65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"20" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/2200/25
Господарський суд Одеської області у складі: суддя Волков Р.В.,
при секретарі судового засідання Чолак Ю. В.,
розглянувши справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДУНАЙСЬКА ЛОГІСТИЧНА ГРУПА» (68800, Одеська обл., Ізмаїльський район, м. Рені, вул. Дунайська, буд. 188; код ЄДРПОУ 44727731)
до відповідача - Приватного підприємства «РЕНІЛІС» (68800, Одеська обл., Ізмаїльський район, м. Рені, вул. Дунайська, буд. 188 Г; код ЄДРПОУ 31180381)
про стягнення 1 919 836,58 грн;
представники сторін:
від позивача - не з'явився,
від відповідача - Іванченко Є. О.,
Товариство з обмеженою відповідальністю «ДУНАЙСЬКА ЛОГІСТИЧНА ГРУПА» (далі - позивач, ТОВ «ДЛГ») звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватного підприємства «РЕНІЛІС» (далі - відповідач, ПП «РЕНІЛІС») про стягнення 1 919 836,58 грн, з яких: 1 754 613,00 грн заборгованості за Договором № 114/08 від 18.08.2023; 135 683,98 грн інфляційних втрат; 29 539,60 грн 3% річних.
Ухвалою від 10.06.2025 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення виявлених недоліків позовної заяви протягом семи днів з дня вручення даної ухвали шляхом надання до суду доказів сплати судового збору у розмірі 23 038,04 грн.
11.06.2025 від позивача надійшла заява про усунення недоліків з доказами сплати судового збору.
Ухвалою від 13.06.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 916/2200/25, справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 02.07.2025, запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати відзив на позовну заяву.
Судове засідання, призначене на 02.07.2025, не відбулося у зв'язку з оголошенням системою цивільної оборони у м. Одеса та Одеській області повітряної тривоги.
Ухвалою від 02.07.2025 суд повідомив сторін про те, що підготовче судове засідання призначено на 09.07.2025.
08.07.2025 представник відповідача подав до суду клопотання про долучення до матеріалів справи платіжної інструкції № 3240 від 07.07.2025, яка є доказом часткового погашення спірної заборгованості на суму 20 000,00 грн.
Того ж дня представник відповідача подав клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивував наміром вирішити спір мирним шляхом, уклавши з позивачем мирову угоду.
Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, з огляду на що суд 09.07.2025 постановив протокольну ухвалу, якою задовольнив клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи та призначив наступне судове засідання на 24.07.2025.
23.07.2025 від представника відповідача надійшов документ (вх. № 23239/25; а.с. 60-62), який фактично є відзивом на позовну заяву, в якому було зазначено про одночасне подання окремої заяви про поновлення пропущеного строку на подачу відзиву відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 119 ГПК України.
При цьому до відзиву було долучено клопотання про продовження строку на подачу відзиву, яке мотивовано тим, що доступ до матеріалів справи у представника відповідача з'явився у неробочий час 07.07.2025, у зв'язку з чим строк на подачу відзиву має відраховуватись з 08.07.2025, а у самого відповідача доступ до системи Електронний суд відсутній з технічних причин. Так, на думку представника відповідача, строк на подачу відзиву спливає 22.07.2025. Додатково він зазначає, що йому знадобився час для ознайомлення (аналізу) матеріалів справи, в ході якого було виявлено пропуск строку на подачу відзиву. Також представник відповідача вважає, що залишення відзиву без розгляду призведе до неповноти судового розгляду та неповного з'ясування обставин справи, так як викладені у відзиві обставини мають істотне значення для вирішення спору.
24.07.2025 суд постановив протокольну ухвалу про задоволення клопотання представника відповідача про поновлення строку на подачу відзиву, залучивши останній до матеріалів справи.
При цьому суд керувався наступними мотивами.
В ухвалі про відкриття провадження у справі від 13.06.2025 відповідачу було встановлено строк для подання відзиву на позов протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення цієї ухвали.
Ухвала про відкриття провадження у справі згідно з ч. ч. 5, 7 ст. 6 ГПК України була направлена відповідачу в електронній формі до його електронного кабінету із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи. Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення. У даному випадку відповідач отримав ухвалу про відкриття провадження у справі 13.06.2025 о 18:00 год., а тому ця ухвала вважається врученою відповідачу 14.06.2025. Відтак, відповідач мав подати до суду відзив не пізніше 30.06.2025, проте подав його 22.07.2025.
Так, відзив дійсно подано з пропуском встановленого судом строку.
Статтею 118 ГПК України визначено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Водночас, Статтею 119 ГПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Як вже було зазначено, клопотання про продовження строку на подання відзиву мотивовано тим, що доступ до матеріалів справи у представника відповідача з'явився у неробочий час 07.07.2025, у зв'язку з чим строк на подачу відзиву має відраховуватись з 08.07.2025, а у самого відповідача доступ до системи Електронний суд відсутній з технічних причин. Так, на думку представника відповідача, строк на подачу відзиву спливає 22.07.2025. Додатково він зазначає, що йому знадобився час для ознайомлення (аналізу) матеріалів справи, в ході якого було виявлено пропуск строку на подачу відзиву. Також представник відповідача вважає, що залишення відзиву без розгляду призведе до неповноти судового розгляду та неповного з'ясування обставин справи, так як викладені у відзиві обставини мають істотне значення для вирішення спору
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 5 статті 236 ГПК України встановлено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 181 ГПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання.
Статтею 182 ГПК України передбачено, що у підготовчому засіданні суд, зокрема, з'ясовує, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі; з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві; здійснює інші дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.
Таким чином, одним з основних завдань підготовчого провадження у господарській справі є надання сторонам можливості подати всі наявні у них докази та викласти свої доводи та заперечення щодо суті спору.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини" зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку, звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції").
Відповідно до рекомендацій Ради суддів України щодо роботи суддів в умовах воєнного стану від 02.03.2022 суддям необхідно виважено підходити до питань, пов'язаних з поверненням різного роду процесуальних документів, залишення їх без руху, встановлення різного роду строків та по можливості продовжувати їх щонайменше до закінчення воєнного стану.
На переконання суду, в умовах введення в Україні воєнного стану слід уникати надмірного формалізму та з розумінням ставитись до пропуску процесуальних строків учасниками справи для забезпечення їх права на доступ до правосуддя, оскільки протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України, суворе застосування судами процесуальних строків може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статті 6 зазначеної Конвенції, на що також звертає увагу Верховний Суд у постанові від 29.09.2022 у справі № 500/1912/22.
Судом також враховано, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У даному випадку, суд керується завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Під час розгляду справи суд зобов'язаний забезпечити повне, всебічне та об'єктивне з'ясування обставин справи, оскільки обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи викладене, суд визнав за можливе поновити пропущений процесуальний строк на подання відзиву, у зв'язку з чим відзив відповідача з доданими документами був прийнятий судом та його долучено до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою від 24.07.2025 суд також встановив позивачу строк на подачу відповіді на відзив - до 12.08.2025, а відповідачу - для подачі заперечень - до 04.09.2025. Наступне судове засідання суд призначив на 09.09.2025.
06.08.2025 до суду надійшли письмові заперечення представника позивача проти клопотання відповідача про поновлення строку на подання відзиву.
У судовому засіданні 09.09.2025 суд за клопотанням представника позивача про відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю в ознайомленні з деякими процесуальними документами, проти якого представник відповідача не заперечував, оголосив перерву до 18.09.2025.
17.09.2025 від представника позивача надійшла відповідь на відзив (а.с. 77-79) та заява про зменшення розміру позовних вимог в частині стягнення основної заборгованості на 20 000,00 грн.
У заяві про зменшення розміру позовних вимог позивач звернув увагу на те, що під час розгляду справи відповідач здійснив платіж на суму 20 000,00 грн, що підтверджується доданою платіжною інструкцією від 07.07.2025 № 3240 із призначенням платежу: «повернення надлишково сплачених коштів згідно листа № 2/10-24 від 25.10.2024».
Пунктом 2 ч. 2 ст. 46 ГПК України визначено право позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання, з урахуванням чого протокольною ухвалою від 18.09.2025 суд прийняв до розгляду заяву представника позивача про зменшення розміру позовних вимог та відклав підготовче судове засідання на 23.09.2025.
22.09.2025 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (а.с. 91-93).
Протокольною ухвалою від 23.09.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 01.10.2025.
29.09.2025 представник відповідача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із захворюванням.
Протокольною ухвалою від 01.10.2025 суд задовольнив клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи та призначив наступне судове засідання на 13.10.2025.
У судовому засіданні 13.10.2025 представник позивача підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити у повному обсязі.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позову.
13.10.2025 суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення та на підставі ст. 219 ГПК України відклав його проголошення на 20.10.2025.
20.10.2025 суд оголосив вступну та резолютивну частини рішення.
Стислий виклад позицій та доводів сторін.
В обґрунтування позовних вимог позивач покликається на укладення з відповідачем договору перевалки вантажу № 114/08 від 18.08.2023, перерахування на користь відповідача згідно умов вказаного договору авансового платежу на суму 2 000 000,00 грн, надання відповідачем, як виконавцем за договором, послуг з перевалки на загальну суму 245 387,00 грн, визначення умовами договору (п. 5.5.), що залишок перерахованих позивачем коштів повертається за письмовою заявкою останнього у визначений в заявці термін. Так, позивач вказує, що неодноразово надсилав відповідачу заявки на повернення надлишково сплачених коштів, які відповідач залишив без задоволення, що і стало підставою для звернення до господарського суду з цим позовом.
У відзиві відповідач заперечує проти задоволення позову. Свою позицію мотивує тим, що станом на сьогоднішній день Договір №114/08 від 18.08.2023 року є діючим та на виконання п. 5.1. вказаного договору позивач 15.11.2023 перерахував відповідачу авансовий платіж у розмірі 2 000 000,00 грн. Вказує, що сторони погодили певний порядок дій, за яких ПП «РЕНІЛІС» надає послуги з перевалки вантажу, та що останнім надано позивачу послуги на загальну суму 245 387,00 грн, в той час як позивач не дотримався низки погоджених умов договору, направляв листи про наявність боргу та повернення залишкових коштів й передчасно звернувся до суду з даним позовом про стягнення заборгованості, яка наразі за діючим договором не виникла. Відповідач також вважає, що інфляційні втрати та 3% річних розраховані неправильно, оскільки строк виконання зобов'язань щодо повернення коштів за діючим (укладеним) договором не настав.
У відповіді на відзив позивач зазначає, що умови договору не свідчать про те, що ТОВ «ДЛГ» прийняло на себе зобов'язання забезпечувати саме той обсяг операцій з перевалки вантажу, які вказано у п. 1.1. договору, оскільки цей пункт вказує виключно на узгодження сторонами граничного обсягу вантажних операцій, які можуть проводитись відповідачем як виконавцем послуг, - до 20000 тонн на місяць. Позивач наголошує, що доводи відповідача, які зводяться до того, що ТОВ «ДЛГ» на виконання п. 1.1., 3.7., 4.2., 4.4., 4.5., 4.11., 4.12, 4.14 мало забезпечити перевалювання вантажів у кількості 20000 тонн на місяць є помилковими та такими, що не корелюються з умовами укладеного між сторонами договору. Позивач також стверджує, що належним чином реалізував своє право на повернення залишку невикористаних коштів, подавши відповідачу письмову заяву про повернення невикористаного авансу, а також надавши відповідні докази: платіжну інструкцію, акти виконаних робіт, акт звірки, копію листа-вимоги та підтвердження його вручення. Водночас, як вказує позивач, відповідач не надав суду жодних доказів, що спростовують викладені обставини, зокрема не довів, що кошти були використані за призначенням або повернуті у строки, передбачені договором. Окрім цього, позивач звертає увагу, що під час розгляду справи відповідач частково погасив борг перед позивачем на суму 20 000,00 грн, що підтверджується наявною у справі платіжною інструкцією від 07.07.2025 № 3240 із призначенням платежу: «повернення надлишково сплачених коштів згідно листа № 2/10-24 від 25.10.2024». Таким чином, позивач наполягає на тому, що вищевказані конклюдентні дії відповідача свідчать про те, що відповідач визнав обставину правомірності заявленої позивачем у листі від 25.10.2024 № 2/10-24 вимоги про повернення надлишково сплачених коштів, натомість, діючи недобросовісно та намагаючись затягнути розгляд справи, відповідач заперечує проти позову.
У запереченнях на відповідь на відзив відповідач зауважує, що за змістом п. 1.1 договору сторони погодили конкретний обсяг послуг - 20 000 тисяч тон на місяць, що у контексті інших положень договору (п.п. 4.2, 4.4, 4.5, 4.11, 4.12, 4.14) створює систему взаємних зобов'язань сторін. Зазначає, що позивач фактично припинив виконання своїх договірних зобов'язань, не забезпечивши жодного відвантаження після березня 2024 року, що суперечить принципу добросовісності та умовам укладеного договору. Вважає, що дії позивача щодо вимагання повернення авансу без виконання власних зобов'язань є проявом зловживання правом. На переконання відповідача, позивач неправильно тлумачить зміст п. 5.5. договору, оскільки, як стверджує відповідач, повернення залишку коштів розуміється у договорі вже після завершення фактичних перевантажувальних операцій, а не як безумовне право на будь-якій стадії виконання договору. Вказує, що ТОВ «РЕНІЛІС» здійснило частковий платіж у розмірі 20 000,00 грн виключно з метою демонстрації готовності до конструктивного вирішення спору, а не як визнання всієї суми заборгованості. Зазначає, що позивач неправильно визначив дату початку прострочення, не врахувавши, що зобов'язання з повернення авансу виникає лише при настанні умов, передбачених договором.
Отже, позиція відповідача зводиться до того, що:
- позивач неправильно тлумачить умови договору № 114/08 від 18.08.2023, ігноруючи системний підхід до інтерпретації договірних положень;
- позивач порушує принцип добросовісності, намагаючись отримати повернення авансу без виконання власних зобов'язань за чинним договором;
- відсутні правові підстави для стягнення спірної суми, оскільки договір залишається чинним, а строки виконання зобов'язань не порушені
- неправомірним є нарахування інфляційних втрат та процентів за відсутності факту прострочення грошового зобов'язання
- позивач зловживає процесуальними правами, намагаючись переглянути договірні умови в судовому порядку замість їх добросовісного виконання.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
18.08.2023 між ТОВ «ДЛГ» як замовником та ПП «РЕНІЛІС» як виконавцем укладено Договір № 114/08 (далі - Договір; а.с. 8-10), предметом якого є здійснення виконавцем послуг з перевалки експортних зернових вантажів насипом (далі - продукт), що відвантажується за дорученням замовника в кількості до 20000 тонн на місяць за варіантом прямої перевалки із автотранспорту до морського та річкового флоту у морському торговельному порту Рені, Україна, починаючи з серпня 2023 року (п. 1.1. Договору).
Договір набирає чинності з моменту підписання, укладається на період до 31.12.2023 з можливим продовженням на наступний місяць додатковою угодою сторін. Дія Договору вважається продовженою на кожний наступний календарний рік, якщо не пізніше ніж за 10 календарних днів до останнього дня терміну дії Договору жодна зі сторін письмово не повідомила іншу сторону про припинення даного Договору (п.п. 10.1, 10.2. Договору).
Пунктом 5.1. Договору передбачено, що оплата послуг здійснюється замовником на рахунок виконавця у вигляді авансового платежу в розмірі 100% від мінімальної кошторисної вартості послуг не пізніше ніж за п'ять робочих днів до узгодженої дати підходу судна в порт для вивантаження, на підставі виставленого рахунку виконавця. Остаточний розрахунок здійснюється відповідно до фактично вивантаженої кількості продукту, зазначеної в суднових відвантажувальних документах і враховується в наступному рахунку виконавця або повертається замовнику.
Відповідно до п. 5.5. Договору остаточний розрахунок проводиться на фактичну кількість продукту, перевантаженого на річкове судно/баржу… Залишок коштів, перерахованих замовником, повертається виконавцем за письмовою заявою замовника в терміни, зазначені в цій заяві.
Згідно п. 5.7. Договору замовник і виконавець підписують Акт звірки та Акт виконаних робіт вкінці місяця, щомісяця до 10 числа місяця, наступного за звітним.
15.11.2023 позивач перерахував відповідачу 2 000 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 1703 від 15.11.2023 із призначенням платежу: «За перевалку вантажів зг. рах. № 11 від 13.11.2023 р. по дог. № 114/08 від 18.08.2023 р. в т. ч. ПДВ 20% 333333,33 грн.» (а.с. 13).
В подальшому відповідач надав позивачу послуги за Договором загальною вартістю 245 387,00 грн, про що свідчать наявні у матеріалах справи акти здачі-приймання робіт (надання послуг) № 1 від 02.02.2024 на суму 53 056,92 грн, № 2 від 21.02.2024 на суму 47 905,36 грн та № 3 від 11.03.2024 на суму 144 424,72 грн (а.с. 14-16).
Інших послуг, після сплати авансу 15.11.2023, відповідачем позивачу не було надано, у зв'язку з чим, станом на час подання позову, залишок невикористаного авансу за договором становив 1 754 613,00 грн.
Листами від 18.10.2024 № 1/10-24 та від 25.10.2024 № 2/10-24 позивач просив відповідача повернути залишок невикористаного авансу (а.с. 11, 12).
Докази направлення позивачем та отримання відповідачем вказаних листів наявні у матеріалах справи (а.с. 6, 7).
Лист від 25.10.2024 № 2/10-24 відповідач отримав 29.10.2024.
Між сторонами було проведено звірку взаємних розрахунків за період з 01.01.2023 по 25.10.2024 та підписано акт звірки по договору від 18.08.2023 № 114/08, згідно з яким сторони підтвердили наявність заборгованості відповідача перед позивачем за договором у розмірі 1 754 611,68 грн (а.с. 17).
Щодо акта звірки взаємних розрахунків позивач пояснив, що сторонами було допущено технічну описку в сумі акту від 02.02.2024, а саме помилково вказано вартість послуг 53 058,24 грн, замість 53 056,92 грн. Позивач зауважив, що вказана різниця (1,32 грн) є несуттєвою та є суто технічною, при цьому при зверненні до суду з даним позовом позивач керувався даними первинних документів - актів здачі-приймання робіт (надання послуг). Вказаних обставин (щодо помилки в акті звірки взаємних розрахунків) відповідач не заперечував.
07.07.2025 відповідач перерахував позивачу грошові кошти у розмірі 20 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 3240 від 07.07.2025 із призначенням платежу: «Повернення надлишково сплачених коштів, зг. листа № 2/10-24 від 25.10.2024р. в т.ч. ПДВ 20% 3333,33 грн» (а.с. 49).
В адресованому позивачу листі від 08.07.2025 (а.с. 55) відповідач, у зв'язку із наявністю фінансової заборгованості, посилається на наступні обставини:
- відповідно до умов Договору № 114/08 від 18.08.2023 сторони договору у випадку виникнення спорів або розбіжностей зобов'язуються їх вирішувати шляхом взаємних переговорів;
- обставини введення воєнного стану, постійні обстріли портової інфраструктури значно вплинули у негативній прогресії та продовжують впливати на масштаби господарської діяльності підприємства;
- ПП «РЕНІЛІС» виконує усі взяті на себе зобов'язання перед своїми контрагентами, але з урахуванням незалежних від підприємства обставин, які спричинили спад доходів та об'єму наданих послуг третім сторонам, просить врахувати викладену ситуацію і надати додатковий час для виконання своїх зобов'язань;
- ПП «РЕНІЛІС» не відмовляється від своїх боргів, які виникли перед ТОВ «ДЛГ» та має наміри за першої можливості розпочати погашення виниклої заборгованості.
У вказаному листі відповідач просив позивача здійснити реструктуризацію боргу ПП «РЕНІЛІС», створити відповідний графік погашення заборгованості та узгодити його відповідно з ПП «РЕНІЛІС». Також просив розглянути можливість укладення мирової угоди у справі № 916/2200/25, яка розглядається Господарським судом Одеської області.
З урахуванням зменшення позивачем розміру позовних вимог, предметом позову є вимоги про стягнення з відповідача 1 734 613,00 грн заборгованості за Договором № 114/08 від 18.08.2023, а також 135 683,98 грн інфляційних втрат та 29 539,60 грн 3% річних.
Здійснюючи аналіз обґрунтованості позовних вимог, господарський суд виходить з наступного.
Відповідно до положень ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Підставою для захисту прав (охоронюваних законом інтересів) є їх порушення, невизнання або оспорення. Тому задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Відповідно до приписів ч. 2 ст. 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, є договори.
Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
При цьому, за правилами статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтями 525, 526 і 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
За приписами ст.ст. 610, 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
За ч. 2 ст. 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Отже, договір, як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Суд встановив, що укладений між сторонами цієї справи Договір № 114/08 від 18.08.2023 є змішаним, адже містить елементи договорів послуг та транспортного експедирування.
Згідно зі ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Відповідно до ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 ст. 906 ЦК України визначено, що збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 929 ЦК України унормовано, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням. Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо). Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконуються перевізником. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.
Згідно зі ст. 931 ЦК України розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.
Відповідно до ст. 934 ЦК України за порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 цього Кодексу.
Як свідчать матеріали справи, 15.11.2023 позивач перерахував відповідачу 2 000 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 1703 від 15.11.2023 із призначенням платежу: «За перевалку вантажів зг. рах. № 11 від 13.11.2023 р. по дог. № 114/08 від 18.08.2023 р. в т. ч. ПДВ 20% 333333,33 грн.» (а.с. 13).
Перерахування вказаної суми позивачем було обумовлено тим, що в п. 5.1. Договору сторони узгодили порядок розрахунків, згідно якого оплата послуг здійснюється замовником на рахунок виконавця у вигляді авансового платежу в розмірі 100% від мінімальної кошторисної вартості послуг не пізніше ніж за п'ять робочих днів до узгодженої дати підходу судна в порт для вивантаження, на підставі виставленого рахунку виконавця. Цим же пунктом Договору сторони визначили, що остаточний розрахунок здійснюється відповідно до фактично вивантаженої кількості продукту, зазначеної в суднових відвантажувальних документах і враховується в наступному рахунку виконавця або повертається замовнику.
На виконання Договору відповідач надав позивачу послуги, загальна вартість яких складає 245 387,00 грн, про що свідчать наявні у матеріалах справи акти здачі-приймання робіт (надання послуг) № 1 від 02.02.2024 на суму 53 056,92 грн, № 2 від 21.02.2024 на суму 47 905,36 грн та № 3 від 11.03.2024 на суму 144 424,72 грн (а.с. 14-16).
Після сплати позивачем авансу, інших послуг за Договором відповідач не надавав, доказів протилежного матеріали справи не містять.
Відповідно до п. 5.5. Договору остаточний розрахунок проводиться на фактичну кількість продукту, перевантаженого на річкове судно/баржу… Залишок коштів, перерахованих замовником, повертається виконавцем за письмовою заявою замовника в терміни, зазначені в цій заяві.
Так, в п. 5.5. Договору визначено право позивача повернути залишок коштів, які перераховані згідно п. 5.1. Договору та які водночас залишилися невикористаними в ході виконання Договору.
Листами від 18.10.2024 № 1/10-24 та від 25.10.2024 № 2/10-24 позивач просив відповідача повернути залишок невикористаного авансу (а.с. 11, 12).
Лист від 25.10.2024 № 2/10-24 відповідач отримав 29.10.2024.
07.07.2025 відповідач перерахував позивачу 20 000,00 грн заборгованості, що підтверджується платіжною інструкцією № 3240 від 07.07.2025 із призначенням платежу: «Повернення надлишково сплачених коштів, зг. листа № 2/10-24 від 25.10.2024р. в т.ч. ПДВ 20% 3333,33 грн» (а.с. 49).
Доказів повернення решти надлишково сплачених коштів матеріали справи не містять, з огляду на що позовні вимоги про стягнення з відповідача 1 734 613,00 грн заборгованості підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат та 3 відсотки річних, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Відповідач порушив свої грошові зобов'язання щодо своєчасного повернення залишку невикористаного авансу в порядку п. 5.5. Договору, у зв'язку з чим суд констатує, що позивач цілком правомірно нараховує відповідачу 3% річних та інфляційні втрати.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат та 3 % річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).
Визначені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат та 3% річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).
Перевіривши запропоновані позивачем розрахунки 135 683,98 грн інфляційних втрат та 29 539,60 грн 3% річних, суд вважає їх правильними та обґрунтованими, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.
Щодо доводів відповідача про те, що Договір є діючим та позивач має обов'язок забезпечувати замовлення послуг з перевалки 20000 тонн продукту щомісяця, суд зазначає наступне.
Дійсно, доказів визнання недійсним, розірвання чи припинення договору з інших підстав матеріали справи не містять, з огляду на що Договір є діючим та зобов'язання за ним мають виконуватися сторонами.
Водночас суд зазначає, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Частина 1 ст. 627 ЦК України визначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Як вже було зазначено судом, п. 1.1. Договору сторони передбачили, що предметом цього Договору є здійснення відповідачем послуг з перевалки експортних зернових вантажів насипом, що відвантажується за дорученням позивача в кількості до 20000 тонн на місяць за варіантом прямої перевалки із автотранспорту до морського та річкового флоту у морському торговельному порту Рені, Україна, починаючи з серпня 2023 року.
Отже, конструкція «до 20000 тонн на місяць» вказує виключно на визначення сторонами граничного обсягу вантажних операцій, які можуть проводитись виконавцем послуг, натомість положення п. 1.1. Договору, як і решта інших його умов, не вказують на те, що позивач прийняв на себе зобов'язання забезпечувати саме такий обсяг операцій щомісяця.
При цьому, як слушно зазначає відповідач, Договір є діючим, а отже має і надалі виконуватися сторонами, проте в порядку і на умовах, визначених самим Договором.
Разом з тим, той факт, що Договір наразі є діючим, не звільняє відповідача від обов'язку повернути залишок невикористаного авансу позивачу за заявкою останнього, адже це прямо передбачено п. 5.5. Договору.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідач, отримавши лист позивача від 25.10.2024 № 2/10-24 із вимогою повернути залишок невикористаного авансу, здійснив часткову сплату заборгованості на суму 20 000,00 грн, вказавши у платіжній інструкції № 3240 від 07.07.2025 наступне призначення платежу: «Повернення надлишково сплачених коштів, зг. листа № 2/10-24 від 25.10.2024р. в т.ч. ПДВ 20% 3333,33 грн».
В подальшому, після подачі позову, відповідач став заперечувати наявність заборгованості, що свідчить про його непослідовну та суперечливу поведінку.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини "venire contra factum proprium" міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 910/9397/20, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17).
Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Доктрина виступає своєрідним механізмом гарантування захисту очікувань іншої сторони правовідносин і забезпечення балансу відносин між сторонами. Вказаний принцип "estoppel", зокрема застосовано в практиці Європейського суду з прав людини (зокрема у рішенні ЄСПЛ у справі "Хохліч проти України" (заява № 41707/98).
Про суперечливу поведінку відповідача додатково свідчить його лист від 08.07.2025 (а.с. 55), в якому він, у зв'язку із наявністю фінансової заборгованості перед позивачем, посилається на наступні обставини:
- відповідно до умов Договору № 114/08 від 18.08.2023 сторони договору у випадку виникнення спорів або розбіжностей зобов'язуються їх вирішувати шляхом взаємних переговорів;
- обставини введення воєнного стану, постійні обстріли портової інфраструктури значно вплинули у негативній прогресії та продовжують впливати на масштаби господарської діяльності підприємства;
- ПП «РЕНІЛІС» виконує усі взяті на себе зобов'язання перед своїми контрагентами, але з урахуванням незалежних від підприємства обставин, які спричинили спад доходів та об'єму наданих послуг третім сторонам, просить врахувати викладену ситуацію і надати додатковий час для виконання своїх зобов'язань;
- ПП «РЕНІЛІС» не відмовляється від своїх боргів, які виникли перед ТОВ «ДЛГ» та має наміри за першої можливості розпочати погашення виниклої заборгованості.
У вказаному листі відповідач просив позивача здійснити реструктуризацію боргу ПП «РЕНІЛІС», створити відповідний графік погашення заборгованості та узгодити його відповідно з ПП «РЕНІЛІС». Також просив розглянути можливість укладення мирової угоди у справі № 916/2200/25, яка розглядається Господарським судом Одеської області.
Доказів існування іншої заборгованості за Договором № 114/08 від 18.08.2023, окрім як заборгованість з повернення залишку невикористаного авансу, матеріали справи не містять, у зв'язку з чим суд констатує, що згідно листа від 08.07.2025 відповідач фактично визнав таку заборгованість, проте в ході розгляду справи заперечував її наявність.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyondreasonabledoubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.01.2021 у справі № 915/646/18.
Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню як обґрунтовані, підтверджені належними доказами та наявними матеріалами справи.
Надаючи оцінку доводам сторін, суд врахував, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, § 54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
З огляду на викладене суд вважає, що при розгляді даної справи судом надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Розподіл судових витрат.
За приписами ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Водночас, відповідно до ч. 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Зміст зазначеної норми свідчить про те, що останньою встановлено дискреційне повноваження суду, тобто його право здійснити розподіл судових витрат у вищезазначений спосіб.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 зазначила, що процесуальним законом не визначено поняття неправильних дій сторони. При цьому висновок суду про необхідність покладення судових витрат на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, повинен бути належним чином обґрунтованим. Суд має застосовувати зазначені положення процесуального закону за наявності одночасно у сукупності таких умов: 1) вирішення судом спору по суті; 2) встановлення судом одного із таких випадків: зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або коли спір виник внаслідок неправильних дій сторони.
Так, з огляду на непослідовну та суперечливу поведінку відповідача, який згідно наявного у матеріалах справи листування фактично визнав наявність спірної заборгованості, сплатив її частину позивачу, а в подальшому, в ході розгляду справи, заперечував існування такої заборгованості, а також зважаючи на те, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, який, всупереч п. 5.5. Договору, відмовився повертати позивачу залишок невикористаного авансу, суд покладає на відповідача судові витрати у вигляді сплаченого позивачем судового збору у повному обсязі.
Керуючись ст. 73, 74, 76-80, 86, 123, 124, 129, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Приватного підприємства «РЕНІЛІС» (68800, Одеська обл., Ізмаїльський район, м. Рені, вул. Дунайська, буд. 188 Г; код ЄДРПОУ 31180381) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ДУНАЙСЬКА ЛОГІСТИЧНА ГРУПА» (68800, Одеська обл., Ізмаїльський район, м. Рені, вул. Дунайська, буд. 188; код ЄДРПОУ 44727731) 1 734 613,00 грн заборгованості, 135 683,98 грн інфляційних втрат, 29 539,60 грн 3% річних, 23 038,04 грн витрат зі сплати судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом двадцяти днів з моменту складення повного тексту.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Вступну та резолютивну частини рішення оголошено 20 жовтня 2025 р. Повне рішення складено та підписано 30 жовтня 2025 р.
Суддя Р.В. Волков