 3 000 доларів США в рахунок повного погашення вартості будинку (а.с.7 т.1).
20 березня 2018 року ОСОБА_1 направила відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_6 повідомлення, в якому просила звільнити належний їй житловий будинок, попередньо привівши його у стан, у якому вони отримали його в оренду (а.с.5, 6 т.1, а.с.3 т.5).
У провадженні слідчого відділу Ізмаїльського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Одеській області перебувають матеріали кримінального провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16 травня 2017 року за №1201716015001336, за ознаками кримінального провадження, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, за фактом заволодіння грошовими коштами ОСОБА_2 у великих розмірах шляхом зловживання його довірою.
У ході досудового розслідування ,як зазначено слідчою, встановлено, що у 2012 році між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та її чоловіком ОСОБА_11 досягнуто домовленості щодо умов купівлі-продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Сторони дійшли згоди, що ОСОБА_2 поступово, починаючи з липня 2012 року, буде щомісячно перераховувати грошові кошти в доларах США на рахунок ОСОБА_11 , відкритий в АТ «УкрСиббанк» для сплати коштів за кредитним договором № 000011213759 у рахунок сплати вартості житлового будинку, ціна якого, згідно досягнутої домовленості ОСОБА_2 , становила 30 000 доларів США.
Після досягнення домовленості родина ОСОБА_5 почала проживати у вказаному будинку та утримувати у належному стані, жодних претензій з боку ОСОБА_1 не надходило. Розпискою від 01 лютого 2013 року ОСОБА_1 підтвердила, що в рахунок купівлі житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 здійснюватиме погашення кредиту, отриманого ОСОБА_11 в АТ «УкрСиббанк», заборгованість за яким у період з 01 липня 2012 року по 01 лютого 2013 року відсутня.
У період з 10 липня 2012 року до 04 квітня 2017р. ОСОБА_2 вніс у рахунок виплат грошові кошти на загальну суму 26 935 доларів США, що підтверджується копіями квитанцій, долучених до матеріалами кримінального провадження.
Станом на 04 квітня 2017 року ОСОБА_2 свої зобов'язання щодо погашення кредиту виконав повністю, після чого попросив ОСОБА_1 укласти договір купівлі-продажу зазначеного житлового будинку. Однак, 05 квітня 2017 року ОСОБА_1 направила на адресу ОСОБА_2 повідомлення-вимогу, яким вимагала негайно та в повному обсязі виплатити їй грошові кошти в обумовленій сумі, тобто в розмірі 30 000 доларів США, та зазначила, що ОСОБА_2 виплачено лише один платіж за кредитом як аванс у рахунок вартості житлового будинку, незважаючи на погашення ОСОБА_2 кредиту чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_11 в повному обсязі на загальну суму 26 935 доларів США. Після цього ОСОБА_1 повідомила, що вчинить продаж ОСОБА_2 належного їй будинку після сплати ним 30 000 доларів США, від раніше досягнутої домовленості про погашення кредиту її чоловіка у рахунок купівлі будинку, ОСОБА_1 відмовилася.
У кримінальному провадженні 16 травня 2017 року за № 1201716015001336 ОСОБА_2 та ОСОБА_6 визнані потерпілими, досудове розслідування триває (а.с.86, 113-121 т.1, а.с.207, 208, 219, 220 т.2, а.с.79, 80 т.3, а.с.157, 163, 195-197, 200 т.4).
ОСОБА_1 не є стороною у кримінальному провадженні за №1201716015001336 від 16 травня 2017 року; станом на час ухвалення рішення до кримінальної відповідальності не притягувалася, незнятої чи непогашеної судимості не має та в розшуку не перебуває (а.с 200 т.4, ас.с.34, 52, 190, 224 т.5, а.с.142 т.6).
За змістом довідки за підписом сільського голови Першотравневої сільської ради Ізмаїльського району Одеської області за вих. №154 від 01 лютого 2019 року ОСОБА_2 є власником будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 , але зазначений будинок не придатний для проживання, оскільки 06 січня 2017 року згорів внаслідок пожежі (а.с.36, 82-89, 151, 152 т.2).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 25 квітня 2024 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,1711 га, а також житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_5 , на підставі договору купівлі-продажу від 06 червня 2023 року. На вказане майно накладено арешт (а.с.233, 234 т.5, ас.с.43-46 т.6).
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 80, 81 ЦПК України).
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, має навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Згідно з вимогами статті 635 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ), попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Правовий аналіз вищевказаної статті дає можливість зробити висновок, що відсутні будь-які обмеження щодо виду або предмету договору, який можуть зобов'язатися укласти сторони у майбутньому на підставі попереднього договору, тому така домовленість може бути досягнута сторонами щодо будь-яких договорів: про відчуження нерухомого чи рухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутніх об'єктів нерухомості, надання послуг, виконання робіт, надання майна в оренду тощо.
При цьому необхідно чітко прописувати, що попередній договір є саме таким, оскільки відповідно до частини 4 статті 635 ЦКУ, договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
Відповідно до статті 657 того ж ЦКУ, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Про необхідність та обов'язковість нотаріального посвідчення угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутніх об'єктів нерухомості, транспортних засобів наголошує і стаття 55 Закону України "Про нотаріат" (далі - Закон).
Так, відповідно до вимог статей 635, 657 ЦКУ попередній договір купівлі-продажу квартири має бути укладений у письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням, оскільки основний договір укладається у формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням, попередній договір укладається у формі, встановлений для основного договору.
Правова норма статті 220 ЦКУ застерігає, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Частиною 2 статтею 220 ЦКУ встановлено якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Посвідчення попереднього договору належати до компетенції нотаріусів (стаття 34 Закону) та консульських установ (стаття 38 Закону). Посадові особи органів місцевого самоврядування не має право посвідчувати попередній договір.
Попередній договір може бути посвідчено будь-яким нотаріусом на всій території України без обмежень, навіть якщо посвідчення основного договору обмежено територіальною юрисдикцією, визначеною статтею 55 Закону. При посвідченні попереднього договору нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри сторін щодо створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином. Також необхідна згода іншого подружжя сторін на укладення попереднього договору купівлі-продажу.
Щодо практичної доцільності укладання попереднього договору купівлі-продажу, то це може мати місце коли, наприклад, з будь-яких причин не може бути відразу укладено основний договір. Продавець в такому випадку має додатковий час, щоб зібрати необхідні документи та підготуватись до продажу. Покупець отримує гарантію, що об'єкт не буде проданий іншій стороні-покупцю та має час на підготовку потрібної суми для покупки майна.
З матеріалів справи встановлено, що у 2012 році між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досягнуто усної домовленості щодо умов купівлі-продажу належного останній житлового будинку з надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 30 000 доларів США.
Згідно з власноручно написаною 01 лютого 2013 року розпискою ОСОБА_1 підтвердила домовленість з ОСОБА_2 щодо погашення ним кредиту №11213759000 від 14 липня 2007 року в АТ «Укрсиббанк» в рахунок купівлі будинку, розташованого по АДРЕСА_2 , починаючи з липня 2012 року. Також вказаною розпискою позивачка підтвердила, що згідно з їхньою домовленістю заборгованості за кредитом за період з 01 липня 2012 року по 01 лютого 2013 року немає (а.с.160 т.1).
Стороною відповідачів зазначається, що 30 квітня 2012 року ОСОБА_1 подзвонила на телефон чоловіка ОСОБА_2 та повідомила, що на наступний день знову прийдуть люди дивитися будинок. У цей же день вони з чоловіком порадилися та вирішили запропонувати позивачці викупити вказаний будинок у розстрочку. На вказану пропозицію позивачка погодилася, зазначивши повну вартість за будинок у розмірі 30 000 доларів США. Вказана вартість будинку зазначена позивачкою у доданому до позовної заяви листі від 05 квітня 2017 року, направленому відповідачам.
ОСОБА_1 запропонувала розраховуватися за будинок шляхом погашення наявного у неї кредиту. Після погашення повної суми кредиту їхня родина мала доплатити позивачці суму до 30 000 доларів США, а остання, в свою чергу, - переоформити право власності на вказаний будинок на їхнє ім'я.
Практично одразу після досягнення домовленості про куплю-продаж будинку вони з дозволу ОСОБА_1 почали капітальний ремонт всього домоволодіння. В липні 2012 року вони почали сплачувати кредит, реквізити якого їм були повідомлені позивачкою. Під час першого платежу за кредитним договором вони дізналися, що він був оформлений на ім'я ОСОБА_11 , який є чоловіком ОСОБА_1 .
З липня 2012 року по 04 квітня 2017 року в рахунок вартості спірного будинку їхньою сім'єю погашено кредит у сумі 26 935 доларів США, що підтверджується банківськими квитанціями про сплату платежів за кредитним договором №0000011213759 у кількості 60-ти штук.
З моменту досягнення домовленості про купівлю-продаж будинку та до зими 2016 року вони зробили великий обсяг ремонтних та будівельних робіт, чим значно збільшили його вартість. Ними придбано безліч будівельних матеріалів, обладнання та конструкцій, про що свідчать відповідні накладні, закази та товарні чеки.
Сплачуючи вказаний позивачкою кредит, вони розраховували на добросовісність виконання ОСОБА_1 своїх обіцянок.
01 лютого 2013 року позивачка написала власноручно розписку, в якій вона вказала, що між нею та її чоловіком ОСОБА_2 досягнута домовленість про погашення останнім кредиту №11213759000 в Укрсиббанку в рахунок купівлі будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з вказаною розпискою ОСОБА_1 також підтвердила, що заборгованості по вказаному кредиту за період часу з 01 липня 2012 року по 01 лютого 2013 року немає. 04 квітня 2017 року відповідачами внесено останню суму платежу в рахунок погашення вище зазначеного кредиту, у зв'язку з чим чоловік подзвонив ОСОБА_1 та повідомив, що має намір доплатити їй різницю між сплаченою сумою кредиту та 30 000 доларів США, що становить близько 3 000 доларів США.
На пропозицію ОСОБА_2 позивачка відповіла, що замість 3 000 доларів США, вона хоче 10 000 доларів США, що раніше не було обумовлено. Потім ОСОБА_1 надіслала на їхнє ім'я листа, датованого 05 квітня 2017 року, що, нібито, на протязі п'яти років вони не виконували свої обов'язки, і що, нібито, вона чекала продовження виконання ними своїх зобов'язань. Також ОСОБА_1 поставила питання про їх виселення із будинку вже після того, як вони розрахувалися по кредиту. Більш того, у вказаному листі позивачка вже попросила не 10 000 доларів США їй доплатити, а майже повну суму вартості будинку, обумовлену ними (за виключенням періоду платежів за кредитом з липня 2012 року по 01 лютого 2013 року, який вона підтвердила в розписці), а це 25 233 доларів США = (30 000 доларів США - 4 767 доларів США (сума платежів за кредитом, починаючи з 10 липня 2012 року по 08 січня 2013 року, включаючи останню - відповідно до банківських квитанцій, підтверджена розпискою). У противному випадку, ОСОБА_1 вимагала звільнити будинок, привести його у стан, в якому вони його отримували у користування.
Спробувавши вирішити дане питання мирним шляхом, 24 квітня 2017 року чоловік направив на адресу позивачки листа. Оскільки вирішити вказане питання мирним шляхом не вдалося можливим, вони вимушені були звернутися за захистом порушених прав до правоохоронних органів.
Однак позивачка зазначає, що проживши у будинку безоплатно 5 років ОСОБА_2 , який офіційно зареєстрував шлюб з ОСОБА_4 , висловив бажання придбати будинок у позивачки і погодився сплатити його вартість у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) доларів США. Але, у зв'язку з відсутністю грошових коштів, просив обговорити інші варіанти можливості придбання ним будинку у розстрочку чи кредит.
Як один із варіантів придбання будинку, ОСОБА_1 запропонувала ОСОБА_2 виплатити залишок кредиту за свого колишнього чоловіка ОСОБА_11 (шлюб розірваний у 2004 році), тіло якого, на час домовленостей, складала 20 000 (двадцять тисяч) доларів США, а після цього решту грошових коштів виплатити їй.
Також, ОСОБА_2 зобов'язувався погасити кредит у вказаній сумі достроково, сплачуючи щомісяця по 1500 (півтори тисячі) доларів США.
Оскільки, ОСОБА_11 уклав кредит №112213759000 з АТ «Укрсиббанк» у 2007 році, тобто, не перебуваючи у шлюбі з позивачкою, і вона не мала ніякого стосунку до цього кредиту, ОСОБА_2 мав дійти згоди щодо цього з ОСОБА_11 як позичальником банку і оформити це відповідно до вимог законодавства щодо погашення кредиту за третю особу. Відповідачі, за їхнім твердженням, під час здійснення першого платежу, з'ясували, що кредит не на ім'я ОСОБА_1 , з якою у них йшли усні розмови про купівлю її будинку, але, жодної дії для належного оформлення стосунків як з ОСОБА_11 (сторони договору - позичальника), так і з банком (сторони договору - кредитора) не вживали. Тому, такий стан справ влаштовував їх та вони, як на думку позивачки, таким чином готувалися до кримінального провадження (буде описане нижче), в якому прагнуть отримати грошові кошти.
Погодження вищевказаного варіанту придбання будинку ОСОБА_2 відбувалася між ним і ОСОБА_1 телефонним зв'язком на початку липня 2012 року, тобто домовленість була попередньою і усною і не була оформлена сторонами у будь-якому письмовому вигляді. Про початок сплати кредиту у липні 2012 року ОСОБА_2 за ОСОБА_11 , позиваці не було відомо, як і невідомо дотепер, оскільки відповідач ніколи не надавав позивачці доказів сплати ним кредиту за ОСОБА_11 , а кримінальне провадження, яке ініціював відповідач та в якому заховав квитанції про можливу сплату ним кредиту, позивачці недосяжне з підстав того, що вона не є учасником цього кримінального провадження. Відвідуючи свій спадковий будинок 01 лютого 2013 року позивачка, не будучи обізнаною про відсутність домовленостей між ОСОБА_2 і ОСОБА_11 , враховуючи переконання ОСОБА_2 про те, що саме він з липня 2012 року вже законно виплачує кредит за ОСОБА_11 , ОСОБА_1 власноручно написала розписку, в якій вказала, що між нею та ОСОБА_2 досягнута домовленість про погашення останнім кредиту ОСОБА_11 в Укрсиббанку в рахунок купівлі будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно з вказаною розпискою ОСОБА_1 також підтвердила, що заборгованості по вказаному кредиту за період часу з 01 липня 2012 року по 01 лютого 2013 року немає.
Таким чином, враховуючи різницю між тілом кредиту ОСОБА_11 станом на липень 2012 року у розмірі 20 000 (двадцяти тисяч) доларів США, який висловив бажання сплачувати ОСОБА_2 і сумою у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) доларів США, за яку він погодився придбати будинок у ОСОБА_1 , позивачка після сплати тіла кредиту розраховувала отримати від ОСОБА_2 10 000 (десять тисяч) доларів США.
У телефонних розмовах ОСОБА_2 гарантував ОСОБА_1 , що після погашення ним кредиту ОСОБА_11 , вона отримає свої гроші, на які розраховувала.
На початку квітня 2017 року, ОСОБА_2 зателефонував ОСОБА_1 і повідомив, що він вважає за можливе сплатити їй лише 3000 (три тисячі) доларів США і ті він може перерахувати по вартості долара на 2007 рік, тобто по 8 гривень за 1 долар. А у разі незгоди ОСОБА_1 на такий розрахунок, ОСОБА_2 пригрозив, що засудить її. Позивачка не погодилася з таким розрахунком, повідомила, що розраховувала і хоче отримати суму у 10 000 (десять тисяч) доларів США, якщо ОСОБА_2 доведе, що він дійсно сплатив 20 000 (двадцять тисяч) доларів США в рахунок погашення тіла кредиту за ОСОБА_1 . Для вирішення спору запропонувала ОСОБА_2 звернутися до суду з відповідною позовною заявою, який вирішить виниклий спір.
05 квітня 2017 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 і ОСОБА_15 вимогу розрахуватися за будинок чи звільнити його, яку вони отримали 08.04.2017.
24 квітня 2017 року ОСОБА_2 написав ОСОБА_1 листа, в якому звинуватив її у брехні і, не чекаючи отримання нею цього листа та відповіді на нього, 28 квітня 2017 року звернувся з заявою до правоохоронних органів про вчинення ОСОБА_1 і ОСОБА_11 шахрайства стосовно нього шляхом заволодіння обманним шляхом грошовими коштами у великих розмірах.
Таким чином, колегія суддів, зазначає, що розписка ОСОБА_1 від 01 лютого 2013 року, не може замінити собою договір купівлі-продажу нерухомого майна у вигляді будинку АДРЕСА_1 , який має бути викладений у письмовій формі та посвідчений нотаріусом.
Будь-яких даних щодо загальної суми кредиту, його складових, строків погашення, суми щомісячних платежів, а також суми, яка не охоплюється кредитним зобов'язанням, вказана розписка не містить.
Крім того, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, які істотні умови були у вказаному договорі, порядок виконання та інші суттєві умови правочину, які були досягнуті між сторонами при укладенні усного договору, оскільки сторони заперечують один одному, а доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Також апеляційний суд бере до уваги, що кошти відповідачі фактично сплачували на погашення кредиту ОСОБА_11 , який не перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 з 2004 року, та відношення до будинку немає.
Відповідачі з моменту подання вказаного позову, а саме з серпня 2018 року, не ставлять жодного питання про визнання договору купівлі-продажу будинку дійсним чи визнання за ними право власності на будинок.
У своєму листі від 05.04.2017 ОСОБА_1 підтвердила домовленість сторін про викуп спірного будинку за 30000 тисяч доларів та АТ «Укрсиббанк» у своїх листах на виконання ухвали суду про витребування доказів підтвердив закриття 04 квітня 2017 року кредиту, відкритого на ім'я ОСОБА_11 , у зв'язку із його погашенням у повному обсязі.
Однак, фактично ініціюванням кримінального провадження про заволодіння грошима відповідачів свідчить, що вони в односторонньому порядку, у квітні 2017 року, відмовилися від виконання усної домовленості щодо викупу будинку досягнутої з ОСОБА_1 та повного виконання усної домовленості не відбулось.
Крім того, у разі встановлення вини у вказаному кримінальному провадженні на користь відповідачів підлягатиме стягнено з винної особи матеріальної шкоди завданої кримінальним правопорушенням.
Також відповідачі не позбавлені можливості звернення з позовом про повернення коштів як безпідставно набутого майна або в інший передбачений законом спосіб.
Вирішуючи вказане питання колегія суддів виходить із того, що умови усного договору між сторонами не виконані за жодним із варіантів, ні за тим, на якому наполягає позивачка, ні за тим, який вважають правильним відповідачі. Також, суд враховує те, що посилання відповідачів на кримінальне провадження не може бути взято до уваги, оскільки позивачка не є його учасником, досудове слідство у ньому триває, підозра нікому не вручалася та справа на розгляд суду не направлялася, відповідно вироку про встановлення вини ОСОБА_1 немає.
За таких обставин, судом встановлено, що відповідачі проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 , без будь якої правової підстави, у зв'язку з чим ОСОБА_1 позбавлена реальної та об'єктивної можливості користуватися і розпоряджатися цим будинком на власний розсуд. Позивачка заперечує проти користування відповідачами зазначеним житловим будинком, згоди на їх проживання у ньому не надає, про що свідчить перебування цього позову у провадженні суду та її лист від 20.03.2018.
Також апеляційний суд зазначає, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
У даній справі суд має зважити та врівноважити конкуруючі приватні інтереси, а саме право позивачки мирно володіти своїм майном, з одного боку, та право відповідачів на повагу до житла, з іншої.
Надаючи оцінку доводам позивачки про те, що залишення відповідачів проживати у належному їй на праві власності будинку означатиме «позбавлення її майна» у розумінні статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, суд виходить з такого.
Стаття 1 Протоколу №1, по суті, гарантує право на власність. У своєму рішенні від 23 вересня 1982 року в справі Спорронґа і Льоннрот Суд, проаналізувавши зміст цієї статті, визнав, що вона містить «три окремі норми»: перша норма, викладена в першому реченні частини першої, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, яка міститься в другому реченні частини першої, стосується позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам; третя норма, зазначена в частині другій, визнає, що Договірні держави мають право, зокрема, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів (серія A, N 52, с.24, п. 61).
З питання про втручання у здійснення права власності ЄСПЛ нагадував, що для того, щоб визначити, чи мало місце позбавлення майна в сенсі другої «норми», необхідно досліджувати не лише питання про позбавлення володіння чи формального відчуження, а й розглянути реальність спірної ситуації, що лежить за межами видимості. Метою Конвенції є захист «практичних та ефективних» прав, і важливо з'ясувати, чи ця ситуація є фактичним відчуженням.
Отже, міра втручання має встановлювати «справедливу рівновагу» між вимогами загальних інтересів та захистом основних прав особи. Пошук такої рівноваги відображено у структурі всієї статті 1 Протоколу №1 до Конвенції загалом та її другого абзацу; має існувати розумне пропорційне співвідношення між застосовуваними засобами та метою, що переслідується.
При цьому, англійську фразу «в інтересах суспільства» не можна розуміти як таку, що вимагає використання переданого майна в інтересах широкого загалу чи отримання суспільством взагалі прямої вигоди від такого передання.
Справедливість системи права, яка регулює право договорів чи майнові права приватних сторін, становить суспільно значуще питання, і тому заходи, спрямовані на забезпечення такої справедливості, можуть відповідати «інтересам суспільства», навіть якщо вони передбачають примусове передання права власності на майно від однієї особи до іншої.
Європейський суд не надає абсолютної переваги ані праву власності, ані праву на житло. Суд застосовує принцип пропорційності, оцінюючи:
- чи втручання (виселення, знесення, вилучення тощо) має законну підставу;
- чи переслідує воно легітимну мету;
- чи є воно співмірним, тобто забезпечує справедливий баланс між інтересами власника і правом осіб, яких виселяють, на повагу до житла.
Стаття 8 Конвенції не гарантує права на продовження проживання у чужому житлі без законних підстав. Тобто, стаття 8 Конвенції може бути застосовна, але втручання у вигляді виселення може бути виправданим за наявності вагомих підстав з боку власника та необхідності застосування статті 1 Протоколу 1 Конвенції.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує, що одночасне застосування статей 8 Конвенції та 1 Протоколу № 1 потребує встановлення справедливого балансу між інтересами власника і користувачів житла.
У випадках, коли особи проживають у чужому житлі без законного титулу або за домовленістю, яка не породжує прав власності, право власника на мирне володіння майном (ст. 1 Протоколу №1) переважає над інтересом таких осіб на збереження житла (ст. 8 Конвенції).
Виселення в таких випадках є законним, переслідує легітимну мету - захист права власності, і відповідає принципу пропорційності, якщо судом оцінено всі обставини та забезпечено належну процедуру.
Отже, слід констатувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини втручання у право особи на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції, може бути виправданим, якщо воно має законну підставу, переслідує легітимну мету - зокрема захист права власності - та є пропорційним такій меті. Водночас стаття 8 Конвенції не гарантує права на продовження проживання у чужому житлі без правових підстав.
У цій справі встановлено, що відповідачі вселилися у спірне житло за згодою власника для безоплатного тимчасового проживання, без укладення будь-якого договору оренди чи іншого правового титулу, який би надавав їм право користування майном на постійній основі. Подальша усна домовленість між сторонами про можливий продаж нерухомості не створила для відповідачів жодних речових прав, оскільки не була оформлена належним чином і не підтверджена належними і допустимими доказами сплати повної вартості, сам лише факт тривалого проживання у спірному будинку не може слугувати підставою для відмови у позові.
Крім того, кримінальне провадження, розпочате за заявою відповідачів, не завершене жодним судовим рішенням, а тому його матеріали не можуть впливати на оцінку спірних цивільних правовідносин.
Також, необхідно взяти до уваги, що на момент вселення до позивача відповідачі вже володіли власним житлом, а під час розгляду даної справи придбали ще один об'єкт житлової нерухомості, тобто не перебувають у ситуації, яка б вимагала особливого захисту з огляду на ст. 8 Конвенції.
За таких обставин втручання у фактичне користування відповідачами спірним житлом переслідує легітимну мету - відновлення права власника на мирне володіння майном, відповідає критерію пропорційності та узгоджується зі стандартами, сформованими Європейським судом з прав людини.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 в частині зобов'язання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні належним їй на праві власності будинком АДРЕСА_1 шляхом його звільнення є законним і обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.
Що стосується вимог, щодо зобов'язання інших осіб, які проживають з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 будинком, суд приходить до висновку, що ці вимоги не підлягають задоволенню, оскільки суд у відповідності до ч.2 ст. 264 ЦПК України не може виходити за межі позовних вимог, а позивачка не зазначила конкретно ким ще порушено її права. Суд крім цього не визначає солідарний обов'язок, оскільки згідно ст. 266 ЦПК України обов'язок чи право стягнення є солідарним.
Відповідно до ч. 1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції скасуванню та ухваленню нового судового з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 пдлягає стягненню сплачений позивачем судовий збір за подання позову та апеляційної скарги у розмірі 1762 гривні, тобто з кожного по 881 гривні.
Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно п.3 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
З огляду на вищевикладене вбачається, що судом першої інстанції невірно застосовані норми матеріального та процесуального права та невірно оцінені фактичні обставини справи і докази, наявні в матеріалах справи, оскільки суд прийшов до безпідставного та необґрунтованого висновку про недоведеність заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06 березня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, - орган опіки та піклування Ізмаїльської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Саф'янівської сільської ради Ізмаїльського району, про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов'язання звільнити житлове приміщення - задовольнити частково.
Зобов'язати ОСОБА_2 , (паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий Ізмаїльським РВ УМВС України в Одеській області 15 листопада 2000 року, реєстраційний номер облікової картки платника податків - « НОМЕР_2 »), ОСОБА_3 (паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 , виданий Ізмаїльським МВ ГУМВС України в Одеській області 19 червня 2012 року) усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - « НОМЕР_4 ») належним їй на праві власності будинком АДРЕСА_1 шляхом його звільнення.
Стягнути у рівних частинах з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) сплачений позивачем судовий збір за подання позову та апеляційної скарги у розмірі 1762 гривні, тобто з кожного по 881 гривні.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.В. Кострицький
Судді О.Ю. Карташов
В.А. Коновалова