Справа № 420/18829/25
30 жовтня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на корить ОСОБА_1 , середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, виходячи з середньоденного заробітку, нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 у розмірі 130 700,43 (сто тридцять тисяч сімсот) гривень 43 копійки.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 11.04.2025 року відповідач сплатив позивачу на виконання судового рішення перерахунок грошового забезпечення у сумі 24 444,68 грн. 09.05.2025 року відповідач сплатив позивачу на виконання судового рішення перерахунок грошового забезпечення у сумі 13 381,41 грн. Однак, разом з відповідними виплатами позивачу не було сплачено відповідачем середній заробіток за час несвоєчасного розрахунку при звільненні. На час подання позовної заяви, відповідна виплата позивачу не надходила.
Оскільки повний розрахунок фактично проведено не у день звільнення з військової служби, то позивач, відповідно до ст.117 КЗпП України, має право на виплату середнього заробітку.
Посилаючись на те, що остаточний розрахунок з позивачем при звільненні з військової служби був проведений лише 18.06.2025 року, чим порушено ст. 116 КЗпП, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою від 16.06.2025 року адміністративний позов залишено без руху, позивачу надано строк на усунення недоліків позову.
Ухвалою від 25.06.2025 року відкрито провадження в адміністративній справі та визначено, що розгляд справи буде проводитись за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи на підставі ст. 262 КАС України у межах строків, визначених ст. 258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.
До суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що відповідач вважає неправильним застосування норм Кодексу законів про працю України, зокрема статей 116-117 КЗпП, як норм загального права в даному спорі, так як військова служба (в т.ч. виплата грошового забезпечення та інших виплат військовослужбовцям) не являється об'єктом регулювання трудового права. Відповідач вважає, що при вирішенні даного спору слід принципово розділяти законодавство, яке регулює трудові відносини і законодавство, яке регулює відносини які виникають при проходженні військової служби, як окремі одне від одного загальні норми права, які жодним чином не кореспондуються між собою, а тому військове законодавство не може вважатись спеціальним відносного трудового. Наведене обґрунтовується тим, що трудове законодавство і військове законодавство реалізують і розвивають різні не пов'язані між собою положення Конституції України, а тому жодним чином не можуть вважатись загальними і спеціальними між собою.
За приписами ч.5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до п.10 ч.1 ст.4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відтак, справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд,
У період з 19.05.2022 по 09.02.2024 включно ОСОБА_1 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 09.02.2024 № 40 старшого матроса військової служби за контрактом ОСОБА_1 , помічника начальника служби тилу військової частини НОМЕР_1 , на підставі наказу Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 01.02.2024 року № 21-РС, відповідно до підпункту “г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» звільнено з військової служби у запас через такі сімейні обставини або інші поважні причини (військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2024 року у справі № 420/12166/24 адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково.
Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 19.05.2022 року по 31.12.2022 року без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 19.05.2022 року по 31.12.2022 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше проведених виплат.
Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2023 року по 12.05.2023 року без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2023 року по 12.05.2023 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше проведених виплат.
Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше проведених виплат.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористанні календарні дні щорічної додаткової відпустки як одинокої матері за період з 2019 по 2024 роки, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 09 лютого 2024 року.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористанні календарні дні щорічної додаткової відпустки як одинока матір за 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 роки, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 09 лютого 2024 року.
18.06.2025 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/1166/24 на розрахунковий рахунок позивача надійшла виплата грошового забезпечення.
Посилаючись на те, що остаточний розрахунок з позивачем при звільненні з військової служби був проведений лише 18.06.2025 року, чим порушено ст. 116 КЗпП, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19, 43 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 19, 43 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини між стонами виникли з питання нарахування та виплатити позивачу, якій був військовослужбовцем, середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку на підставі ст.117 КЗпПУ, а також компенсації втрати частини доходу.
Згідно з ч. 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі Положення №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Спеціальне законодавство щодо проходження служби військовослужбовцями не регулює правовідносини щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у тому числі у разі відсутності зауважень звільненого військовослужбовця щодо розрахунку з ним, у зв'язку з чим застосуванню підлягають норми КЗпПУ.
За приписами ст.116 КЗпПУ (в редакції Закону України від 02.04.2020 №2352-IX) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпПУ (в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX) визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Після набрання 19 липня 2022 року чинності Законом №2352-IX строк виплати за затримку при звільненні законодавець обмежив 6 місяцями, що зі сторони законодавця є логічно-послідовним, враховуючи сталу судову практику, що не виплата не тільки нарахованих та несплачених сум заробітку працівнику (роботодавець усвідомлює свою відповідальність), але не нарахованих і несплачених сум заробітку (тобто роботодавець вважає виконаними свої обов'язки щодо розрахунку зі звільненим працівником), не обмежується строком звернення до суду, тобто такий працівник (службовець) може звернутися до суду у будь-якій, у тому числі тривалий, час після звільнення до суду, що безпосередньо впливає на час затримки при звільненні.
Між тим, за правовими висновками Верховного Суду вказані зміни в КЗпПУ фактично не вплинули на розрахунок за затримку при звільненні осіб, яким затримка розрахунку почалась до 19 липня 2022 року.
При цьому Верховний Суд також вказує, що в новій редакції законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Але і до цього редакція ст.117 КЗпПУ не містила положень щодо застосування принципу співмірності. Вказаний принцип став застосовуватись при розгляді справ даної категорії за судовою практикою Верховного Суду та ВПВС.
Аналізуючи положення ч.2 ст.117 КпПУ Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що ч.2 ст.117 КпПУ стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпПУ). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦКУ, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпПУ, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Судом встановлено, що позивачці на виконання рішення суду виплачено грошове забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму на відповідний календарний рік.
Як вбачається з довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 , грошове забезпечення ОСОБА_1 за січень 2024 року складало 21802,35 гривень (колонка “20» довідки) за 31 календарний день (оскільки це військова служба) та за лютий 2024 року 6766,24 гривні (колонка “20» довідки - сума грошової допомоги на оздоровлення) за 9 календарних днів. Кількість календарних днів за січень -лютий 2024 року становить 40 днів.
Отже, середньоденне грошове забезпечення позивача становить (21802,35+6766,24)/40 =714,21 гривні.
Період за час затримки розрахунку при звільненні з 10.02.2024 (наступний день після звільнення зі служби) до 10.08.2024 (шість місяців відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ) становить 183 календарних днів.
Сума середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, на яку має право позивач за вказаний період, становить 130 700,43 грн ( 714,21 грн х 183 календарних днів).
Водночас, оцінюючи розмір середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09.02.2024 року по 18.06.2025 року, суд виходить з наступного.
У порівнянні із розміром присудженої позивачу індексації грошового забезпечення (37826,09 грн.), виплаченої відповідачем на виконання рішення суду, суму середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 09.02.2024 року по 18.06.2025 року (130700,43 грн.) не можна вважати співмірною.
Таким чином, суд дійшов переконання про наявність дисбалансу між сумою коштів, яку прострочив відповідач, і сумою середнього грошового забезпечення за час затримки цієї виплати, а тому вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити таку виплату.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Отже, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у цьому випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.
Згідно із пунктом шостим частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Хоча законодавство не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).
Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.
У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, з урахуванням середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 805/3167/18-а, від 30 жовтня 2019 року у справі № 806/2473/18.
У контексті викладеного суд зазначає, що сума виплаченої позивачу грошового забезпечення на виконання судового рішення (24444,68 грн.+13381,41 грн., +14175,65 грн. = 37826,09 грн.) є меншою, ніж визначена судом сума середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні 130 700,43 грн.
Зокрема, частка суми індексації грошового забезпечення у відношенні із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні становить: 37826,09 грн (сума виплаченого грошового забезпечення) / 130 700,43 грн. (середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку) = 0,29.
Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,29 становить 37309,12 грн: 714,21 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 0,29 х 183 (шість місяців відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ).
Аналогічна правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку викладена в постанові Великої Палати Верховного суду від 08.10.2025 року у справі №489/6074/23.
Розглянувши в цій частині справу у відповідності до ч.2 ст.9 АС України в межах позовних вимог суд дійшов висновку про їх задоволення шляхом стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 розмірі 37309,12 грн.
Частиною 1 ст.2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За приписами ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з п. 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v.» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Відповідно до пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст.75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір».
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 5, 6, 7, 9, 242-246 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , Код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , Код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на корить ОСОБА_1 ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ), середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 в розмірі 37309,12 грн. (тридцять сім тисяч триста дев'ять гривень, дванадцять копійок).
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили у порядку ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст. 295-297 КАС України.
Суддя Самойлюк Г.П.