03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/4581/2025
18 червня 2025 року м. Київ
Справа № 367/547/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 жовтня 2024 року, ухвалене у складі судді Карабази Н.Ф.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів,
встановив:
У січні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів, посилаючись на те, що 17 червня 2020 року передав ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 8 000 доларів США за поставку со-екструдера ф35 (обладнання для екструзії ПВХ), а відповідач, у свою чергу, зобов'язався передати це обладнання протягом двох місяців, що підтверджується наданою ним розпискою від 17 червня 2020 року.
Крім того, 10 вересня 2020 року він передав відповідачу грошові кошти в сумі 7500 доларів США , а відповідач зобов'язався протягом одного місяця поставити со-екструдер ф35 (обладнання для екструзії ПВХ), про що свідчить надана ним розписка від 10 вересня 2020 року. Однак свої зобов'язання за договором відповідач не виконав, до теперішнього часу ні обладнання не передав, ні кошти не повернув.
Крім того, вважав, що внаслідок прострочення грошового зобов'язання відповідач повинен сплатити йому три проценти річних від простроченої суми на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Посилаючись на наведене, просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_3 на свою користь грошові кошти у розмірі 16993 доларів США 66 центів, із яких: 15 500 доларів США - сума основного боргу, 3% річних - 1493,66 долар 66 центів США та судові витрати у справі.
Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 09 жовтня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
На обґрунтування доводів скарги зазначає, що суд помилково зробив висновок про те що, що між сторонами не виникли правовідносини на підставі договору купівлі-продажу. При цьому, з огляду на справжню правову природу розписок від 17 червня та 10 вересня 2020 року, суд зробив помилковий висновок, що укладення між сторонами договору позики не відбулося, а підтвердження відповідачем отримання грошових коштів від позивача не свідчить про існування між сторонами боргового зобов'язання. Помилковим також є висновок суду про те, що надана позивачем розписка від 10 вересня 2020 року не підтверджує передачу позивачем коштів саме у борг і обов'язок відповідача їх повернути.
Зазначає, що позивач, зокрема не стверджував про передачу коштів у позику, а вказував, що ці розписки свідчать про те, що між сторонами фактично склалися правовідносини, які випливають з договору купівлі-продажу, до виконання якого позивач втратив інтерес через прострочення його виконання відповідачем, тому просив стягнути з відповідача грошові кошти, які той отримав для виконання договору, проте своїх зобов'язань не виконав і коштів не повернув.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив їх урахувати та задовольнити вимоги у повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, тому колегією суддів визнано за можливе розглянути справу за його відсутності відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги про стягнення боргу за договором позики не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і не підтверджуються належними та допустимими доказами, у зв'язку з чим не підлягають задоволенню. Зокрема, суд виходив із того, що у наданих позивачем розписках відсутній обов'язок відповідача повернути йому кошти, що, у свою чергу, є істотною умовою договору позики.
Позовні вимоги про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми також задоволенню не підлягають з огляду на те, що між сторонами відсутні прострочення виконання грошового зобов'язання і вказана вимога є похідною від вимог про стягнення основної суми боргу.
Колегія суддів не може погодитись із такими висновками суду першої інстанції, оскільки висновки не відповідають обставинам справи та зроблені з порушенням норм матеріального права.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно з власноручно написаною та підписаною розпискою ОСОБА_3 від 17 червня 2020 року він отримав від ОСОБА_1 8000 доларів США за поставку со-екструдера ф35 (обладнання для екструзії ПВХ) та зобов'язався поставити вказане обладнання протягом двох місяців ( а.с. 6).
Відповідно до розписки від 10 вересня 2020 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 7 500 доларів США, за змістом якої зобов'язався протягом одного місяця поставити со-екструдер ф35 (обладнання для екструзії ПВХ). Розписка також містить підпис ОСОБА_3 (а.с. 7).
Оскільки відповідач свої зобов'язання не виконав, тому 17 жовтня 2023 року позивач направив на його адресу вимогу, в якій вимагав повернення у семиденний строк від дня отримання цієї вимоги всієї суми заборгованості та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України, загалом 16 993,66 доларів США.
Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на порушення своїх прав унаслідок невиконання відповідачем своїх зобов'язань, які просив захистити у судовому порядку шляхом стягнення з відповідача на свою користь вказаної заборгованості.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду ( висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 .
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту ( постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
Частиною першою статті 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (стаття 626 ЦК України).
Свобода договору закріплена у статті 627 ЦК України, виходячи зі змісту якої відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до положень статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Зі змісту розписок від 17 червня 2020 року та 10 вересня 2020 року ОСОБА_3 вбачається, що досягнута з ОСОБА_4 домовленість була спрямована на кінцевий результат - поставку со-екструдера ф35 (обладнання для екструзії ПВХ), тому, з огляду на вищевказані положення ЦК України, помилковими є висновки суду першої інстанції про відсутність між сторонами договірних зобов'язань.
У пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».
За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (частина перша статті 1011 ЦК України).
У частині першій статті 1021 ЦК України передбачено, що комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року у справі № 241/469/19 (провадження № 61-6947св20) зазначено, що «сутність договору комісії полягає в тому, що одна сторона (комітент) уповноважує іншу сторону (комісіонера) вчинити один або кілька правочинів від імені останнього і за власний (комітента) рахунок. Отже, законом чітко визначено таку особливість договорів комісії, як зобов'язання комісіонера вчинити правочин за рахунок саме комітента».
Предметом договору комісії є надання посередницьких послуг в сфері торгового обороту, що передбачає вчинення одного або кількох правочинів, за винятком правочинів, які мають особистий характер. Тобто, предметом договору комісії виступає діяльність комісіонера, а саме послуга, яка ним надається, а не сам правочин як результат діяльності комісіонера.
Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 10 березня 2021 року в справі № 607/11746/17, з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з'ясування справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.
Зміст наданих позивачем розписок від 17 червня 2020 року та 10 вересня 2020 року свідчить про те, що між сторонами фактично склалися правовідносини, які випливають з договору комісії, на виконання якого позивачем було передано відповідачу ОСОБА_3 кошти на загальну суму 15 500 доларів США, а відповідач зобов'язався поставити позивачу ОСОБА_1 со-екструдери ф35 (обладнання для екструзії ПВХ) протягом двох місяців та одного місяця відповідно з дня укладення договору.
Звертаючись до суду з позовом, позивач ОСОБА_1 не посилався на ті обставини, що зазначені кошти були передані ОСОБА_3 в борг, із зобов'язанням повернути.
З огляду на викладене, є безпідставними висновки суду першої інстанції про те, що позивач посилався на отримання відповідачем коштів у позику та зобов'язання відповідача їх повернути, і що такі доводи не знайшли свого підтвердження, адже зазначених тверджень позовна заява ОСОБА_1 не містить.
Відповідно до ч. 3 ст. 612 ЦК України, якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Оскільки ОСОБА_3 не виконав узяті на себе зобов'язання перед ОСОБА_1 , не здійснив поставку зазначеного обладнання, строки його поставки спливли 11 жовтня 2020 року, внаслідок чого станом на жовтень 2023 року виконання такого зобов'язання втратило інтерес для кредитора - ОСОБА_1 , тому позивач звернувся до відповідача з вимогою повернути грошові кошти, проте ОСОБА_3 не повернув вищезазначені грошові кошти, отримані ним в якості передоплати.
Отже, з урахуванням встановленої статтею 204 ЦК України презумпції правомірності правочину, наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, отриманих в якості передоплати за поставку со-екструдера ф35 (обладнання для екструзії ПВХ), у розмірі 15 500 доларів США.
Зазначений висновок узгоджується із висновками Верховного Суду, зробленими у постанові від 16 січня 2024 року у справі № 381/1260/22.
Звертаючись до суду з позовом, позивач також просив стягнути з відповідача відповідно до статті 625 ЦК України 3 % річних від простроченої суми за період із 17 червня 2020 року до 13 жовтня 2023 року за розпискою від 17 червня 2020 року у розмірі 797,89 доларів США та за період із 10 вересня 2020 року до 13 жовтня 2023 року за розпискою від 10 вересня 2020 року у розмірі 695,77 доларів США.
Частиною другою статті 625 ЦК України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов'язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц).
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частина друга статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору поряд із сумою основного боргу (основне зобов'язання) 3 % річних від простроченої суми (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19)).
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Разом з тим, у визначені розписками строки зобов'язанням ОСОБА_3 було - поставка обладнання, а не сплата грошових коштів, тоді як частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено відповідальність за прострочення саме грошового зобов'язання.
З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань щодо поставки обладнання, 17 жовтня 2023 року позивач направив на адресу відповідача вимогу, в якій вимагав про повернення у семиденний строк від дня отримання цієї вимоги всієї суми отриманих для поставки обладнання коштів та сплати 3 % річних на загальну суму 16 993,66 доларів США.
Таким чином, строк виконання зобов'язання настав у відповідача з дати невиконання пред'явленої позивачем вимоги про повернення коштів від 17 жовтня 2023 року, а у позивача право на стягнення 3% річних виникло з моменту порушення грошового зобов'язання, тобто після спливу семиденного строку з дня отримання відповідачем зазначеної вимоги.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а).
З огляду на заявлений позивачем період щодо стягнення 3 % річних (з 17 червня 2020 року до 13 жовтня 2023 року за розпискою від 17 червня 2020 року і з 10 вересня 2020 року до 13 жовтня 2023 року за розпискою від 10 вересня 2020 року) та з урахуванням статті 13 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог в цій частині, оскільки у вказаний період прострочення саме грошового зобов'язання ще не настало.
Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги позивача, оскільки висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог не відповідають обставинам справи та прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 жовтня 2024 року не може бути визнане законним та обґрунтованим, тому підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до вимог ч. 1-2 , 13 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору пропорційно сумі задоволених позовних вимог : 16 197 грн. 17 коп. х 91,2% = 14 771,82 грн.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити частково.
Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 жовтня 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 15 500 (п'ятнадцять тисяч п'ятсот) доларів США.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у сумі 14 771 (чотирнадцять тисяч сімсот сімдесят одна) грн. 82 коп.
Відомості про учасників справи:
Позивач : ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач : ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання : АДРЕСА_2 .
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 30 жовтня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.