30 жовтня 2025 рокуСправа №160/12888/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ніколайчук С.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії
05 травня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_2 , у якій просить:
- Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.11.2024 року по 22.05.2025 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.11.2024 року по 22.05.2025 року у розмірі 146 289,51 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.10.2023 по справі №160/17834/23 військовою частиною НОМЕР_4 здійснено виплату грошового забезпечення у сумі 82748,32 грн. Відтак, з 30.04.2025 у позивача виникло право на виплату середнього забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні. З урахуванням обставин, викладених у позові, просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відповідно до п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа є справою незначної складності та згідно з ст. ст.257,263 КАС України розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою від 13.05.2025 суд поновив позивачу строк звернення до суду з цим позовом, відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.
29.05.2025 представник відповідача подав до суду відзив, відповідно до якого зазначає, що компенсація за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватися за правилами ст.. 117 КЗпП України. Право на виплату середнього заробітку за час затримки виплати грошової компенсації позивачем не доведено. З врахуванням правової позиції, викладеної у відзиві, просить у задоволенні позову відмовити.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 у період , з 24.02.2022 року по 23.05.2023 року проходив військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_2 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 23.05.2023 року № 103 головного сержанта ОСОБА_1 колишнього стрільця-снайпера 1 парашутно-десантної роти 1 парашутно-десантного батальйону, який перебуває у розпорядженні командира військової частини, призначеного наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 28 квітня 2023 року № 520-PC на посаду старшого стрільця відділення охорони взводу охорони роти охорони ІНФОРМАЦІЯ_1 , вважати таким, що справи та посаду здав 23 травня 2023 року.
Згідно цього наказу, з 23 травня 2023 року позивача виключено із списків особового складу частини, знято з усіх видів забезпечення з 23 травня 2023 року з продовольчого забезпечення за нормою № 1 (каталог) з 24 травня 2023 року та видати належні атестати і направити для подальшого проходження служби до АДРЕСА_2 .
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.10.2023 у справі №160/17834/23 адміністративний позов задовольнити частково:
визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 24.02.2022 року по 31.12.2022 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2022 року;
зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 24.02.2022 року по 31.12.2022 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2022, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів;
визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 окладу за військове звання та надбавку за вислугу років за період з 01.01.2023 року по 23.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023;
зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 оклад за військове звання та надбавку за вислугу років за період з 01.01.2023 року по 23.05.2023 із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів.
30.04.2025 на виконання рішення суду військовою частиною НОМЕР_2 здійснено виплату недоотриманого грошового забезпечення у розмірі 82748,32 грн.
Позивач вважає, що оскільки перерахунок та виплату грошового забезпечення відповідач у день його звільнення не провів, то останній відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.11.2024 року по 22.05.2025 року, у зв'язку з чим, звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно ст. 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
У силу ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Відповідно до статті першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до абз. 1 п.1 ст. 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно з ч. 2 ст. 24 Закону України від 25.03.1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Суд встановив, що позивач виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення 23.05.2023 року, натомість, перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 24.02.2022 року по 23.05.2023 року, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року та множенням на відповідні тарифні коефіцієнти, здійснено відповідачем на користь позивача на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.10.2023 року у справі № 160/17834/23 лише 30.04.2025 року.
Отже, станом на день виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі.
За змістом ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України, в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до приписів ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
19.07.2022 року набрав чинності Закон України від 01.07.2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким, зокрема викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України.
Згідно ст. 117 КЗпП України(в редакції Закону України від 01.07.2022 року № 2352-ІХ, яка була чинною на час виплати позивачу грошового забезпечення) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Суд відзначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано Кодексом законів про працю України.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби військовослужбовця.
Суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018 року у справі № 823/1023/16.
Суд відзначає, що нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
У разі ж невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України, відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Натомість ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
У той же час, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20.05.2021 року у справі № 380/3007/20.
Оскільки грошове забезпечення позивачу не виплачено в день його виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення, то вказана обставина свідчить про те, що при звільненні зі служби відповідач не провів з позивачем повного розрахунку.
Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ч. 1 ст. 117 КЗпП України, згідно з якою на відповідача покладається обов'язок виплатити позивачу середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні.
Крім того, у постанові від 16.02.2023 року у справі № 420/20192/21 Верховний Суд зауважив, що «…передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов'язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов'язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.
Виходячи з цього, питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.
Суд також враховує, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
У постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Підсумовуючи вищенаведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив грошове забезпечення, то позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Щодо періоду затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов'язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, суд зазначає таке.
Період затримки розрахунку при звільненні повинен обчислюватися з першого дня після звільнення, а закінчуватися днем, що передує дню остаточного розрахунку, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.
Як уже було встановлено судом, позивач з 24.02.2022 року по 23.05.2023 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 та відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 23.05.2023 року №103 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Вищезазначене було встановлено рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.10.2023 року у справі № 160/17834/23.
Отже, період затримки розрахунку при звільненні у цій справі обчислюється з 24.05.2023 року по 29.04.2025 року (включно).
Водночас суд бере до уваги те, що з 19.07.2022 року набрав чинності Закон України від 01.07.2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з яким виплата працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюється не більш як за шість місяців.
З огляду на дату проведення остаточного розрахунку з позивачем (30.04.2025 року) суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин». А тому, з відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, але не більш як шість місяців за затримку розрахунку при звільненні, терміном 180 календарних днів з 24.05.2023 року по 24.11.2023 року (включно).
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок №100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт «л» пункту 1 розділу І Порядку № 100).
За змістом пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.
На підставі вищезазначеного суд визнає протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.05.2023 року по 29.04.2025 року, а тому, з метою захисту порушених прав позивача необхідно зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні але не більш як за шість місяців затримки розрахунку, терміном 180 календарних днів з 24.05.2023 року (перший день після звільнення) по 24.11.2023 року (включно).
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, а вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Згідно із частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звільнений від сплати судового збору.
Отже, з урахуванням зазначеного, розподіл судових витрат між сторонами справи не здійснюється.
Керуючись ст. 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.05.2023 року по 29.04.2025 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні але не більш як за шість місяців затримки розрахунку, терміном 180 календарних днів з 24.05.2023 року (перший день після звільнення) по 24.11.2023 року (включно),
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.В. Ніколайчук