Справа № 473/4804/25
іменем України
"29" жовтня 2025 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі головуючої судді Булкат М.С.,
за участю: секретаря судових засідань Багрін І.А.,
представника позивача Бутиріна Я.Я.,
представника відповідача Земляного Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вознесенську Миколаївської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про захист прав споживачів,
встановив:
16 вересня 2025 року позивач ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про захист прав споживачів.
Позовні вимоги позивача стягнути з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 1 503 045 (один мільйон п'ятсот три тисячі сорок п'ять) гривень відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за прострочення повернення грошових коштів у сумі 63 500 грн протягом 789 днів.
В обґрунтування позовних вимог позивач покликається на те, що між ним та АТ «Державний ощадний банк України» було укладено договір про відкриття пенсійного карткового рахунку № НОМЕР_1 від 17 вересня 2007 року. 12 червня 2023 року з рахунку позивача було списано 63 500 грн, при цьому жодних операцій позивач не здійснював. Після виявлення факту зняття коштів картку було заблоковано, подано заяву до банку про повернення коштів та звернення до правоохоронних органів, у результаті чого відкрито кримінальне провадження №12023152190000623.
Незважаючи на звернення позивача, банк безпідставно відмовив у поверненні коштів, чим порушив умови укладеного договору та вимоги статті 86 Закону України «Про платіжні послуги», якою передбачено обов'язок надавача платіжних послуг відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок неналежного виконання платіжних операцій.
Постановою Верховного Суду від 09 липня 2025 року у справі №489/4939/23 позов ОСОБА_1 було задоволено та стягнуто з АТ «Ощадбанк» 63 500 грн. Проте банк виконав рішення лише 11 серпня 2025 року, тобто через 789 днів з моменту виникнення обов'язку повернути кошти (з 14.06.2023 по 10.08.2025). Таким чином, відповідач, на думку ОСОБА_1 , прострочив виконання зобов'язання у визначений законом строк.
Позивач зазначає, що на відносини між сторонами поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банківські послуги є фінансовими послугами, а позивач виступає споживачем. Відповідно до частини п'ятої статті 10 цього Закону, у разі прострочення надання послуги виконавець зобов'язаний сплатити пеню у розмірі 3% вартості послуги за кожний день прострочення.
З огляду на це, позивач вважає, що банк, прострочивши виконання обов'язку з повернення коштів, повинен сплатити пеню у сумі 1 905 грн за кожен день прострочення, що за 789 днів становить 1 503 045 грн.
Позов мотивований тим, що дії відповідача порушують зобов'язання, взяті за договором банківського рахунку, а також права споживача на належне надання фінансових послуг, гарантовані Законом України «Про захист прав споживачів». Відтак, позивач має право на стягнення з відповідача пені у передбаченому законом розмірі.
Ухвалою суду від 17 вересня 2025 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження зі стадії підготовчого засідання.
03 жовтня 2025 року до суду надійшов відзив представника АТ «Державний ощадний банк України» на позовну заяву ОСОБА_1 , у якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
У відзиві представник Банку зазначає, що відсутні правові підстави для стягнення пені, оскільки Банк своєчасно (невідкладно) виконав рішення суду та сплатив на користь позивача визначену постановою Верховного Суду від 09 липня 2025 року суму 63 500,00 грн. Відповідач наголошує, що обов'язок зі сплати зазначених коштів виник у Банку лише після набрання законної сили постановою Верховного Суду у справі №489/4939/23, тобто з 11 серпня 2025 року - дати отримання рішення Банком.
Крім того, у відзиві вказано, що до моменту ухвалення остаточного рішення судом касаційної інстанції у Банку не існувало визначеного законом чи договором обов'язку зі сплати спірної суми, а отже, прострочення виконання зобов'язання не відбулося. Представник Банку також посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03.04.2019 у справі №757/3725/15-ц, від 04.12.2019 у справі №463/389/14-ц, від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц, відповідно до яких прострочення боржника може мати місце лише після конкретизації змісту зобов'язання рішенням суду або укладеним договором.
На підтвердження виконання рішення Верховного Суду Банк надав копії платіжних інструкцій, які свідчать, що 11 серпня 2025 року у добровільному порядку перерахував на рахунок позивача 63 500,00 грн, що, на думку відповідача, спростовує доводи про несвоєчасність виконання судового рішення.
Щодо вимоги про стягнення 3% за кожен день прострочення на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», Банк наголошує, що така пеня застосовується лише у разі порушення умов договору про надання послуг. У даному випадку спір виник із договору банківського рахунку, який регулюється спеціальним законом - «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», тому Закон «Про захист прав споживачів» не підлягає застосуванню.
Крім того, як зазначено у постановах Верховного Суду від 11.07.2018 у справі №470/493/17, від 23.03.2023 у справі №757/9599/20-ц та Великої Палати від 25.01.2022 у справі №761/16124/15-ц, базою для нарахування пені за ст. 10 Закону є вартість послуги (наприклад, комісія банку), а не вся сума коштів клієнта. Отже, навіть у разі застосування цієї норми, пеня могла б розраховуватися лише від суми 650 грн комісії, а не від 63 500 грн.
Також у відзиві зазначено, що позивач порушив строки позовної давності, оскільки для вимог про стягнення неустойки (пені) встановлено однорічний строк (ч. 2 ст. 258 ЦК України).
Окремо відповідач наголошує, що вимога про стягнення пені у розмірі 1 503 045 грн є непропорційною, завищеною та суперечить принципам справедливості, добросовісності й розумності, передбаченим законодавством.
06 жовтня 2025 року надійшла від представника позивача Бутиріна Я.Я. відповідь на відзив, в якій він надає доводи щодо вини Банку. Позивач наголошує, що Банк порушив умови договору і вимоги законодавства, не повернувши належні кошти протягом 789 днів - з 14 червня 2023 року по 10 серпня 2025 року. Вважає, що обов'язок Банку повернути кошти виник не з рішення суду, а безпосередньо із закону та договору. Натомість Верховний Суд лише підтвердив неправомірність відмови банку. Позивач також зазначає, що положення Закону України «Про захист прав споживачів» підлягають застосуванню у цій справі, оскільки банк прострочив виконання фінансової послуги. Аргументи відповідача щодо пропорційності пені у 3% від вартості послуги визначає безпідставними, вважає, що така санкція прямо передбачена законом. Крім того, у відповіді вказано, що строки позовної давності не пропущені у зв'язку з дією карантину та воєнного стану, а також поданням попереднього позову, що перервало перебіг позовної давності. Позивач вважає, що банк свідомо утримував його кошти незаконно, порушив принципи добросовісності та справедливості, і тому зобов'язаний сплатити передбачену законом пеню.
21 жовтня 2025 року на адресу суду надійшли заперечення від представника АТ «Державний ощадний банк України» Земляного Д.В. в яких зазначено, що Банк не погоджується з твердженнями позивача про встановлення судом неправомірності його дій. У постанові Верховного Суду від 09.07.2025 у справі №489/4939/23 не зазначено про наявність вини банку чи неправомірної відмови у поверненні коштів - суд лише визнав необґрунтованою відмову судів нижчих інстанцій. АТ «Ощадбанк» вважає, що обов'язок повернути кошти виник лише після ухвалення остаточного рішення касаційного суду, тому прострочення до цього моменту - відсутнє. Також Банк наголошує, що до вимог про стягнення пені застосовується однорічний строк позовної давності, який позивач пропустив, а його посилання на продовження строків у зв'язку з воєнним станом та карантином не стосуються таких вимог. Крім того, заявлена пеня у розмірі 1 503 045 грн є завищеною, непропорційною та неспівмірною можливим збиткам, що суперечить принципам справедливості, добросовісності та розумності. Відповідно до ст. 551 ЦК України, суд має право зменшити розмір неустойки, якщо вона явно перевищує розмір шкоди.
З огляду на наведене, АТ «Ощадбанк» вважає позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Підготовче провадження у справі було завершено 22 жовтня 2025 року, після чого справу було призначено до судового розгляду.
29 жовтня 2025 року в судове засідання представники з'явилися в режимі відеоконференційного зв'язку.
В судовому засіданні представник позивача Бутирін Я.Я. просив на задоволення позовних вимог.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 надав додаткові пояснення, просив щоб у задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд прийшов висновку.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Однією із засад цивільного судочинства є свобода договору (стаття 3 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (стаття 628 ЦК України).
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина друга статті 551 ЦК України).
Статтею 177 ЦК України визначено, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Згідно з матеріалами справи, у межах позовних вимог розглядається договір про відкриття фізичній особі карткового рахунку та надання послуг з його розрахунково-касового обслуговування за дебетово-кредитною схемою.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Відповідно до преамбули Закону України "Про захист прав споживачів" він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
У статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
За змістом частини третьої статті 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відповідно до встановлених у справі обставин та положень чинного законодавства, зокрема статей 610, 612, 625 Цивільного кодексу України та статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», постановою Верховного Суду банк не був визнаний боржником чи таким, що порушив умови договору. Судом не встановлено фактів неналежного виконання або прострочення банком грошового зобов'язання. Таким чином, правові підстави для застосування відповідальності, передбаченої законом за прострочення виконання зобов'язання, відсутні, оскільки банк діяв у межах своїх договірних обов'язків, а повернення коштів здійснено відповідно до судового рішення.
Слід зазначити, що постановою Верховного Суду від 09 липня 2025 року було стягнуто з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на користь позивача 63 500,00 грн.
Встановлено, що згідно із записом телефонної розмови позивача із контакт-центром банку, він повідомив працівника банку про те, що перед отриманням SMS-повідомлень про зняття коштів із його рахунку спілкувався з невідомою особою та повідомив їй останні чотири цифри своєї банківської картки.
На запитання працівника банку, чи надходив після цього дзвінок із кодом для зміни персональних даних, позивач відповів, що так, дзвінок був. Після цього працівник банку повідомив позивача, що той розголосив невідомій особі інформацію, достатню для отримання доступу до його банківського рахунку.
Крім того, згідно з витягом із Єдиного реєстру досудових розслідувань, у провадженні Вознесенського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Миколаївській області перебуває кримінальне провадження № 12023152190000623, розпочате за заявою позивача від 13 червня 2023 року.
У заяві зазначено, що 12 червня 2023 року з 13:24 до 13:25 невідома особа невстановленим шляхом викрала з карткового рахунку позивача в банку 63 500,00 грн шляхом трьох транзакцій, переказавши кошти на рахунок невідомої особи в іншому банку, чим спричинила позивачеві матеріальні збитки.
При цьому Верховний Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що у Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку правовідносин, на які поширюється його дія. Водночас, з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, а також керуючись загальними принципами цивільного судочинства та наявністю у цивільних правовідносинах так званої «слабкої сторони» - фізичної особи-споживача, можна дійти висновку, що положення цього Закону застосовуються до відносин, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо.
Особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб'єкта - споживача, права якого підлягають підвищеному правовому захисту.
Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, зобов'язаний сплатити кредитору суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь період прострочення, а також три відсотки річних, якщо інше не встановлено договором або законом. Проте для застосування положень зазначеної статті необхідне належне встановлення факту існування грошового зобов'язання та його прострочення, що зазвичай підтверджується рішенням суду або іншим допустимим доказом (ч. 2 ст. 625 ЦК України; ст. 11 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга, третя статті 549 ЦК України).
Текстуальне тлумачення положень статті 549 ЦК України свідчить, що законодавець у цій нормі пов'язує визначення пені як виду неустойки з такими кваліфікуючими ознаками як її обчислення: 1) за кожен день прострочення виконання; 2) у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання.
Законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість періоду нарахування штрафних санкцій. Проте його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 910/4164/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 903/962/17, від 07 червня 2019 року у справі № 910/23911/16, від 13 вересня 2019 року у справі № 902/669/18).
При цьому сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України), а й право пов'язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати) (див. постанову Верховного Суду України від 21 червня 2017 року в справі № 910/2031/16 (провадження № 3-432гс17) щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 916/804/17, від 07 серпня 2018 року у справі № 917/2013/17, від 10 вересня 2020 року у справі № 916/1777/19, від 27 лютого 2024 року у справі № 911/858/22).
Згідно зі статтею 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі сплином якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).
Тож хоча укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), однак такий строк з урахуванням положень статей 251, 252 ЦК України має бути визначений.
Період, за який нараховується пеня, має визначені часові межі - початок та кінець періоду (граничні строки) її нарахування, який, зазвичай, може бути пов'язаний з певною календарною датою або подією, що неминуче має настати. Наприклад, такий момент може бути визначений шляхом відображення, зазначення (погодження сторонами) в договорі умови про нарахування пені, зокрема, "до повного виконання зобов'язання", "до дати фактичного виконання", "до повної сплати заборгованості / погашення боргу", "протягом року / усього періоду існування заборгованості" тощо.
В даному випадку має місце співвідношення понять «встановлення факту порушення договору / грошового зобов'язання» та «списання грошових коштів». Позивач оперує поняттям «прострочив виконання зобов'язання», намість відповідач - поняттям «виконав рішення Верховного Суду».
З урахуванням положень статей 549, 610, 612, 625, 251, 252 Цивільного кодексу України, а також усталеної судової практики Верховного Суду щодо тлумачення поняття прострочення виконання зобов'язання, можна дійти висновку, що згідно з рішенням Верховного Суду у діях АТ «Державний ощадний банк України» не встановлено порушення виконання грошового зобов'язання.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що факт списання коштів або проведення банківської операції не свідчить автоматично про наявність заборгованості чи порушення з боку банку. Зокрема, у справі позивача № 489/4939/23 Верховний Суд зазначив, що сам по собі факт некоректного введення вихідних даних для проведення операції не доводить вини споживача або банку.
Як убачається з матеріалів справи, обов'язок повернути кошти ОСОБА_1 та сплатити судові витрати виник на підставі постанови Верховного Суду від 09.07.2025 року, якою було задоволено його позов. Банк виконав судове рішення, що підтверджується відповідними платіжними документами.
З матеріалів зазначеної справи вбачається, що постановою Верховного Суду від 09.07.2025 задоволено касаційну скаргу позивача та скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалено нове рішення про стягнення з АТ «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 суми 63 500 грн та судових витрат. Водночас, суди не встановили вини банку чи його працівників у проведенні спірної транзакції та не визнали порушення умов договору. Таким чином, сплата зазначеної суми відбувалась на підставі постанови Верховного Суду, а не як наслідок існування простроченого грошового зобов'язання.
Відповідно, у випадку, коли немає встановленого факту порушення грошового зобов'язання, вимоги за ст. 625 ЦК України щодо нарахування індексу інфляції та 3% річних не можуть бути заявлені. Це підтверджується і процесуальною практикою, де суди наголошують на необхідності чітко встановленого предмета і підстав позову та обґрунтованості вимог (ст. 11, 12 ЦК України; ст. 187, 188, 189 ЦПК України).
Для застосування положень ст. 625 ЦК України необхідне належне та достовірне встановлення факту порушення грошового зобов'язання та/або його прострочення. У даному випадку банківська установа не визнана винною у порушенні договору, зобов'язання, рішенням Верховного Суду кошти були повернені, серед позовних вимог відсутні вимоги встановити факт порушення договору та/або грошового зобов'язання, підстав для нарахування індексу інфляції та процентів за ст. 625 ЦК України - немає.
Отже, відсутні підстави для застосування наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України або частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», виконання рішення суду не є проявом несумлінної поведінки Банку.
Таким чином, нарахування пені, трьох відсотків річних чи інших штрафних санкцій у даному випадку є безпідставним, адже не встановлено порушення умов договору, натомість встановлено виконання рішення Верховного Суду.
Суд констатує недостатність доказів для задоволення вимог позивача, позивач не довів заявлені в позовній заяві обставини.
З огляду на наведене, дослідивши фактичні обставини справи, виходячи із меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з підстави його необґрунтованості.
Керуючись ст. ст. 12,177,251,252,549,610,612,625, 627,628, 629 Цивільного кодексу України, ст. 4,12,49,76,77, 81,89,175, 263, 264 ЦПК України, ст. 10 Закону України « Про захист прав споживачів» суддя, -
ухвалив:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про стягнення з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на користь ОСОБА_1 , у розмірі 3 % вартості послуги за кожень день прострочення, а саме 1 503 045 (один мільйон п'ятсот три тисячі сорок п'ять) гривень - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя М. С. Булкат