23 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/12135/24
судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Бенедисюка І. М.
до постанови Верховного Суду від 23.10.2025 у справі № 910/12135/24
за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр"
на рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2025
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр"
до Акціонерного товариства "Укрзалізниця"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1. Дніпропетровська обласна військова адміністрація;
2. Державне підприємство "Дніпровський регіональний центр розвитку",
про стягнення 4 844 897,40 грн.
У судовому засіданні 23.10.2025 більшістю голосів суддів ухвалено касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр" задовольнити частково; рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 у справі № 910/12135/24 скасувати; справу № 910/12135/24 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
При прийнятті вказаного судового рішення мною висловлено окрему думку такого змісту.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення вартості поставленого товару за договором поставки, укладеним на виконання умов постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 185 "Деякі питання здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для задоволення нагальних потреб функціонування держави в умовах воєнного стану" (далі - постанова КМУ № 185), постанови від 03.05.2022 № 528 "Деякі питання фінансування закупівлі товарів тривалого зберігання в умовах воєнного стану" (далі - постанова КМУ № 528).
В обґрунтування заявлених позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю "Прем'єр" (далі - Товариство, позивач) вказує на те, що у період з 24.02.2022 до 30.06.2022 на підставі заявок Дніпропетровської обласної військової адміністрації (далі - Адміністрація, третя особа 1) на закупівлю продовольчих товарів передав, а Акціонерне товариство "Укрзалізниця" (далі - Залізниця, відповідач) прийняло товар на загальну суму 9 597 065,40 грн, що підтверджується наявними у матеріалах справи видатковими накладними.
Однак за отриманий товар відповідач розрахувався частково лише на суму 4 752 168,00 грн. За розрахунками позивача вартість неоплаченого товару становить 4 844 897,40 грн.
Суди першої та апеляційної інстанції встановили такі фактичні обставини спору:
- постановою КМУ № 185 визначено, зокрема, що в умовах воєнного стану відповідача уповноважено виступати, зокрема, платником за тристоронніми договорами, замовником за якими є військові адміністрації та/або центральні органи виконавчої влади, із здійснення закупівель за рахунок коштів державного бюджету для задоволення нагальних потреб функціонування держави (на придбання необхідних продовольчих товарів, а також пакувальних товарів для їх фасування, пального, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів (вакцин), медичних виробів, допоміжних засобів до них, медичного обладнання, будівельних матеріалів для першочергових аварійно-ремонтних робіт на об'єктах, які пошкоджені внаслідок бойових дій, оплату послуг із зберігання та/або переробки зерна);
- постановою КМУ № 528, установлено що такі закупівлі здійснюється з дотриманням умов тристоронніх договорів і замовниками у такій закупівлі є - обласні, Київська міська військові адміністрації, а платником за грошовими зобов'язаннями замовників за договорами - Залізниця;
- надавши оцінку договору на підставі якого позивач заявив свої вимоги у цій справі, суди дійшли висновку, що він є договором приєднання з огляду на положення статті 634 ЦК України та за своєю правовою природою є договором поставки, який укладений з урахуванням положень означених вище постанов КМУ № 158 та № 528;
- у розділі 2 договору сторони узгодили певний алгоритм своїх дій щодо поставки товару та його оплати, з урахуванням саме означених вище постанов КМУ;
- зокрема, за договором у платника (відповідача) виникає обов'язок з оплати товару після отримання від Мінагрополітики сканованої копії рахунків за формою згідно з додатком 1 до договору, оформлених належним чином та погоджених замовником (Адміністрацією) та Мінагрополітики;
- позивач за тристороннім договором передав Адміністрації товар на загальну суму 9 597 065,40 грн, про що свідчать видаткові накладні; акти приймання-передачі товару та товаро-транспортні накладні;
- звертаючись до суду з позовом позивач вказує, що за отриманий товар Адміністрація розрахувалася лише частково у розмірі 4 752 168,00 грн;
- за розрахунками позивача вартість неоплаченого товару становить 4 844 897,40 грн.
Відмовляючи у задоволенні позовний вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний господарський суд, зазначив, що оскільки за умовами Договору оплата рахунків, виставлених постачальником, здійснюється платником за умов їх погодження із замовником та Міністерством, а останнє не погоджувало відповідні рахунки у встановленому Договором порядку, то у відповідача не виник обов'язок щодо оплати товару на суму 4 844 897,40 грн.
Скаржник у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування постанови КМУ № 185.
На переконання скаржника, Верховний Суд має сформувати правовий висновок щодо визначення факту належного виконання зобов'язань у випадках, коли поставлений товар був фактично прийнятий та використаний, однак оплата не здійснена виключно через формальні підстави, не пов'язані з якістю чи обсягом поставки. Скаржник наголошує на: недопустимості звільнення державних органів від виконання грошових зобов'язань за отриманий та використаний товар у період воєнного стану, коли такі товари постачалися для критично важливих потреб держави, військових та медичних закладів; дотримання принципу доброчесності у договірних правовідносинах та недопущення зловживання процесуальними правами державними органами; захисту конституційних гарантій права власності, яке порушується невиплатою коштів за фактично отриманий та використаний товар.
Обґрунтування позиції Верховного Суду у цій справі
Як вже зазначено вище, постановою Верховного Суду від 23.10. 2025 касаційну скаргу Товариства вирішено задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у цій справі скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова Верховного Суду від 23.10.2025 у справі № 910/12135/24 мотивована, зокрема, тим, що:
- суди не врахували правову природу укладеного договору на постачання продовольчих товарів, саме як договору поставки, в якому в силу приписів статті 712 ЦК України є: постачальник (який зобов'язаний передати товар у встановлений строк у власність покупця) та покупець, яким фактично виступає Держава (має зобов'язання прийняти товар та оплатити за нього певну грошову суму);
- з огляду на умови укладеного договору, у такому випадку передбачена множинність осіб у зобов'язанні покупця прийняти товар та оплатити за нього певну грошову суму на боці покупця, а не множинність зобов'язань та суб'єктів зобов'язання;
- водночас множинність осіб у зобов'язанні на боці покупця жодним чином не впливає на кількість сторін цього зобов'язального правовідношення, - їх залишається дві (продавець і покупець-Держава);
- при цьому поняття "суб'єкт зобов'язання" включає в себе не лише сторін, а й інших осіб на боці кредитора та боржника;
- суди залишили поза увагою, що виконання позивачем свого зобов'язання залежало від виконання Адміністрацією зустрічного зобов'язання з погодження цих трьох рахунків, внесення їх до програми ІТ-Enterprise.DMZ.232 та направлення до Міністерства на погодження, яке після цього мало їх переслати за допомогою цієї ж програми позивачу для оплати. Без виконання Адміністрацією цього зустрічного зобов'язання Товариство не могло виконати свого зобов'язання;
- проте встановивши, що товар за цими трьома рахунками був Товариством поставлений, однак ці рахунки не були погоджені Адміністрацією, внесені нею до програми ІТ-Enterprise.DMZ.232 та направлені на погодження Міністерству суди не встановили та не надали оцінки причинам непогодження Адміністрацією цих рахунків та не внесення їх до програми ІТ-Enterprise.DMZ.232, зокрема, листу позивача від 08 серпня 2023 року № 93, яким він направляв зазначені рахунки третій особі;
- при цьому судам слід враховувати, що обов'язок здійснити оплату за договором поставки виникає насамперед з факту поставки товару (переходу права власності на товар), а не з факту погодження / непогодження рахунків.
За висновком суду касаційної інстанції, саме встановлення наявності обґрунтованих підстав для непогодження Міністерством рахунків може бути підставою для відмови в позові, а не сама по собі обставина непогодження рахунків. Інше розуміння, у даному випадку, було б проявом декларативного підходу та надмірного формалізму, внаслідок застосування якого покупець - Держава суто з формальних підстав, які залежать виключно від уповноважених нею осіб, може ухилятися від оплати вже поставленого постачальником товару.
Із ухваленим Верховним Судом судовим рішенням у цій справі не можу погодитися з таких підстав.
Принцип свободи договору, закріплений у статтях 3, 6, 627 ЦК України, є однією з основних засад цивільного законодавства. Відповідно до цих правил сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, якщо вони не суперечать законодавству, звичаям ділового обороту та вимогам розумності, добросовісності й справедливості.
Свобода договору охоплює право сторін визначати на власний розсуд умови та порядок виконання своїх зобов'язань, а також види відповідальності за невиконання зобов'язань.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язання є правовідношенням, у якому боржник зобов'язаний вчинити певну дію на користь кредитора, а кредитор має право вимагати виконання цього обов'язку. Зобов'язання мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Стаття 526 ЦК України встановлює, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином, а одностороння відмова від зобов'язання чи зміна його умов не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом.
Водночас принципи добросовісності та розумності, закріплені у статтях 3, 509 ЦК України та вимагають від учасників цивільного обороту брати на себе лише ті зобов'язання, виконання яких є реальним і передбачуваним на момент укладення договору.
Як встановили суди, у Договорі сторони узгодили певний алгоритм своїх дій щодо поставки товару та його оплати, з урахуванням зазначених постанов КМУ. Так, зокрема, за умовами Договору у Залізниці (платника) виникає обов'язок з оплати товару після отримання від Міністерства сканованої копії рахунків за формою згідно з додатком 1 до договору, оформлених належним чином та погоджених замовником та Міністерством.
З огляду на означене вважаю, що суди першої та апеляційної інстанції встановивши відсутність у програмі комплексів (рішень) IT-Enterprise.DMZ.232 сформованих рахунків на оплату та видаткових накладних за три поставлені Товариством партії товару на суму 4 844 897,40 грн, що, у свою чергу, свідчить про те, що вони не направлялися до платника у встановленому Договором порядку та не погоджені Міністерством, дійшли заснованого на вимогах закону та умовах Договору висновку, що у відповідача не виник обов'язок щодо оплати товару на спірну суму та обґрунтовано відмовили у стягненні спірної суми з відповідача на користь позивача. Крім того слід зазначити, що інші, оформлені належним чином рахунки, були оплачені відповідачем.
Вважаю, що у спірних відносинах суди обґрунтовано врахували, що Залізниця не є покупцем, у якого виникає обов'язок з оплати товару відразу після його прийняття. За умовами Договору на відповідача покладено обов'язок із розрахунків між замовником та постачальником в силу умов Договору та вимог постанови КМУ № 185.
У цьому аспекті слід зауважити, що позивач є юридичною особою, який на власний ризик та за власним бажанням приєднався до спірного Договору, а також шляхом вільного волевиявлення погодився з його умовами, зокрема, і в частині порядку та умов розрахунків за поставлений товар.
Наведене, у свою чергу, свідчить про те, що суди у вирішенні цього спору правильно застосували норми матеріального права, які підлягали застосуванню у спірних відносинах та дійшли обґрунтованих висновків, що за відсутності погоджених Міністерством рахунків на оплату товару у відповідача не виник обов'язок щодо його оплати.
Слід зауважити, що аналогічні за змістом висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 06.08.2024 у справі № 904/2327/23, яка є подібною зі справою, що розглядається за предметом та підставами позову.
Однак Верховний Суд у справі, що розглядається, проігнорувавши підстави касаційного оскарження(а саме відсутність висновку Верховного Суду) незважаючи на наявну та сформовану позицію Верховного Суду стосовно тлумачення аналогічного до обставин цієї справи умов Договору та аналогічних фактичних обставин спору, дійшов висновку про необхідність направлення справи на новий розгляд.
На мою думку, суд касаційної інстанції надаючи оцінку доводам касаційної скарги, у разі незгоди з такими висновками Суду в силу положень частини другої статті 302 ГПК України мав передати цю справу на розгляд об'єднаної палати.
Вважаю за необхідне також підкреслити, що Верховний Суд неодноразово та послідовно наголошував на тому, що мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. До предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Саме підстави заявлених вимог та заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у спорі.
На моє переконання, враховуючи саме суб'єктний склад сторін, визначений позивачем, а саме відсутність Міністерства серед відповідачів, а також враховуючи предмет та підстави заявлених у цій справі вимог, обставини щодо причин непогодження Адміністрацією рахунків, як і причини не внесення їх до програми ІТ-Enterprise.DMZ.232, не входять до предмета доказування у цьому спорі.
Отже, вважаю, що Верховний Суд мав залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.06.2025, які прийнято з дотриманням вимог статті 236 ГПК України, принципів справедливості, добросовісності, розумності.
Окрему думку викладено у порядку статті 34 ГПК України.
Суддя І. Бенедисюк