Справа № 471/1100/25
Провадження №2/471/444/25
Номер рядка звіту 67
27 жовтня 2025 року с-ще Братське
Братський районний суд Миколаївської області
в складі: головуючого судді - Гукової І.Б.,
за участю секретаря - Прокопчук Н.Г.,
розглянувши у судовому засіданні в залі суду с-ще Братське цивільну справу № 471/1100/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Свої позовні вимоги позивач мотивує тим, що він та відповідачка ОСОБА_2 з 14 травня 1983 року перебувають у шлюбі. В період шлюбу 26 січня 1993 року сторони разом за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1 . При реєстрації права власності та в договорі купівлі-продажу квартири була записана тільки відповідачка. На сьогодні позивач має намір свою частину квартири подарувати синові, а тому бажає виділити окремо свою частку, у нотаріуса оформити договір поділу спільного майна подружжя не має можливості тому, що відповідачка в добровільному порядку не бажає поділити майно, тому позивач вимушений звернутись до суду з даним позовом.
Представник позивача до суду надіслала заяву про розгляд справи за їх відсутності, заявлені позовні вимоги підтримала в повному обсязі.
Відповідачка в судове засідання не з'явилась, до суду надала заяву про розгляд справи без її участі, позовні вимоги визнала в повному обсязі.
У відповідності до вимог ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом за відсутності учасників справи, які беруть участь у справі, не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи суд встановив.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі з 14.05.1983 року (а.с. 10).
Шлюб між сторонами не розірвано.
26.01.1993 року було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 .(а.с.6-9).
Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст. 55,124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною
сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння,
користування і розпорядження цим майном.
Аналогічні положення закріплені в ст.. 60 СК України, а саме, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Враховуючи те, що з позовом позивач звернувся 26.09.2025 року то при вирішення спору суд застосовує положення Сімейного кодексу України.
Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вказане також кореспондується з нормами ст. 368 ЦК України, відповідно до якої спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності, є спільною сумісною власністю.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
Згідно пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до частин 2, 3ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Суд звертає увагу на те, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставі ст.60 Сімейного кодексу України.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Проаналізувавши докази, зібрані по даній справі, суд прийшов до висновку, що квартира за адресою АДРЕСА_2 сторонами була придбана за час перебування у шлюбі, а відтак, таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними, тому даний позов підлягає задоволенню.
Судові витрати, за клопотанням позивача залишити за ним.
Керуючись ст.ст. 259, 264, 265 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити.
Визнати за - ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , як таке, що набуто у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя.
Визнати за - ОСОБА_2 , право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , як таке, що набуто у порядку поділу майна подружжя
Судові витрати залишити за позивачем.
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Рішення суду може бути оскаржено протягом тридцяти днів до Миколаївського апеляційного суду в порядку, передбаченому ст.. 354 ЦПК України.
Суддя Гукова І. Б.,