29 жовтня 2025 року
м. Черкаси
Справа № 697/697/25
Провадження № 22-ц/821/1780/25
Категорія: 301030400
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Карпенко О.В.
суддів: Василенко Л.І., Новікова О.М.
за участю секретаря: Руденко А.О.
прокурора:Чустрака Д.В.
учасники справи:
позивач: Заступник керівника Черкаської обласної прокуратури Торопчин Станіслав Олегович,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
представники відповідачів: адвокат Куса Людмила Ігорівна, адвокат Івіна Марина Юріївна
третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача: Головне управління Державної податкової служби у Черкаській області,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси в режимі відеоконференції апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Куси Людмили Ігорівни на рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 25 липня 2025 року (ухваленого під головуванням судді Скирди Б.К. в приміщенні Канівського міськрайонного суду Черкаської області, повний текст рішення складено 25 липня 2025 року) у справі за позовом Заступника керівника Черкаської обласної прокуратури Торопчина Станіслава Олеговича до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача: Головне управління Державної податкової служби у Черкаській області про визнання правочину недійсним та повернення майна, -
Короткий зміст позовних вимог
21 березня 2025 року Заступник керівника Черкаської обласної прокуратури Торопчин С.О. звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача: Головне управління Державної податкової служби у Черкаській області про визнання правочину недійсним та повернення майна.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Четвертим слідчим відділом (з дислокацією у м. Черкасах) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві здійснювалось досудове розслідування в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12023250000000010 від 10.01.2023 за підозрою ОСОБА_3 за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, ОСОБА_4 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, ОСОБА_1 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України щодо вчинення ними системних та умисних дій, направлених на протиправне заволодіння чужим майном - деревини, що перебувала у власності держави в особі ДП «Ліси України» та віданні філії «Корсунь-Шевченківське лісове господарство, шляхом використання офіційно наданих ОСОБА_3 за посадою повноважень для незаконного і безоплатного обертання чужого майна на користь злочинної групи, подальшого перевезення, зберігання, переробки та розпорядження (продажу) третім особам деревини у власних цілях.
Під час досудового розслідування 14.11.2024, відповідно до вимог ст. 135 КПК України здійснено виклик ОСОБА_1 на 19.11.2024 і цього ж дня, 19.11.2024, ОСОБА_1 вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України.
З урахуванням наявності в санкціях ч. 5 ст. 191 та ч. 3 ст. 209 КК України обов'язкового додаткового покарання у вигляді конфіскації майна, вжито заходів щодо накладення арешту на належне підозрюваним майно.
У зв'язку з викладеним та для забезпечення виконання вимог ч. 2 ст. 170 КПК України, до Соснівського районного суду м. Черкаси скеровано відповідне клопотання про накладення арешту на майно підозрюваного ОСОБА_1 .
За результатами судового розгляду вказане клопотання судом задоволено 22.11.2024 та накладено арешт на транспортний засіб «SСANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , який на праві приватної власності належав ОСОБА_1 з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання.
Обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12023250000000010 щодо ОСОБА_3 за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, ОСОБА_4 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України та ОСОБА_1 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України 02.01.2025 направлено для розгляду до Канівського міськрайонного суду Черкаської області.
Водночас, згідно з інформацією Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Вінницькій, Черкаській та Кіровоградських областях, транспортний засіб «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , вартістю 254 141,00 грн, перереєстрований 19.11.2024 на підставі договору дарування від 19.11.2024 № 7145/2024/50006544 на нового власника - ОСОБА_2 .
Виходячи з викладеного, достовірно знаючи про існування кримінального провадження та факт повідомлення про підозру, що може привести до обмежень права власності внаслідок арешту, а також подальшої конфіскації майна за вироком суду на користь держави, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вжито умисні дії щодо безоплатного відчуження та перереєстрації вказаного автомобіля.
За таких умов, правочини, вчинені відповідачами засвідчують про вжиття ними заходів, спрямованих на зменшення майна ОСОБА_1 з метою приховування його від звернення стягнення, та мають за мету завдати шкоди майновим інтересам держави.
Таким чином, договір дарування від 19.11.2024, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є фраудаторним та підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 234 ЦК України виходячи з того, що:
1. Відповідач ОСОБА_1 відчужив належний йому на праві приватної власності автомобіль після вручення 14.11.2024 повістки про необхідність явки на 19.11.2024 для вручення повідомлення про підозру та в день оголошення йому 19.11.2024 про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, санкціями яких передбачено обов'язкове додаткове покарання у вигляді конфіскації майна.
2. Майно відчужене на підставі безвідплатного договору - договору дарування від 19.11.2024, відповідно до якого дарувальник - ОСОБА_1 передав безоплатно у власність, а обдарована - ОСОБА_2 прийняла у власність, як дарунок, належний дарувальнику на праві приватної власності транспортний засіб марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .
2. Майно відчужене на користь близького родича - відповідно до актового запису про шлюб № 138 від 25.07.1987, складеного Канівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Черкаському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є чоловіком та дружиною.
4. Після відчуження спірного майна у відповідача ОСОБА_1 відсутнє інше майно, на яке можливо звернути стягнення. Відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо ОСОБА_1 відсутні, за особою відсутні права на нерухоме майно. Крім того, за дружиною ОСОБА_1 - ОСОБА_2 19.11.2024 зареєстровано право власності на транспортний засіб марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .
Таким чином, вказує позивач, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду майновим інтересам держави, оскільки відчуження майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на майно боржника - ОСОБА_1 .
Учасники цивільних відносин ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (сторони договору дарування від 19.11.2024) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір дарування від 19.11.2024) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_1 і зумовив настання негативних наслідків - відсутність майна, на яке можна звернути стягнення.
Встановлення фраудаторності договору є достатньою та самостійною підставою визнання його недійсним та застосування наслідків його недійсності.
Враховуючи наведене, прокурор просить суд визнати недійсним укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір дарування від 19.11.2024 транспортного засобу марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 ;
відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом скасування державної реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , на ім'я ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 25 липня 2025 року позов задоволено.
Визнано недійсним укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір дарування 7145/2024/5006544 від 19.11.2024 транспортного засобу марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .
Відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом скасування державної реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 на ім'я ОСОБА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Черкаської обласної прокуратури судовий збір в сумі 3 341,65 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Черкаської обласної прокуратури судовий збір в сумі 3 341,65 грн.
Заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 25 березня 2025 року, продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання даним рішенням законної сили.
Рішення суду мотивовано тим, що перевіривши доводи прокурора про відсутність органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, в зв'язку з чим прокурор звернувся до суду в інтересах держави як самостійний позивач, що відповідає вимогам ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», суд вважав, що у прокурора наявні повноваження на представництво інтересів держави в даній справі.
Звернення прокурора з даним позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - забезпечення можливості стягнення збитків, заподіяних внаслідок вчинення кримінального правопорушення, та переслідує легітимну мету - недопущення штучного унеможливлення відшкодування заподіяної шкоди та завдання збитків Державному бюджету, у зв'язку із чим суд дійшов висновку, що Черкаська обласна прокуратура наділена повноваженнями у спірних правовідносинах на звернення до суду з позовною заявою в інтересах держави самостійно.
Щодо обґрунтованості позовних вимог та обраного прокурором способу захисту інтересів держави в суді, суд виходив із того, що в даній справі до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний, суд відносить наступне : сторони договору є близькими родичами (чоловік та дружина), а тому відповідно мають спільну зацікавленість у збереженні майна родини; безоплатність договору; час укладення договору - 19 листопада 2024 року, тобто після реєстрації кримінального провадження та після того, як здійснено виклик ОСОБА_1 про необхідність прибуття до органу досудового розслідування (14.11.2024) та до часу розгляду клопотання про арешт спірного майна, (22.11.2024).
Встановлені судом обставини дозволили зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про конфіскацію майна в разі його ухвалення.
Наведене дає підстави для висновку, що сторони оспорюваного правочину як учасники цивільних відносин «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій використовувався ними з метою унеможливлення арешту майна ОСОБА_1 , який мав накладатись для забезпечення відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, та для уникнення подальшого звернення стягнення на вказане майно.
Встановлення фраудаторності договору є достатньою та самостійною підставою визнання його недійсним та застосування наслідків його недійсності.
За таких обставин суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту в частині визнання недійсним оскаржуваного фраудаторного правочину дарування транспортного засобу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на підставі якого останньою набуто та зареєстровано право на спірний автомобіль, призведе до припинення цих прав та відновлення права власності ОСОБА_1 на цей автомобіль. Як наслідок, за рахунок цього майна держава матиме можливість звернути стягнення на майно у випадку прийняття відповідного судового рішення.
Суд дійшов висновку, що вимоги позовної заяви прокурора в частині відновлення становища між сторонами спірного договору, що існувало до його укладення шляхом скасування державної реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу, є належним способом захисту та поновлення права, а тому позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню. Вказаний спосіб захисту є ефективним для захисту порушеного права держави у спірних правовідносинах.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі, поданій 25 серпня 2025 року через систему «Електронний суд», представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Куса Л.Г., вважаючи, що оскаржуване рішення суду є незаконним і необгрунтованим, ухваленим при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, просила скасувати рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 25 липня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга, зокрема, мотивована тим, що договір дарування №7145/2024/5006544 від 19.11.2024 не є фраудаторним правочином, оскільки під час його укладення був відсутній умисел ухилення від відповідальності.
Укладення оспорюваного договору між відповідачами відбулося в першій половині дня 19.11.2024 у приміщенні територіального сервісного центру №7145 РСЦ МВС в Черкаській області. Тобто на момент здійснення даного правочину у ОСОБА_1 не існувало жодних зобов'язань перед державою або іншими кредиторами, а також не було жодних офіційних обмежень щодо його майна. ОСОБА_1 не мав жодного статусу у кримінальному провадженні станом на час дарування - письмове повідомлення про підозру було вручено пізніше того ж дня, тобто після оформлення та підписання договору відповідачами у територіальному сервісному центрі №7145 РСЦ МВС України в Черкаській області.
Вказує, що жодних доказів обізнаності ОСОБА_1 про плани слідства щодо його майна чи про намір ухилитися від можливого покарання позивач не надав.
Визнання правочину недійсним як фраудаторного вимагає доведення, що він був укладений після виникнення обов'язку боржника з метою уникнення виконання цього обов'язку. Ключове значення має сам момент укладення договору відносно моменту виникнення боргу або пред'явлення вимоги кредитора ( постанова Верховного Суду від 24.07.2024 у справі №362/2740/22).
Звертає увагу, що 19.11.2024 ОСОБА_1 не міг передбачити, що в майбутньому його майно можуть конфіскувати за вироком суду.
Зазначає, що кримінальне провадження триває з 10.01.2023, автомобіль, на якому працював ОСОБА_1 , зупинено та обшукано на початку кримінального провадження. З того часу жодного разу ОСОБА_1 не викликався до слідчих органів ані як свідок, ані як учасник кримінального провадження.
Жодного статусу у кримінальному провадження №12023250000000010 від 10.01.2023 він не мав, постановлений обвинувальний вирок, що набрав законної сили, відсутній, а отже не настав обов'язок конфіскації.
Факт укладення договору до виникнення будь-яких вимог до ОСОБА_1 спростовує твердження про його недобросовісну мету.
Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що дарування транспортного засобу марки «SСАNІА» було вчинено недобросовісно з метою зменшення майна ОСОБА_1 , приховування його від звернення стягнення та завдання шкоди майновим інтересам держави.
Суд не перевірив достовірність та наявність підстав для тверджень позивача про фраудаторний характер договору дарування. Позивач не довів наявності умислу відповідачів укласти удаваний чи недобросовісний правочин, спрямований на приховування майна. За відсутності такого умислу у всіх сторін правочину неможливо визнати його недійсним як фіктивний чи фраудаторний.
Вказує, що суд першої інстанції проігнорував презумпцію невинуватості та навіть не допустив того, що за результатами розгляду кримінального провадження ОСОБА_1 може бути виправданий і, відповідно, конфіскація майна не відбудеться.
На момент укладення договору дарування держава не мала жодних діючих майнових вимог до ОСОБА_1 . Будь-які зобов'язання між апелянтом та державою як станом на 19.11.2024, так і на момент розгляду справи судом першої інстанції, відсутні.
Суд першої інстанції помилково ототожнив потенційну конфіскацію майна, як вид покарання до статусу «майнової вимоги» держави до відповідача, що є неправильною правовою оцінкою.
Транспортний засіб «SСАNІА» відповідачами був придбаний після відкриття кримінального провадження, що виключає твердження суду про достовірну обізнаність обмеження права власності.
Вважає, що прокурор не має повноважень для звернення до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним. У разі набрання законної сили обвинувального вироку з конфіскацією майна питання реалізації та примусового вилучення майна є виключною компетенцією органів державної виконавчої служби, що прямо передбачено чинним законодавством. Прокуратура, як орган, що здійснює нагляд за додержанням законів, не наділена правом втручатися у майнові правовідносини між засудженим та третіми особами з огляду на конфіскацію, а відповідно її участь як позивача у такому позові є процесуально необґрунтованою та неправомірною.
Вказує, що вимога позову про скасування реєстрації транспортного засобу є неправильним способом захисту права і не підлягає до задоволення.
Суд застосував постанови, що стосуються інших категорій правовідносин, зокрема, постанову Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 та інші.
Також посилається на те, що укладення договору дарування між подружжям не свідчить про його фіктивність.
Відзив на апеляційну скаргу на адресу Черкаського апеляційного суду не надходив
Фактичні обставини справи
Як вбачається з матеріалів справи, Четвертим слідчим відділом (з дислокацією у м. Черкасах) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві здійснювалось досудове розслідування в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12023250000000010 від 10.01.2023 за підозрою ОСОБА_3 за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, ОСОБА_4 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, ОСОБА_1 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України щодо вчинення ними системних та умисних дій, направлених на протиправне заволодіння чужим майном - деревини, що перебувала у власності держави в особі ДП «Ліси України» та віданні філії «Корсунь-Шевченківське лісове господарство, шляхом використання офіційно наданих ОСОБА_3 за посадою повноважень для незаконного і безоплатного обертання чужого майна на користь злочинної групи, подальшого перевезення, зберігання, переробки та розпорядження (продажу) третім особам деревини у власних цілях.
Під час досудового розслідування 14.11.2024, відповідно до вимог ст. 135 КПК України здійснено виклик ОСОБА_1 на 19.11.2024, про що свідчить корінець повістки про виклик, який ним отримано (а.с.21).
19.11.2024 ОСОБА_1 вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191 КК України - пособництво в заволодінні чужим майном, вчиненому в умовах воєнного стану, організованою групою, ч. 3 ст. 209 КК України - володіння, розпорядження майном, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом, в тому числі здійснення переміщення, зміна форми (перетворення) такого майна, вчинене особою, яка знала, що таке майно прямо та повністю одержано злочинним шляхом, вчинене організованою групою (а.с.22-34, 35-47).
З урахуванням наявності в санкціях ч. 5 ст. 191 та ч. 3 ст. 209 КК України обов'язкового додаткового покарання у вигляді конфіскації майна, вжито заходів щодо накладення арешту на належне підозрюваним майно.
У зв'язку з викладеним та для забезпечення виконання вимог ч. 2 ст. 170 КПК України, до Соснівського районного суду м. Черкаси подано відповідне клопотання про накладення арешту на майно підозрюваного ОСОБА_1 .
Ухвалою слідчого судді Соснівського районного суду м. Черкаси від 22.11.2024 клопотання прокурора відділу Черкаської обласної прокуратури Заглядової Ж.О. про накладення арешту на майно - задоволено та накладено арешт на транспортний засіб «SCANIA» R 440, н.з. НОМЕР_1 , який на праві приватної власності належить підозрюваному у кримінальному провадженні № 12023250000000010 від 10.01.2023 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заборонено підозрюваному ОСОБА_1 чи іншим особам користуватися, відчужувати або розпоряджатися вказаним вище майном до скасування арешту у встановленому порядку (а.с.48-55).
Як вбачається з наявної в матеріалах справи інформації Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Вінницькій, Черкаській та Кіровоградській областях (Філія ГСЦ МВС) Територіальний сервісний центр МВС № 7141 (ТСЦ МВС № 7141), яка надана на запит Черкаської обласної прокуратури № 31-1629-24 від 26.11.2024, відповідно до ухвали Соснівського районного суду міста Черкаси по справі № 712/13967/24 від 26.11.2024, арешт на транспортний засіб накладено.
Додатково повідомлено, що транспортний засіб «SСАNІА» R 440, 2013 р.в., VIN НОМЕР_2 перереєстрований 19.11.2024 по договору дарування № 7145/2024/5006544 на нового власника та надано реєстраційну картку транспортного засобу (а.с.56-57).
Так, 19.11.2024 між ОСОБА_1 (Дарувальник) та ОСОБА_2 (Обдарована) укладено Договір дарування 7145/2024/5006544, зі змісту якого вбачається, що за цим Договором Дарувальник передає безоплатно у власність Обдарованому транспортний засіб марки «SСАNІА» R 440, 2013 року випуску, зеленого кольору, н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 (а.с.62).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, сформованої 18.02.2025, така інформація щодо ОСОБА_1 відсутня (а.с.65).
Позиція Черкаського апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19.
Звертаючись до суду із даним позовом, прокурор як самостійний позивач, посилався на визнання правочину недійсним та повернення майна, разом з іншим на те, що договір дарування укладено між подружжям для зменшення майна ОСОБА_1 з метою приховування його від звернення стягнення.
Суд першої інстанції, вирішуючи спір в частині визнання недійсним договору дарування, встановив фактичні обставини справи й зробив висновки, що договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про конфіскацію майна в разі його ухвалення, тому визнав його недійсним.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 27 травня 2024 року у справі № 607/16232/22 (провадження № 61-3677св24) та багатьох інших.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас, словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або уникнення арешту та/або можливої конфіскації. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2022 року у справі № 757/62043/18-ц (провадження № 61-13227св21)).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2021 року у справі № 381/2296/18 (провадження № 61-10001св21) зроблено висновок, що «фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Такий висновок відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року у справі № 446/1942/19 (провадження № 61-16300св21) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зроблено висновок, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У даній справі прокурор при зверненні з вказаним позовом посилався на те, що Четвертим слідчим відділом (з дислокацією у м. Черкасах) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві проводилось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12023250000000010 від 10.01.2023 за підозрою ОСОБА_3 за ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, ОСОБА_4 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України, ОСОБА_1 за ч. 5 ст. 27 ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК України щодо вчинення ними системних та умисних дій, направлених на протиправне заволодіння чужим майном деревини, що перебувала у власності держави в особі ДП «Ліси України» та віданні філії «Корсунь-Шевченківське лісове господарство», шляхом використання офіційно наданих ОСОБА_3 за посадою повноважень для незаконного і безоплатного обертання чужого майна на користь злочинної групи, подальшого перевезення, зберігання, переробки та розпорядження (продажу) третім особам деревини у власних цілях. Під час досудового розслідування 14.11.2024, відповідно до вимог ст. 135 КПК України здійснено виклик ОСОБА_1 на 19.11.2024. В подальшому, 19.11.2024 ОСОБА_1 вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч. 5 ст. 27, ч.5 ст. 191, ч.3 ст. 209 КК України. Ухвалою слідчого судді Соснівського районного суду м. Черкаси від 22.11.2024 клопотання прокурора відділу Черкаської обласної прокуратури Заглядової Ж.О. про накладення арешту на майно - задоволено та накладено арешт на транспортний засіб «SCANIA» R 440.
19.11.2024 ОСОБА_1 подарував належний йому автомобіль своїй дружині ОСОБА_2 .
При задоволенні позову суд першої інстанції зробив правильний висновок, що оспорюваний правочин є фраудаторним, оскільки його учасники діяли недобросовісно, за своєю правовою природою він є безоплатним, вчинений на користь близької особи (дружини), під час його вчинення учасники зловживали своїми правами, метою його вчинення було приховування належного ОСОБА_1 майна від можливої майбутньої конфіскації.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що в даній справі до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний, суд відносить: сторони договору є близькими родичами (чоловік та дружина), а тому відповідно мають спільну зацікавленість у збереженні майна родини; безоплатність договору; час укладення договору 19 листопада 2024 року, тобто після реєстрації кримінального провадження та після здійснення виклику ОСОБА_1 про необхідність прибуття до органу досудового розслідування (14.11.2024) та до часу розгляду клопотання про арешт спірного майна (22.11.2024).
Також суд першої інстанції вірно вказав, що встановлені судом обставини дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про конфіскацію майна в разі його ухвалення та дійшов правильного висновку, що сторони оспорюваного правочину як учасники цивільних відносин «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій використовувався ними з метою унеможливлення арешту майна ОСОБА_1 , який мав накладатись для забезпечення відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, та для уникнення подальшого звернення стягнення на вказане майно.
Є необґрунтованими доводи апеляційної скарги, що суд не перевірив достовірність та наявність підстав для тверджень позивача про фраудаторний характер договору дарування; позивач не довів наявності умислу відповідачів укласти удаваний чи недобросовісний правочин, спрямований на приховування майна, а за відсутності такого умислу у всіх сторін правочину неможливо визнати його недійсним як фіктивний чи фраудаторний, оскільки вказані доводи спростовуються вищенаведеним нормами права та судовою практикою Верховного Суду.
Зокрема, Верховний Суд у постанові від 13 квітня 2022 року у справі № 757/62043/18-ц зазначив, що оспорювані правочини щодо значного обсягу цінного майна, укладені між близькими родичами, є безоплатними, вчинені у короткий проміжок часу та під час здійснення досудового розслідування у кримінальних провадженням стосовно Особи 1 (чоловіка дарувальника спірного майна) та інших пов'язаних з ним осіб, які підозрюються у вчиненні кримінальних правопорушень, що одним з видів покарання передбачають конфіскацію майна. За таких обставин, суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для визнання недійсними договорів дарування, укладених між Особою 1 та Особою 2.
Суд першої інстанції врахував вищевказані норми права та правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 та від 07 вересня 2023 року у справі № 509/2517/20 та інших постановах.
Судом надано оцінку обставинам, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний правочин як фраудаторний, а саме: контрагент договору -дружина; безоплатність договору; час укладення; після відкриття кримінального провадження та після здійснення виклику про необхідність прибуття до органу досудового розслідування. Протилежного ОСОБА_1 в силу вимог процесуального закону не довів.
Правова оцінка вказаних обставин дозволяє зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про конфіскацію майна, у разі його ухвалення. При цьому, цей договір було укладено одразу після отримання виклику про необхідність прибуття до органу досудового розслідування.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції зробив правильний висновок про фраудаторність такого правочину та наявність правових підстав для визнання такого договору недійсним.
Висновки суду першої інстанції в частині визнання недійсним оспорюваного правочину узгоджуються з вищенаведеною судовою практикою Верховного Суду, що спростовує доводи апеляційної скарги, як про невірне застосування судової практики Верховного Суду, так і про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах.
При цьому судом, з урахуванням обґрунтувань позову та встановлених фактичних обставин, вірно застосовано статтю 234 ЦК України.
Посилання сторони відповідачів в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції проігнорував презумпцію невинуватості та навіть не допустив, що за результатами розгляду кримінального провадження ОСОБА_1 може бути виправданий і, відповідно, конфіскація майна не відбудеться, є необґрунтованими.
Для встановлення ознак фраудаторності правочину, спрямованого на приховування майна від його конфіскації, яка може бути застосована за результатами розгляду кримінального провадження, набрання законної сили обвинувальним вироком, не є обов'язковим.
У разі прийняття виправдувального вироку, право ОСОБА_1 на вказаний автомобіль не буде порушено, оскільки він залишиться у його власності.
Щодо доводів апеляційної скарги в частині неправильно обраного прокурором способу захисту, колегія суддів виходить із наступного.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема, не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).
Вимога про встановлення фраудаторності договору є достатньою та самостійною підставою для визнання його недійсним.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що обраний позивачем спосіб захисту в частині визнання недійсним оскаржуваного фраудаторного правочину дарування транспортного засобу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на підставі якого останньою набуто та зареєстровано право на спірний автомобіль, призведе до припинення цих прав та відновлення права власності ОСОБА_1 на цей автомобіль. Як наслідок, за рахунок цього майна держава матиме можливість звернути стягнення на майно у випадку прийняття відповідного судового рішення.
Обраний позивачем спосіб захисту є належним та ефективним у спірних правовідносинах.
В апеляційній скарзі сторона відповідача посилається на те, що прокурор не має повноважень для звернення до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним. У разі набрання законної сили обвинувального вироку з конфіскацією майна питання реалізації та примусового вилучення майна є виключною компетенцією органів державної виконавчої служби, що прямо передбачено чинним законодавством. Прокуратура, як орган, що здійснює нагляд за додержанням законів, не наділена правом втручатися у майнові правовідносини між засудженим та третіми особами з огляду на конфіскацію, а відповідно її участь як позивача у такому позові є процесуально необґрунтованою та неправомірною.
Перевіривши вказані доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів виходить із наступного.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
За змістом статті 56 ЦПК України такими особами є, зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор. Інші фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах за наявності підстав, передбачених законом.
Прокурор у даній справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді визначені у Законі України «Про прокуратуру», частина третя статті 23 якого визначає, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)).
Перевіривши доводи прокурора про відсутність органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, в зв'язку з чим прокурор і звернувся до суду в інтересах держави як самостійний позивач, що відповідає вимогам ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у прокурора наявні повноваження на представництво інтересів держави в даній справі.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, звернення прокурора з даним позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - забезпечення можливості стягнення збитків, заподіяних внаслідок вчинення кримінального правопорушення, та переслідує легітимну мету - недопущення штучного унеможливлення відшкодування заподіяної шкоди та завдання збитків Державному бюджету.
Колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції, що Черкаська обласна прокуратура наділена повноваженнями у спірних правовідносинах на звернення до суду з позовною заявою в інтересах держави самостійно.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що вимога позову про скасування реєстрації транспортного засобу є неправильним способом захисту права і не підлягає до задоволення, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги в цій частині слушними по наступних підставах.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 334 ЦК України).
Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України).
Критерієм віднесення речей до рухомих визначається можливість їх вільного переміщення у просторі. Автомобіль є рухомою річчю. За загальним правилом, право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна. Винятком із загального правила про те, що право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна є вказівка в нормі закону чи в положеннях договору. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір, його сторони можуть в договорі самі визначити момент виникнення права власності на рухому річ. Правила частини четвертої статті 334 ЦК України застосовуються до нерухомих речей ( постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд від 26 квітня 2023 року у справі 569/20334/21 (провадження № 61-474св23).
У пункті 7.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20 (провадження № 12-33гс22) вказано, що: «положеннями частини першої статті 334 ЦК України щодо переходу права власності на рухоме майно не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача транспортного засобу з моменту здійснення його державної реєстрації. Право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до статей 6, 627, 628 ЦК України. Якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу».
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що: «очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».
При ухваленні рішення суд першої інстанції не врахував, що державна реєстрація транспортного засобу, на відміну від нерухомості, не має правотворчого характеру; належним способом захисту кредитора є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається.
Тому рішення суду першої інстанції в частині скасування реєстрації транспортного засобу за ОСОБА_2 слід скасувати та відмовити у позові в цій частині.
Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду в суді першої інстанції та їм була надана правова оцінка, з якою погоджується колегія суддів.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України, апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення та ухвалити нове.
Підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина 1 статті 376 ЦПК України).
Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині скасування державної реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 на ім'я ОСОБА_2 , з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні вимог, а також в частині вирішення питання про розподіл судового збору.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При зверненні із позовом до суду прокурор сплатив судовий збір у сумі 6 683,30 грн .
Позовні вимоги прокурора задоволено частково, а саме на 50 %, то позивач має право на відшкодування пропорційно задоволеним вимогам: сплаченого судового збору у сумі 3 341,65 грн. (6 683,30 грн х 50 %).
За подачу апеляційної скарги стороною відповідача сплачено судовий збір в розмірі 8 208,20 грн.
Оскільки апеляційну скаргу відповідачів задоволено частково, то позивачем має бути компенсовано відповідачам 4 104,10 грн судового збору.
Відповідно до частини 10 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку, сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Таким чином, застосувавши зустрічне зарахування, колегія суддів вважає за доцільне стягнути із позивача на користь відповідачів судовий збір у загальному розмірі 762,42 грн ( 4 104,10 грн - 3 341,65 грн) , тобто по 381,23 грн кожному відповідачу.
Керуючись ст.ст. 258, 374,376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Куси Людмили Ігорівни - задовольнити частково.
Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 25 липня 2025 рокуу справі за позовом Заступника керівника Черкаської обласної прокуратури Торопчина Станіслава Олеговича до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача: Головне управління Державної податкової служби у Черкаській області про визнання правочину недійсним та повернення майна - скасувати в частині відновлення становища, яке існувало до порушення шляхомскасування державної реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу марки «SCANIA» R 440 н.з. НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 на ім'я ОСОБА_2 та відмовити у позові в цій частині.
В іншій частині рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Стягнути з Черкаської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 по 381,23 грн. кожному.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.
Головуюча О.В. Карпенко
Судді Л.І. Василенко
О.М. Новіков
/повний текст постанови суду виготовлено 31 жовтня 2025 року/