Житомирський апеляційний суд
Справа №296/9999/23 Головуючий у 1-й інст. Рожкова О. С.
Категорія 8 Доповідач Павицька Т. М.
27 жовтня 2025 року Житомирський апеляційний суд в складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Борисюка Р.М., Галацевич О.М.,
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №296/9999/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, стягнення грошової компенсації, виділення в натурі частки нерухомого майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 26 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Рожкової О.С. в м. Житомирі,
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який 16.12.2024 уточнив та просив: визнати легковий автомобіль - «PEUGEOT 5008», 2013 року випуску, коричневого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1 , об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в порядку поділу спільного майна подружжя стягнути з відповідача в рахунок компенсації 1/2 частки вартості автомобіля «PEUGEOT 5008», 2013 року випуску на користь позивача, що складає 232 750 грн; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку з 45/100 ідеальних часток у праві спільної часткової власності житлового будинку АДРЕСА_1 житловою площею 59,0 кв.м., загальною площею 96,3 кв.м., та право власності на 1/2 частки земельної ділянки площею 0,0447 га як частини земельної ділянки з кадастровим номером 1810136600:08:007:0006, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування вимог позивач вказував, що 28.02.2006 між ним та відповідачкою було укладено шлюб, у період якого сторони 10.10.2006 спільно придбали по 45/100 ідеальних частин житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,0447 га. Також позивач зазначає, що в період шлюбу відповідач придбала автомобіль PEUGEOT 5008, 2013 року випуску, який використовувався нею до 21.09.2023, після чого був відчужений без згоди позивача. Оскільки транспортний засіб та частина будинку із земельною ділянкою були придбані сторонами у період перебування в зареєстрованому шлюбі, позивач, вважає таке майно об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
25 грудня 2023 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов в якому просила визнати за нею право особистої власності на 45/100 ідеальних часток будинку АДРЕСА_1 та право особистої власності на легковий автомобіль марки PEUGOT 5008, державний номер НОМЕР_2 , коричневого кольору. В обґрунтування вимог вказувала, що частину житлового будинку АДРЕСА_1 було придбано за рахунок особистих коштів відповідача за первісним позовом, отриманих від продажу належної їй на праві приватної власності квартири АДРЕСА_2 . На момент набуття частки у спірному будинку сторони перебували у шлюбі лише 7 місяців, не мали спільних заощаджень, чи спільного бізнесу, а чоловік ОСОБА_1 - джерел стабільного доходу, що унеможливлює визнання вказаного майна спільною сумісною власністю подружжя. ОСОБА_1 , не надав жодних доказів або відомостей щодо джерел коштів, за які була придбана його частка у зазначеному об'єкті нерухомості. Зазначала, що під час повномасштабного вторгнення, 08.03.2022, спірний будинок зазнав пошкоджень внаслідок бомбардування, а 30.08.2023 - пожежі, спричиненої необережними діями ОСОБА_1 , в результаті чого було зруйновано дах, пошкоджено електромережу, вікна та інші конструкції. Всі витрати на демонтаж і відновлення будинку, зокрема встановлення нового даху та вікон, були понесені виключно відповідачем. Щодо автомобіля PEUGEOT 5008, 2013 року випуску, ОСОБА_2 вважає, що він не є об'єктом спільної сумісної власності, оскільки був придбаний нею після фактичного припинення шлюбних відносин у 2013 році, про що не заперечує сам ОСОБА_1 .
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 26 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 45\100 ідеальних часток будинку АДРЕСА_1 . У задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовлено. Компенсовано ОСОБА_2 за рахунок держави в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України, витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі 1 073,60 грн.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання за позивачем права власності на частку з 45/100 ідеальних частки у праві спільної часткової власності житлового будинку АДРЕСА_1 та право власності на частки земельної ділянки площею 0,0447 га. Та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі. Відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 у повному обсязі за безпідставністю. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , понесені судові витрати - 50% вартості судової оціночної будівельно-технічної експертизи в сумі 6571,95 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 9000,00 грн. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що ОСОБА_1 надано безспірні оригінали документів, які підтверджують його позовні вимоги та спростовують вимоги зустрічного позову. Право спільної часткової власності на нерухоме майно ОСОБА_1 підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів №3004521 від 11.10.2006, Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Відповідно до ст. 95 ЦПК України, до позовної заяви додані докази на підтвердження того, що позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі до 28.12.2023 та дійсно проживали однією сім'єю як чоловік і дружина, придбавали майно, яке підлягає поділу. Вказує, що ОСОБА_1 , до встановлення йому 1-ї групи інвалідності у 2013 році працював та мав дохід, який повністю забезпечував утримання сім'ї, у тому числі ОСОБА_2 , яка не мала місця роботи до 2016 року і отримувала соціальну допомогу по безробіттю.. під час спільного проживання у приватній власності позивача був легковий автомобіль «Луаз-967». Вказаний автомобіль ОСОБА_2 продала у 2020 році , як позивач був уже інвалідом 1- групи і ніяких дій не міг вчиняти. Продавши вищевказаний автомобіль, остання купила інший легковий автомобіль Peugeot 5008. Дізнавшись, що позивач звернувся до суду з даним позовом, без його згоди ОСОБА_2 одноосібно продала Peugeot 5008. Оскільки відповідач відчужила автомобіль без згоди позивача, останній змушений звернутися до суду про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ. Щодо зустрічних позовних вимог, то відповідно до висновку комплексної судової оціночно будівельно-технічної експертизи, здійснити поділ житлового будинку АДРЕСА_1 згідно ідеальних часток співвласників у розмірі 45/200 та 45/200 з господарськими будівлями та спорудами не вбачається технічно можливим. Ринкова вартість 1//2 частки відокремленої групи приміщень (квартири) АДРЕСА_3 становить 159800,00 грн, ринкова вартість частки земельної ділянки площею 0,0447 га розташованої за вищевказаною адресою становить 282400,00 грн. Суд першої інстанції не врахував, що згідно ст. 60 Сімейного кодексу України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Суд першої інстанції взагалі не врахував, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, згідно відомостей про речове право - земельна ділянка: 35030119, спільна часткова власність 223/1000 - власником є ОСОБА_2 , згідно відомостей про речове право - земельна ділянка :35030067 , спільна часткова власність 224/1000 - власником є ОСОБА_1 , згідно відомостей про право власності на нерухоме майно - будинок АДРЕСА_1 запису від 13.10.2006 - ОСОБА_1 є власником частки власності - 45/200, згідно договору купівлі-продажу від 10.10.2006 року. Оскільки квартира АДРЕСА_3 придбана сторонами під час шлюбу, то відповідно до вимог ЦК України СК України на момент виникнення спірних правовідносин, квартира є спільним сумісним майном подружжя.
14 липня 2025 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала відзив у якому просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 26.05.2025 залишити без змін. Вказує, що з 2013 року шлюбні стосунки між сторонами були припинені, сторони не вели спільного господарства, не мали спільного бюджету, тому майно, яке було придбано у цей період не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя. Згідно довідки, яку надав представник позивача ОСОБА_1 працював на посаді програміста в «Екта - Пром» по 15.02.2010, разом з тим, не надано доказів про отримання доходів за цей період.. таким чином, на час придбання автомобіля у 2020 році, ОСОБА_2 за свої особисті кошти придбала автомобіль, на підтвердження чого, до матеріалів справи долучено довідку про доходи з2016 по 2020 рік. Судом першої інстанції на підставі усіх наданих доказів згідно закону визнано автомобіль особистою власністю ОСОБА_2 . Звертає увагу, що в лютому 2006 року сторони зареєстрували шлюб, а через 6 місяців придбали спірний будинок. ОСОБА_1 не надав належних доказів , що у нього були заощадження на придбання будинку. Безспірним є той факт, що саме за особисті кошти ОСОБА_2 був придбаний спірний будинок за особисті кошти, а саме після продажу її квартири. Витрати на проведення експертизи не можуть бути стягнуті, оскільки ОСОБА_1 змінив позовну вимогу, крім того не надано доказів на понесення витрат на професійну правничу допомогу.
08 жовтня 2025 року на адресу Житомирського апеляційного суду надійшло заперечення від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на відзив представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , у якому вказує, що у відзиві представник ОСОБА_2 частково підтвердила доводи апеляційної скарги та навела факти, які вказують та підтверджують незаконність ухваленого рішення судом першої інстанції. Викладені у відзиві доводи не тільки не відповідають фактичним, а є суперечливими, необ'єктивними, надуманими і такими, що не ґрунтуються на реальних обставинах справи, на нормах процесуального права та цивільного законодавства, що є безумовною підставою для скасування судового рішення. Суд першої інстанції необґрунтовано та безпідставно відмовив у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 , незаконно позбавив конституційного права власності на нерухоме майно - на частину житлового будинку та частину земельної ділянки, набутого у законний спосіб, чим порушив право позивача на судовий захист свого цивільного права та свого особистого майнового права та інтересу, що також є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Зазначає. що закріпленими у ст. 60,70 СК України, ст. 368 ЦК України норми права передбачено презумцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього ( транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому з огляду на наступне.
Встановлено судом першої інстанції, що 28 лютого 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_5 ) уклали шлюб, зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Житомирського міського управління юстиції, актовий запис №299, згідно копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 від 28.02.2006 року.
10 жовтня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 передали у власність (продали), а ОСОБА_7 прийняв у власність (купив), квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 10.10.2006 року.
10 жовтня 2006 року ОСОБА_8 передала у власність (продала), а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли у власність (купили), в рівних частках кожен, 45/100 ідеальних часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_4 ідеальних часток у праві спільної часткової власності становили дерев'яний обкладений цеглою, житловою площею 59,0 кв.м, загальною площею 96,3 кв.м.; до будинку належать: сарай (літ. «Б»), погріб (літ. «В»), що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 10.10.2006 (бланк серії ВЕС № 564717) та копією витягу з Державного реєстру правочинів №3004521 від 11.10.2006 (а.с.19-20).
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 27.09.2023 (індексний номер 34825027): власниками земельної ділянки з кадастровим номером 1810136600:08:007:0006 площею 0,1 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є: ОСОБА_9 (розмір частки 553/1000); ОСОБА_2 (розмір частки 223/1000); ОСОБА_1 (розмір частки 224/1000).
Власниками дерев'яного обкладеного цеглою житлового будинку загальною площею 96,3 кв.м, в тому числі житловою 59 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 13915379 є: ОСОБА_10 (розмір частки 55/100); ОСОБА_1 (розмір частки 45/200); ОСОБА_2 (розмір частки 45/200) .
У період з 03.06.2003 по 15.02.2010 ОСОБА_1 працював в ТОВ «Екта-Пром» на посаді інженера-програміста, що підтверджується копією довідки ТОВ «Екта-Пром» №82 від 02.12.2024 року.
ОСОБА_1 з 14.10.2013 має першу «Б» групу інвалідності, що підтверджується копією виписки з акту огляду МСЕК серії 10 ААБ №679628.
У період з 26.11.2020 по 21.09.2023 за ОСОБА_2 на праві власності був зареєстрований автомобіль «PEUGEOT 5008», 2013 року випуск, що підтверджується копією листа про надання інформації з Територіального сервісного центру МВС №1841 №26ац від 23.09.2023 року.
ОСОБА_2 займає посаду провідного менеджера зі збуту в компанії ТОВ «МД ІНСЕЙТ», загальна сума її доходу за період з 01.02.2016 по 30.11.2023 становить 1 709 705,37 грн, що підтверджується копією довідки про доходи ТОВ «МД ІНСЕЙТ».
28 грудня 2023 року рішенням Корольовського районного суду м. Житомира у справі №296/9151/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
У період з 01.07.2010 по 30.06.2011 ОСОБА_11 страхував транспортний засіб типу В1 моделі ЛУАЗ 967М, що підтверджується полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №ВЕ /5126269.
Станом на 23.12.2023 за ОСОБА_12 не значяться транспортні засоби серед зареєстрованих, що підтверджується копією листа Територіального сервісного центру МВС №1841 №2841 від 23.12.2023 року.
У період з 26.11.2020 по 21.09.2023 у власності ОСОБА_2 перебував автомобіль «PEUGEOT 5008», 2013 року випуску, який в подальшому був перереєстрований на нового власника на підставі договору купівлі-продажу, що підтверджується копією листа Територіального сервісного центру МВС №1841 №2843 від 23.12.2023 року.
Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.
За змістом статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Аналогічні норми містить частина друга статті 372 ЦК України.
Системне тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права.
До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
При поділі майна подружжя шляхом визначення часток кожного із подружжя майно відбувається зміна режиму права спільної власності - зі спільної сумісної власності на спільну часткову власність.
Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Розглядаючи позови, пов'язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
У постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі №456/980/18 (провадження №61-18412св19) зазначено, що визначення ідеальної частки у праві спільної сумісної власності, яка є рівною для всіх її співвласників, без виділу частки або поділу спільного сумісного майна в натурі, має самостійне правове значення, оскільки в результаті визначення розміру часток позивачів припиняється право спільної сумісної власності та виникає право спільної часткової власності.
Так, встановлено, що у період шлюбу, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 10.06.2006 сторони в рівних частках придбали 45/100 ідеальних часток житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, відповідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 27.09.2023 (індексний номер 34825027): власниками земельної ділянки з кадастровим номером 1810136600:08:007:0006 площею 0,1 га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є: ОСОБА_9 (розмір частки 553/1000); ОСОБА_2 (розмір частки 223/1000); ОСОБА_1 (розмір частки 224/1000).
Матеріали справи не містять та ОСОБА_2 не надано доказів щодо спростування презумпції правомірності договору купівлі-продажу від 10.06.2006 року. Зазначений договір недійсним не визнано.
Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання 45/100 ідеальних часток житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 особистою приватною власністю.
Оскільки в Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 27.09.2023 за ОСОБА_1 зареєстровано та право власності на 224/1000 земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , тому відсутні правові підстави для повторного визнання за ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно.
Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання права власності на нерухоме майно, але помилився щодо мотивів такої відмови, у зв'язку з чим, рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови.
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказав, що під час перебування у шлюбі сторони 26.11. 2020 придбали автомобіль марки автомобіль «PEUGEOT 5008», 2013 року випуск, що підтверджується копією листа про надання інформації з Територіального сервісного центру МВС №1841 №26ац, який в подальшому був відчужений ОСОБА_2 без його згоди, що підтверджується договором купівлі-продажу.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Автомобіль є цінною річчю, а тому його продаж може здійснюватися за письмової згоди другого з подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
За змістом наведених норм, факт використання коштів отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім'ї повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя.
У період з 01.07.2010 по 30.06.2011 ОСОБА_1 страхував транспортний засіб типу В1 моделі ЛУАЗ 967М, що підтверджується полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №ВЕ /5126269.
Станом на 23.12.2023 за ОСОБА_12 транспортні засоби серед зареєстрованих не значаться, що підтверджується копією листа Територіального сервісного центру МВС №1841 №2841 від 23.12.2023 року.
У період з 26.11.2020 по 21.09.2023 у власності ОСОБА_2 перебував автомобіль «PEUGEOT 5008», 2013 року випуску, який в подальшому був перереєстрований на нового власника на підставі договору купівлі-продажу, що підтверджується копією листа Територіального сервісного центру МВС №1841 №2843 від 23.12.2023 року.
У ст. 2 ЦПК України визначені завдання та основні засади цивільного судочинства, серед яких змагальність та диспозитивність.
За змістом ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
У ч. 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17 зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинно здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог (ст.ст.12, 81 ЦПК України). Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторін. Тобто, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі».
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що тягар доказування покладається на обидві сторони спору. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_12 в поданій 06.10.2023 до Корольовського районного суду міста Житомира позовній заяві про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності, стягнення грошової компенсації, особисто зазначив, що з 2013 року шлюбні стосунки між ним та ОСОБА_2 фактично припинені, спільного господарства не ведуть.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема, зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі №917/1345/14 (провадження №12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 28 грудня 2023 року у справі №296/9151/23 про розірвання шлюбу встановлено обставини про те, що з 2013 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_2 шлюбні стосунки фактично припинені, спільного господарства не ведуть, подальше примирення та збереження сім'ї вважає неможливим.
Крім того, ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що після 2013 року їх стосунки мали характер шлюбних та сім'я існувала.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження, оскільки позивачем не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що спірний автомобіль PEUGEOT 5008, 2013 року випуску є спільною сумісною власністю подружжя.
Отже, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації ґрунтується на вимогах закону.
Щодо судових витрат на професійну правничу допомогу, надану представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 в суді першої інстанції.
Повноваження адвоката, як представника, підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (частина четверта статті 62 ЦПК України).
За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п'ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
Пункт 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» установлює, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
На підтвердження понесених витрат з надання правничої допомоги, представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надано ордер про надання правничої (правової) допомоги; договір про надання професійної правничої допомоги від 21.08.2023; додаткову угоду №1 до договору від 06.05.2025, у якій вказано витрати на професійну правничу допомогу у цивільній справі за 2023-2025 роки становлять 9000,00 грн; довідку про вартість наданих послуг, зокрема: укладення договору та надання юридичних консультацій 2 год. - 1000,00 грн; підготовка та складання позову, відзиву на зустрічну позовну заяву, клопотання про призначення експертизи, заяви про уточнення позовних вимог, заяви з інших процесуальних питань 10 год. - 5000,00 грн; підготовка та участь у судових засіданнях всього 6 год. по 500,00 грн = 3000,00 грн; квитанцію про оплату витрат на правничу допомогу від 06.05.2025 у розмірі 9000,00 грн.
Відтак, представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 доведено в суді першої інстанції належними доказами понесені витрати за надання професійної правничої допомоги.
Згідно ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведення експертизи.
Оскільки висновок комплексної судової оціночної будівельної-технічної експертизи, проведеної судовим експертом Свістуновим І.С., №792/08-2-24 від 29.08.2024 не був покладений, а ні в рішення суду першої інстанції, а ні в постанову суду апеляційної інстанції, а тому відсутні правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 50 % вартості цієї експертизи.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 26 травня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 26 травня 2025 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та компенсації судового збору скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності відмовити.
В решті рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 9 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 28 жовтня 2025 року.
Головуючий
Судді