27 жовтня 2025 року м. Житомир справа № 240/18780/25
категорія 102090000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
установив:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Управління державної міграційної служби в Житомирській області (далі - відповідач, Управління ДПМ в Житомирській області) про визнання протиправним розгляд його заяви від 23 квітня 2025 року з доданими документами не у відповідності до вимог Закону України «Про імміграцію» та Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 та зобов'язання розглянути таку у відповідності до названих документів.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що є таким, що на законних підставах перебуває на території України. Відповідач не розглянув заяву позивача в спосіб, визначений Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 (далі - Порядок №1983), що, на переконання позивача, є протиправним.
Ухвалою суду від 28 липня 2025 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в електронній формі за правилами спрощеного позовного провадження.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
14 серпня 2025 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що підстав законності перебування на території України ні на час звернення позивача з заявою від 23 квітня 2025 року до територіального підрозділу, ні на час звернення з позовом до суду ОСОБА_1 не наведено, жодними доказами у розумінні норм статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України не підтверджується. Також зауважує, що зазначена заява є заявою довільної форми, перелік документів, доданих до заяви в копіях є неповним, а біометричні дані як того вимагають норми чинного законодавства при зверненні з заявою про надання дозволу на імміграцію іноземцем не надавалися, що унеможливлювало розгляд територіальним підрозділом заяви позивача у відповідності до норм Закону України «Про імміграцію» та Порядку № 1983, а за юридичною природою створеної заяви, остання розглянута в порядку Закону України «Про звернення громадян».
У період з 17 по 29 вересня 2025 року головуюча суддя перебувала у стані тимчасової непрацездатності, а з 03 по 08 жовтня 2025 року у відпустці.
На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Суд установив, що ОСОБА_1 23 квітня 2025 року звернувся до органу Державної міграційної служби із заявою, в якій просив прийняти від нього заяву про надання дозволу на імміграцію у спосіб, визначений Законом та Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень. Для цього надав копії документів, оригінали яких знаходяться у нього і які він надасть для огляду. В разі недостатності наданих документів просив застосувати вимоги статті 9 Закону України «Про імміграцію», зокрема самостійного здобуття документів або повідомивши його про необхідність надання додаткових документів. Також просив надати реквізити для оплати адміністративного збору, так як такі відсутні на сайті ДМС, для оплати за такий вид послуги.
За результатами розгляду зазначеної заяви у порядку Закону України «Про звернення громадян» відповідач листом від 22 травня 2025 року №1829-193/1829-1-25 повідомив позивача про умови, перелік документів та порядок оформлення дозволу на імміграцію.
Уважаючи дії відповідача по розгляду заяви не у відповідності до вимог Закону України «Про імміграцію» та Порядку № 1983 протиправними, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Вимогами частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
За приписами частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 3 Конституції України передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 26 Основного Закону іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року №3773-VI з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №3773-VI) визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Відповідно до частини 1 статті 4 названого Закону іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Частиною 14 названої правової норми передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах 3 - 13 цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.
Відповідно до пунктів 7 та 10 частини 1 статті 1 Закону України №3773-VI:
іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;
іноземці та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, або якщо строк їх тимчасового проживання на території України продовжено в установленому порядку, якщо інше не встановлено законом.
Згідно частини 14 статті 4 Закону України №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах 3 - 13 цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.
Отже, Закон України №3773-VI передбачає право для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України за наявності укладеного шлюбу з громадянином/громадянкою України та посвідки на тимчасове проживання.
Строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства у випадку, визначеному частиною 14 статті 4 Закону України №3773-VI не може становити більше одного року (пункт 5 частини 1 статті 51 Закону України №3773-VI).
Судом установлено, що позивач, який перебуває у шлюбі із громадянкою України, 25 квітня 2025 року звернувся до Попільнянського сектору управління Державної міграційної служби в Житомирській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну.
22 травня 2025 року Попільнянський сектор управління Державної міграційної служби в Житомирській області листом за підписом завідувача у порядку Закону України «Про звернення громадян» роз'ясненнями вимог законодавства з порушеного заявником питання.
З цього приводу суд уважає за необхідне зауважити на таке.
Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).
Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити факт того, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Так, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб'єктом владних повноважень - відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи прийняття рішень.
При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Тобто, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Аналогічний висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № П/800/526/17, від 19 квітня 2018 року у справі № П/800/570/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а, від 07 листопада 2019 року у справі №9901/227/19 та від 18 вересня 2025 року у справі №990/257/24, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №826/13229/16.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен установити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначає Порядок №1983.
Згідно пункту 10 названого Порядку заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особисто або через законного представника до територіальних органів ДМС або територіальних підрозділів ДМС за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах.
У разі коли заява про надання дозволу на імміграцію подається до територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС, керівник територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС визначає працівників, які приймають документи, формують заяви та справи про надання дозволу на імміграцію, і працівників, які розглядають заяви відповідно до пунктів 12 та 14 цього Порядку.
Працівник територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС під час прийняття документів від іноземця або особи без громадянства, або від законного представника перевіряє повноту поданих документів, зазначених у статті 9 Закону України «Про імміграцію» та пункті 11 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для надання дозволу на імміграцію в Україну, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування/проживання іноземця або особи без громадянства на території України, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві про надання дозволу на імміграцію.
У разі виявлення факту подання документів не в повному обсязі або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, у тому числі у разі відсутності письмової згоди кожного з подружжя на проходження співбесіди та письмових тестів для перевірки обставин, визначених статтею 41 Закону України «Про імміграцію», територіальний орган ДМС або територіальний підрозділ ДМС інформує іноземця або особу без громадянства, або законного представника про відмову в прийнятті документів із зазначенням підстав такої відмови. За бажанням іноземця або особи без громадянства, або законного представника відмова надається в письмовій формі.
Іноземець або особа без громадянства, або законний представник мають право повторно звернутися до територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС після зміни або усунення обставин, у зв'язку з якими їм відмовлено в прийнятті документів, за умови перебування в Україні на законних підставах.
Як установлено судом на момент подання заяви - 25 квітня 2025 року строк дії посвідки на тимчасове проживання позивача закінчився.
Отже позивач не мав законних підстав для перебування на території України.
З огляду на викладене, ураховуючи наведені вище положення Закону України №3773-VI та Порядку №1983, суд приходить до висновку, що станом на 25 квітня 2025 року позивач не мав права на подання заяви про надання дозволу на імміграцію.
Підсумовуючи викладене, суд приходить до висновку, що на момент розгляду справи судом, оскаржувані позивачем дії не вплинуло на права, свободи чи інтереси останнього, не призвели до їх порушення, що виключає підстави для задоволення позову.
Окрім того, суд зазначає, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку №11 (2008) щодо якості судових рішень на рівні рекомендацій, що мають характер норм «м'якого права», наголосила, що якість будь-якого судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Воно не лише полегшує розуміння сторонами суті рішення, а насамперед слугує гарантією проти свавілля. Обґрунтування судового рішення загалом засвідчує дотримання національним суддею принципів, проголошених Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ). При цьому навіть «проміжні» процесуальні рішення потребують належного викладу підстав їх прийняття, якщо вони стосуються індивідуальних свобод. Належне мотивування судового рішення - це стандарт ЄСПЛ, напрацьований за результатами розгляду заяв про порушення права на справедливий суд. Аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) свідчить, що право на мотивоване судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи.
По-перше, ціль мотивування судового рішення полягає в тому, щоб продемонструвати і довести, передусім сторонам, що суд справді почув, а не проігнорував їхні позиції. По-друге, мотивоване судове рішення надає сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження. По-третє, належне мотивування судового рішення забезпечує ефективний апеляційний перегляд справи. По-четверте, тільки мотивоване судове рішення забезпечує можливість здійснювати суспільний контроль за правосуддям.
Суд звертає увагу, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, пункт 23).
Установлення судом за результатами розгляду справи відсутності порушення прав позивача звільняє суд від необхідності надання правової оцінки всім доводам останнього, наведеним у позовній заяві.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Перевіривши обґрунтованість основних доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд уважає, що у задоволенні позову належить відмовити.
Підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 257, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис
27.10.25