22 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 917/338/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.
секретаря судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників учасників:
позивача - Дроменко Л.В.
відповідача - 1 - Бабчук В.В.
відповідача - 2 - не з'явився
третьої особи - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Білицької селищної ради
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 (у складі колегії суддів: Крестьянінов О.О. (головуючий), Лакіза В.В., Мартюхіна Н.О.)
за позовом Публічного акціонерного товариства "Луценко"
до 1. Білицької селищної ради
2. Комунального підприємства "Білики-Агро"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області
про визнання права постійного користування та витребування у постійне користування
Короткий зміст та підстави позовних вимог
11.04.2022 Публічне акціонерне товариств "Луценко" (далі - ПАТ "Луценко", Позивач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою до Білицької селищної ради (далі також Відповідач-1, Скаржник) Комунального підприємства "Білики-Агро" Білицької селищної ради (далі - КП "Білики-Агро", Відповідач-2), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області та просило суд (з урахуванням заяви про зміну предмета позову):
- визнати за ПАТ "Луценко" право постійного користування земельною ділянкою площею 24,9998 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 5321884600:00:011:0849, яка була сформована в результаті поділу земельної ділянки площею 25,9999 га з кадастровим номером 5321884600:00:011:0791 та розташована на території Білицької селищної ради Полтавського району Полтавської області;
- витребувати у постійне користування ПАТ "Луценко" з незаконного володіння КП "Білики-Агро" земельну ділянку площею 24,9998 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 5321884600:00:011:0849, розташовану на території Білицької селищної ради Полтавського району Полтавської області.
Позовні вимоги мотивовані тим, що саме ПАТ "Луценко" є належним користувачем спірної земельної ділянки, що підтверджується нормами закону та наданими доказами у справі. Право ПАТ "Луценко" на постійне користування земельною ділянкою площею 24,9998 га, яка була сформована в результаті поділу земельної ділянки площею 25,9999 га та розташована на території Білицької селищної ради підтверджується чинним державним актом на право постійного користування землею від 05.09.2000, дійсність та чинність якого підтверджується, зокрема, рішеннями судів від 10.05.2023 (справа №917/1480/22), від 05.08.2024 (справа №917/2035/23). Вказаний Державний акт є правовстановлюючим документом, був виданий згідно чинного земельного законодавства, яке діяло на час правовідносин та є дійсним.
Спірна земельна ділянка є сформованою, перебуває у постійному користуванні ПАТ "Луценко" та не може передаватися в оренду іншим особам або відчужуватися іншим шляхом. Законність та право на користування землями підтверджується, зокрема, рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 15.05.2018 у справі №816/1194/18.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 20.05.2025 у задоволенні позову відмовлено.
При цьому суд виснував, що рішення Марківської сільської ради від 05.04.2000 №18 в частині видачі державного акта на право постійного користування землею площею 101,5 га прийнято без наявних на те підстав. Зокрема суд зазначив, що право, посвідчене державними актами, є похідним відносно рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування.
Місцевий господарський суд зазначив, що надані Відповідачем архівні копії документів Марківської сільської ради, Кобеляцької районної ради, Кобеляцької районної державної адміністрації свідчать про те, що рішення ради або розпорядження державного органу про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою, затвердження проекту землеустрою та надання в постійне користування ВАТ "Луценко" земельної ділянки площею 101,5 га не приймалися.
На цій підставі суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Марківської сільської ради від 05.04.2000 №18 "Про видачу державного акту на право колективної власності на землю та на право постійного користування землею відкритому акціонерному товариству "Луценко" на території Марківської сільської ради" в частині видачі державного акта на право постійного користування землею площею 101,5 га прийняте без наявних на те підстав, а саме за відсутності юридичного факту прийняття рішення Марківською сільською радою, або ж Кобеляцькою районною радою, чи розпорядження Кобеляцької районної державної адміністрації, про надання земельної ділянки в постійне користування ВАТ "Луценко".
За результатами розгляду апеляційної скарги Позивача постановою Східного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 вищевказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено повністю.
Суд апеляційної інстанції врахував, що громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати їх на підставі цього правового титулу без обов'язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі. Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві, перелік яких є вичерпним. Державний акт ПАТ "Луценко" є чинним правовстановлюючим документом, що виданий відповідно до діючого на час видачі земельного законодавства, а підстав для припинення права постійного користування Позивача матеріалами справи не доведено та судом не встановлено.
Білицька селищна рада з постановою апеляційного суду не погодилася та скористалася правом на її касаційне оскарження.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
Касаційне провадження у справі відкрито 15.09.2025 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Білицька селищна рада у своїй касаційній скарзі просить Суд скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 та залишити без змін рішення Господарського суду Полтавської області від 20.05.2025.
Доводами касаційної скарги Відповідач-1 визначив обґрунтоване посилання суду першої інстанції на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 823/1984/16, від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18 та на роз'яснення Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 і водночас неврахування цих висновків судом апеляційної інстанції.
Також у касаційній скарзі Білицька селищна рада зазначає про надлишкове стягнення з відповідачів на користь Позивача судового збору за розгляд справи судами першої та апеляційної інстанцій (12405 грн замість 6202,50 грн).
У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Луценко" просить Суд касаційну скаргу Білицької селищної ради залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 у справі № 917/338/22 - без змін.
Відповідач-2 та третя особа не скористалася правом надати Суду відзив на касаційну скаргу.
Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій
05.09.2000 Марківською сільською радою Кобеляцького району Полтавської області було видано та зареєстровано державний акт на право постійного користування землею Відкритому акціонерному товариству "Луценко" (далі також ВАТ "Луценко").
Як встановили суди, відповідно до зазначеного акта ВАТ "Луценко" надано у постійне користування 101,5 га землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва згідно з планом землекористування, а саме в межах Марківської сільської ради.
Згідно з планом зовнішніх меж землекористування, що є додатком до Державного акта, до 101,5 гектарів землі, переданої у постійне користування ВАТ "Луценко", входило п'ять окремих земельних ділянок площею відповідно 70.8, 8.1, 6.0, 7.5, 9.1 га. При цьому кадастрові номери земельних ділянок в Державному акті не були визначені.
Відповідно до пункту 1.1 статуту ПАТ "Луценко", зареєстрованого 04.04.2012, Публічне акціонерне товариство "Луценко" є правонаступником всіх прав та обов'язків Відкритого акціонерного товариства "Луценко", яке засновано рішенням регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській області від 05.03.1997 № 78-АТ шляхом перетворення державного радгоспу ім. Луценка Полтавського об'єднання по садівництву, розсадництву та виноробній промисловості "Полтавасадвинпром" у відкрите акціонерне товариство відповідно до Закону України від 10.07.1996 "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі" та перейменовано в Публічне акціонерне товариство "Луценко" на виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства" від 17.09.2008.
В такий спосіб матеріалами справи доведено, що Позивач ПАТ "Луценко" є правонаступником всіх прав та обов'язків ВАТ "Луценко".
Суди також встановили, що Позивач звертався до органів Держгеокадастру з клопотанням про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) щодо частини земельної ділянки площею 25,9999 га, що належить ПАТ "Луценко" як правонаступнику ВАТ "Луценко" на підставі Державного акта на право постійного користування землею серії І-ПЛ № 000394 від 05.09.2000.
За результатами розгляду вищевказаного звернення ГУ Дежгеокадастру в Полтавській області залишило клопотання ПАТ "Луценко" від 23.02.2018 №23 без задоволення з тих підстав, що державний акт не містить інформації щодо складу земель та виду угідь, якими представлені зазначені земельні ділянки. З метою вирішення порушеного Позивачем питання рекомендовано долучити до клопотання матеріали (за наявності документацію із землеустрою на земельні ділянки), на підставі яких ВАТ "Луценко" передано у користування земельні ділянки загальною площею 101,5 га та видано Державний акт на право постійного користування землею.
Вказана відмова ГУ Держгеокадастру у Полтавській області була оскаржена ПАТ "Луценко" до Полтавського окружного адміністративного суду, рішенням якого від 15.05.2018 у справі №816/1194/18 адміністративний позов ПАТ "Луценко" задоволено частково, визнано протиправною відмову ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 15.03.2018 №28-16-0.3-1503/2-18 у надані дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою та зобов'язано повторно розглянути заяву ПАТ "Луценко" від 23.02.2018 № 23 з урахуванням висновків суду.
На виконання рішення суду ГУ Держгеокадастр підготовлено відповідь від 09.08.2018, якою ПАТ "Луценко" було "запропоновано здійснити відповідні заходи із землеустрою, а саме проведення інвентаризації земель".
У подальшому з метою проведення такої інвентаризації ПАТ "Луценко" звернулося до ГУ Держгеокадастру з відповідним листом від 24.12.2019, на який отримало відповідь від 15.01.2020 №28-16-0.6-266/2-20 з інформацією, що наказ про інвентаризацію так і не був виданий. З метою проведення інвентаризації ПАТ "Луценко" повторно звернулося до ГУ Держгеокадастру у Полтавській області з листом від 12.02.2020 №12, до якого додало графічні матеріали та детально вказало на неправомірність дій ГУ Держгеокадастру у зв'язку із затягуванням вирішення порушеного питання. Не зважаючи на неможливість проведення інвентаризації без письмового рішення ГУ Держгеокадастру у Полтавській області з цього питання, останнім було видано наказ від 16.03.2020 №7493-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою".
Такі дії ГУ Держгеокадастру у Полтавській області та його наказ про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою також були оскаржені ПАТ "Луценко" до Полтавського окружного адміністративного суду, рішенням якого від 05.08.2020 у справі №440/2110/20 визнано протиправним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 16.03.2020 №7493-СГ та зобов'язано останнього надати позивачу дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель згідно заяви від 12.02.2020.
Як встановили суди за наявними у справі матеріалами, зокрема врахувавши лист ГУ Держгеокадастру у Полтавській області №433/432-22-0.164 від 27.06.2022, у подальшому земельна ділянка площею 25,9999 га була поділена на дві земельні ділянки: площею 24,9998 га (форма власності державна) та площею 1 га (форма власності приватна).
При ухваленні рішень у справі суди також врахували копію наказу від 14.11.2016, яким надано дозвіл фізичній особі на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 1,00 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, та копію наказу №829-УБД від 16.03.2021, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки у власність фізичної особи для ведення особистого селянського господарства та надано цю ділянку у власність.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.05.2020 №571-р "Про затвердження перспективного плану формування територій громад Полтавської області" сформовано Білицьку селищну територіальну громаду, до якої увійшли Білицька селищна, Жуківська, Червоноквітівська, Чорбівська, Бутенківська, Дрижиногреблянська та Марківська сільські ради, з адміністративним центром в селищі Білики Полтавського (Кобеляцького) району Полтавської області.
Відповідно до частини третьої статті 8 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад" об'єднана територіальна громада є правонаступником всього майна, прав та обов'язків територіальних громад, що об'єдналися, з дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною такою об'єднаною територіальною громадою.
Рішенням Білицької селищної ради від 06.11.2020 Марківську сільську раду та її виконавчий комітет реорганізовано шляхом приєднання до Білицької селищної ради та її виконавчого комітету та правонаступником всього майна, прав та обов'язків Марківської сільської ради визнано Білицьку селищну раду.
На виконання пункту 58 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" земельна ділянка площею 24,9998 га передана у комунальну власність Білицькій селищній раді. В такий спосіб з грудня 2021 року розпорядником вказаної земельної ділянки є Відповідач - Білицька селищна рада. Вказане також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як вбачається з матеріалів справи, листами від 01.04.2022 та від 01.04.2022 Білицька селищна рада повідомила Позивача, що спірну земельну ділянку передано на праві постійного користування Відповідачу-2 (КП "Білики-Агро"), яке "буде здійснювати весняно-польові роботи" на земельній ділянці.
Водночас, за доводами Позивача, він є землекористувачем 101,5 га землі в межах згідно державного акта на право постійного користування землею від 05.09.2000 та згідно з планом землекористування (план зовнішніх меж додається до акту), а спірна земельна ділянка, на яку позивач просить визнати право постійного користування та витребувати у постійне користування, площею 24,9998 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 5321884600:00:011:0849 входить до складу земель за Державним актом серії І-ПЛ № 000394 від 05.09.2000.
Судами також враховано судові рішення у справах:
- рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 15.05.2018 у справі №816/1194/18;
- рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.08.2020 у справі №440/2110/20;
- рішення Господарського суду Полтавської області від 10.05.2023 у справі № 917/1480/22, яким Білицькій селищній раді відмовлено у задоволенні позову до ПАТ "Луценко" про визнання недійсним та скасування Державного акта на право постійного користування землею, серії І-ПЛ № 000394 від 05.09.2000, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 42. Вказане рішення залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2023 та ухвалою Верховного Суду від 07.12.2023;
- постанову Східного апеляційного господарського суду від 05.08.2024 у справі №917/2035/23, залишену в силі постановою Верховного Суду від 27.11.2025, якою визнано недійсним рішення Білицької селищної ради від 30.08.2023 року №92 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою ПАТ "Луценко".
Разом з цим судами встановлено, що Білицька селищна рада не заперечує входження спірної земельної ділянки площею 24,9998 га до земель, на які видано Державний акт на право постійного користування землею від 05.09.2000. Водночас Позивач доводить судам, що він є єдиним та законним користувачем земельних ділянок в загальному розмірі 101,5 га, що підтверджується державним актом. Зміна форми власності земельної ділянки не призвела до зміни/скасування права постійного користування ПАТ "Луценко", а держаний акт на право постійного користування є чинним правовстановлюючим документом.
З огляду на незгоду з діями Білицької селищної ради щодо передачі земельної ділянки на праві постійного користування Комунальному підприємству "Білики-Агро" ПАТ "Луценко" звернувся до суду з позовом у цій справі.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційне провадження у справі підлягає закриттю з таких підстав.
5.2. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Предметом позову в цій справі є вимоги Позивача про визнання права постійного користування земельною ділянкою та витребування її у постійне користування.
Відповідач-1 у касаційній скарзі посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Так Скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалено з урахуванням та з посиланням на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, викладених у постановах від 13.11.2019 у справі № 823/1984/16, від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18 та на роз'яснення Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 і водночас неврахування цих висновків судом апеляційної інстанції.
Також у касаційній скарзі Білицька селищна рада зазначає про стягнення з відповідачів на користь Позивача судового збору за розгляд справи судами першої та апеляційної інстанцій у надмірному розмірі (12 405 грн замість ніби то 6 202,50 грн).
Розглянувши наведені доводи колегія суддів зазначає наступне.
Пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У пункті 39 постанови від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об'єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов'язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб'єктами спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96- 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставами для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не можуть слугувати підставами для скасування оскаржуваних судових рішень господарських судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Як вбачається зі змісту постанови Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 823/1984/16, при її розгляді Велика Палата Верховного Суду прийшла до наступних висновків: "Оскільки у користуванні реорганізованого шляхом перетворення державного підприємства перебували землі сільськогосподарського призначення загальною площею 2398,1 га, то в подальшому право користування цими землями перейшло до правонаступника всіх його прав і обов'язків - колективного сільськогосподарського підприємства (КСП). Крім того, факт переходу до КСП прав на спірну земельну ділянку у порядку правонаступництва підтверджується договором безоплатної передачі єдиного майнового комплексу та Планом приватизації єдиного майнового комплексу державного підприємства і узгоджується з приписами чинного законодавства, зокрема, нормами Земельного кодексу України, Закону України № 290/96-ВР, а також з висновками, викладеними в Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду стосовно того, що з огляду на зазначені вище норми законодавства України відсутність у КСП акта про право постійного користування указаною земельною ділянкою не є достатньою підставою для позбавлення членів КСП їх права землекористування. Державний акт про право постійного користування земельною ділянкою є документом, який посвідчує наявність такого права. Існування права постійного користування земельною ділянкою у відповідного суб'єкта не залежить від наявності чи відсутності у нього такого державного акта" (пункти 81-83 зазначеної Скаржником постанови у справі № 823/1984/16).
З аналізу наведеної правової позиції вбачається, що Велика Палата Верховного Суду з урахуванням конкретних обставин справи № 823/1984/16 виснувала про наявність права постійного користування земельною ділянкою у КСП, яке є правонаступником прав і обов'язків реорганізованого державного підприємства, не зважаючи на відсутність у останнього державного акта на підтвердження такого права. В такий спосіб Велика Палата Верховного Суду спростувала доводи касаційної скарги Головного управління Держгеокадастру та підтвердила наявність у КСП обсягу правомочностей (у даному випадку - права постійного користування) його правопопередника, зазначивши при цьому, що неотримання такими підприємствами-попередниками КСП державного акта на право постійного користування землею не може бути підставою для позбавлення його членів права землекористування та законного сподівання на його реалізацію.
Такі висновки суду касаційної інстанції у справі № 823/1984/16 дали можливість членам КСП та працівникам державних і комунальних закладів освіти, культури й охорони здоров'я відповідної сільської ради (позивачам у справі) реалізувати своє право на отримання земельної частки (паю).
В такий спосіб правові висновки у справі №823/1984/16 жодним чином не заперечують наявності у ПАТ "Луценко" підтвердженого відповідним державним актом права постійного користування земельною ділянкою, а відповідні посилання на вказану справу Білицької селищної ради не можуть слугувати підставами для задоволення її касаційної скарги.
З аналізу правових висновків Верховного Суду, викладених у зазначеній Скаржником постанові від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18, вбачається, що предметом спору у ній є позовні вимоги міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним державного акта про право постійного користування від 16.11.2001 та скасування відповідної державної реєстрації.
Під час касаційного розгляду справи Верховним Судом вказано на помилковість висновків судів попередніх інстанцій та, як наслідок, на неправомірність застосування ними до оспорюваного Державного акта положень статей 203 та 215 Цивільного кодексу України про недійсність правочину. Саме в цьому контексті та з урахуванням конкретних обставин справи № 911/2867/18 і сформовано зазначений Скаржником висновок суду касаційної інстанції про те, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою не є правочином, а посвідчує відповідне право.
Проте внаслідок неповного та вибіркового цитування постанови Верховного Суду, без урахування контексту такого цитування зокрема та обставин справи в цілому, Відповідач-1 намагається спонукати суд касаційної інстанції до скасування оскаржуваного судового рішення.
У свою чергу колегія суддів зазначає, що правові висновки у зазначеній Скаржником справі № 911/2867/18 також не спростовують наявності у ПАТ "Луценко" підтвердженого відповідним державним актом права постійного користування спірною земельною ділянкою, а посилання на ці висновки у касаційній скарзі не є підставою для її задоволення.
Наведене свідчить про неподібність справи № 917/338/22, що розглядається, з наведеними Скаржником справами, з огляду на їх предмет, суб'єктний склад та підстави виникнення спірних правовідносин.
Крім того Верховний Суд зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови від 29.07.2025 у цій справі № 917/338/22 не суперечать, а, навпаки, узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у зазначених Білицькою селищною радою постановах у справах № 823/1984/16 та № 911/2867/18, у цитованих нею частинах.
Крім того Верховний Суд не бере до уваги посилання Скаржника на роз'яснення, викладені у постанові Пленуму Вищого господарського суду України, оскільки за змістом частини четвертої статті 236, частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме у постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми (аналогічні правові висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 916/806/19, від 10.06.2020 у справі № 914/2259/17, від 18.06.2020 у справі № 910/7707/19, від 20.10.2020 у справі № 910/13356/17, від 14.03.2023 у справі № 904/1868/19, від 25.05.2023 у справі № 910/12415/21, від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21, від 05.12.2023 у справі № 922/2183/22, від 23.04.2024 у справі № 904/2074/23, від 18.09.2024 у справі № 904/1710/23).
Також Суд відхиляє доводи касаційної скарги про оскарження в судовому порядку у справі № 917/268/25 рішення Марківської сільської ради в частині видачі Позивачу державного акта на право постійного користування землею, оскільки вивченням Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що у вказаній справі розглядався позов товариства - оператора газорозподільної системи до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за послуги з розподілу природного газу.
Розглянувши доводи Скаржника про надмірне стягнення з нього та з Відповідача-2 судового збору постановою суду апеляційної інстанції колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, до позовної заяви ПАТ "Луценко" додано платіжну інструкцію про сплату судового збору у сумі 2481 грн (а.с.16 том 1), а до заяви про забезпечення позову додано докази про сплату 1240,50 грн судового збору (а.с.28 том 1). На виконання ухвали Господарського суду Полтавської області від 18.04.2022 про залишення позовної заяви без руху Позивачем доплачено 2481 грн судового збору (а.с.100 том 1). У подальшому при зверненні з апеляційною скаргою ПАТ "Луценко" сплатило 7443 грн (2481*2*150%) судового збору (а.с.128 том 3).
За результатами апеляційного перегляду справи було задоволено апеляційну скаргу ПАТ "Луценко", скасовано рішення місцевого господарського суду та ухвалено нове про задоволення позову. Водночас з кожного з двох відповідачів на користь Позивача стягнуто по 2481 грн судового збору за подання позову та по 3721,50 грн за подання апеляційної скарги, що відповідає загальним вимогам статті 129 Господарського процесуального кодексу України до порядку розподілу понесених сторонами витрат зі сплати судового збору
Додатково Верховний Суд зазначає, що інші доводи касаційної скарги стосуються з'ясування обставин, вже встановлених господарськими судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції згідно з приписами частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що доводи касаційної скарги про наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду справи.
Висновки Верховного Суду
Пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після його відкриття на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З огляду на вказане суд касаційної інстанції дійшов висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Білицької селищної ради на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
Розподіл судових витрат
Судові витрати за подання касаційної скарги та за розгляд справи Верховним Судом відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на Скаржника.
Керуючись статтями 234, 235, 240, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Білицької селищної ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 у справі № 917/338/22 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
І. Міщенко