29 жовтня 2025 р.Справа № 520/22159/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Любчич Л.В. ,
за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2025, головуючий суддя І інстанції: Пасечнік О.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 25.09.25 року по справі №520/22159/25
за позовом ОСОБА_1
до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Шевченківського відділу ДВС у місті Харкові, яка полягає у нерозгляді заяви позивача від 23.07.2025 та неповерненні безпідставно стягнутого виконавчого збору;
- зобов'язати Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції повернути на мій банківський рахунок за наступними реквізитами: IBAN: НОМЕР_1 , Банк: АТ КБ "ПРИВАТБАНК", Отримувач: ФОП ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , безпідставно стягнутий виконавчий збір у розмірі 3703 (три тисячі сімсот три) гривні.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2025 адміністративний позов залишено без задоволення.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2025 та ухвалити постанову, якою задовольнити позов у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вважає, що висновок суду першої інстанції, в якому формальна ознака існування похідної постанови ставиться вище за прямий, безумовний обов'язок, встановлений Законом, не узгоджується із суттю правовідносин. Такий підхід призводить до надмірного формалізму та не відповідає фундаментальному принципу верховенства права. Задоволення цього позову не створить нового прецеденту, а стане лише належним виконанням апеляційним судом свого обов'язку - забезпечити пряму дію імперативної норми закону (ч. 7 ст. 27) та захистити порушене право.
Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Позивачем подано до суду клопотання про проведення розгляду справи за його відсутності.
Від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Проте, жодних належних та допустимих доказів, а саме будь-яких належним чином оформлених документів на підтвердження поважності причин неявки в судове засідання та необхідності перенесення розгляду справи до вказаного клопотання заявником не додано. Таким чином, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення вищезазначеного клопотання.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст. 308 КАС України та керуючись ст. 229 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що у проваджені Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження ВП №78263890.
04.06.2025 відповідачем було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №78263890 щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь держави штрафу у розмірі 34000,00 грн.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду по справі №644/1618/25 від 15.07.2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Шевченківського районного суду міста Харкова від 02.06.2025 по справі № 644/1618/25 скасовано.
Прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення -задоволено.
Визнано протиправною та скасовано постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 №425 від 19.02.2025 у справі про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у сумі 17000 гривень.
Справу про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 про притягнення до адміністративної відповідальності за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративного правопорушення закрито.
21.07.2025 відповідачем було винесено постанову про закриття виконавчого провадження ВП №78263890 на підставі п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».
На думку позивача, враховуючи факт закриття виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, відповідач зобов'язаний повернути йому суму стягнутого виконавчого збору.
Вважаючи протиправною бездіяльність Шевченківського відділу ДВС у місті Харкові, яка полягає у нерозгляді заяви позивача від 23.07.2025 та неповерненні безпідставно стягнутого виконавчого збору, позивач звернувся з позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки предметом позову не є постанова про стягнення виконавчого збору, доводи позивача про повернення стягнутих сум виконавчого збору є помилковими.
Рішення відповідача, які стали підставою для вчинення дій щодо примусового стягнення виконавчого збору не оскаржені у цій справі та відсутні докази оскарження таких у судовому порядку взагалі.
Відтак, суд зазначає, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушених, на його думку, прав.
Колегія суддів погоджується з даними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, при наданні оцінки діям, бездіяльності та/або рішенням суб'єкта владних повноважень, суди перевіряють їх на відповідність вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» (надалі - Закон № 1404-VIII).
Відповідно до ч. 1 статті 1 Закону №1404-VIII, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. (ч. 1 ст. 13 Закону № 1404-VІІІ).
Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. (ч. 1 ст. 18 Закону № 1404-VІІІ).
Відповідно до норм п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII, примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
Виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). (ч. ч. 1-4 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження»).
Зі змісту зазначених правових норм вбачається, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання на підставі виконавчого документа, з огляду на що, одночасно з відкриттям виконавчого провадження, державний виконавець повинен вирішити питання про його стягнення. При цьому, на момент відкриття виконавчого провадження виконавець не володіє будь-якою інформацією від боржника щодо виконання судового рішення, оскільки вчинення будь-яких дій до відкриття виконавчого провадження Законом № 1404-VІІІ не передбачено. Стягнення виконавчого збору є не правом, а обов'язком державного виконавця при відкритті виконавчого провадження.
За приписами ч. 1 ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження» кошти виконавчого провадження складаються з:
1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця;
2) авансового внеску стягувача;
3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Згідно ч. 4 ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження» на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Тобто, законодавець передбачає винесення постанови про стягненння виконавчого збору у разі необхідності.
За правилами, встановленими ч. 7 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Судовим розглядом встановлено, що дійсно виконавче провадження у рамках якого здійснено спірне стягнення сум виконавчого збору з позивача закінчено з підстав скасування рішення, що підлягало виконанню.
Разом з цим, колегія суддів відмічає, що предметом спірних відносин та мотивами, які спонукали позивача звернутись з цим позовом до суду, є незгода зі стягненням з нього виконавчого збору, проте, слід врахувати, що за змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII, постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій є окремими виконавчими документами.
Суд першої інстанції правильно вказав, що постанова про стягнення виконавчого збору є самостійним виконавчим документом, який підлягає примусовому виконанню.
З матеріалів справи вбачається, що предметом позову не є постанова про стягнення виконавчого збору, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи позивача про повернення стягнутих сум виконавчого збору є помилковими.
Разом з цим, колегія суддів відмічає, що рішення відповідача, які стали підставою для вчинення дій щодо примусового стягнення виконавчого збору не оскаржені у цій справі та матеріали справи не містять доказів оскарження цих рішень у судовому порядку взагалі.
Відтак, суд першої інстанції правильно зазначив, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушених, на його думку, прав.
Доводи апеляційної скарги позивача з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 11.03.2020 у справі №2540/3203/18, колегія суддів вважає нерелевантними до спірних правовідносин, оскільки у відповідній справі Верховним Судом застосовано положення частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII щодо розміру виконавчого збору в редакції чинній до внесення змін згідно із Законом № 2475-VIII від 03.07.2018, якими було передбачено обрахунок виконавчого збору виходячи із «суми, що фактично стягнута». В той час як у справі, що розглядається не було предметом спірних відносин питання обрахунку виконавчого збору виходячи із «суми, що підлягає примусовому стягненню».
З огляду на вказане, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги в зв'язку з її необґрунтованістю.
Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.
Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у цьому судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків рішення суду першої інстанції не спростовують.
За правилами частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та свідчать про незгоду із правовою оцінкою суду першої інстанції обставин справи, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.
Таким чином, колегія суддів, згідно ст. 316 КАС України вирішила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 270-272, 287, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2025 по справі №520/22159/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді О.В. Присяжнюк Л.В. Любчич