Справа № 420/21709/25
29 жовтня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Скупінської О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонний загін) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії
До Одеського окружного адміністративного суду 03.07.2025 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонний загін), в якій позивач просить суд:
1. Визнати протиправними бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невчасної виплати ОСОБА_1 всіх сум належних йому при звільненні;
3. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку за період з 05.07.2024 по 02.07.2025 включно, але не більш як за шість місяців, в сумі 263 354 (двісті шістдесят три тисячі триста п'ятдесят чотири) гривень.
Ухвалою судді від 08.07.2025 постановлено позовну заяву залишити без руху, встановивши 10-денний строк для усунення недоліків, шляхом подання до суду позовної заяви з вимогами викладеними у відповідності до ч. 1 ст. 5 КАС України.
25.07.2025 від позивача надійшла позовна заява в новій редакції (вх. №ЕС/75611/25), в якій позовні вимоги викладені наступним чином:
1. Визнати протиправними бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невчасної виплати ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні;
2. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 05.07.2024 по 02.07.2025 включно, але не більш як за шість місяців, в сумі 263 354 (двісті шістдесят три тисячі триста п'ятдесят чотири) грн.
Обгрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначив, що він з 22.01.2021 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . 04.07.2024 позивач виключений зі списків військової частини НОМЕР_1 у зв'язку із звільнення в запас Збройних Сил України. Позивач звільнений з військової служби та виключений зі списків військової частини НОМЕР_1 відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2024 № 448-OC. Після звільнення зі служби позивач дізнався про те що йому не в повному обсязі нараховувалося та сплачувалося грошове забезпечення, у зв'язку з чим у 2024 році Позивач звернувся з позовом до суду справа № 420/27526/24, який рішенням Одеського окружного адміністративного суду 19.12.2024 був частково задоволений та постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду рішення залишено без змін. На виконання вищевказаного рішення суду відповідач зробив перерахунок грошового забезпечення Позивача та 03.07.2025 на картковий рахунок позивача провів остаточний розрахунок в сумі 1 248,21 грн. Однак, несвоєчасний остаточний розрахунок з позивачем проведено не в день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення у зв'язку із звільненням з військової служби.
Ухвалою судді від 06.08.2025 постановлено прийняти до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 та відкрити провадження у адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; витребувати від військової частини НОМЕР_3 ( НОМЕР_2 прикордонний загін):
- довідку про суму нарахованого (виплаченого) грошового забезпечення ОСОБА_1 на день звільнення зі служби та на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19.12.2024 у справі №420/27526/23, із зазначенням складових такого грошового забезпечення;
- довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за два повних останніх місяці, що передували звільненню з посади, з визначенням середньоденного заробітку (грошового забезпечення).
21.08.2025 від представника відповідача військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив (вх. №ЕС/86190/25), в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на наступні обставини.
Частиною першою ст. 117 КЗпП визначено строк виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Тобто, законодавцем чітко визначено, що максимальна сума виплатити працівникові його середнього заробітку за весь час затримки не повинна перевищувати сумі середнього заробітку більш як за шість місяців. Відповідно для розрахунку суми виплати позивачу необхідно рахувати 184 днів (з 05.07.2024 по 05.01.2025). Для визначення суми, яку належить стягнути як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.07.2024 по 05.01.2025 треба врахувати тривалість строку між звільненням позивача з військової служби (04.07.2024) і, відповідно, подачі позовної заяви (03.07.2025), співмірність ймовірного розміру майнових втрат пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні військовослужбовця та заявлених позивачем до виплати сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відсоток невчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із всіх виплачених сум у день звільнення складає 0,4 %: (1254,48 грн. (сума за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за рішенням суду) / 284935,36 грн. (сума всіх належних виплачених сум при звільненні) х 100. Отже, сума (з урахуванням принципу співмірності) становить: 792,02 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 0,4 % х 184 (максимальна кількість днів затримки розрахунку, за якими робиться виплата, відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП) = 582,93 грн.
25.08.2025 від позивача ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив (вх. №ЕС/87411/25), в якому висловив незгоду з розрахунком представника відповідача, а також посилаючись на фактичні обставини справи просить задовольнити позовні вимоги.
Інших заяв по суті станом на момент розгляду справи до суду не надходило.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
ОСОБА_1 , проходив військову службу у період з 22.01.2021 у військовій частині НОМЕР_1 та 04.07.2024 виключений із списків військової частини НОМЕР_1 у зв'язку із звільненням в запас Збройних Сил України, відповідно до наказу командира військової частини від 04.07.2024 №448-ОС.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року по справі №420/27526/24 вирішено зобов'язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонний загін) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2021-2022 роки із врахуванням індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплачених сум.
На підтвердження виконання рішення, позивачем долучено скриншов з додатку від 03.07.2025 про перерахунок грошових коштів у сумі 1248,21 грн; призначення платежу: 1002030;2800; Виконання судового рішення (пер-ня перерахунку грош. допомоги на оздоровлення); Рішення Одеського окружного адмін. суду по справі №420/27526/23 від 19.12.2024р.; без ПДВ.
На думку позивача, вбачається протиправні дії відповідача щодо несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем не в день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення у зв'язку із звільненням з військової частини.
Не погоджуючись з такими діями відповідача, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення визначає закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Разом з тим, цим Законом не передбачена відповідальність за порушення строків розрахунку при звільненні.
Водночас така відповідальність врегульована Кодексом законів про працю України.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Тому, до спірних правовідносин підлягають застосуванню відповідні положення Кодексу законів про працю України. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у по справі №813/356/16.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України (чинної на момент виключення позивача зі списків особового складу) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України, в редакції на дату звільнення позивача з військової служби, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Водночас, частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
У цьому випадку факт вирішення спору не може вважатись фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.
Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 по справі №821/1083/17.
Постановою суду від 27.07.2023 у справі №560/11025/22 встановлене право позивача при звільненні з військової служби на отримання грошового забезпечення.
Після виконання зазначеного рішення відповідач не звільняється від встановленої статтею 117 КЗпП України відповідальності у виді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період невиплати належних позивачу при звільненні сум.
Отже, позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України.
Невиплата позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків частини для військовослужбовців) на підставі статті 116 КЗпП України роботодавець повинен виплатити звільненому працівнику всі суми, що належать йому від підприємства.
Позивача виключено з списків військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2024, що не заперечується відповідачем у справі.
Тому відлік строку затримки щодо виплати позивачу заробітної плати розпочинається з 05.07.2024, з дня наступного за днем, у який позивачу не виплачене в повному обсязі грошове забезпечення.
Вирішуючи зазначений спір, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01.07.2022, яким викладена в новій редакції стаття 117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У постанові від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №560/11489/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22.
Відтак, за період з 05.07.2024 по 02.07.2025 регулюється - статтею 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ з 19.07.2022 з застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Таким чином, з урахуванням приписів статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ починаючи з 19.07.2022 позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 03.07.2025, лише в межах шести місяців - з 05.07.2024 по 04.01.2025.
Вирішуючи позовні вимоги щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за період з 05.07.2024 по 04.01.2025, суд враховує таке.
Так на обгрунтування заявленої суми у розмірі 263354 грн, позивач посилається на архівну відомість №1 за період січень 2024 року по грудень 2024 року за яким грошове забезпечення
- за травень 2024 року становить 49836,25 грн (до якої входить: посадовий оклад - 3170 грн, оклад за військовим званням - 740 грн, надбавка за вислугу років - 977,50 грн, надбавка за особливості проходження служби - 1955 грн, надбавка за особливості проходження служби (додаткова) - 488,75 грн, премія - 16801 грн, винагорода за бойове чергування - 704 грн, додаткова винагорода ПКМУ №168 від 28.02.2022 (30000) - 25000 грн);
- за червень 2024 року становить 38433,52 грн (до якої входить: посадовий оклад - 3170 грн, оклад за військовим званням - 740 грн, надбавка за вислугу років - 977,50 грн, надбавка за особливості проходження служби - 1955 грн, надбавка за особливості проходження служби (додаткова) - 537,63 грн, премія - 16801 грн, винагорода за бойове чергування - 704 грн, додаткова винагорода ПКМУ №168 від 28.02.2022 (30000) - 13548, 39 грн).
При цьому на виконання вимог ухвали суду від 06.08.2025 Військовою частиною НОМЕР_1 надано довідку про доходи щодо нарахованої заробітної плати за останні два місяці перед звільненням за травень 2024 року становить 24132,25 грн та за червень 2024 року становить 24181,13 грн, тобто без урахування винагороди винагорода за бойове чергування та додаткової винагороди ПКМУ №168 від 28.02.2022 (30000).
При цьому, суд зазначає, що додаткова винагорода, визначена ПКМУ №168 від 28.02.2022 виплачується лише у період дії воєнного стану, тобто виплата винагороди залежить від певних умов та виплачується лише в означений період, а її розмір не є сталим та визначається наказами командирів (начальників) у відповідній сумі, пропорційно часу участі у таких діях та заходах та відповідно не носить постійного характеру та не враховується під час розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Вказана позиція суду узгоджується з постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2024 у справі № 420/23116/23.
Варто також зауважити, що зі змісту положень Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 29 квітня 2016 року № 232, висновується, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.
Відтак речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.
Таким чином, викладений позивачем у позовній заяві розрахунок є невірним, оскільки позивачем розраховано середньоденну заробітну плату із включенням до розрахунку складових грошового забезпечення, які не передбачені до включення у відповідності до Порядку № 100.
Відтак суд приймає до уваги довідку про доходи складену військовою частиною НОМЕР_1 за якою заробітна плата за останні два місяці перед звільненням, становить:
- за травень 2024 року - 24132,25 грн;
- за червень 2024 року - 24 181,13 грн.
Загальний розмір виплаченого грошового забезпечення склав - 48313,38 грн (24132,25+24181,13). Сукупна кількість календарних днів за цей період - 61 календарний день.
Таким чином, середній заробіток позивача складає 792,02 грн (48313,38грн / 61 день).
Затримка розрахунку при звільненні за період з 05.07.2024 по 04.01.2025 становить - 184 календарних дні.
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.07.2024 по 04.01.2025 складає 145 731,68 грн (792,02 грн х 184 календарних дні).
З зазначених сум роботодавець утримує податок з доходів та інші обов'язкові платежів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 (№ в ЄДРСР 131035280) зробила наступний висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові ВП ВС від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.»
У постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Істотність частки невиплаченої суми (1248,21 грн) у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 05.07.2024 по 04.01.2025 становить 0,86% (1248,21 / 145731,68 * 100%).
Виходячи з принципу пропорційності, на користь позивача необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 1238,72грн (145731,68*0,85), тобто не більше суми простроченої виплати.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) і «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів і інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що решта аргументів сторін, які мають значення для правильного вирішення спору, на вирішення спірних правовідносин не впливають та не змінюють судовий розсуд цього спору за результатами судового процесу.
В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Частиною 2 статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
В матеріалах справи містяться платіжна інструкція №0.0.4440433731.1 від 03.07.2025 про сплату позивачем судового збору у сумі 968,96 грн.
Відтак, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, суд вважає за доцільне стягнути з військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонний загін) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 968,96 грн, що був сплачений позивачем при поданні позовної заяви.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 77, 139, 241-246, 250, 255, 263, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонний загін) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по виплаті грошового забезпечення за період з 05.07.2024 по 04.01.2025.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по виплаті грошового забезпечення за період з 05.07.2024 по 04.01.2025 у сумі 1238,72 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонний загін) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 968,96 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 );
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 Прикордонний загін) ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).
Суддя Олена СКУПІНСЬКА