27 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 757/34586/21
провадження № 51-4060ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну прокурора Київської міської прокуратури на ухвалу Київського апеляційного суду від 04 серпня 2025року у кримінальному провадженні стосовно
ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
громадянина України,
уродженця м. Києва,
раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК),
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Печерський районний суд м. Києва вироком від 23 лютого 2024 року визнав ОСОБА_4 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами (далі - ТЗ).
На підставі ст. 75 КК звільнив ОСОБА_4 від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 роки і поклав на нього ряд обов'язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.
Вирішив питання щодо речових доказів, процесуальних витрат та цивільного позову.
Київський апеляційний суд ухвалою від 04 серпня 2025 рокувирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 залишив без зміни, а апеляційну скаргу прокурора без задоволення.
За обставин, детально викладених у вироку місцевого суду, 10 травня 2021 року о 12:15 ОСОБА_4 , керуючи автомобілем «Citroen», рухаючись по бульвару Лесі Українки в м. Києві зі сторони станції метро «Печерська» у напрямку вул. Басейної, порушив вимоги п. 2.3 «б», пунктів 12.3, 12.4 та 31.4.5 «г» Правил дорожнього руху (далі - ПДР).
Вказані порушення виразились у тому, що ОСОБА_4 , рухаючись зі швидкістю 51,24...54,54 км/год, керував ТЗ із невідповідністю ходової частини вимогам ПДР, яку він міг виявити перед початком експлуатації автомобіля, а саме, на колесах задньої вісі були встановлені шини різних моделей з різними малюнками протектора. Наближаючись до регульованого пішохідного переходу, розташованого біля будинку № 3 на бульварі Лесі Українки у м. Києві, на якому для транспортних засобів був увімкнений зелений сигнал світлофора, ОСОБА_4 проявив неуважність, не зреагував на зміну дорожньої обстановки, при виникненні небезпеки для руху, чим для нього став пішохід ОСОБА_5 , своєчасно не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки керованого ним автомобіля, в результаті чого здійснив наїзд на цього пішохода, який перетинав проїзну частину зліва направо відносно руху вказаного автомобіля на червоний сигнал світлофора для пішоходів.
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) пішохід ОСОБА_5 отримав тілесні ушкодження та був доставлений до Київської міської клінічної лікарні № 17 м. Києва, де ІНФОРМАЦІЯ_2 помер. Смерть ОСОБА_5 настала від черепно-мозкової травми з переломами кісток склепіння та основи черепа з крововиливами під оболонки та в речовину головного мозку, з розвитком набряку-набухання головного мозку.
Порушення ОСОБА_4 вимог пунктів 2.3 «б», 12.3 ПДР знаходяться у прямому причинно-наслідковому зв'язку з виникненням ДТП та її наслідками у виді спричинення ОСОБА_5 травм, які спричинили смерть останнього.
Дії ОСОБА_4 місцевий суд кваліфікував за ч. 2 ст.286 КК, як порушення ПДР особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого.
Вимоги касаційної скарги й доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, не оскаржуючи доведеності винуватості ОСОБА_4 і правильності кваліфікації його дій, а також призначеного йому основного покарання, посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість, в частині незастосування до засудженого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд справи у цьому суді.
На обґрунтування своїх вимог зазначає, що суд апеляційної інстанції проігнорував безпідставно не призначене місцевим судом обов'язкове в цьому випадку, на думку касатора, додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Автор скарги стверджує, що апеляційний суд у порушення вимог статей 370, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, не надав вичерпної відповіді на її доводи (зокрема, про те, що ступінь тяжкості, обставини вчинення, особа винуватого, не є підставою для незастосування позбавлення права керувати ТЗ, оскільки саме керування ТЗ із невідповідністю ходової частини вимогам ПДР, неуважніть, призвели до правопорушення із летальним наслідком), не зазначив підстав, з яких визнав скаргу необґрунтованою, не навів переконливих доводів та мотивів з яких виходив під час постановлення ухвали і положення закону, яким керувався.
Уважає, що поза увагою суду залишилось те, що злочин передбачений ч. 2 ст. 286 КК, вчиняється джерелом підвищеної небезпеки та стосується охоронюваних державою життя і здоров'я людини, а матеріали справи не містять доказів, які вказують на необхідність збереження ОСОБА_4 права керувати ТЗ.
Крім того посилається, що ОСОБА_4 після вчинення цього злочину, через нетривалий час знову порушив ПДР у наслідок чого визнаний Голосіївським районним судом м. Києва винуватим у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), що свідчить про безпідставність незастосування позбавлення права керувати ТЗ до нього і в свою чергу становить істотну небезпеку як для оточуючих, так і для засудженого, має ризик вчинення нових правопорушень у сфері експлуатації ТЗ.
Звертає увагу, що ухвала суду апеляційної інстанції містить протиріччя, оскільки в ній зазначено про правильне встановлення фактичних обставин місцевим судом, які ніким не оспорювались та, що причиною виникнення ДТП є лише невідповідність дій засудженого вимогам п. 12.3 ПДР, а всі інші пункти є загальними, формально зазначені стороною обвинувачення, вказане, на думку прокурора, є порушенням вимог ст. 404 КПК.
Представник публічного обвинувачення уважає, що зазначене вище свідчить про те, що апеляційний суд об'єктивно не з'ясував обставини справи, проігнорував допущені засудженим порушення ПДР у сукупності з неуважністю, що призвело до смерті потерпілого.
Мотиви Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги, дослідивши зміст оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Так, відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК.
Частиною 2 ст. 433 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених місцевим судом, а також правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК та призначене основне покарання Верховний Суд не перевіряє, оскільки законність і обґрунтованість судових рішень в цій частині ніким не оскаржується.
Доводи прокурора фактично зводяться до оспорювання незастосування до ОСОБА_4 додаткового покарання у виді позбавлення права керувати ТЗ, які на думку колегії суддів Верховного Суду є необґрунтованими з огляду на таке.
Положеннями статей 50, 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особа винуватого й обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК.
Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.
Частина 2 ст. 286 КК передбачає, крім основного покарання й можливість застосування додаткового покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами або без такого, отже передбачає альтернативу, тобто право вибору його застосування чи не застосування.
Як неодноразово зазначав Верховний Суд, кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, наділяють суд правом вибору його розміру й однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення особи та попередження нових кримінальних правопорушень.
Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
З наданих до касаційної скарги копій судових рішень видно, що апеляційний суд перевіряючи рішення місцевого суду, за скаргою прокурора, в частині незастосування позбавлення права керувати транспортними засобами до ОСОБА_4 , взяв до уваги, зокрема, що представником публічного обвинувачення під час розгляду справи місцевим судом не ставилось питання про застосування до засудженого додаткового покарання. Також суд попередньої інстанції зауважив, що саме потерпілий перетинав проїзну частину на червоний сигнал світлофора.
Крім того, цей суд проаналізував конкретні обставини справи, ступінь тяжкості вчиненого злочину, що вчинено з необережності, урахував сукупність даних про особу засудженого, який на обліках лікарів нарколога чи психіатра не перебуває, раніше не судимий, позитивно характеризується, має на утриманні п'ятеро неповнолітніх дітей.
До того ж апеляційний суд зважив на відсутність обтяжуючих покарання обставин і наявність пом'якшуючих - визнання винуватості та щире каяття, що у свою чергу не оскаржується стороною обвинувачення і оцінюючи докази у сукупності, ураховуючи дискреційні повноваження суду, альтернативу застосування або не застосування додаткового покарання, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність необхідності застосування позбавлення права керувати транспортними засобами.
Поза тим, як видно з копій наданих прокурором судових рішень, суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання призначення додаткового покарання ОСОБА_4 , заслухав доводи державного обвинувача, потерпілої, засудженого, провів судові дебати, надав останнє слово засудженому, дослідив матеріали кримінального провадження, тож з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги прокурора, у достатній мірі з'ясував обставини справи для вирішення поставленого перед цим судом питання, отже доводи прокурора про протилежне є неспроможними.
Урахувавши, всі зазначені обставини в їх сукупності, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_4 додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив, викладені в апеляційній скарзі доводи прокурора щодо безпідставності незастосування до засудженого додаткового покарання і як наслідок його м'якості та визнав їх необґрунтованими, навівши належні й достатні мотиви спростування. Ухвала апеляційного суду постановлена з дотриманням вимог статей 370, 412 - 414, 419 КПК.
Покарання призначене ОСОБА_4 відповідає вимогам статей 50, 65 КК і не може вважатися явно несправедливим унаслідок м'якості.
Водночас у касаційній скарзі прокурора немає будь-яких доводів щодо обставин кримінального провадження, які б не були досліджені та ураховані судами попередніх інстанцій, а саме по собі вчинення правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП через недотримання дистанції водієм, що не було предметом дослідження судів попередніх інстанцій, не надають можливість Верховному Суду скасувати постановлене апеляційним судом рішення.
Стосовно доводів касатора щодо протиріччя в ухвалі суду попередньої інстанції, через посилання на те, що причиною виникнення ДТП є лише невідповідність дій засудженого вимогам п. 12.3 ПДР, слід зазначити наступне.
З копії ухвали апеляційного суду видно, що за результатами розгляду справи цим судом не було зменшено обсяг обвинувачення у справі, а було лише констатовано встановлене висновком експерта № СЕ-19111-21/24002-ІТ за результатами проведення судової автотехнічної експертизи, згідно з цим висновком причиною виникнення ДТП є невідповідність дій водія автомобіля «Citroen» - ОСОБА_4 вимогам пункту 12.3 ПДР. Отже доводи прокурора у цій частині не є підставою для скасування судового рішення.
З касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги прокурора, оскільки не встановлено, допущеного апеляційним судомістотного порушення вимог кримінального процесуального закону або невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість.
Враховуючи викладене, Суд уважає, що у відкритті провадження на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428, ст. 441 КПК, Верховний Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора Київської міської прокуратури на ухвалу Київського апеляційного суду від 04 серпня 2025року у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_4 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3