30 жовтня 2025 рокуСправа №160/24396/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
25 серпня 2025 року ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування і невиплати компенсації втрати частини доходів за час затримки у виплаті премії та додаткової винагороди на період воєнного стану за червень 2023.
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити мені компенсацію втрати частини доходів за час затримки у виплаті премії та додаткової винагороди на період воєнного стану за червень 2023, зокрема додаткової винагороди з розрахунку 100 000 грн. пропорційно дням виконання завдань з 06.06.2023 по 14.06.2023.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що він проходив військову службу в військовій частині НОМЕР_1 в період з 06.03.2018 року по 25.11.2024 року.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.04.2025 року в справі №160/4179/25 військову частину НОМЕР_1 зобов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 премію та додаткову винагороду на період воєнного стану, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 за червень 2023, зокрема за період 06.06.2023 року - 14.06.2023 року - додаткову винагороду у розмірі 100 000 грн. (пропорційно дням).
Військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 12.04.2025 року виплачено премію за червень у розмірі 19 982,10 грн. та 19.04.2025 року виплачено додаткову винагороду за червень у розмірі 51000,00 грн.
ОСОБА_1 вважає протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів за час затримки виплати премії та додаткової винагороди на період воєнного стану за червень 2023, у зв'язку з чим позивач через систему «Електронний суд» звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 серпня 2025 року для розгляду адміністративної справи №160/24396/25 визначено суддю Олійника В.М.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2025 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
01 вересня 2025 року на адресу військової частини НОМЕР_1 направлено ухвалу про відкриття провадження по справі та примірник позовної заяви з додатками.
02 вересня 2025 року військовою частиною НОМЕР_1 отримано ухвалу про відкриття провадження по справі та примірник позовної заяви з додатками, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа в системі "Електронний суд", яка міститься в матеріалах справи.
09 вересня 2025 року на адресу суду через систему "Електронний суд" від представника військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву вх.№97445/25, в якому представник відповідача з позовними вимогами, викладеними в позовній заяві, не погоджується та вважає їх необґрунтованими з наступних підстав.
Відповідно до статті 1 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Такий зміст цієї норми свідчить про те, що зазначений Закон регулює лише питання компенсації втрат доходів, пов'язані з порушенням роботодавцем виключно строків виплат (тобто необхідність здійснення виплати визнається сторонами безспірною), а не питань, коли за минуванням будь-якого часу виникає судовий спір між працівником та роботодавцем з приводу необхідності нарахування певної виплати.
У справі №160/4179/25 позивачем порушено спір про розміри премії та додаткової винагороди на період воєнного стану, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 за червень 2023, що підлягали нарахуванні і виплаті на його користь, та про необхідність такого нарахування і виплати на умовах позивача.
Відповідач з позицію позивача не погоджувався, оскільки позивач свідомо приховав про наявність постанови Дніпровського апеляційного суду від 17 серпня 2023 року у справі №202/11342/23.
Відповідно до постанови, провадження в справі про адміністративне правопорушення, передбачене частини 3 ст.172 КУпАП, стосовно ОСОБА_1 було закрито на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП через відсутність складу правопорушення.
А також те, що ОСОБА_1 отримав належне грошове забезпечення в розмірі 100 500 грн. у вересні 2023 року, що перевищувало його звичайний щомісячний дохід.
Позивач мав можливість звернутися до військової частини за роз'ясненнями, однак не зробив цього.
Твердження про те, що він не міг встановити точний розмір виплат були безпідставними, оскільки порядок обліку грошового забезпечення регламентується законодавчо.
На день виключення ОСОБА_1 зі списків військової частини НОМЕР_1 - 25.11.2024 року між ним та відповідачем та у подальшому більше ніж 2 місяців - до подання позивачем позову у справі №160/4179/25 (ухвала суду про відкриття провадження від 10.02.2025) не існувало спору щодо ненарахування та невиплати позивачеві премії та додаткової винагороди на період воєнного стану, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 за червень 2023.
Позивач, отримавши повний розрахунок при звільненні з військової служби, не заявив відповідачеві про невиплату премії та додаткової винагороди на період воєнного стану, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року за червень 2023 року та не здійснив будь-яких активних дій щодо захисту порушеного, як на його думку, права.
Виходячи з викладеного, підстав для застосування положень Закону №2050-ІІІ у даному випадку немає.
З урахуванням викладеного, представник відповідача просив відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 .
Дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 - позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.04.2025 року в справі №160/4179/25 адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково та вирішено:
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування і не виплати ОСОБА_1 премії та додаткової винагороди на період воєнного стану, передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 за червень 2023.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 премію та додаткову винагороду на період воєнного стану, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 за червень 2023, зокрема за період 06.06.2023 року - 14.06.2023 року - додаткову винагороду у розмірі 100 000 грн. (пропорційно дням).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Судом встановлено, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.04.2025 року в справі №160/4179/25 нараховано та виплачено ОСОБА_1 премію та додаткову винагороду на період воєнного стану, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 за червень 2023, зокрема за період 06.06.2023 року - 14.06.2023 року - додаткову винагороду у розмірі 100 000 грн. (пропорційно дням), а саме:
- 12.04.2025 року - премію за червень у розмірі 19 982,10 грн.;
- 19.04.2025 року - додаткову винагороду за червень у розмірі 51000,00 грн.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11.07.2025 року в справі №160/4179/25 апеляційні скарги ОСОБА_1 та військової частини НОМЕР_1 - залишено без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.04.2025 року в справі №160/4179/25 - залишено без змін.
ОСОБА_1 вважає протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів за час затримки виплати премії та додаткової винагороди на період воєнного стану за червень 2023, у зв'язку з чим позивач через систему «Електронний суд» звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159.
Відповідно до статей 1, 2 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців; виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до статті 6 Закону №2050-ІІІ компенсацію виплачують за рахунок власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об'єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.
Згідно статті 7 Закону №2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Із наведеного вбачається, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 46 Закону №1058-IV, статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
З метою реалізації Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» Кабінетом Міністрів України 21 лютого 2001 року прийнято постанову №159, якою затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати.
Згідно пункту 1 Порядку його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
У пункті 4 Порядку зазначено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Також слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню у порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати.
Отже, право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
У розумінні Закону України №2050-III пенсія є доходом громадянина, вона не носить разового характеру і порушення строків її виплати означає втрату громадянином частини свого доходу.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 року у зразковій справі №805/402/18.
Суд звертає увагу, що компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у даному випадку військовою частиною НОМЕР_1 ) добровільно чи на виконання судового рішення.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.
За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений цей платіж і коли, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням.
Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 року у справах №522/5664/17, №336/4675/17 та від 21.02.2018 року у справі №569/7903/16-ц.
У постанові від 29.09.2022 у справі №520/1001/19 Верховний Суд наголошував на тому, що дія Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) та стосується всіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, пенсії).
У цій же постанові колегія суддів вказувала, що законодавець пов'язав виплату компенсації з виплатою заборгованості доходу, тобто і компенсація й заборгованість по доходу провадиться в одному місяці.
Аналогічний висновок щодо застосування тих самих норм права у подібних правовідносинах викладено й у постановах Верховного Суду від 16.05.2019 року в справі №134/89/16-а, від 10.02.2020 року в справі №134/87/16-а, від 05.03.2020 року в справі №140/1547/19 та застосована у постанові від 20.10.2022 року в справі №140/862/19, де зауважено, що законодавець пов'язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу.
Судом з матеріалів справи вбачається, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.04.2025 року в справі №160/4179/25 нараховано та виплачено ОСОБА_1 премію та додаткову винагороду на період воєнного стану, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 за червень 2023, зокрема за період 06.06.2023 року - 14.06.2023 року - додаткову винагороду у розмірі 100 000 грн. (пропорційно дням), а саме:
- 12.04.2025 року - премію за червень у розмірі 19 982,10 грн.;
- 19.04.2025 року - додаткову винагороду за червень у розмірі 51000,00 грн., що підтверджується виписками з банківської картки АТ КБ "Приватбанк".
Відтак, основна сума премії та додаткової винагороди за період з 06.06.2023 по 14.06.2023 року нарахована на виконання Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.04.2025 року в справі №160/4179/25, є нарахованою та виплаченою в розмірі 51000,00 грн. + 19 982,10 грн..
Як передбачено положеннями пунктів 5 - 7 Порядку проведення компенсацій громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159, сума компенсацій виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за повний місяць.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент і звернення до суду.
Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про необхідність зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченої премії за період червень 2023 року та додаткової винагороди за період з 06.06.2023 по 14.06.2023 року (пропорційно дням) за весь час затримки виплати - за період з 06.06.2023 року по 19.04.2025 року.
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини 1 статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Судом встановлено, що позивач, як учасник бойових дій, звільнений від сплати судового збору, у зв'язку з чим розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів за час затримки виплати премії за період червень 2023 року та додаткової винагороди за період з 06.06.2023 року по 14.06.2023 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченої премії за період червень 2023 року та додаткової винагороди за період з 06.06.2023 по 14.06.2023 року, за весь час затримки виплати за період з 06.06.2023 року по 19.04.2025 року.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, до Третього апеляційного адміністративного суду.
Суддя В.М. Олійник