Рішення від 31.10.2025 по справі 916/2636/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"31" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/2636/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2636/25

за позовом: Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» (вул. Армійська, № 11, м. Охтирка, Сумська обл., 42700, код ЄДРПОУ 00956031) в особі Філії «Хлібна база» Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» (вул. Перемоги, № 19, м. Ворожба, Білопільський р-н, Сумська обл., 41812, код ЄДРПОУ 35603996)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» (вул. Бочарова Генерала, № 52, м. Одеса, 65035, код ЄДРПОУ 39562084)

про стягнення 69 427,45 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Державне підприємство «Охтирський комбінат хлібопродуктів» в особі Філії «Хлібна база» Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд», в якій просить суд стягнути з відповідача суму заборгованості в загальному розмірі 69427,45 грн, з яких: 43713,67 грн суми основного боргу, 10838,43 грн пені, 3495,844 грн 3% річних та 11379,51 грн інфляційних втрат.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору № 19 складського зберігання зерна від 24.11.2021 в частині повної та своєчасної оплати наданих позивачем послуг зі зберігання зерна у період з 26.07.2022 по 31.10.2022.

Як вказує позивач, факт прийняття на зберігання зерна поклажодавця підтверджується відповідними реєстрами накладних на прийняте зерно та складськими квитанціями на зерно, а відтак, зберігач належним чином виконував свої обов'язки, передбачені розділом 3 договору.

Позивач також зазначає, що ним у 2022 році було подано позов до Господарського суду Полтавської області у справі № 917/936/22 про стягнення боргу в сумі 468649,93 грн з ТОВ СП «Грано Трейд» за надані послуги у період з 01.12.2021 по 25.07.2022, який задоволено повністю.

В подальшому, за ствердженням позивача, ним надавалися послуги зі зберігання та відвантаження зерна в період з 26.07.2022 - 31.10.2022 на суму 110738,78 грн, а загальна сума наданих послуг в період з 01.12.2021 по 31.10.2022 становить 579388,71 грн. При цьому, поклажодавцем було проведено оплату на суму 535675,04 грн. На підставі проведених бухгалтерських операцій та дотримуючись пунктів 4.5., 4.6. договору, зберігачем було виставлено рахунки та акти здачі-приймання робіт, які були надіслані на електронну адресу і поштову адресу поклажодавця, проте надіслані зберігачем акти взаємних розрахунків та акти здачі-приймання робіт (надання послуг) не були підписані поклажодацем, а оплата не була проведена.

Позивач дода, що 28.01.2025 зберігачем було направлено поклажодацю вимогу № 5 від 24.01.2025 про сплату заборгованості та бухгалтерські документи для підпису, однак відповіді не отримано, у зв'язку з чим позивач вважає, що поклажодавець не виконав взяті на себе зобов'язання згідно договору № 19 від 24.11.2021 та не сплатив зберігачу витрати за надані послуги зі складського зберігання, відвантаження зерна згідно вищенаведеного договору.

Відзив на позов відповідач суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.07.2025 позовна заява вх.№2704/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

08.07.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№2704/25 від 03.07.2025) до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/2636/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.

Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 08.07.2025 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена до відповідних електронних кабінетів 09.07.2025 о 08:44 год., що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.

Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.

Відповідно до відомостей, наявних у матеріалах справи, відповідач - ТОВ «СП Грано Трейд» є користувачем ЄСІТС, зареєстрований в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

31.10.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

24.11.2021 між Філією «Хлібна база» Державного підприємством «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агентства резерву України (далі - зерновий склад, позивач, Філія «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП») та Товариством з обмеженою відповідальністю «СП «Грано Трейд» (далі - поклажодавець, відповідач, ТОВ «СП Грано Трейд») укладено договір №19 складського зберігання зерна, за п. 1 якого поклажодавець зобов'язався передати зерно найменування і кількість якого визначена в додатку до даного договору на зерновий склад, який зобов'язався прийняти таке зерно для зберігання на визначених цим договором умовах і в установлений строк повернути його поклажодавцеві або особі, зазначеній ним як одержувач у стані, передбаченому цим договором та законодавством.

Відповідно до пункту 2.1 договору зерно поклажодавця приймається зерновим складом за фізичною вагою залізничним транспортом або автомобільним транспортом при зважуванні на вагах Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП» за новими бланками товарно-транспортної накладної форми №1 - ТН затверджено наказом Міністерства інфраструктури України від 05.12.2013 р. № 983.

За умовами п/п 3.1.1. п. 3.1. договору зерновий склад зобов'язаний прийняти від поклажодавця зерно фактичної якості, але не вище обмежувальних кондицій, забезпечити його належне зберігання у повному обсязі та здійснювати відпуск поклажодавцеві.

Пунктом 3.3 договору визначено, що поклажодавець зобов'язався, серед іншого: забезпечити доставку зерна на територію зернового складу за власний рахунок (п/п. 3.3.1); своєчасно розрахуватися за послуги надані зерновим складом (п/п. 3.3.2); відвантажити зерно після закінчення строку його зберігання на протязі 3-х календарних днів.

Пунктом 4.2 договору сторони погодили, що розмір плати (тариф) за надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено законодавством і викладено в додатку, який є невід'ємною частиною договору.

У відповідності до вимог ст. 201.10 Податкового кодексу України поклажодавець зобов'язаний на протязі 5-ти календарних днів по закінченні поточного місяця сплатити зберігачу попередню оплату у розмірі 20 % від вартості послуг зберігання за поточний місяць. Остаточний розрахунок за надані послуги здійснюється на протязі 5-ти календарних днів з моменту отримання рахунку за поточний місяць. Приймання послуг наданих зерновим складом поклажодавцю проводиться на підставі акту виконаних робіт (п.п. 4.4 - 4.6).

Відповідно до п.п. 7.1, 7.2 договору, строк зберігання зерна становить - до 30.06.2022. Після закінчення строку зберігання, при умові якщо поклажодавець не виявив бажання забрати зерно, сторони зобов'язані у 3-денний строк погодити новий строк зберігання, або тимчасово продовжити попередній строк до цього договору (при цьому можуть змінюватися умови зберігання та змінюються тарифи за зберігання). Ініціювання узгодження нового строку або встановлення тимчасового строку зберігання покладається на поклажодавця. Якщо у 3-денний строк поклажодавець не прийме рішення щодо зазначеного, зерновий склад вправі в односторонньому порядку встановити новий строк зберігання, продовжити попередній строк зберігання або ж зобов'язати поклажодавця забрати зерно.

Згідно пункту 9.1 договору, останній набирає чинності з моменту його укладення і діє до 30.06.2022 з урахуванням умов п. 7.1, 7.2 договору.

Додатками №5 та № 6 до договору сторонами погоджено, зокрема, види послуг та розмір плати (тариф) за послуги зернового складу на 2021-2022 маркетинговий рік.

Договір разом із усіма додатками підписаний повноважними представниками сторін без заперечень та зауважень, їх підписи скріплено печатками підприємств.

Судом встановлено, що 26.12.2021 зберігач прийняв від поклажодавця на збереження зерно в кількістю 63,462 т, що підтверджується: реєстром накладних на прийняте зерно № 69 від 26.12.2021, карткою лабораторного дослідження зерна № 69 від 26.12.2021, товарно-транспортною накладною № 433191 від 26.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 30480 кг; товарно-транспортною накладною № 433192 від 26.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 32980 кг.

У період з 26.12.2021 по 27.12.2021 зберігачем було прийнято на зберігання зерно в кількості 281,022 тон, що підтверджується: реєстром накладних на прийняте зерно № 70 від 27.12.2021; карткою лабораторного дослідження зерна № 70 від 27.12.2021; товарно-транспортною накладною №433194 від 26.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 30920 кг; товарно-транспортною накладною №433195 від 26.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 33140 кг; товарно-транспортною накладною №433196 від 26.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 35960 кг; товарно-транспортною накладною №433197 від 26.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 37020 кг; товарно-транспортною накладною №433190 від 27.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 35000 кг; товарно-транспортною накладною №433193 від 27.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 35300 кг; товарно-транспортною накладною №433198 від 27.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 36100 кг; товарно-транспортною накладною №433199 від 27.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 37580 кг.

Окрім того, 28.12.2021 позивачем було прийнято на зберігання 41,162 тон зерна, відповідно до реєстру накладних на прийняте зерно №71 від 28.12.2021, картки лабораторного дослідження № 71 від 28.12.2021 та товарно-транспортної накладної №433177 від 28.12.2021 на перевезення кукурудзи у кількості 41160 кг.

Прийняття на зберігання зазначеного вище зерна підтверджується також залученими до матеріалів справ складськими квитанціями на зерно № 792 від 11.01.2022, № 793 від 11.01.2022, № 794 від 11.01.2022, № 20 від 28.09.2022.

Як свідчать матеріали справи, ТОВ «СП Грано Трейд» зверталось до Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП» з листами, якими відповідач просив останнього здійснити відпуск із зберігання зерна автомобільним транспортом, зазначивши необхідні дані для такого відвантаження. При цьому, судом встановлено, що відвантаження зерна:

- у кількості 50,000 тон було проведено на підставі листа ТОВ «СП Грано Трейд» № 176 від 31.08.2022, довіреності № 124 від 30.08.2022 та наказу Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП» на відвантаження хлібопродуктів автомобільним транспортом № 34 від 31.08.2022;

- у кількості 30,000 тон було проведено на підставі листа ТОВ «СП Грано Трейд» № 184 від 19.09.2022, довіреності № 130 від 19.09.2022 та наказу Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП» на відвантаження хлібопродуктів автомобільним транспортом № 35 від 19.09.2022;

- у кількості 130,000 тон було проведено на підставі листа ТОВ «СП Грано Трейд» № 185 від 21.09.2022, довіреності № 131 від 20.09.2022 та наказу Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП» № 36 від 21.09.2022;

- у кількості 115,985 тон було проведено на підставі листа ТОВ «СП Грано Трейд» № 186 від 27.09.2022, довіреності № 132 від 26.09.2022 та наказу Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП» № 37 від 27.09.2022;

- у кількості 41,445 тон було проведено на підставі листа ТОВ «СП Грано Трейд» № 187 від 05.10.2022, довіреності № 133 від 05.10.2022 та наказу Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський КХП» на відвантаження хлібопродуктів автомобільним транспортом № 41 від 05.10.2022. У вказаних листах зазначено про право підпису водіїв у товарно-транспортних накладних, а також, що згідно відповідної заявки від ТОВ «СП Грано Трейд» оплату послуг гарантовано.

В матеріалах справи наявні товарно-транспортні накладні на перевезення кукурудзи врожаю 2021 року на виконання вищезазначених заявок відповідача та наказів позивача, а саме: № 30 від 31.08.2022, № 31 від 31.08.2022, № 32 від 19.09.2022, № 33 від 21.09.2022, № 34 від 21.09.2022, № 35 від 21.09.2022, № 36 від 21.09.2022, № 37 від 27.09.2022, № 38 від 27.09.2022, № 39 від 27.09.2022, № 43 від 05.10.2022, № 44 від 05.10.2022, в яких зазначено, що ТОВ «СП Грано Трейд» виступає замовником та вантажоодержувачем; пункт розвантаження вул. Озерна, 11, с. Черкасівка, Полтавська обл.; вантажовідправником є Філія «Хлібна База» ДП «Охтирський КХП». Вказані товарно-транспортні накладні мають підписи представників позивача та водіїв відповідача.

На виконання умов договору складського зберігання зерна №19 від 24.11.2021 позивачем складено та підписано акти здачі-приймання робіт (надання послуг): № 118 від 31.07.2022 щодо надання послуг зі зберігання на суму 23214,36 грн; № 132 від 31.08.2022 щодо надання послуг з відвантаження автомобільного транспорту, зважування автомобіля та зберігання на суму 31880,21 грн; № 145 від 22.09.2022 щодо надання послуг з відвантаження автомобільного транспорту та зважування автомобіля на суму 19930,49 грн; № 146 від 28.09.2022 щодо надання послуг зі зберігання, відвантаження автомобільного транспорту та зважування автомобіля на суму 27375,22 грн; № 148 від 30.09.2022 щодо надання послуг зі зберігання на суму 454,81 грн; № 161 від 06.10.2022 щодо надання послуг зі зберігання, відвантаження автомобільного транспорту та зважування автомобіля на суму 7883,69 грн. Вказані акти були підписані відповідачем.

Матеріали справи також містять наступні рахунки на оплату: рахунок № 118 від 31.07.2022 за надані послуги зі зберігання у період з 01.07.2022 по 31.07.2022 на суму 23214,36 грн; рахунок № 132 від 31.08.2022 за надані послуги з відвантаження автомобільного транспорту, зважування автомобіля та зберігання у період з 01.08.2022 по 31.08.2022 на суму 31880,21 грн; рахунок № 145 від 22.09.2022 за надані послуги з відвантаження автомобільного транспорту та зважування автомобіля у період з 19.09.2022 по 21.09.2022 на суму 19930,49 грн; рахунок № 146 від 28.09.2022 за надані послуги зі зберігання, відвантаження автомобільного транспорту та зважування автомобіля у період з 01.09.2022 по 26.09.2022 на суму 27375,22 грн; рахунок № 148 від 30.09.2022 за надані послуги зі зберігання у період з 27.09.2022 по 30.09.2022 на суму 454,81 грн; рахунок № 161 від 04.10.2022 за надані послуги зі зберігання, відвантаження автомобільного транспорту та зважування автомобіля у період з 01.10.2022 по 04.10.2022 на суму 7883,69 грн. Загальна сума за виставленими рахунками складає 110738,78 грн.

Господарським судом встановлено, що позивачем було направлено відповідачу вимогу № 5 від 24.01.2025, відповідно до якої позивач просив погасити заборгованість, яка виникла за період з 26.07.2022 по 24.01.2025, в семиденний строк від дня пред'явлення (з моменту отримання) вимоги та здійснити погашення заборгованості перед Філією «Хлібна База» ДП «Охтирський КХП» у розмірі 43713,67 грн. Окрім того, позивач, разом із претензією направив для підписання 2 примірника вищенаведених актів здачі-приймання робіт (надання послуг) та відповідні рахунки на оплату заборгованості. Матеріали справи містять та судом досліджено докази направлення позивачем як на попередню адресу, так і на дійсну адресу місцезнаходження відповідача вказаних вище вимоги, актів та рахунків. Вимогу отримано відповідачем 12.02.2025, проте відповіді матеріали справи не містять.

З матеріалів справи судом також встановлено, що у період з 01.12.2021 по 31.10.2022 відповідачем на рахунок позивача здійснено оплату послуг на загальну суму 535675,04 грн, що підтверджується наданими позивачем виписками ПАТ «Креді Агріколь Банк» по рахунку позивача. Із виписки банку за 02.09.2022 убачається, що відповідачем, серед іншого, проведено оплату в розмірі 31880,21 грн з призначенням платежу «послуги згідно рахунку № 132 від 31.08.2022 в т.ч. ПДВ».

При цьому, як з'ясовано судом, у серпні 2022 року ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агентства резерву України в особі Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агентства резерву України звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою до ТОВ «СП «Грано Трейд» з вимогою про стягнення заборгованості в розмірі 468649,93грн за договором складського зберігання зерна від 24.11.2021 № 19. Позовну заяву було обґрунтовано тим, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором від 24.11.2021 № 19 в частині оплати наданих послуг зі зберігання зерна у період з 01.12.2021 по 25.07.2022.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 16.02.2023 у справі №917/936/22, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.06.2023, позов задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ «СП «Грано Трейд» на користь ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агентства резерву України в особі Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агентства резерву України заборгованість за договором № 19 складського зберігання зерна від 24.11.2021 в розмірі 468649,93 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 7029,75грн.

У зв'язку з тим, що відповідачем не було здійснено оплату вартості означених вище послуг, позивач звернувся з даним позовом до суду і просить суд стягнути з відповідача заборгованість за надані послуги у спірному періоді в розмірі 43713,67 грн, на яку позивачем здійснено нарахування пені у розмірі 10838,43 грн, 3% річних в розмірі 3495,84 грн та інфляційних втрат в розмірі 11379,51 грн.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Згідно із приписами статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Приписами статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В свою чергу, частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як встановлено статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Згідно ч.1 ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.1 ст.903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.

Статтею 938 Цивільного кодексу України визначено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Частиною 1 статті 946 та частиною 1 статті 947 Цивільного кодексу України передбачено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.

Окрім того, відповідно до ч. 3 ст. 946 Цивільного кодексу України, якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Згідно з частиною 1 статтею 957 Цивільного кодексу України за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

Відповідно до ч. 1 ст. 961 Цивільного кодексу України, товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.

У ст. 1 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» визначено, що: зберігання зерна - це комплекс заходів, які включають приймання, доробку, зберігання та відвантаження зерна; складські документи на зерно - це товаророзпорядчі документи, що видаються зерновим складом власнику зерна як підтвердження прийняття зерна на зберігання та посвідчення наявності зерна і зобов'язання зернового складу повернути його володільцеві такого документа; якість зерна та продуктів його переробки - сукупність споживчих властивостей зерна та продуктів його переробки, які відповідають вимогам державних стандартів, технічних умов, фітосанітарних і ветеринарно-санітарних норм та інших нормативних документів.

Відповідно до ч.ч. 1 - 4 ст. 24 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», зерно підлягає зберіганню у зернових складах. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна у зернових складах з отриманням складських документів на зерно, а також зберігати зерно у власних зерносховищах. При прийманні зерна на зберігання зерновий склад зобов'язаний здійснити аналіз його якості. Зерновий склад зобов'язаний вживати усіх заходів, передбачених цим Законом, нормативно-правовими актами, договором складського зберігання зерна, для забезпечення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.

Статтею 27 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» передбачено, що зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого у договорі складського зберігання зерна. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення.

Статтею 28 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» передбачено, що плата за зберігання зерна, строки її внесення встановлюються договором складського зберігання зерна. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання.

Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно у зернового складу після закінчення строку зберігання зерна (ч. 1. ст. 31 Закону України «Про зерно та ринок зерна України»).

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Господарський суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, зазначає, що між Державним підприємством «Охтирський комбінат хлібопродуктів» в особі Філії «Хлібна база» Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» та Товариством з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» виникли господарські зобов'язання, підставою яких є письмовий договір №19 складського зберігання зерна від 24.11.021, відповідно до умов якого відповідач взяв на себе зобов'язання передати зерно на зерновий склад, а позивач зобов'язувався прийняти таке зерно для зберігання на визначених договором умовах і в установлений строк повернути його відповідачу.

До регулювання спірних правовідносин, що випливають зі зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, який був чинний на час виникнення спірних правовідносин. Правовідносини між власниками зерна та суб'єктами зберігання зерна регулюються також Законом України «Про зерно та ринок зерна в Україні».

Укладений між сторонами договір №19 складського зберігання зерна від 24.11.021, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, і за своїм змістом та правовою природою є договором зберігання, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання, в тому числі Глави 66 Цивільного кодексу України.

Так, причиною виникнення спору у цій справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача заборгованості за послуги складського зберігання зерна, надані у період з 26.07.2022 по 31.10.2022, в розмірі 43713,67 грн.

З аналізу встановлених обставин та умов пунктів 7.1. та 9.1. договору слідує, що договір закінчився 30.06.2022 у зв'язку із закінчення строку на який його було укладеного сторонами, проте, з огляду на положення п. 7.2. договору, оскільки поклажодавець не ініціював питання щодо узгодження нового строку або тимчасового продовження попереднього строку зберігання, а також не виявив бажання забрати зерно після закінчення визначеного договором строку зберігання, можна дійти висновку, що зерновий склад скористався своїм правом на продовження попереднього строку зберігання в односторонньому порядку.

Так, матеріали справи свідчать, і це не заперечується сторонами, що зерно відповідача після закінчення строку зберігання та строку дії договору продовжувало перебувати на зберіганні у Філії «Хлібна база» Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів».

Правовий аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що зерновий склад як суб'єкт підприємництва, що є власником зерносховища і надає послуги зі зберігання зерна, має право на отримання плати за зберігання зерна, зокрема й після закінчення строку дії договору складського зберігання, якщо поклажодавець не забрав зерно назад, яке кореспондується обов'язку останнього (поклажодавця) внести таку плату за весь фактичний час його зберігання.

Зобов'язання складського зберігання мають двосторонній характер, тобто обов'язки покладаються на обидві сторони (ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» в особі Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» виступає зберігачем, з певними зобов'язаннями, пов'язаними з належним утриманням майна, а Товариство з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» зобов'язане оплатити таки дії (послуги), пов'язані з утриманням зерна за весь фактичний час його зберігання).

З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що продовження зберігання зерна після закінчення строку, встановленого договором, за відсутності вимоги поклажодавця про повернення зерна, дає зберігачу право вимагати оплати, а у відповідача виникає зобов'язання оплати такого зберігання і витрат за весь фактичний час зберігання, як на підставі умов спірного договору, так і випливає із закону, зокрема, статей 946, 948 Цивільного кодексу України та статті 28 Закону України «Про зерно і ринок зерна в Україні».

Тому, за даними спірними правовідносинами, Товариство з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» є боржником щодо свого зобов'язання оплатити послуги за фактичний час зберігання зерна, а ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» в особі Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» виступає кредитором у таких відносинах.

Як встановлено судом, у серпні 2022 року ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агентства резерву України в особі Філії «Хлібна база» ДП «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агентства резерву України зверталося до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «СП «Грано Трейд» з вимогою про стягнення заборгованості в розмірі 468 649,93 грн за договором № 19 складського зберігання зерна від 24.11.2021.

Позовну заяву було обґрунтовано тим, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором № 19 від 24.11.2021 в частині оплати наданих послуг зі зберігання зерна у період з 01.12.2021 по 25.07.2022.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 16.02.2023 у справі № 917/936/22 позовні вимоги задоволено повністю, а саме стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «СП «Грано Трейд» на користь Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агенства резерву України в особі Філії «Хлібна база» Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» Державного агенства резерву України заборгованість за договором № 19 складського зберігання зерна від 24.11.2021 року в розмірі 468 649,93 грн. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 7 029,75 грн.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.06.2023 у справі № 917/936/22 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СП «Грано Трейд» залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Полтавської області від 16.02.2023 року у справі №917/936/22 - без змін.

Отже, вказане рішення Господарського суду Полтавської області від 16.02.2023 року у справі №917/936/22 набрало законної сили 07.06.2023.

Відповідно до ст. 18 Господарського процесуального кодексу України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Приписами частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Отже, виходячи з вищевикладеного, враховуючи принцип обов'язковості судових рішень згідно ст. 129-1 Конституції України, а також принцип правової певності як основний елемент верховенства права, судове рішення у справі №917/936/22, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів та має преюдиціальне значення у даній справі, а обставини, встановлені у вище вказаному рішенні не потребують повторного доказування у даній справі в силу ч. 4 ст. 75 ГПК України.

Так, під час розгляду справи №917/936/22 суд установив, що позивач взяті на себе зобов'язання за договором складського зберігання зерна №19 від 24.11.2021 виконав у повному обсязі, проте відповідач в порушення своїх зобов'язань за надані послуги складського зберігання не розрахувався, у зв'язку з чим позивач звертався до ТОВ «СП «Грано Трейд» з вимогою від 26.07.2022 сплатити кошти у сумі 468 649,93 грн за зберігання зернових культур в період з 01.12.2021 по 25.07.2022, одночасно до якої були долучені відповідні акти здачі-приймання виконаних робіт, акти звірки взаємних розрахунків, рахунки на оплату, проте, останній на вимогу жодним чином не відреагував, оплату за зберігання зерна по договору № 19 складського зберігання зерна від 24.22.2021 не здійснив.

На підставі встановлених обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, з огляду на те, що були відсутні належні та допустимі докази оплати відповідачем заборгованості в розмірі 468 649,93 грн у вищеописаний період.

Відтак, судом у справі №917/936/22 було встановлено обставини надання позивачем послуг зі зберігання зернових культур в період з 01.12.2021 по 25.07.2022 за спірним договором №19 від 24.11.2021 та наявність у відповідача заборгованості з оплати вказаних послуг в розмірі 468 649,93 грн, а також дійшов висновку про наявність підстав для їх стягнення.

Під час розгляду цієї справи судом встановлено, що позивачем надані відповідачу послуги за договором, пов'язані зі складським зберіганням зерна та відвантаженням зернових культур за період з 01.07.2022 по 05.10.2022 на суму 110738,78 грн, про що позивачем складено відповідні акти здачі-приймання робі (надання послуг) та виставлені відповідачу рахунки.

Суд враховує, що долучені позивачем акти здачі - приймання робіт (надання послуг) не підписані відповідачем, однак зазначає, що визначений у п. 4.6. договору порядок приймання послуг, наданих зерновим складом, та підписання актів не є відкладальною умовою для оплати вартості послуг зернового складу по зберіганню зерна у строк, визначений п. 4.5. договору.

Також суд зазначає, що непідписання актів надання послуг без надання у визначені договором та/або законом строки вмотивованої відмови від їх підписання може свідчити про недобросовісність поведінки замовника, який таким чином намагається уникнути оплати цих послуг (робіт), оскільки фактично у всіх договірних відносинах факт оплати ставиться у залежність від підписання актів наданих послуг (виконаних робіт), що має на меті настання узгодження сторонами обсягу та якості робіт та встановлення терміну відліку виникнення зобов'язання з оплати.

Відтак, суд зазначає, що ігнорування Товариством з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» підписання актів та/або безпідставне ухилення від прийняття наданих послуг не може бути підставою, яка звільняє його від обов'язку оплатити надані послуги.

При цьому, під час вирішення даної справи судом встановлено, що позивачем вчинялись певні активні дії щодо визначення вартості наданих ним послуг по фактичному зберіганню зерна і пред'явлення їх до оплати Товариству з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд», шляхом скерування відповідних актів надання таких послуг та рахунків щодо оплати, копії яких наявні в матеріалах справи за визначений спірний період, та дані обставини не спростовано відповідачем, як щодо ненадання таких послуг складом, так і щодо відсутності у відповідача обов'язку такі послуги оплатити, з посиланням на норми діючого законодавства.

Як з'ясовано судом та вже зазначалось вище, позивачем здійснювались дії щодо скерування на адресу відповідача відповідних актів та рахунків на оплату, про що свідчать матеріали справи, тоді як мотивованої відмови відповідача від підписання актів матеріали справи не містять та зворотнього останнім доведено суду не було.

Оскільки, матеріали справи не містять жодних доказів з боку відповідача щодо зауважень та/або заперечень стосовно надання послуг за договором з липня по жовтень 2022 року, а також доказів повернення підписаних актів, суд вважає, що такі акти є прийнятими відповідачем без зауважень і мають силу документів, підписаних поклажодавцем, а послуги вважаються наданими належним чином та прийнятими в повному обсязі, а отже такими, що належали до оплати відповідачем.

Враховуючи, що відповідач не надав суду доказів, які могли б підтвердити факт сплати наданих позивачем послуг, а позивач надав належні докази, які підтверджують факт реального надання послуг зі складського зберігання зерна та беручи до уваги стандарт доказування, суд дійшов висновку, що позивачем на підставі спірного договору протягом усього строку його дії дійсно надані відповідачу послуги на загальну суму 579388,71 грн, за які відповідач розрахувався лише частково в розмірі 535675,04 грн.

Доказів виконання зобов'язання зі сплати заборгованості за фактичний час зберігання зерна та надання послуг з його відвантаження у період з 01.07.2022 по 05.10.2022 у розмірі 43713,67 грн ТОВ «СП Грано Трейд» суду не надано, відповідачем доводи та твердження позивача не спростовано, зворотнього матеріали справи не містять, тому, з урахуванням умов договору, ч.3 ст.28 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», відповідно до якої визначено, що якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання, та ст.530 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про наявність у відповідача обов'язку оплатити на користь позивача суму боргу за надані з боку останнього послуги з фактичного зберігання зерна.

З огляду на положення договору № 19 складського зберігання зерна від 24.11.2021, зважаючи на надання суду належних доказів надіслання позивачем відповідачу рахунків на оплату та актів здачі-приймання робіт (наданих послуг), ці документи вважаються наданими позивачем і погодженими відповідачем та, зважаючи на підтвердження матеріалами справи укладення договору і фактичної передачі майна на зберігання - послуги підлягають оплаті, докази оплати відповідачем спірної суми відсутні, відтак, позовна вимога про стягнення основного боргу у сумі 43713,67 грн підлягає задоволенню повністю.

Також, позивачем заявлено до стягнення з відповідача пеню у розмірі 10838,43 грн.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України, тут і далі чинного на момент виникнення спірних правовідносин).

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафних санкцій надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.

Так, розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання.

Наразі господарський суд зауважує, що чинне законодавство поділяє неустойку на законну і договірну. Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого неустойка стягується і конкретний її розмір. Законом, у даному випадку, не передбачено розмір штрафних санкцій, таким чином підлягають застосуванню штрафні санкції, передбачені договором.

Згідно з статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

При цьому суд зазначає, що відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 № 14, якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Як свідчить зміст договору № 19 складського зберігання зерна від 24.11.2021, сторонами не було погоджено відповідальності відповідача у вигляді нарахування пені за порушення строків оплати послуг зі складського зберігання зернових культур, також не визначено її розмір.

Згідно з приписами ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Так, сторонами по справі не було вчинено письмового правочину щодо забезпечення виконання зобов'язань, які випливають з договору № 19 складського зберігання зерна від 24.11.2021, у вигляді пені.

З врахуванням встановлених судом обставин суд зазначає, що в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.09.2020 у справі № 916/1777/19 викладено правову позицію, що за змістом положень ч.ч. 4, 6 ст. 231 ГК України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, за увесь час користування грошовими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

З врахуванням наведеного суд зазначає, що можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов'язання пов'язується з умовами їх встановлення у договорі за відсутності законодавчо врегульованого розміру таких санкцій.

При цьому приписами ч. 6 ст. 231 ГК України визначено можливість встановлення у відсотках до облікової ставки НБУ розміру санкцій за порушення грошових зобов'язань як одиницю вимірювання таких санкцій. Однак, саме зобов'язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним між сторонами договором. В іншому випадку таке нарахування призведе до порушення принципу свободи договору, оскільки сторони вправі і не передбачати жодних санкцій за порушення строку виконання зобов'язання, в тому числі і грошового. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 908/1501/18.

Зважаючи на відсутність в укладеному між сторонами договорі та у зв'язку з відсутністю спеціального законодавчого акту, яким би встановлювались розмір та база нарахування пені у відповідних правовідносинах, підстави для нарахування пені за прострочення оплати відповідачем послуг у період з липня по жовтень 2022 року відсутні.

З огляду на викладене суд дійшов висновку відмовити у позові Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» в особі Філії «Хлібна база» Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» до Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» в частині стягнення пені у розмірі 10838,43 грн.

Також, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 3495,84 грн та інфляційні втрати у розмірі 11379,51 грн за період з 01.11.2022 по 01.07.2025, нараховану на суму заборгованості в розмірі 43173,00 грн.

Отже неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо здійснення оплати послуг зі складського зберігання зерна, наданих позивачем, в розмірі 43713,67 грн підтверджено матеріалами справи, а тому у позивача наявні підстави для заявлення до стягнення з відповідача передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України коштів.

Суд зазначає, що сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові. Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Між тим, як вже було зазначено судом, матеріали справи містять вимогу позивача № 5 від 24.01.2025 про сплату заборгованості та підпису бухгалтерських документів, адресовану ТОВ «СП Грано Трейд» на юридичну та фактичну адреси, зі змісту якої вбачається, що позивач вимагає у семиденний строк від дня її пред'явлення (з моменту отримання) здійснити погашення заборгованості у розмірі 43713,67 грн. До вимоги були долучені відповідні акти здачі-приймання робіт (надання послуг) та рахунки на оплату.

В підтвердження направлення даної вимоги та актів з рахунками на адресу відповідача позивачем надано копії фіскальних чеків та описів вкладення від 28.01.2025, а також рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення за юридичною адресою відповідача, згідно з яким поштове відправлення вручено останньому12.02.2025. При цьому, суд вважає дату, зазначену у поштовому повідомленні як 12.01.2025, помилковою, позаяк відповідне поштове відправлення було здійснено лише 28.01.2025, а відбиток календарного штемпелю АТ «Укрпошта» містить дату - 12.02.2025.

Однак, доказів направлення досліджених судом актів і рахунків, та відповідно отримання їх відповідачем в інші дати, ніж визначені вище судом, матеріали справи не містять.

Відповідно до ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Отже, відповідач повинен був оплатити послуги, надані позивачем у спірний період, у строк до 19.02.2025 включно, а відтак, суд дійшов висновку, що прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання у межах розглядуваних спірних правовідносин має місце з 20.02.2025.

У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.

Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв'язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов'язання.

Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Частиною п'ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об'єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об'єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.

З метою реалізації Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).

Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв'язку із простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.

Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п'ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.

Об'єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз'яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Перевіривши розрахунки 3% річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку щодо їх необгрунтованості, оскільки позивачем неправильно визначено період прострочення та необґрунтовано визначено початок періоду прострочення з 01.11.2022.

За таких обставин суд здійснив власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням встановленого судом початку періоду прострочення та у межах заявленого позивачем періоду на суму заборгованості 43713,00 грн, відповідно до якого обґрунтованим розміром 3% річних, що підлягають стягненню з відповідача, є 474,26 грн, а обґрунтованим розміром інфляційних втрат, що підлягають стягненню з відповідача, є 1909,19 грн.

З огляду на вказане, оскільки обрахований судом арифметично правильний розмір 3% річних та інфляційних втрат складає 474,26 грн та 1909,19 грн відповідно, вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню, відповідно, у розмірах встановлених судом.

При цьому господарський суд вважає за необхідне зауважити наступне.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до ч.ч.1 та 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з наведеного, потрібно зазначити, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. При цьому кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права, які враховуються за правилами ч.4 ст.236 ГПК України, зроблено в постанові Великої Палати Верховного суду від 21.06.2023 по справі № 916/3027/21.

Таким чином, відсутність у сторін цього судового спору належним чином оформлених первинних документів (актів з підписами відповідача) не усуває обов'язок останнього заперечувати проти доводів про виконання позивачем договору, однак Товариство з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» ніяким чином не спростувало твердження позивача щодо безпідставної неоплати вартості наданих послуг, тому, виходячи з матеріалів справи, господарський суд вважає більш вірогідним те, що позивач надав обумовлені послуги, а споживач умови договору протиправно не виконує.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України»).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів в сукупності з урахуванням всіх обставин справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, враховуючи, що відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, статей 193, 198 Господарського кодексу України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов і порядку укладеного між сторонами договору та згідно вимогам закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, приймаючи до уваги викладені обставини, оскільки судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували сплату спірної заборгованості, суд вважає позовні вимоги щодо стягнення з відповідача заявленої заборгованості частково правомірними, законними та обґрунтованими, такими, що не спростовані відповідачем, і підлягають частковому задоволенню з наведених судом вище підстав.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для часткового задоволення позову не спростовує.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 1608,38 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «СП Грано Трейд» (вул. Бочарова Генерала, № 52, м. Одеса, 65035, код ЄДРПОУ 39562084) на користь Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» (вул. Армійська, № 11, м. Охтирка, Сумська обл., 42700, код ЄДРПОУ 00956031) в особі Філії «Хлібна база» Державного підприємства «Охтирський комбінат хлібопродуктів» (вул. Перемоги, № 19, м. Ворожба, Білопільський р-н, Сумська обл., 41812, код ЄДРПОУ 35603996) суму основної заборгованості в розмірі 43 713 (сорок три тисячі сімсот тринадцять) грн 67 коп, 3% річних в розмірі 474 (чотириста сімдесят чотири) грн 26 коп, інфляційні втрати в розмірі 1 909 (одна тисяча дев'ятсот дев'ять) грн 19 коп та витрати на оплату судового збору в розмірі 1 608 (одна тисяча шістсот вісім) грн 38 коп.

3. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 31 жовтня 2025 р.

Суддя О.В. Цісельський