27 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 760/20641/15-ц
провадження № 61-12502св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрущенко Людмила Миколаївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року у складі судді Кушнір С. І. та постанову Київського апеляційного суду від 21 червня 2023 року у складі колегії суддів Таргоній Д. О., Голуб С. А., Писаної Т. О.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрущенко Людмила Миколаївна, про визнання договорів дарування недійсними та визнання права власності.
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2015 року ОСОБА_3 (правонаступником якого є ОСОБА_1 ) звернувся із позовом до ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними та визнання права власності.
Позивач позов мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 - батько позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_2 .
Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на належне йому на праві власності майно.
На момент смерті спадкодавець володів житловим будинком та земельною ділянкою для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Право власності на житловий будинок підтверджувалось свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим 08 серпня 2000 року державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори за № 4-3186, зареєстрованим в КП «Київське міське БТІ» 10 серпня 2000 року із записом в реєстраційній книзі № д.42.112 за реєстровим № 13567, 05 липня 2012 року внесено до електронного Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за реєстраційним № 37055698. Право власності на земельну ділянку підтверджувалось актом про право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 053850, виданим Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 05 лютого 2008 року на підставі рішення Київської міської ради від 24 травня 2007 року № 696-12/1357, зареєстрованим в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі за № 17-03169.
За життя ОСОБА_5 склав два заповіти, за якими заповів в рівних долях сину ОСОБА_3 та дочці ОСОБА_6 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, все, що належало йому на день смерті і на що він мав право.
Перший заповіт ОСОБА_5 від 27 серпня 2004 року був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Саприкіною О. С. та зареєстрований за № 1684.
Другий заповіт ОСОБА_5 склав 05 березня 2007 року, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ганчук З. М. і зареєстрований за № 647.
Позивач зазначав, що обидва заповіти, складені батьком, не були скасовані та знаходяться в матеріалах нотаріальної справи державного нотаріуса Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Кароєвої-Яремчук Т. М.
Після смерті батька, позивач, у передбачений законом шестимісячний строк, звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак з'ясувалось, що нерухоме майно та земельна ділянка, які належали спадкодавцю на праві приватної власності, стали власністю відповідача на підставі договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки із встановленням особистого сервітуту від 11 лютого 2012 року. Ці договори посвідчені приватним нотаріусом КМНО Андрущенко Л. М. за реєстровими № 1532 та № 1533.
Позивач вказував, що на момент укладання договорів дарування ОСОБА_5 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, був людиною похилого віку, з 2009 року відчував головний біль, запаморочення, короткочасну втрату свідомості, систематично чув неіснуючі звуки, забував імена, намагався кудись йти, що спричиняло постійні короткострокові нервові (психічні) розлади. ОСОБА_5 перебував на обліку у неврологічному відділенні та постійно звертався за медичною допомогою до закладів охорони здоров'я. Таким чином, під час укладання договорів дарування дарувальник не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.
Враховуючи викладене, позивач просив суд:
- визнати недійсним договір дарування житлового будинку з встановленням особистого сервітуту від 11 липня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Андрущенко Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 1532;
- визнати недійним договір дарування земельної ділянки з встановленням особистого сервітуту від 11 липня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Андрущенко Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 1533;
- визнати за ОСОБА_3 право власності на частини житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати за ОСОБА_3 право власності на частини земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:72:238:0014.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Солом'янський районний суд м. Києва ухвалою від 17 вересня 2021 року у зв'язку зі смертю позивача ОСОБА_3 до участі у справі залучив його правонаступника - ОСОБА_1 (спадкоємця, дружину).
Солом'янський районний суд м. Києва рішенням від 08 листопада 2022 року, яке Київський апеляційний суд постановою від 21 червня 2023 року залишив без змін, позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Визнав недійсним договір дарування житлового будинку з встановленням особистого сервітуту на АДРЕСА_1 , який укладений 11 липня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Андрущенко Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 1532.
Визнав недійним договір дарування земельної ділянки з встановленням особистого сервітуту, кадастровий номер 8000000000:72:238:0014, за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений 11 липня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Андрущенко Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 1533.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Стягнув з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір в сумі 1 102,40 грн.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що договір дарування житлового будинку з встановленням особистого сервітуту від 11 липня 2012 року та договір дарування земельної ділянки з встановленням особистого сервітуту від 11 липня 2012 року було вчинено особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності.
Вимоги про визнання права власності не підлягають задоволенню, оскільки 05 березня 2007 року ОСОБА_5 склав заповіт, за яким заповів ОСОБА_2 все майно, в тому числі земельну ділянку та житловий будинок АДРЕСА_1 , за умови придбання, після смерті спадкодавця, однокімнатної квартири в м. Києві на ім'я ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати і прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 01 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Солом'янського районного суду м. Києва.
18 вересня 2023 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, згідно з яким відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
У касаційній скарзі зазначається, що оскаржувані договори дарування не порушують права позивача.
Суд апеляційної інстанції питання переваги одних доказів над іншими (визначення психічного стану особи) фактично не розглядав.
Суд не призначив експертизу на предмет підробки документів, наданих стороною позивача та не провів повторну експертизу (після проведення експертного дослідження за результатами якого було надано висновок експертної комісії Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 12 червня 2020 року № 335).
Скаржник також вказує на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи
Суд встановив що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується відповідним свідоцтвом серія НОМЕР_1 , повторно виданим 06 лютого 2015 року.
ОСОБА_3 01 квітня 2015 року звернувся із заявою про прийняття спадщини після смерті свого батька ОСОБА_5 до Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори.
Постановою державного нотаріуса Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори від 15 вересня 2015 року відмовлено ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з тим, що відсутні правовстановлюючі документи на спадкове майно.
05 березня 2007 року ОСОБА_5 склав заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Ганчук З. М. та зареєстрований за № 647, за яким заповів ОСОБА_2 все майно, в тому числі земельну ділянку та житловий будинок АДРЕСА_1 , за умови придбання, після смерті спадкодавця, однокімнатної квартири в м. Києві на ім'я ОСОБА_3
11 липня 2012 року укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , із встановленням особистого сервітуту, між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Андрущенко Л. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1532.
Відповідно до пункту 1 договору дарувальник подарував дочці, а обдарована прийняла в дар від батька житловий будинок АДРЕСА_1 безоплатно. Одночасно, сторони домовились встановити сервітут, який полягає в особистому праві дарувальника безоплатно та довічно користуватись подарованим житловим будинком відповідно до його цільового призначення.
11 липня 2012 року укладено договір дарування земельної ділянки, площею 0,0491 га, що розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:72:238:0014, із встановленням особистого сервітуту, між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Андрущенко Л. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1533. Одночасно, сторони домовились встановити сервітут, який полягає в особистому праві дарувальника безоплатно та довічно користуватись подарованою земельною ділянкою відповідно до її цільового призначення.
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується відповідним свідоцтвом серії НОМЕР_2 , виданим 10 січня 2020 року.
Спадкоємцем ОСОБА_3 є його дружина - ОСОБА_1 , яка звернулась із заявою про прийняття спадщини.
Відповідно до висновку експертної комісії Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 12 червня 2020 року № 335 ОСОБА_5 на момент посвідчення договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки від 11 липня 2012 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку, судинного ґенезу з вираженим психоорганічним синдромом і за своїм психічним станом не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати (т. 3 а. с. 80-88).
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц вказано, що «правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина шоста статті 81 ЦПК України).
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров'я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.
Обов'язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України.
У цій справ суд установив, що відповідно до медичних карток стаціонарного хворого неврологічного відділення міської клінічної лікарні № 4 м. Києва, ОСОБА_5 з 2010 року діагностовано гематологічну патологію (важка анемія, гіпертонічна хвороба з періодичним виникненням кризових станів). Відповідно до амбулаторної картки в 2011 році ОСОБА_5 діагностовано астено-депресивний синдром.
Відповідно до висновку експертної комісії Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 12 червня 2020 року № 335 ОСОБА_5 на момент посвідчення договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки від 11 липня 2012 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку, судинного ґенезу з вираженим психоорганічним синдромом і за своїм психічним станом не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати.
Скаржник у своїх доводах вказувала на невідповідність висновку експертизи від 12 червня 2020 року № 335 нормативним та методичним вимогам, проте не зазначила, яким саме нормам та правилам не відповідає висновок, формально посилаючись на його неповноту та необ'єктивність.
Також, матеріали справи не містить доводів, які б могли спростувати зазначений висновок експертів.
Крім того, слід зазначити, що суди у своїх рішеннях вказували, що ні у суді першої, ні у суді апеляційної інстанції відповідач не заявляла клопотання про призначення у справі додаткової або повторної експертизи в порядку, визначеному статтею 113 ЦПК України.
Доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку поясненням допитаних свідків є безпідставними, оскільки пояснення цих свідків були описані судовими експертами у висновку судово-психіатричної експертизи.
Суди встановили, що зміст пункту 23 висновку експертної комісії Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 12 червня 2020 року № 335, в якому надані відповіді на поставлені судом питання щодо психічного стану ОСОБА_5 під час посвідчення спірних договорів та усвідомлення ним значення своїх дій та спроможності ними керувати, є чітким, однозначним та не залишає сумнівів щодо відсутності такої спроможності у ОСОБА_5 11 липня 2012 року на момент укладення договорів дарування.
Враховуючи зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що на момент вчинення оспорюваних правочинів ОСОБА_5 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а тому відповідно до частини першої статті 225 ЦК України наявні підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсним.
Подібні висновки щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 03 березня 2025 року у справі № 711/2787/23 та від 07 липня 2025 року у справі № 404/6484/18.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 червня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров