Справа № 766/12814/21
н/п 2/766/844/25
18 вересня 2025 року Херсонський міський суд Херсонської області у складі:
головуючої судді Шестакової Я.В.,
за участю секретаря Сивкович О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, -
Позивач звернулася до Херсонського міського суду Херсонської області з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою у якому просить: визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову посилається на те, що ОСОБА_1 та її син від першого шлюбу ОСОБА_3 з 12.06.2000 року є власниками вищезазначеної квартири на підставі договору купівлі-продажу. В належній позивачу квартирі зареєстрований відповідач, колишній чоловік, з яким позивач перебувала у шлюбі з 18.12.1999 року по 16.06.2020 року, який не проживає в даній квартирі тривалий час. Факт реєстрації відповідача в належній позивачу квартирі порушує її право власника на вільне користування та розпорядження майном, тому вона звернулася з даним позовом до суду.
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 24.09.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження, призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.
13.10.2021 року від представника відповідача - адвоката Хом'ячук Ю.П. надійшла зустрічна позовна заява про поділ спільного майна подружжя у якій відповідач просить: здійснити поділ майна подружжя, що є спільною сумісною власністю, а саме квартиру АДРЕСА_2 ; визнати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 ; визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 .
В обґрунтування позову зазначив, що спірну квартиру було придбано у шлюбі, при цьому кошти на придбання квартири були зароблені ОСОБА_2 . Між сторонами було досягнуто згоди, що при укладання договору купівлі-продажу, покупцем в договорі буде зазначено ОСОБА_1 .
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 09.02.2022 року зустрічний позов прийнято у провадження та здійснено перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 25.06.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
13.10.2021 року від представника відповідача за первісним позовом надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач заперечує щодо задоволення позовних вимог, оскільки як зазначено ним, він проживав у спірній квартирі до лютого 2021 року. Крім того, оскільки квартира є спільною власністю подружжя, тому вони мають рівні права володіння, користування і розпорядження квартирою.
26.02.2024 року від представника відповідача за зустрічним позовом - адвоката Стороженко Д.П. надійшов відзив на позовну заяву у якому зазначено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 здійснили продаж своєї квартири за адресою: АДРЕСА_3 і в той же день придбали спірну квартиру, яка є предметом розгляду у цій справі. Доказів того, що кошти на придбання квартири були ОСОБА_2 в матеріалах відсутні. Крім того, на момент придбання квартири ОСОБА_3 був неповнолітнім, а від так згідно норм чинного законодавства продаючи свою частку квартири, він зобов'язаний був отримати свою частку і в новопридбаній квартирі, це в чергове підкреслює той факт, що позивач не мав жодного відношення до придбання вказаної квартири.
В судове засідання ОСОБА_1 та її представник не з'явилися, від представника позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутністю, позовні вимоги первісного позову підтримав, просив задовольнити за наявними в справі доказами, у задоволенні вимог зустрічного позову просив відмовити.
ОСОБА_2 та його представник у судове засідання не з'явилися, від представника відповідача за первісним позовом надійшла заява про розгляд справи за його відсутністю, у задоволенні позовних вимог первісного позову просить відмовити, а вимоги зустрічного позову задовольнити у повному обсязі.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату та час судових засідань повідомлені належним чином, у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд дійшов до наступного висновку.
Приписами статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Херсонського міського суду Херсонської області по справі №766/23819/19 від 16.06.2020 року було розірвано, рішення набрало законної сили.
Згідно договору купівлі-продажу від 12.06.2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 продали, а ОСОБА_5 купила належну продавцям однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 . Квартиру було продано за 7292,00 грн.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 12.06.2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є власниками квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . Квартиру було придбано за 10100 грн.
Факт реєстрації квартири за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 сторонами не оспорюється.
Відповідач проживав в квартирі до моменту розлучення, тобто до червня 2020 року, що підтверджується наданим актом про не проживання Відповідача від 08.07.2021 року, що виданий ОСББ «Тарле, 18».
Відповідно до довідки від 08.07.2021 року, наданої ОСББ «Тарле, 18», в даній квартирі зареєстровано троє осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Згідно копій квитанцій наданих позивачем, вбачається, що комунальні послуги сплачувались позивачем за первісним позовом - ОСОБА_1 .
Щодо вимог зустрічного позову про поділ майна подружжя.
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
Статтею 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Відповідно до статті 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п'ятої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним у разі придбання майна, хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18)).
Тобто той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Таким чином, судом встановлено та матеріалами справи підтверджено те, що спірна квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_3 хоч і під час перебування ОСОБА_1 з ОСОБА_4 у шлюбі, проте за кошти отримані від продажу власної квартири останніми, яка розташована за адресою: АДРЕСА_6 .
Позивачем за зустрічним позовом, в свою чергу, жодних доказів на підтвердження участі у придбанні спірної квартири, а також того, що квартира була придбана повністю за його кошти, суду не надано.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги зустрічного позову задоволенню не підлягають, оскільки матеріалами справи підтверджено те, що спірна квартира АДРЕСА_2 була придбана за кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а отже є спільною власністю останніх.
Щодо позовних вимог первісного позову.
Відповідно до Стаття 41 Конституції України закріплює право кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
За правилами статті 150 Житлового кодексу України, власник має право використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Аналогічні приписи містить і стаття 383 ЦК України.
Відповідно до статті 391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною 2 статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
Тобто, з урахуванням викладеного можливо дійти висновку, що відсутність члена сім'ї або особи сімейні відносини, з якою припинені, за адресою реєстрації місця проживання понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати особою права користування житлом, яке їй не належить.
Положеннями ст.317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник майна має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Отже власник майна, здійснює право своєю волею, а тому може вчиняти щодо майна будь-які дії. Власник вправі розпоряджатися належним йому майном в абсолютний спосіб, за своєю волею, яка обмежується тільки законом, оскільки суб'єктивне право власності є абсолютним.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні майном, яке належить йому на праві власності.
Конституція України у ст.47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Статтею 4 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до ч.2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно із ч.1 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
В пункті 34 Постанови Пленуму № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ наголосив, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Суд встановив, що відповідач за первісним позовом виїхав до м. Одеса, що не заперечується позивачем за первісним позовом, інші відомості про місце його проживання відповідача у матеріалах справи відсутні.
Відповідач в силу ч.2 ст.405 ЦК України втратив право користування спірною квартирою, оскільки сплив річний строк відсутності його за зареєстрованою адресою місця проживання без поважних причин, про що також свідчить Акт складений ОСББ спірної квартири.
Також, враховуючи тривалий час (більше п'яти років ) відсутності відповідача у житлі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є доведеними та обґрунтованими, а тому повинні бути задоволені в повному обсязі.
Таке втручання у права відповідачів на повагу до свого житла здійснюється згідно із законом (ст.405 ЦК України) і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту права позивача на вільне володіння, розпоряджання та користування своїм майном, що є пропорційним втручанням у вказані права.
Положеннями ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV прокоментовано порядок та підстави зняття з реєстрації місця проживання. Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі в тому числі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Реєстрація відповідача, який не проживає в квартирі, створює перешкоди у користуванні позивачем належним їй майном, отже позовні вимоги про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, обґрунтовані, та підлягають задоволенню, оскільки порушене право позивача підлягає захисту у обраний нею спосіб.
Частиною першою ст.133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, які в даному випадку враховуючи задоволення позовних вимог первісного позову в повному обсязі складають 908,00 грн.
Оскільки у задоволенні зустрічного позову судом було відмовлено, то судові витрати понесені позивачем за зустрічним позовом відшкодуванню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст.316,317,391ЦК України, ст.ст. 12, 81, 141, 247, 263-265, 272, 280-284 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_7 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гривень 00 коп.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя - відмовити.
Рішення може бути оскаржено шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги безпосередньо до Херсонського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://reyestr.court.gov.ua.
Сторони по справі:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Повний текст рішення складено 18.09.2025 року.
СуддяЯ. В. Шестакова