Справа № 473/3498/25
іменем України
"29" жовтня 2025 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області у складі головуючої - судді Булкат М.С.,
за участю секретаря судового засідання Багрін І.А.,
представниці позивача (за зустрічним позовом відповідача) ОСОБА_1 ,
позивача (за зустрічним позовом відповідач) ОСОБА_2 ,
представниці відповідача (за зустрічним позовом позивача) ОСОБА_3 ,
відповідачки (за зустрічним позовом позивачка) ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вознесенську цивільну справу за позовомОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання майна особистою власністю та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку майна в порядку поділу майна подружжя,
09 липня 2025 року ОСОБА_2 , від імені якого діє ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання майна особистою власністю.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 17 квітня 1999 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб. Від цього шлюбу сторони мають двох дітей - ОСОБА_5 , 2000 року народження ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), та ОСОБА_6 , 2003 року народження (15 січня). 02 листопада 2005 року, на підставі договору купівлі-продажу, позивач, перебуваючи у шлюбі, набув у власність житловий будинок АДРЕСА_1 . Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 червня 2014 року шлюб між сторонами було розірвано. Позивач зазначає, що, незважаючи на те, що на момент придбання житлового будинку він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, зазначений об'єкт нерухомості був придбаний виключно за його особисті кошти, отримані в дар, а отже є його особистою приватною власністю. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати житловий будинок його особистою власністю.
Відповідачкою, у строк, встановлений судом для подання відзиву, подано зустрічну позовну заяву, в якій вона зазначає, що спірний житловий будинок був придбаний частково за кошти, надані ОСОБА_7 (матір'ю позивача), а також за рахунок позики в сумі 3 500 доларів США, яку подружжя повертало спільно, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі. Відповідачка наголошує, що з квітня 2006 року вона була зареєстрована як фізична особа - підприємець (ФОП), здійснювала підприємницьку діяльність та брала безпосередню участь у поверненні боргу, отриманого на придбання спірного житлового будинку.
Ухвалою суду від 03.09.2025 року зустрічний позов ОСОБА_4 було прийнято до розгляду з первісним позовом ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю, об'єднано в одне провадження.
У судовому засіданні представник позивача - адвокат Бінько М.А. - підтримала позовні вимоги ОСОБА_2 у повному обсязі, надавши пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 представник просила відмовити, посилаючись на те, що позивач придбав спірний житловий будинок за кошти, отримані ним у дарунок від батьків. При цьому наголосила, що майно, набуте одним із подружжя за рахунок подарованих коштів під час шлюбу, не вважається спільною сумісною власністю подружжя.
У судовому засіданні представник відповідачки - адвокат Берікул Л.В. - у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 просила відмовити, покликаючись на таке. Спірний житловий будинок був придбаний за договором купівлі-продажу під час шлюбу, за рахунок коштів, отриманих від матері ОСОБА_2 , а також у позику від сусіда, які подружжя повертало спільно. Також наголошувала, що відповідачка з квітня 2006 року працювала як фізична особа - підприємець (ФОП) та брала участь у поверненні позичених коштів. Враховуючи наведені обставини, представник просила зустрічний позов ОСОБА_4 задовольнити.
Заслухавши показання свідків ОСОБА_7 (мати позивача), ОСОБА_8 (батько позивача), ОСОБА_9 (батько відповідачки), ОСОБА_10 , дослідивши матеріали справи, в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих доказів, судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
17.04.1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 був укладений шлюб, який був зареєстрований в відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Вознесенську Вознесенського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області. На час розгляду справи шлюб між ними розірвано. Від даного шлюбу сторони мають двох дітей - ОСОБА_5 , 2000 року народження ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), та ОСОБА_6 , 2003 року народження (15 січня).
За час сумісного проживання сторін було придбано житловий будинок, право власності на який зареєстроване за позивачем ОСОБА_2 .
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Завданням цивільного судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями частини 4 ст. 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14 (провадження № 61-12957св19) зазначено, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям за час шлюбу, відтак, право на це майно у рівних частках набули позивач і відповідач, при цьому боргові зобов'язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір. У зв'язку із зазначеним вище відсутні підстави для відступлення від засад рівності часток у спільному майні подружжя .
Наявність боргів подружжя та виникнення зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення коштів, не змінює статусу спільності набутого за час шлюбу майна за позичені кошти, які були використані в інтересах сім'ї, а саме на придбання цього майна.
Презумпція спільності права власності подружжя на це майно не спростована з таких підстав.
Суд, встановив, що спірний житловий будинок був придбаний сторонами за час спільного проживання однією сім'єю, у шлюбі.
Згідно свідчень батьків ОСОБА_2 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , частина грошей, яка була витрачена на придбання нерухомості, була надана батьками позивача. Інша частина - позичена у їх сусіда і виплачувалась протягом певного періоду усією родиною.
У судовому засіданні було поставлено низку уточнювальних питань. У відповідь свідки повідомили, що дійсно надали своєму синові - ОСОБА_2 - частину грошових коштів для придбання житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Про статус цих коштів як дарунок, суду не було повідомлено. Інша частина - позичена у їх сусіда і виплачувалась протягом певного періоду усією родиною.
Свідки пояснили, що гроші були передані синові, який на той час перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_4 . Отже, зазначені кошти фактично були надані подружжю для придбання спільного житла, що, відповідно до положень статті 60 Сімейного кодексу України, вважається спільною сумісною власністю подружжя.
У судовому засіданні були допитані свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які підтвердили обставини того, що для придбання спірного житлового будинку було взято позику у сумі 3 500 доларів США, повернення якої здійснювалося спільно позивачем та відповідачкою під час перебування їх у шлюбі.
Свідки також зазначили, що з 2006 року відповідачка була зареєстрована як фізична особа - підприємець (ФОП), займалася господарською діяльністю та вносила значні кошти у погашення вказаної позики, що фактично свідчить про її участь у формуванні сімейного бюджету та спільне виконання подружжям фінансових зобов'язань.
Показання цих свідків не суперечать доказам, наданим стороною позивача, та не заперечувалися самим позивачем, який також визнав факт отримання позики для купівлі житлового будинку. Таким чином, обидві сторони підтверджують, що спірний об'єкт нерухомості було придбано за рахунок спільних фінансових ресурсів подружжя.
Відповідно до частини першої статті 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один із них не мав з поважних причин самостійного заробітку чи доходу. Згідно з частиною третьою статті 57 Сімейного кодексу України, особистою приватною власністю одного з подружжя є майно, набуте ним за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування. При цьому факт дарування коштів (не частини) має бути підтверджений належними та допустимими доказами.
У даному випадку доказів, що передані батьками кошти мали характер подарунку, а не допомоги сім'ї чи спільного внеску у придбання майна подружжя, суду не надано. У своїх показаннях свідки не зазначали, що грошові кошти передавалися виключно позивачу як подарунок; навпаки, зі змісту їхніх свідчень убачається, що метою передачі коштів було придбання житла для сім'ї.
Таким чином, суд приходить висновку, що згідно свідчень свідків, частина грошових коштів, отриманих позивачем від батьків, на купівлю житла, не мають ознак подарунку в розумінні статті 717 Цивільного кодексу України. Однак цей правовий факт не міг бути вирішальним для цього спору. Адже інша частина коштів була позичена у їх сусіда і виплачувалась протягом певного періоду усією родиною. При цьому відповідачка (за первісним позовом) була зареєстрована як фізична особа - підприємець (ФОП), здійснювала підприємницьку діяльність та брала участь у наповненні сімейного бюджету, а отже - крім іншого, у поверненні боргу, отриманого на придбання спірного житлового будинку.
Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом.
Так, у постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 127/15713/16-ц (провадження № 61-16388св18) зазначено, що: «Сам по собі факт надання грошових коштів родичами одного з подружжя для придбання спільного майна не свідчить про їх дарування виключно цій особі. За відсутності належних доказів укладення договору дарування чи передачі коштів саме в дар одному з подружжя, такі кошти вважаються спільними, а набуте за них майно - спільною сумісною власністю».
Подібна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 372/1684/17, де суд наголосив, що: «Якщо не доведено, що грошові кошти, за які придбане майно, належали одному з подружжя на праві особистої приватної власності (наприклад, отримані в дар чи у спадщину), майно, придбане під час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя».
Також у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 641/9842/18 суд зазначив, що: «Подарованими є лише ті кошти, щодо яких беззаперечно доведено волю дарувальника передати їх у власність одній особі безоплатно. Надання коштів для сімейних потреб не є даруванням у розумінні ст. 717 ЦК України».
Враховуючи викладене, суд вважає, що спірний житловий будинок був придбаний за спільні кошти подружжя під час перебування їх у шлюбі, а відтак є спільною сумісною власністю сторін у розумінні статті 60 Сімейного кодексу України.
Згідно з частиною першою статті 70 Сімейного кодексу України, у разі поділу майна частки подружжя вважаються рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом. Зокрема, у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/23359/16-ц (провадження № 61-8671св21) суд зазначив, що: «Якщо майно придбане під час шлюбу за рахунок позикових коштів, то такі кошти вважаються спільними, а обов'язок щодо їх повернення є спільним зобов'язанням подружжя. Відтак майно, придбане за ці кошти, належить подружжю на праві спільної сумісної власності».
Також у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 641/9842/18 вказано, що: «Факт участі одного з подружжя у погашенні позики чи кредиту, взятого для придбання спільного майна, є доказом спільної участі у його набутті, а отже - свідчить про наявність спільної сумісної власності».
Оцінивши показання свідків у сукупності з письмовими доказами, суд приходить до висновку, що спірний житловий будинок був придбаний під час шлюбу за рахунок спільних позикових коштів, погашення яких здійснювалося обома сторонами.
Отже, майно, набуте у такий спосіб, є спільною сумісною власністю подружжя в розумінні статті 60 Сімейного кодексу України, а доводи позивача про придбання житлового будинку виключно за його особисті кошти не знайшли підтвердження під час судового розгляду.
Оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що спірний житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , був придбаний під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, при цьому частина коштів на його придбання була отримана у позику, яку сторони повертали спільно.
Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що спірний житловий будинок був придбаний згідно критеріїв, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Серед них: 1) час набуття - у шлюбі; 2) кошти - частково від матері позивача для купівлі будинку; частково в борг, який подружжя сплачувало з сімейного бюджету; 3) мета придбання - для користування сім'єю. У зв'язку з чим він є спільною сумісною власністю сторін, і підлягає поділу відповідно до вимог статей 60, 70 Сімейного кодексу України.
Таким чином, позивачем не доведено, що спірний житловий будинок був придбаний у шлюбі, однак за його особисті кошти, презумпція спільної сумісної власності не спростована, отже останній є спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Отже, спільне майно подружжя за відсутності домовленості між ними, слід ділити порівну, з урахуванням обставин, що мають значення у справі, призначення речей, їх фактичного перебування у володінні одного з подружжя та намірів щодо володіння та використання майна кожним з подружжя.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
За обставинами справи, в тому числі за відсутності передумов для отримання одним з подружжя грошової компенсації замість його частки, суд вважає необхідним визнати за позивачем та відповідачкою право власності на 1/2 ідеальну частку житлового будинку.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 176, ч.ч.1,2 ст. 141 ЦПК України, наявних у справі матеріалів, з відповідача на користь позивачки належить до стягнення судовий збір у розмірі 1 211 грн. 20 коп.
Керуючись ст. 60, 63, 69-71 СК України, ст. 12,13,76-83,141,259,263-265,268,272,273 ЦПК України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання майна особистою власністю - відмовити.
Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку майна в порядку поділу майна подружжя - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 право власності на 1/2 частку житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , останнє місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , судові витрати за подачу зустрічного позову - судовий збір в розмірі 1 211 грн. 20 коп.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя М. С. Булкат