Справа № 464/2008/25
пр.№ 2/464/1312/25
29.10.2025 м. Львів
Сихівський районний суд міста Львова
у складі: головуючого судді Мички Б.Р.,
за участі: секретаря судового засідання Севери Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , законними представниками якого є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , треті особи ОСОБА_6 , Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою,
встановив:
27 березня 2025 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись в суд із позовом до ОСОБА_3 , законними представниками якого є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , з участю третіх осіб - ОСОБА_6 , Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою, та зняття з реєстрації. В обґрунтування позовних вимог позивачі покликаються на те, що відповідач ОСОБА_3 ніколи не вселявся та не проживав у квартирі АДРЕСА_1 , реєстрація місця проживання відповідача ОСОБА_3 є формальною та створює перешкоди в користуванні житлом, оскільки спричиняє нарахування комунальних послуг з його врахуванням, що спричиняє понесення позивачами додаткових витрат. Реєстрація місця проживання малолітнього здійснена під час розгляду судової справи, результатом якої ОСОБА_4 , мати ОСОБА_3 втратила право користування квартирою, яке стало підставою для реєстрації малолітнього, з моменту вибуття на нове місце проживання у 1993 р., а відповідно право користування квартирою ОСОБА_3 ніколи не набувалось. Відповідачу ОСОБА_3 відмовлено у вселенні у спірну квартиру в результаті розгляду справи №464/7008/18 у зв'язку з недоведеністю підставності зустрічного позову. В контексті ст. 29 ЦК України місце постійного проживання малолітнього пов'язане з місцем проживання батьків або одного з них. У квартирі не зареєстрований і не проживає жоден з батьків ОСОБА_3 . Позивачі вказали, що реєстрація місця проживання малолітнього у квартирі створює перешкоди у користуванні житлом, а тому ОСОБА_1 просить визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняти його з реєстрації місця проживання у цій квартирі на підставі ст. 71 Житлового кодексу України, а ОСОБА_2 - усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняття його з реєстрації місця проживання у цій квартирі на підставі ст. 107 Житлового кодексу України. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_2 просив усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі ст. 107 Житлового кодексу України.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 07 квітня 2025 року прийнято до розгляду позов та відкрито провадження за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання.
03 травня 2025 року до суду надійшов відзив на позовну заяву адвоката Загвойської О.В., представника законного представника відповідача ОСОБА_4 , матері ОСОБА_3 в якому сторона відповідача з заявленими позовними вимогами не погоджується та заперечує проти їх задоволення з огляду на те, що відповідно до ч.3, 4 ст. 29 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» право дитини на користування житлом є похідним від права її батьків, але має також самостійний характер і підлягає особливій охороні. Згідно з ч.4 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання малолітньої особи до досягнення нею 14 років є місце проживання її батьків або одного з них. Частина 3 тієї ж статті вказує, що малолітня дитина має право на житло, яке має не лише похідний, а і самостійний характер. Факт того, що у межах розгляду іншої справи було відмовлено у задоволенні зустрічного позову про вселення ОСОБА_4 та її сина, не свідчить про незаконність реєстрації; ця реєстрація здійснена відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання». Реєстрація дитини не є автоматичною підставою для нарахування плати за комунальні послуги, оскільки вони сплачуються за фактичне споживання. Відсутні докази, що дитина фактично проживає в квартирі, тому ці твердження є безпідставними і не можуть слугувати аргументом для позбавлення права користування житлом. Фактично, позов подано не з метою припинити реальне порушення права чи усунути перешкоди в користуванні житлом, а виключно з метою створити юридичну підставу для зняття малолітньої дитини з реєстрації місця проживання. З урахуванням наведеного, представник відповідача вважає, що факт непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі зумовлений поважними причинами, оскільки він в силу свого віку та обставин, які склалися у родині не може сам проживати у цій квартирі, а тому відсутні передбачені статтями 71, 72 ЖК УРСР передумови для позбавлення його права на житло шляхом визнання його таким, що втратив право користування цим житлом. На підставі викладеного, та Конституції України, ст.29 ЦК України, ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 178 ЦПК України, представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову.
13 травня 2025 року до суду надійшла відповідь на відзив від позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якій вказано, що у ч. 3, 4 ст. 29 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» не зазначено про самостійний характер користування неповнолітньою дитиною житлом, про що у відзиві помилково вказує представник відповідача. Натомість про похідне право користування спірним житлом неповнолітніх дітей від права її батьків прямо зазначено у статті 29 Цивільного кодексу України. Більше того з цього питання існує однозначна судова практика. За наявних обставин справи станом на дату подання цього позову реєстрація малолітнього суперечила чинному законодавству України, а саме ч.3. ст. 29 ЦК України, оскільки жоден з батьків малолітнього ОСОБА_3 не проживав та не був зареєстрований у спірній квартирі. Представникам відповідача в позасудовому порядку пропонувалось самостійно зняти з реєстрації у спірній квартирі малолітнього, на що було отримано відмову і пропозицію здійснити це в судовому порядку. Факт того, що у межах розгляду іншої справи, яка неодноразово розглядалась в судах різних інстанцій, було відмовлено у задоволенні зустрічного позову про вселення малолітнього ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_4 до спірної квартири лише підтверджує те, що для цього відсутні законні підстави. З системного аналізу правил частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України та частини другої статті 107 ЖК України, що дає підстави для висновку, що діти не набувають право користування житловим приміщенням у разі, якщо до цього їхня мати втратила таке право відповідно до вимог закону з дня вибуття її з цього житла. Переважна більшість житлово-комунальних послуг надається відповідно до показників відповідних лічильників, однак існують такі послуги як плата за доставку газу та води, вивезення твердих побутових відходів, утримання будинку та прибудинкової території, тощо які розраховуються, виходячи з кількості зареєстрованих осіб. Питання про відшкодування витрат на комунальні послуги піднімалось, проте було проігнороване відповідачами.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 21 травня 2025 р. суд зобов'язав витребувати у Сихівській районній адміністрації ЛМР як органу опіки та піклування письмовий висновок щодо розв'язання спору щодо малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 18 липня 2025 р. суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , позовні вимоги підтримав з підстав, що наведені у позовній заяві, просить задовольнити повністю.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 позовні вимоги підтримав з підстав, що наведені у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог, просить задовольнити повністю.
Представник відповідача ОСОБА_8 заперечила проти задоволення позовних вимог, надала пояснення, аналогічні змісту відзиву на позовну заяву, просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи у їх сукупності та з'ясувавши її дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного:
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду: від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20), від 02 грудні 2020 року у справі № 760/11141/19 (провадження № 61-23066св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 619/40/17 (провадження № 61-10243св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 645/7374/18 (провадження № 61-10094св20).
Положеннями частини другої статті 107 ЖК України передбачено, що у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
Основною умовою втрати права користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 107 ЖК України, є наявність у наймача або члена його сім'ї іншого постійного місця проживання. При цьому слід встановити таке місце проживання із зазначенням його адреси та дослідити належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин.
На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд до іншого населеного пункту, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК України є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім'ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.
Позивачами фактично визначено дві підстави пред'явленого ними позову: позивач ОСОБА_1 вважає, що неповнолітній відповідач ОСОБА_3 втратив право на проживання у спірній квартирі у зв'язку з тривалим непроживанням у спірному приміщенні протягом періоду, тривалішого за шість місяців, на підставі ст. 71 ЖК України, позивач ОСОБА_2 вважає, що неповнолітній відповідач ОСОБА_3 втратив право користування спірним житловим приміщенням на підставі ст. 107 ЖК України в силу проживання у іншому місці постійного проживання його матері ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 , що встановлено судовими рішеннями у справі №464/7008/18.
Крім того, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29 ЦК України).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .
Квартира складається з трьох кімнат загальною площею 67,30 кв.м. та належить Львівській міській раді.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 народився у м.Донецьк ІНФОРМАЦІЯ_6 , що встановлено рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 18 жовтня 2018 року у справі №225/6065/18.
Актом ОСББ «Червоної Калини-55» від 01.03.2025 р. засвідчено, що з моменту народження ОСОБА_3 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 не проживав.
З відповіді Відділу поліції №2 Львівського районного управління поліції №2 ГУНП №492842025 від 12.02.2025 вбачається, що протягом 2018-2025 років ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не звертались щодо чинення перешкод у проживанні та користуванні житлом ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .
Висновком №260001-вих-92368 від 25.06.2025 року орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради вважав за недоцільне зняття з реєстраційного обліку малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 з адреси: АДРЕСА_1 .
Факт непроживання ОСОБА_3 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з його моменту народження стверджено як поясненнями позивача ОСОБА_2 , та представника позивача ОСОБА_7 , так і поясненнями представника відповідача ОСОБА_8 .
Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7 та позивач ОСОБА_2 висловили заперечення на Висновок органу опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради №260001-вих-92368 від 25.06.2025 року, зазначивши, що орган опіки та піклування не вчинив жодних заходів для встановлення реального місця проживання дитини, не обстежив місце реєстрації дитини, не опитав сусідів та залишив поза увагою те, що мати дитини ОСОБА_4 на підставі судових рішень у справі № 464/7008/18 втратила право на користування квартирою з моменту виїзду у 1993 р. і згідно ст. 29 ЦК України дитина повинна проживати з батьками.
Суд вважає, що у цій справі слід враховувати судові рішення у справі № 464/7008/18 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 до ОСОБА_9 , ОСОБА_4 про визнання ОСОБА_9 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою за АДРЕСА_1 та зняття їх з реєстрації місця проживання та зустрічним позовом ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні квартирою, у якій були встановлені обставини, які є предметом розгляду судом у цій справі.
Відповідно до п.1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до п.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до п.5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах зазначав про особливості застосування інституту преюдиції.
Факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність означає обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ (постанова КГС ВС від 26.11.2019 по справі №922/643/19).
Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії (постанова КГС ВС від 10.12.2019 по справі №910/6356/19).
Дана норма визначає преюдиційні підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії - за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин (постанова КАС ВС від 15.10.2019 по справі №813/8801/14).
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова КЦС ВС від 19.12.2019 по справі №520/11429/17).
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постановаКГС ВС від 26.11.2019 по справі №902/201/19, постанова КГС ВС від 15.10.2019 по справі №908/1090/18).
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року у справі № 464/7008/18 позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 задоволено частково, визнано ОСОБА_9 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні житлом - відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року у справі №464/7008/18 рішення Сихівського районного суду м.Львова від 20 січня 2021 року було змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі №464/7008/18, провадження № 61-9758 св 24 касаційну скаргу ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє адвокат Загвойська Оксана Володимирівна, було залишено без задоволення, а рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року залишено без змін.
У постанові Львівського апеляційного суду від 17 червня 2024 року у справі №464/7008/18 в частині права дітей на житло загалом та права на спірне житло неповнолітнього ОСОБА_3 зазначено наступне:
«Колегія суддів вважає, що за усіма встановленими обставинами відповідачі у 1993 році добровільно виїхали зі спірної квартири на постійне місце проживання у Донецьку область (зокрема - у АДРЕСА_2 )), і (таким чином) обрали собі інше місце постійного проживання та відповідно до положень частини другої статті 107 ЖК Української РСР з моменту вибуття в інше помешкання втратили право користування спірною квартирою з моменту такого вибуття у 1993 році.
Відтак, колегія суддів вважає встановленим факт відсутності достатніх триваючих зв'язків з спірною квартирою та факт свідомої поведінки відповідачів, яка свідчить про втрату ними інтересу до спірної квартири як до постійного місця їх проживання.
З врахуванням наведеного, усі наступні події (в тому числі - і реєстрація у спірній квартирі малолітнього ОСОБА_3 , яка здійснена на підставі похідного права від матері ОСОБА_4 не мають правового значення для вирішення спору, оскільки раніше цих подій настав певний юридичний факт, з яким житлове законодавство пов'язує втрату права користування спірним житлом, так як в контексті статті 29 ЦК України, місце постійного проживання малолітньої дитини пов'язане із місцем постійного проживання одного з батьків, а в даному випадку це місце постійного проживання матері ОСОБА_4 . З урахуванням наведених обставини заявлені вимоги ОСОБА_4 є безпідставними. Окрім того, в ході судового розгляду справи було встановлено, що малолітній ОСОБА_3 жодного дня у спірній не проживав та жодних доказів про чинення йому перешкод у користуванні спірною квартирою відповідачами суду не надано. А результат системного аналізу частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України і частини другої статті 107 ЖК України дає підстави для висновку, що діти не набувають право користування житловим приміщенням у разі, якщо до цього їхня мати втратила таке право відповідно до закону з дня вибуття її з цього житла.»
Представник законного представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8 під час судового засідання визнала те, що батько малолітнього ОСОБА_3 проживає у м. Донецьк та не надано жодного доказу того, що ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_3 проживають не за адресою проживання ОСОБА_4 з 1993 р., а саме АДРЕСА_2 , що встановлено під час розгляду справи № 464/7008/18.
В Постанові Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі №464/7008/18 в частині права дітей на житло зазначено наступне:
«У постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №761/44727/16-ц провадження № 61-12130св23 зроблено висновок, що: «результат системного аналізу частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України і частини другої статті 107 ЖК України дає підстави для висновку, що діти не набувають право користування житловим приміщенням у разі, якщо до цього їхня мати втратила таке право відповідно до закону з дня вибуття її з цього житла».
Процесуально висновок органу опіки та піклування не є рішенням, а носить рекомендаційний характер та може бути врахований на розсуд суду.
Висновок органу опіки та піклування не містить ознак рішення суб'єкту владних повноважень, оскільки не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії, так як не породжує жодних юридичних наслідків, не впливає на права та обов'язки сторін, а є носієм доказування при наявності цивільного спору, несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування, має рекомендаційний характер.
Враховуючи вищевикладене суд оцінює Висновок органу опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради №260001-вих-92368 від 25.06.2025 року про недоцільність зняття з реєстраційного обліку малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 з адреси: АДРЕСА_1 суд оцінює в сукупності з іншими доказами у цій справі, як доказ, який носить для суду суто рекомендаційний характер без породження певних правових наслідків.
Суд оцінює відмову сторони відповідача, озвучену представником відповідача ОСОБА_8 в судовому засіданні 30 вересня 2025 року, надати інформацію, у якому населеному пункті ОСОБА_3 , який досягнув 7-річного віку, пішов до школи як підтвердження пояснень сторони позивачів про проживання неповнолітного ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_4 у місті Донецьк, що встановлено судом у справі №464/7008/18. Стороною відповідача не надано суду жодних доказів, які би засвідчували проживання ОСОБА_3 у іншому населеному пункті, ніж м.Донецьк.
Суд враховує, що малолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з них, з ким вона проживає. Набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.
Суд враховує, що рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року у справі № 464/7008/18 було відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні житлом.
В суду немає обґрунтованих підстав для висновку про порушення житлових прав малолітнього ОСОБА_3 , так як встановлено судом у спірнеому житлоі ОСОБА_3 не вселявся і ніколи не проживав, а його мати ОСОБА_4 вибула на постійне проживання у м.Донецьк у 1993 році та більше у спірному житлі постійно більше не проживала (понад 30 років).
З'ясувавши повно, всебічно та об'єктивно усі обставини справи, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані сторонами докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, достатності і взаємозв'язку, Із врахуванням наведеного, виходячи із норм ст. ст. 71, 72, 107 ЖК УРСР, суд приходить до висновку, що позивачами доведено обставини, зазначені у позові та встановлені судами у справі №464/7008/18, а саме щодо факту непроживання ОСОБА_3 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 більше шести місяців за відсутності поважних причин та його постійне проживання разом з матір'ю ОСОБА_4 у м.Донецьк. Відтак позов в частині визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщення, підлягає задоволенню.
Щодо позовної вимоги позивача ОСОБА_1 про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_3 , суд вважає що така позовна вимога не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі: судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом,
Реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти відповідача з реєстрації місця проживання можливо лише за умови втрати ним права користування цим житлом.
Таким чином, рішення суду по справах даної категорії є окремою безпосередньою підставою зняття з реєстрації особи, яка визнана за рішенням суду такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
Відповідно до ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові, зокрема, для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Орган реєстрації, керуючись Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням, зобов'язаний зняти такого з реєстрації.
З врахуванням вищенаведеного та правового аналізу норм закону, суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині.
Керуючись статтями 13, 81, 89, 263, 265 ЦПК України, суд
позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , законними представниками якого є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з участю третіх осіб - ОСОБА_6 , Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі ст. 71 Житлового кодексу України.
Усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , на підставі ст. 107 Житлового кодексу України.
У задоволенні решти позовних вимог про зняття з реєстрації відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , та ОСОБА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , в користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 , судові витрати у розмірі по 605,60 гривень з кожного.
Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Сихівський районний суд м.Львова протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3
Позивач: ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації проживання: АДРЕСА_1
Законний представник Відповідача: ОСОБА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , заявлене позивачами місце проживання: АДРЕСА_2 .
Законний представник Відповідача: ОСОБА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , заявлене позивачами місце проживання: АДРЕСА_3 ,
Третя особа: ОСОБА_6 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5
Третя особа: Орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, код ЄДРПОУ 25258931, м.Львів, пр.Червоної Калини, 66.
Повний текст рішення виготовлено 29.10.2025 р.
Головуючий Мичка Б.Р.