29 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 456/252/22
провадження № 14-75цс25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Мартєва С. Ю.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» про визнання недійсними договорів оренди та зобов'язання повернути земельні ділянки
за касаційною скаргою Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 30 травня 2023 року у складі судді Яніва Н. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 29 лютого 2024 року у складі колегії суддів Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,
1. У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила визнати недійсними договори оренди землі від 01 лютого 2019 року, укладені між нею та Приватним підприємством «Приватна агрофірма «Батько і Син» (далі - ПП «ПАФ «Батько і Син»), предметом яких є земельні ділянки площею 0,4327 га (кадастровий номер 4625380800:06:000:0309), площею 0,3209 га (кадастровий номер 4625380800:06:000:0985) та площею 0,2662 га (кадастровий номер 4625380800:06:000:0730), що розташовані на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області; усунути перешкоди у користуванні належним їй майном шляхом зобов'язання відповідача повернути їй спірні земельні ділянки.
2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначила, що їй на праві власності належать ці земельні ділянки.
3. Мотивувала тим, що на час звернення до суду ці земельні ділянки використовує відповідач, який заявляє, що між сторонами укладено договори оренди цих ділянок і що згідно з актами приймання-передачі від 01 лютого 2019 року вона передала їх відповідачу. У договорах оренди землі та актах передачі її підписів немає. Оскільки цих договорів та актів вона не підписувала і її волевиявлення на укладення таких договорів не було, то їх належить визнати недійсними.
4. Посилалася на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, згідно з якою ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом звернення з позовом про повернення належних їй ділянок. У зв'язку із цим позивачка просила позов задовольнити.
5. Рішенням від 30 травня 2023 року Стрийський міськрайонний суд Львівської області позов задовольнив частково.
Усунув ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування належними їй на праві власності земельними ділянками площею 0,4327 га (кадастровий номер 4625380800:06:000:0309), площею 0,3209 га (кадастровий номер 4625380800:06:000:0985) та площею 0,2662 га (кадастровий номер 4625380800:06:000:0730) із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Дідушицької сільської ради Стрийського району Львівської області, шляхом зобов'язання ПП «ПАФ «Батько і Син» їх повернути.
У решті вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
6. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що договорів оренди землі від 01 лютого 2019 року б/н ОСОБА_1 не підписувала і, відповідно, її волевиявлення щодо укладення оспорюваних правочинів не було, істотних умов цих правочинів вона не погоджувала.
У зв'язку із цим суд дійшов висновку, що вимоги позову в частині усунення перешкод у здійсненні права користування спірними земельними ділянками шляхом зобов'язання відповідача їх повернути необхідно задовольнити, оскільки порушене право ОСОБА_2 як власника спірних земельних ділянок підлягає захисту в обраний нею належний та ефективний спосіб, адже встановлено факт непідписання нею правочинів, відсутності її згоди на укладення оспорюваних правочинів та заперечення факту їх укладення, як і виконання.
7. Постановою від 29 лютого 2024 року Львівський апеляційний суд апеляційну скаргу ПП «ПАФ «Батько і Син» залишив без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 30 травня 2023 року залишив без змін.
8. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
9. У серпні 2024 року ПП «ПАФ «Батько і Син» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 30 травня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 лютого 2024 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
10. Підставою касаційного оскарження зазначало те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 та постановах Верховного Суду від 07 серпня 2018 року у справі № 910/7981/17, від 18 листопада 2019 року у справі № 910/16750/18, від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 136/2517/18, від 06 березня 2024 року у справі № 193/148/21, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 910/1310/19, від 12 травня 2020 року у справі № 911/991/19, від 14 липня 2021 року у справі № 911/1442/19, від 21 червня 2022 року у справі № 911/3276/20, від 05 липня 2022 року у справі № 922/2469/21, від 16 вересня 2022 року у справі № 913/703/20, від 14 вересня 2023 року у справі № 910/4725/22, від 05 травня 2023 року у справі № 920/659/22, від 30 січня 2024 року у справі № 916/542/18.
11. Касаційна скарга мотивована тим, що, встановивши факт неукладення оспорюваних договорів оренди, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив вимогу про усунення перешкод у здійсненні права користування належними позивачці земельними ділянками шляхом зобов'язання відповідача їх повернути. Тобто суди задовольнили негаторний позов на підставі статей 16, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у зв'язку з неукладеністю договору та відсутністю у відповідача права оренди на спірні земельні ділянки. Разом з цим належним способом захисту порушених прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди.
12. Ухвалою від 11 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.
13. 30 квітня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
14. Ухвалоювід 19 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
15. Ухвалою від 25 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого у постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22), відступу від висновку об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23) та у постанові від 02 червня 2025 року у справі № 144/1440/22 (провадження № 61-12561сво24), від висновку Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 15 жовтня 2024 року у справі № 910/14543/23, в частині того, що єдиним належним способом захисту прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди.
16. Колегія суддів Другої судової палати вважала за необхідне підтвердити та уточнити висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) про те, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт можна спростувати не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, - шляхом викладення у мотивувальній частині судового рішення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок та/або скасування відповідного речового права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, залежно від установлених обставин.
17. Мотивувала ухвалу тим, що у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суди мають вирішити, чи є обраний позивачем спосіб - повернення земельної ділянки власнику - належним та ефективним способом судового захисту.
18. Зокрема, під час вирішення цієї справи, суди на підставі висновку експертизи встановили, що підписи від імені ОСОБА_1 , розташовані після слів «підпис» та під текстом «Громадянин ОСОБА_1 » у згаданих договорах оренди землі та актах приймання-передачі об'єктів оренди (земельних ділянок), виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою/особами. ПП «ПАФ «Батько і Син» використовує спірні земельні ділянки як орендар.
19. У зв'язку із цим суди попередніх інстанцій виходили з того, що договори оренди землі не укладені, а задоволення позовних вимог про усунення позивачці перешкод у користуванні належним їй майном шляхом зобов'язання відповідача повернути їй спірні земельні ділянки є ефективним способом захисту її порушених прав.
20. Колегія суддів зазначала,що у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У разі оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язане із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок.
21. Подібний висновок наведений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц.
22. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) вказала, що підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов'язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі. Якщо сторона не виявила своєї волі до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Суд повинен встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікувати договір як неукладений не можна, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).
23. Також нагадала, що в постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, таких висновків:
«Неукладеність договору у зв'язку з недотриманням встановленої для нього законом обов'язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).
Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Також позов не може містити вимогу, у якій ідеться про предмет спору, що відсутній (не існує); реституція ж як спосіб захисту застосовується для повернення виконаного за правочином, а не в тому разі, коли жодного виконання не відбувалося (саме це стверджує позивачка і достеменно встановили суди).
У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, реєстрація права власності на належне йому майно за іншою особою чи зайняття та використання іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав).
Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред'явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами)».
24. Колегія суддів Другої судової палати вважала, що у зазначених постановах Велика Палата Верховного Суду фактично сформулювала висновок про те, що в разі встановлення неукладеності правочину позивач має право заявити вимоги, спрямовані на захист порушеного права, передбачені главою 29 ЦК України (речово-правові способи захисту, зокрема негаторний або віндикаційний позов).
25. Також наголосила, що судова практика, згідно з якою у разі встановлення факту непідписання орендодавцем договору оренди землі констатується неукладеність такого правочину та ухвалюється рішення про усунення перешкод у користуванні належним орендодавцю майном шляхом зобов'язання орендаря повернути йому земельну ділянку та/або скасування відповідного речового права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є сталою і дотепер застосовується як Касаційним цивільним судом, так і Касаційним господарським судом у правовідносинах, які виникають з оренди землі.
26. При цьому ухвалення рішення про задоволення такого позову, яке, зокрема, підлягає й примусовому виконанню, приводить до реального поновлення прав позивача.
27. Колегія суддів Другої судової палати звернула увагу на те, що у постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей (записів) про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію. Тому належним способом захисту прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди.
28. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду також роз'яснила, що відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача.
29. Колегія суддів Другої судової палати наголосила, що за встановленими у справі № 513/879/19 обставинами (провадження № 14-49цс22) на момент звернення до суду з позовом земельна ділянка була у фактичному користуванні власника, а не орендаря, як це має місце за загальним правилом у подібних правовідносинах. Тобто у цій постанові Велика Палата Верховного Суду вирішувала правове питання щодо належного способу захисту прав позивача за обставин, коли його право порушувалося лише реєстрацією відповідного речового права. Водночас не заявлялося та не оцінювалось питання на предмет належності (ефективності) вимог речово-правового характеру (негаторний, віндикаційний позов).
30. Незважаючи на це, у подальшому об'єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), вирішуючи спір про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з одночасним припиненням такого права з посиланням на наведену вище постанову Великої Палати від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22) зазначила таке:
«Такий спосіб захисту, як визнання права, може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту, як визнання права, охоплює собою і визнання права відсутнім. Належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача».
31. Мотивів щодо неефективності позовних вимог щодо повернення земельної ділянки постанова не містить.
32. Такий підхід об'єднана палата Касаційного цивільного суду у подальшому повторила й у постанові від 02 червня 2025 року у справі № 144/1440/22 (провадження № 61-12561сво24) за позовом орендодавця до орендаря про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельними ділянками шляхом зобов'язання їх повернути, тобто у справі лише з негаторною вимогою, скасувавши рішення апеляційного суду, яким було захищене порушене право, суд позов задовольнив, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про відмову в захисті права лише з підстав неефективності вимог позову, оскільки «необхідно заявляти вимогу про відсутність права».
33. У наведеній справі судді об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, які не погодились з таким підходом, висловили три окремі думки.
34. Також Касаційний господарський суд у постанові від 15 жовтня 2024 року у справі № 910/14543/23, частково погоджуючись і з висновками апеляційного суду про задоволення позову про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди, вказав, що апеляційний суд, ухвалюючи оскаржену постанову, зазначив, що з урахуванням установлених обставин цієї справи ефективним способом захисту та таким, що забезпечить реальне відновлення порушеного права позивача у зв'язку зі здійсненням державним реєстратором реєстраційних дій без достатньої правової підстави, з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (за відсутності договору), є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження майном шляхом скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію змін до іншого речового права (права оренди земельної ділянки). При цьому апеляційний суд врахував, що вимога про припинення іншого речового права, а саме оренди земельної ділянки за своєю суттю направлена на визнання відсутнім права оренди у відповідача у зв'язку з тим, що договір оренди земельної ділянки на новий строк не укладався. Зазначені висновки Верховний Суд визнав частково необґрунтованими з огляду на помилкове визначення позивачем позову як негаторного та вважав, що з урахуванням установлених обставин справи ефективним способом захисту та таким, що забезпечить реальне відновлення порушеного права позивача у зв'язку зі здійсненням державним реєстратором реєстраційних дій без достатньої правової підстави, з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (за відсутності договору), є скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію змін до іншого речового права (права оренди земельної ділянки). Оскільки відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав відповідні права чи обтяження припиняються, тобто зазначений Закон не вимагає вирішення цього питання саме судом, а позовну вимогу про визнання відсутнім права оренди, яка у цих спірних правовідносинах є належним способом захисту прав орендодавця, рада не заявляла, Верховний Суд дійшов висновку, що в частині позовної вимоги про припинення іншого речового права, а саме оренди земельної ділянки, слід відмовити.
35. Колегія суддів Другої судової палати наголосила, що зазначеними судовими рішеннями без категоричного відступу від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду (або їх уточнення) щодо належного способу захисту у подібних правовідносинах, зокрема в частині позовних вимог про повернення земельної ділянки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19), та без урахування цих висновків фактично було змінено багаторічну усталену практику, яка була передбачувана та стала, відповідала вимогам закону і дійсно, а не примарно, забезпечувала достатній та ефективний захист прав позивачів - власників земельних ділянок.
36. Вважала, що такий підхід вочевидь створює штучні перешкоди у захисті порушених прав власників земельних ділянок та зумовлює безпідставні відмови у задоволенні позову із скасуванням обґрунтованих та зрозумілих рішень, зокрема і найчастіше на стадії касаційного перегляду (після тривалого багаторічного розгляду справ у судах попередніх інстанцій), через обрання позивачем неефективного, на думку суду, способу захисту.
37. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22), постановах об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), від 02 червня 2025 року у справі № 144/1440/22 (провадження № 61-12561сво24) та постанові Касаційного господарського суду в постанові від 15 жовтня 2024 року у справі № 910/14543/23 новий підхід щодо належного способу захисту порушеного права власника землі, та, відповідно, необхідності відмови в задоволенні позову із цих підстав викликає обґрунтовані сумніви.
38. Звернула увагу на те, що у цих постановах суди, відмовляючи у захисті порушеного права, вказали на новий спосіб захисту, який до цього не існував - відсутність права оренди. Відповідно до мотивів відмови цей спосіб сформований завдяки судовому тлумаченню. Ні стаття 16 ЦК України, ні інші закони не передбачають такого способу захисту, як відсутність права оренди, а тому він є неналежним, тобто таким, що не передбачений законом. Відтак відмова у захисті порушеного права не на підставі закону є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), про що неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).
39. Позовна вимога про усунення власнику перешкод у користуванні своїм майном (негаторний позов) є одним із визначених законом фундаментальних способів судового захисту, який десятиріччями ефективно використовувався у захисті права власності. Задоволення негаторного позову, яке, зокрема, підлягає й примусовому виконанню, приводить до реального поновлення прав позивача.
40. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що рішення суду про відсутність права оренди не вирішує цієї проблеми, не підлягає примусовому виконанню, тобто очевидно є неефективним.
41. Відмовляючи власнику в усуненні перешкод у користуванні власною земельною ділянкою, його позбавляють фізичної можливості володіти та користуватись своєю власністю, а також перешкоджають розпорядитись земельною ділянкою, яка незаконно зайнята іншою особою.
42. Зазначила, що усталеною є практика Верховного Суду щодо неналежності (неефективності) таких вимог, як визнання правочину неукладеним, нікчемним, встановлення певних фактів, оскільки такі факти (обставини) можуть бути і повинні встановлюватись у мотивувальній частині рішення, а сама вимога має містити один із речово-правових способів, що приводить до ефективного захисту порушеного права і остаточного вирішення спору саме у цій (одній) справі.
43. Наполягала на тому, що факт неукладеності договору оренди землі, відповідно і відсутність права оренди також встановлюються у мотивувальній частині рішення, а не в резолютивній, оскільки не приводить до будь-якого ефективного вирішення спору і не може бути виконано в разі необхідності примусового виконання - фізичного повернення землі власнику та виключення з реєстру прав незаконних відомостей про права інших осіб.
44. Заміна історично сталого та ефективного способу захисту порушеного права власника про повернення його власності на штучно створений декларативний спосіб, не відповідає ані завданням цивільного судочинства, ані принципу розумності і очевидно призводить до порушення прав людини, яка звернулась до суду за захистом.
45. Колегія суддів Другої судової палати вважала, що не є розумним підходом заміняти такий спосіб захисту, як скасування рішення про державну реєстрацію права (державну реєстрацію), прямо передбачений законом (стаття 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), який і з набуттям рішенням суду законної сили є безумовною підставою для внесення змін у реєстр прав, тобто очевидно є ефективним, на декларативний спосіб про відсутність права.
46. Про скасування державної реєстрації права як ефективний спосіб захисту власника нерухомого майна, якщо саме такою реєстрацією створено перешкоди у реалізації прав власника, неодноразово наголошувала Велика Палата, зокрема і у постановах від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18.
47. Колегія суддів вважала, що такий спосіб захисту, як відсутність права, потребує додаткового роз'яснення у постанові суду, про що наявна відповідна вказівка у згаданих постановах Великої Палати Верховного Суду, Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, про необхідність відступлення від яких йдеться.
48. Проте рішення про відсутність права не є рішенням щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Адже за рішенням суду набуття, зміна чи припинення права оренди не відбулося, оскільки, як встановлено судом у цій справі, його не існувало, що також підтверджується у згаданих висновках Великої Палати Верховного Суду, згідно з якими за неукладеним договором ніяких прав у сторін не виникає. Рішення суду про відсутність права може лише констатувати відсутність права оренди, а не припиняти його.
49. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що відмова в задоволенні позову з підстав обрання неефективного способу захисту та вказівка на необхідність застосування іншого «не передбаченого законом» способу - про визнання відсутнім права оренди, рішення за наслідками задоволення якого не підлягає примусовому виконанню, не тільки не приведе до реального поновлення прав власника земельної ділянки, а фактично зумовить необхідність ініціювання нових судових процесів, не сприяє принципу процесуальної економії та своєчасному захисту порушених прав позивача і створює ризики зловживання правами з боку орендарів, які є більш сильною стороною орендних правовідносин порівняно з власниками земельних ділянок - фізичними особами.
50. Вважає, що судова практика щодо повернення майна власнику, яке вибуло з його володіння на підставі правочину з підробленим підписом, була та є сталою десятки років. Наразі у згаданих постановах Великої Палати Верховного Суду, об'єднаної палати Касаційного цивільного суду та Касаційного господарського суду, від висновків у яких має намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не наведено переконливих мотивів радикальної зміни судової практики та необхідності застосування нового способу захисту, який не передбачений законом та є декларативним.
Не розглянули суди і вплив свого нового підходу та тлумачення на вже існуючі ситуації і, отже, на правову визначеність, адже запропонований підхід матиме наслідком скасування тисяч абсолютно законних рішень судів нижчих інстанцій та відмову в законних та доведених позовах тисяч людей, які були позбавлені права власності на землю без їхньої волі.
51. Таким чином, у судовій практиці Верховного Суду сформувалися два різні підходи щодо належного способу захисту у подібних правовідносинах, які не сприяють розумній передбачуваності судових рішень та створюють загальну атмосферу відсутності правової визначеності.
52. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства та визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності.
53. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
54. Велика Палата Верховного Суду вважає мотиви, викладені в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2025 року, такими, що містять обґрунтування необхідності вирішення питання щодо належного та ефективного способу судового захисту у випадку, коли орендодавець у спірних правовідносинах вважає, що його право порушене (зокрема у зв'язку з неукладеністю спірного договору за відсутності підпису), а тому вважає за необхідне прийняти справу до розгляду.
55. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для прийняття справи на свій розгляд відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України, тобто для відступу від висновку, викладеного у її постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22).
56. Однак Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для прийняття справи на свій розгляд відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України, а саме для відступу від висновку, викладеного у постановах об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), від 02 червня 2025 року у справі № 144/1440/22 (провадження № 61-12561сво24) та Касаційного господарського суду в постанові від 15 жовтня 2024 року у справі № 910/14543/23.
57. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що питання необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі об'єднаної палати, вирішує об'єднана палата на підставі частини другої статті 403 ЦПК України, а питання необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду, вирішує Велика Палата Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України.
58. Також колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 403 ЦПК України, а саме через наявності виключної правової проблеми.
59. Колегія суддів Другої судової палати звернула увагу на те, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, та зазначила, що кількісний полягає у тому, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, зокрема у судах першої та апеляційної інстанцій, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
60. Стосовно якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати: 1) відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект); 2) відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, унаслідок чого обґрунтованість їх обмежень може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
61. У справі, що передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції, не міг ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення суду без відступу (уточнення) від правового висновку, викладеного у зазначених вище постановах Верховного Суду.
62. Водночас з огляду на активний розвиток аграрних правовідносин у судах першої та апеляційної інстанцій перебуває багато подібних справ (ця цифра може вимірюватися десятками тисяч), а згідно зі статистичною інформацією у 2024 році лише у Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду спорів щодо укладення договорів оренди землі з фізичними особами - орендодавцями, було майже п'ятсот.
63. Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
64. Оскільки критеріїв виключності правової проблеми процесуальне законодавство не містить, Велика Палата Верховного Суду напрацювала та послідовно застосовує критерії при вирішенні питання, чи містить справа, яка передається їй на розгляд, виключну правову проблему. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників.
65. Кількісний критерій пов'язаний з тим фактом, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
66. При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів.
67. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми є нагальним для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
68. Передаючи на розгляд Великої Палати Верховного Суду цю справу, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила з того, що кількісний критерій полягає у тому, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, зокрема у судах першої та апеляційної інстанцій, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
69. Стосовно якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати: 1) відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект); 2) відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, унаслідок чого обґрунтованість їх обмежень може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
70. Також колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду щодо кількісного критерію описаної виключної правової проблеми та принциповості цієї справи зазначила, що з огляду на активний розвиток аграрних правовідносин у судах першої та апеляційної інстанцій перебуває багато подібних справ (ця цифра може вимірюватися десятками тисяч), а згідно зі статистичною інформацією у 2024 році лише у Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду спорів щодо укладення договорів оренди землі з фізичними особами - орендодавцями було майже п'ятсот.
71. Ураховуючи обставини справи, норми матеріального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, які виникли у цій справі, актуальність справи, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими мотиви, викладені в ухвалі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 червня 2025 року, про те, що справа може містити виключну правову проблему.
72. Колегія суддів дотрималася умов, передбачених частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. За складністю правової проблеми, значущістю для розвитку судової практики та з метою забезпечення її єдності і сталості вирішення справи, яка містить виключну правову проблему, спір відповідає призначенню Великої Палати Верховного Суду.
73. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
74. Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
75. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
76. Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
77. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
78. Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частини четвертої статті 263 ЦПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, зокрема і Великої Палати Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, і судді зобов'язані дотримуватись таких висновків.
79. Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці касаційних судів у межах одного Верховного Суду, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.
80. Саме на державу покладається обов'язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми для подолання імовірних розбіжностей в судовій практиці (рішення ЄСПЛ від 29 березня 2011 року у справі «Брезовець проти Хорватії» (Brezovec v. Croatia), заява № 13488/07).
81. У частині першій статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Такий розгляд відбувається з урахуванням статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
82. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
83. З огляду на викладене справу необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).
84. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402, частинами четвертою, п'ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Приватна агрофірма «Батько і Син» про визнання недійсними договорів оренди та зобов'язання повернути земельні ділянки.
2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на 10 грудня 2025 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: місто Київ, вулиця Пилипа Орлика, 8.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв
Судді О. О. Банасько К. М. Пільков
О. Л. Булейко С. О. Погрібний
А. А. Ємець Н. С. Стефанів
Л. Ю. Кишакевич Т. Г. Стрелець
В. В. Король О. В. Ступак
О. В. Кривенда І. В. Ткач
М. В. Мазур О. С. Ткачук
В. Ю. Уркевич