ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
27.10.2025Справа № 910/9638/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкор"
про стягнення 28 949, 89 грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкор" (далі-відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 28 949, 89 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що нежилий будинок № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві закріплено за КП "Київжитлоспецексплуатація" на праві господарського відання та згідно з актом ОЗ-1 від 01.02.2012 року передано йому на баланс. Проте, позивачем встановлено, що нежиле приміщення площею 6,50 кв. м в будинку № 30 на вул. Жмеринській (згідно поверхового плану БТІ - вул. Жмеринська, 30 літер А) фактично використовує ТОВ "Конкор", без укладення договору та сплати орендної плати.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову та характер спірних правовідносин, судом вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у зв'язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив.
При цьому, судом повідомлено відповідача, що останній протягом п'яти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі може подати заяву із обгрунтованими запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження (у разі їх наявності).
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Так, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі від 06.08.2025 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: вул. Жмеринська, буд. 30, м. Київ, 03148.
Згідно зі ст. 232 Господарського процесуального кодексу України судовими рішеннями є: ухвали; рішення; постанови; судові накази. Процедурні питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
Пунктом 4 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного держаного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п'ять календарних днів з дня надходження листа до об'єкта поштового зв'язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об'єктом поштового зв'язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.
Отже, у разі якщо судове рішення про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернено поштою у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлявся належним чином.
Суд також зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "за закінченням терміну зберігання", "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Крім того, суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.03.2021 року у справі № 910/1487/20, де зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
При цьому, за змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Частинами 1, 2 ст.3 Закону України «Про доступ до судових рішень» визначено, що для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч.1 ст.4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 921/6/18 та від 21.03.2019 у справі № 916/2349/17, а також в ухвалі Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 910/6964/18.
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач мав право та дійсну можливість ознайомитись з ухвалою про відкриття провадження у справі від 06.08.2025 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
Відповідно до розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 «Про питання організації управління в місті Києві» та від 29.07.2011 № 1339 «Про внесення змін та доповнень до розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 та від 12.05.2011 № 715» нежилий будинок № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві закріплено за Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація» на праві господарського відання.
Згідно акту приймання-передачі основних засобів ОЗ-1 від 01.02.2012 року нежилий будинок № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві передано на баланс позивачу.
Разом з тим, позивачем встановлено, що нежилі приміщення загальною площею 6,5 кв.м., у буд. № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві, які перебувають на балансі позивача, фактично використовує Товариство з обмеженою відповідальністю "Конкор", для розміщення: побутових послуг, про що 01.02.2012 складено акт на фактичне використання нежилого приміщення в будинку № 30 на вул. Жмеринській. Вказаний акт підписаний представником відповідача (директором ТОВ "Конкор") без зауважень та заперечень.
У п. 1 акту зазначено, що сума до сплати за фактичне користування приміщеннями за місяць лютий 2012 складає 114, 23 грн (без ПДВ). Крім плати за користування користувач компенсує балансоутримувачу витрати за користування земельною ділянкою у розмірі 31, 88 грн.
Як зазначає позивач, між КП «Київжитлоспецексплуатація» (балансоутримувачем) або Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) - орендодавцем комунального майна територіальної громади м. Києва та відповідачем відсутні договірні відносини, а тому користування відповідачем нежилими приміщеннями в будинку № 30 літер А на вул. Жмеринській, які йому не належать, є протиправним.
Отже, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає що відповідач використовує нежилі приміщеннями площею 6,50 кв. м без договору оренди та не сплачує орендні платежі, внаслідок таких неправомірних дій відповідача, пов'язаних з несплатою належних платежів за користування нежилими приміщеннями, позивачу завдану майнову шкоду у вигляді неотриманої орендної плати за використання нежилих приміщень на суму 28 949, 89 грн.
Позивачем на адресу відповідача направлялась вимога № 062/15/03-2394 від 24.07.2025, в якій позивач просив відповідача протягом 7 днів з дня отримання даної вимоги сплатити заборгованість у сумі 28 949, 89 грн за використання нежилого приміщення загальною площею 6, 50 кв.м. в будинку № 30 літер А на вул. Жмеринській у м. Києві за період з 12.11.2019 по 30.06.2025, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень з відтиском календарного штемпеля АТ «Укрпошта» та копією фіскального чеку від 28.07.2025.
Проте, відповідач на вищезазначену вимогу відповіді не надав, заборгованість не погасив.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
В силу приписів ст.ст. 316, 319, 322 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України, основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.
Згідно приписів ст. 136 Господарського кодексу України, право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
Як встановлено судом, на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 «Про питання організації управління в місті Києві» та від 29.07.2011 № 1339 «Про внесення змін та доповнень до розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 та від 12.05.2011 № 715» нежилий будинок № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві було закріплено за Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація» на праві господарського відання.
Згідно акту приймання-передачі основних засобів ОЗ-1 від 01.02.2012 року нежилий будинок № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві передано на баланс позивачу.
Тож, нежилий будинок № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві закріплений за позивачем на праві господарського відання та саме йому належить право щодо володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом).
Проте, як вбачається з матеріалів справи, нежилі приміщення загальною площею 6,5 кв.м., у буд. № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві, які перебувають на балансі позивача, фактично використовує Товариство з обмеженою відповідальністю "Конкор", для розміщення: побутових послуг, про що 01.02.2012 складено акт на фактичне використання нежилого приміщення в будинку № 30 на вул. Жмеринській. Вказаний акт підписаний представником відповідача (директором ТОВ "Конкор") без зауважень та заперечень.
Тобто, відповідач використовує нежитлові приміщення у буд. № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві без укладення із позивачем договору та без сплати орендної плати.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Суд зазначає, що Закон України «Про оренду державного та комунального майна» (№2269-XII від 10.04.1992, в редакції на момент виникнення спірних відносин) регулює, зокрема організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності.
Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).
За приписами ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», об'єктами оренди за цим Законом є, зокрема нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (№2269-XII від 10.04.1992), ініціатива щодо оренди майна може виходити від фізичних та юридичних осіб, які можуть бути орендарями відповідно до статті 6 цього Закону, пропозиція може надходити від орендодавців, зазначених у статті 5 цього Закону. Орендодавець може оголосити про передачу майна в оренду в порядку, встановленому цим Законом.
Орендарями згідно з цим Законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства (ст. 6 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (№2269-XII від 10.04.1992)).
Статтею 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (№2269-XII від 10.04.1992) визначено порядок укладення договору оренди.
Так, відповідно до ч. 1 вказаної статті, фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (далі - матеріали), відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону.
Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (№2269-XII від 10.04.1992)).
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (№2269-XII від 10.04.1992), передача об'єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди.
Тож, відповідно до норм Закону України «Про оренду державного та комунального майна» використання комунального майна здійснюється на підставі договору.
Проте, у матеріалах справи відсутні докази звернення відповідача до позивача із заявою та проектом договору оренди з метою його укладення для використання нежилого приміщення загальною площею 6,5 кв.м., у буд. № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві на договірній основі.
Тобто, відповідач фактично використовував зазначене нежитлове приміщення без укладення договору, а також без сплати орендної плати за нежитлове приміщення в передбаченому законодавством розмірі.
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком певної події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
За змістом статті 1212 Глави 83 Цивільного кодексу України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" для кондикційних зобов'язань характерним є приріст майна у набувача без достатніх правових підстав.
Зокрема частина друга вказаної норми регламентує, що при цьому вина набувача майна, потерпілого чи інших осіб не має значення, а визначальним є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Фактичний користувач нерухомого майна (у даному випадку нежилого приміщення загальною площею 6,5 кв.м., у буд. № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві), який без достатньої правової підстави за рахунок власника цього майна зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування цим майном, зобов'язаний повернути ці кошти власнику нерухомого майна на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Для кондикційних зобов'язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 Цивільного кодексу України).
Отже, суд зазначає, що відповідач, як фактичний користувач нерухомого майна, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цього майна зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування ним, зобов'язаний повернути такі кошти позивачу на підставі положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Так, у п. 1 акту про фактичне використання нежилого приміщення в будинку № 30 на вул. Жмеринській від 01.02.2012 зазначено, що сума до сплати за фактичне користування приміщеннями за місяць лютий 2012 складає 114, 23 грн (без ПДВ). Крім плати за користування користувач компенсує балансоутримувачу витрати за користування земельною ділянкою у розмірі 31, 88 грн.
Відтак, суд перевіривши наведений позивачем розрахунок орендної плати за період з 12.11.2019 по 30.06.2025, вважає правомірним нарахування відповідачу плати за фактичне користування нежилим приміщенням загальною площею 6,5 кв.м., у буд. № 30 на вул. Жмеринській у м. Києві в сумі 28 949, 89 грн.
Судом також встановлено, що позивачем на адресу відповідача направлялась вимога № 062/15/03-2394 від 24.07.2025, в якій позивач просив відповідача протягом 7 днів з дня отримання даної вимоги сплатити заборгованість у сумі 28 949, 89 грн за використання нежилого приміщення загальною площею 6, 50 кв.м. і будинку № 30 літер А на вул. Жмеринській у м. Києві за період з 12.11.2019 по 30.06.2025, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень з відтиском календарного штемпеля АТ «Укрпошта» та копією фіскального чеку від 28.07.2025.
Проте, відповідач на вищезазначену вимогу відповіді не надав.
Згідно ст. 530 Цивільного кодексу України, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Суд зазначає, що доказів сплати грошових коштів у сумі 28 949, 89 грн. станом на дату розгляду справи у суді відповідачем не надано.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 ст. 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. При цьому відсутність своєї вини відповідно до ч. 2 ст. 614 Цивільного кодексу України доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на викладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" підлягають задоволенню у повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-238, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
1. Позовні вимоги Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" - задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкор" (вул. Жмеринська, буд. 30, м. Київ, 03148, ідентифікаційний код - 30176715) на користь Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація" (вул. Володимирська, буд. 51-А, м. Київ, 01001, ідентифікаційний код - 03366500) 28 949 (двадцять вісім тисяч дев'ятсот сорок дев'ять) грн. 89 коп. - заборгованості та 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн. 40 коп. - судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя С. О. Щербаков