15 жовтня 2025 року м. Харків Справа №917/739/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Плахов О.В.,
за участю секретаря судового засідання Довгань А.О.,
за участю представників сторін у режимі відеоконференції:
позивача - Шейка Р.В., ордер про надання правничої допомоги серія ВІ№1317749 від 01.09.2025;
відповідача - Міняйло Я., ордер про надання правничої допомоги серія ВІ№1330301 від 29.08.2025;
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача - Приватної фірми «КМ» (вх.№1761П/2) на рішення Господарського суду Полтавської області від 24.07.2025 (повне рішення складено 24.07.2025, суддя Байдуж Ю. С.) у справі №917/739/25
за позовом Приватної фірми «КМ», місто Полтава,
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень», місто Полтава,
про стягнення 373 518,00 грн,-
Приватна фірма «КМ» звернулась до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою про стягнення з ТОВ «Компанія «Серпень» на користь Приватної фірми «КМ» заборгованості в розмірі 373518,00 грн, з якої: основна сума заборгованості 186759,00 грн, штраф у розмірі 186759,00 грн. Також позивач просив суд покласти на відповідача витрати зі сплати судового збору.
Позивач стверджував, що у нього на зберіганні на підставі договору зберігання від 07.08.2018 за №07/08/18 перебуває товар, зокрема, насіння в асортименті, належний відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень», у зв'язку з чим вимагає від останнього оплати послуг зі зберігання зазначеного майна за період травень 2024 - січень 2025.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 24.07.2025 відмовлено в задоволенні позову Приватної фірми «КМ».
Приватна фірма «КМ» 11.08.2025, через систему Електронний суд направила до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 24.07.2025 у справі №917/739/25 повністю та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю, а саме стягнути з ТОВ «Компанія «Серпень» на користь Приватної фірми «КМ» заборгованість в розмірі 373518,00 грн, з якої: основна сума заборгованості 186759,00 грн, штраф у розмірі 186759,00 грн. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на відповідача.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що
- суд першої інстанції помилково, в порушення норм процесуального законодавства, визначив факт передачі товару відповідача на зберігання позивачу таким, що підлягає доведенню. Так, неодноразово зазначалося позивачем в суді першої інстанції (як усно, так і письмово), факт перебування товарно-матеріальних цінностей відповідача на зберіганні позивача було встановлено та підтверджено у рішенні суду по справі №917/1225/24 та у рішенні суду по справі №917/1587/24;
- звертає увагу на той факт, що суд першої інстанції необґрунтовано у мотивувальній частині рішення посилається на не визначення обсягу спірного товару, тоді як обсяг був визначений у вищезазначених рішеннях судів, а окрім того, конкретний обсяг не має вирішального значення для обов'язку сплати за послуги зберігання та розміру такої сплати - відповідно до умов договору, який передбачає фіксовану плату незалежно від об'єму товару, переданого на зберігання;
- суд першої інстанції все ж визнав факт передачі товару позивачу на зберігання (тобто в рішенні суду містяться грубі суперечності), однак відхилив цей факт на користь відповідача через недосліджуваність обсягу товарів, однак, як вже було вказано у справі №917/1225/24, рішення по якій досліджував суд першої інстанції такий об'єм було досліджено і встановлено;
- відсутність товарно-транспортних накладних стала підставою для відмови у стягненні розміру відшкодування, адже вартість товару мала бути зазначена в таких документах. Проте їх відсутність не впливає на визначення обсягу зобов'язання за договором зберігання, оскільки факт передачі товару був судом встановлений;
- позивач вважає за необхідне звернути увагу на той факт, що попередня поведінка відповідача (подання листів-заявок на прийом ТМЦ, подання позову про стягнення відшкодування за пошкодження ТМЦ, що перебуває на зберіганні позивача, спроба відмови від ТМЦ, що перебуває на зберіганні позивача, підписання акту прийому-передачі (надання послуг) за послуги зберігання ТМЦ у позивача), суперечить поведінці і позиції відповідача у даному судовому спорі (заперечення перебування ТМЦ відповідача на зберіганні у позивача без надання доказів їх вивозу, а лише вказівка на формальний відступ обома сторонами договору від певного способу документального оформлення їх прийому на зберігання);
- оскільки ТМЦ відповідача продовжують зберігатися у позивача, то керуючись договором, він продовжує діяти до моменту вивозу відповідачем своїх ТМЦ та повної оплати послуг зберігання, адже згідно з п.10.1 договору (в редакції додаткової угоди від 22.12.2023): «Цей договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2024, але в будь-якому випадку до повного виконання обов'язків сторонами».
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.08.2025, для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., суддя Мартюхіна Н.О., суддя Плахов О.В.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 відкрито апеляційне провадження за скаргою позивача - Приватної фірми «КМ» на рішення Господарського суду Полтавської області від 24.07.2025 у справі №917/739/25. Встановлено відповідачу строк протягом якого він має право подати до суду відзив на апеляційну скаргу. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв'язку через підсистему Електронний суд. Витребувано з Господарського суду Полтавської області матеріали справи №917/739/25.
Вказана ухвала була направлена учасникам справи до електронного кабінету користувача у системі електронний суд і доставлена їм 18.08.2025 року.
29.08.2025 року від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№10328), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідач наполягає на тому, що скаржник, вирішуючи спір про стягнення заборгованості за договором зберігання, не довів основної обставини, за якої таке стягнення може відбуватися, а саме не довів достатніми доказами факту перебування ТМЦ у складському приміщенні скаржника. За загальним правилом фактом підтвердження здійснення господарської операції є первинні документи бухгалтерського обліку, до яких належать усі документи в їх сукупності, складені щодо господарської операції, що відповідають вимогам закону, однак позивач таких документів не надав. У разі фактичного прийняття ТМЦ відповідача на зберігання, скаржник безперешкодно міг би надати відповідні товарно-транспортні накладні як доказ на підтвердження передачі товару. Проте, жодного належного доказу передачі товару на зберігання надано не було. Натомість скаржник намагався довести факт зберігання посиланням на листи-заявки, надіслані електронною поштою, а також на судові рішення, які не мають преюдиційного значення в цій справі, оскільки, хоч і стосується одного договору зберігання, однак розглядалися стосовно інших правовідносин. Факт посилання скаржника на відступлення від умов договору зберігання в частині оформлення товарно-транспортних накладних (ТТН) є недопустимим доказом відсутності таких документів.
Відповідач вказує, що відповідно до п.2.10 договору зберігач повинен вести облік товару по партіям та надавати поклажодавцю звіти «Рух товару за місяць», в строки до 5-го числа місяця, наступного за звітним з інформацією по асортименту, кількості та номерам партій. Проте, скаржником не надавалось жодної звітності щодо зберігання ТМЦ, що є додатковим підтвердженням відсутності у позивача належних та допустимих доказів факту перебування товарно-матеріальних цінностей відповідача на зберіганні у позивача протягом періоду з травня 2024 по січень 2025, за який скаржник просить стягнути суму заборгованості. Інші надані позивачем докази на підтвердження позиції по справі відповідач вважає неналежними і недопустимими.
Відповідач зазначає, що з боку скаржника вбачаються непослідовні та нелогічні дії, що викликають обґрунтовані сумніви, щодо правомірності заявлених вимог. Зокрема, у травні 2024 року позивачем було розірвано договір зберігання №07/08/18, після чого протягом тривалого часу від позивача не надходило жодних вимог, щодо оплати нібито наданих послуг з відповідального зберігання товарно-матеріальних цінностей відповідача, і лише у лютому 2025 позивач несподівано повідомив про необхідність оплати послуг з відповідального зберігання за період з травня 2024 по січень 2025, незважаючи на той факт, що будь-які договірні зобов'язання між сторонами у вказаний період вже були відсутні та на даний час не існують.
01.09.2025 матеріали справи №917/739/25 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
З метою дотримання принципів судочинства в господарському процесі, забезпечення повного і всебічного розгляду справи по суті, колегія суддів дійшла висновку з огляду на приписи ст.216 Господарського процесуального кодексу України протокольно оголосити перерву у розгляді справи до 15.10.2025 року.
10.10.2025 від Приватна фірма «КМ» надійшло клопотання про стягнення судових витрат (вх.№11990), в якому повідомляє, що загальний розмір витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги складає 15200,00 грн. Відповідний розмір витрат складається з наданих послуг: надання консультацій ПФ «КМ» та правової оцінки з приводу можливості та доцільності оскарження рішення Господарського суду Полтавської області по справі №917/739/25; підготовка апеляційної скарги на рішення Господарського суду Полтавської області по справі №917/739/25; представництво інтересів ПФ «КМ» в суді апеляційної інстанції 15.10.2025 року.
У той час, відповідач надав клопотання (вх.№12146 від 14.10.2025), в якому просить відмовити у задоволенні заяви ПФ «КМ» про стягнення судових витрат у вигляді витрат на професійну-правничу допомогу в розмірі 15200,00 грн; у разі задоволення заяви ПФ «КМ» до ТОВ «Компанія «Серпень» про стягнення судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, до розміру 3000,00 грн.
Відповідач також надав заяву (вх.№12168 від 15.10.2025 року), в якій повідомив, що очікує понести судові витрати, у зв'язку із розглядом справи у Східному апеляційному господарському суді по справі №917/739/25.
У судовому засіданні 15.10.2025 року представник позивача оголосив, що підтримує доводи та вимоги апеляційної скарги і наполягає на її задоволенні. Представник відповідача проти позиції скаржника заперечував з підстав викладених у відзиві.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
07.08.2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень» (далі - поклажедавець, відповідач у справі) та Приватною фірмою «КМ» (далі - зберігач, позивач у справі) укладено договір зберігання №07/08/18.
За вказаним договором сторони узгодили, зокрема, наступне:
- в порядку та на умовах, визначених цим договором, згідно з документами, які є його невід'ємною частиною, поклажедавець передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання засоби захисту росли, допоміжні матеріали та інші ТМЦ які належать поклажедавцю (далі - товар), в асортименті та кількості, вказаними у товаросупровідних документах на кожну відвантажувану на складське зберігання партію товару (п. 1.1 договору);
- поклажедавець передає товар на відповідальне зберігання в кількості та з розрахунку зберігання на площі складу 30 кв.м за адресою: м.Полтава, вул.Половка, 64 «Д» (п. 1.2 договору);
- оплата за відповідальне зберігання товару на площі складу 30 кв.м за цим договором складає 3000,00 грн, включаючи ПДВ, за календарний місяць оплата здійснюється щомісячно згідно п. 3.2 цього договору та на основі виставлених зберігачем рахунків на оплату до 05-го числа поточного місяця (підп. 3.1.1 п. 3.1 договору);
- оплата додаткових послуг, зазначених в п.1.3, здійснюється поклажодавцем на підставі виставленого зберігачем рахунку протягом 5-ти робочих днів з дня підписання двома сторонами акту виконаних робіт. Підписаний акт виконаних робіт поклажодавцем повертається зберігачу протягом 3-х робочих днів. У випадку відмови підписання акту виконаних робіт, поклажодавець направляє мотивовані письмові заперечення. У випадку відсутності підписаного акту виконаних робіт та мотивованої письмової відмови від його підписання протягом 5-ти робочих днів з моменту отримання акту виконаних робіт, роботи вважаються прийнятими та підлягають оплаті (підп. 3.1.2 п. 3.1 договору);
- вартість додаткових послуг оплачується відповідно до тарифів, зазначених у додатку №1 до договору (підп. 3.1.3 п. 3.1 договору);
- вартість додаткових послуг, вказаних в п. 1.3 по організації охорони складу складає 900,00 грн з ПДВ (підп. 3.1.4 п. 3.1 договору);
- розрахунок по цьому договору здійснюється у національній валюті України гривні (п. 3.2 договору);
- у випадку прострочення строків оплати, передбачених цим договором, більше ніж на 15 (п'ятнадцять) робочих днів, поклажедавець сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення від суми заборгованості (п. 5.2 договору);
- всі спори, які можуть виникнути в зв'язку з цим договором, вирішуються сторони шляхом переговорів. У випадку, якщо сторони не змогли вирішити спір шляхом переговорів, в межах діючих термінів позовної давності в Україні, спір передається зацікавленою стороною в господарський суд (п. 7.1, 7.2 договору);
- цей договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2018 року, але в будь-якому випадку до повного виконання обов'язків сторонами (п. 10.1 договору).
Додатком №1 до договору є підписана представниками сторін та скріплена печатками сторін специфікація.
Сторонами до договору підписувався ряд додаткових угод, а саме:
1. 31.12.2018, якою продовжили строк дії договору до 31.12.2020;
2. 31.12.2020, якою, зокрема, узгодили:
- викласти п. 10.1 договору в такій редакції: «Цей договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2021, але в будь-якому випадку до повного виконання обов'язків сторонами» (п.1 додаткової угоди);
- викласти п. 3.1.1 договору в такій редакції: «Оплата за відповідальне зберігання товару на площі складу 30 кв.м за цим договором складає 3312,00 грн, включаючи ПДВ, за календарний місяць, оплата здійснюється щомісячно згідно п.3.2 цього договору та на основі виставлених зберігачем рахунків на оплату до 05-го числа поточного місяця» (п. 2 додаткової угоди);
- викласти п. 3.1.4 договору в такій редакції: «Вартість додаткових послуг, вказаних в п. 1.3 по організації охорони складу складає 990,00 грн з ПДВ» (п. 3 додаткової угоди);
- викласти п. 5.2 договору в такій редакції: «У випадку порушення строків оплати, передбачених цим договором, поклажедавець сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення від суми заборгованості. У випадку порушення поклажедавцем строків оплати більш ніж на 15 (п'ятнадцять) календарних днів, поклажедавець, крім пені, сплачує зберігачу штраф у розмірі 30% від суми простроченого платежу. У випадку порушення поклажедавцем строків оплати більш ніж на 30 (тридцять) календарних днів, поклажедавець, крім пені, сплачує зберігачу штраф у розмірі 100% від суми простроченого платежу» (п. 5 додаткової угоди);
- викласти в новій редакції додаток №1 до договору «Специфікація» (п. 6 додаткової угоди, специфікація); дана угода вступає в силу з моменту її підписання (п. 7 додаткової угоди);
3. 10.02.2021, якою, зокрема, узгодили:
- викласти п. 1.2 договору в такій редакції: «Поклажедавець передає товар на відповідальне зберігання в кількості та з розрахунку зберігання на площі складу 60 кв.м за адресою: м.Полтава, вул. Половка, 64 «Д» (п. 1 додаткової угоди);
-викласти п. 3.1.1 договору в такій редакції: «Оплата за відповідальне зберігання товару на площі складу 60 кв.м за цим договором складає 6624,00 грн, включаючи ПДВ, за календарний місяць оплата здійснюється щомісячно згідно п. 3.2 цього договору та на основі виставлених зберігачем рахунків на оплату до 05-го числа поточного місяця» (п. 2 додаткової угоди);
- дана угода вступає в силу з моменту її підписання (п. 3 додаткової угоди);
4. 29.12.2021, якою продовжили строк дії договору до 31.12.2022;
5. 30.12.2022, якою зокрема, узгодили:
- викласти п. 10.1 договору в такій редакції : «Цей договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2023, але в будь-якому випадку до повного виконання обов'язків сторонами» (п. 1 додаткової угоди);
- викласти п. 1.2 договору в такій редакції : «Поклажедавець передає товар на відповідальне зберігання в кількості та з розрахунку зберігання на площі складу 100 кв.м за адресою: м. Полтава, вул. Половка, 64 «Д» (п. 2 додаткової угоди);
- викласти п. 3.1.1 договору в такій редакції: «Оплата за відповідальне зберігання товару на площі складу 100 кв.м за цим договором складає 16560,00 грн, включаючи ПДВ, за календарний місяць. Оплата здійснюється щомісячно згідно п. 3.2 цього договору та на основі виставлених зберігачем рахунків на оплату до 05-го числа поточного місяця (п. 3 додаткової угоди);
- викласти п. 3.1.4 договору в такій редакції: «вартість додаткових послуг, вказаних в п. 1.3 по організації охорони складу складає 1485,00 грн з ПДВ » (п. 4 додаткової угоди);
- викласти в новій редакції додаток №1 до договору «Специфікація» (п. 5 додаткової угоди, специфікація);
- дана угода вступає в силу з моменту її підписання, окрім пунктів 2-5, які вступають в силі з 01.01.2023 (п. 6 додаткової угоди);
6. 22.12.2023, якою зокрема, узгодили:
- викласти п. 10.1 договору в такій редакції : «Цей договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2024, але в будь-якому випадку до повного виконання обов'язків сторонами» (п. 1 додаткової угоди);
- викласти п. 3.1.1 договору в такій редакції: «Оплата за відповідальне зберігання Товару на площі складу 100 кв.м за цим договором складає 19044,00 грн, включаючи ПДВ, за календарний місяць. Оплата здійснюється щомісячно згідно п. 3.2 цього договору та на основі виставлених зберігачем рахунків на оплату до 05-го числа поточного місяця (п. 2 додаткової угоди);
- викласти п. 3.1.4 договору в такій редакції: «Вартість додаткових послуг, вказаних в п. 1.3 по організації охорони складу складає 1707,00 грн з ПДВ » (п. 3 додаткової угоди);
- викласти в новій редакції додаток №1 до договору «Специфікація» (п. 4 додаткової угоди, специфікація);
- дана угода вступає в силу з моменту її підписання, окрім пунктів 2-4, які вступають в силі з 01.01.2024 (п. 5 додаткової угоди).
Як вже зазначалось, Приватна фірма «КМ» (позивач у справі) звернулась до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою про стягнення з ТОВ «Компанія «Серпень» заборгованості в розмірі 373518,00 грн, з якої: основна сума заборгованості 186759,00 грн, штраф у розмірі 186759,00 грн. Позивач стверджував, що у нього на зберіганні на підставі договору зберігання від 07.08.2018 за №07/08/18 перебуває товар, зокрема, насіння в асортименті, належний відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень», у зв'язку з чим вимагає від останнього оплати послуг зі зберігання зазначеного майна за період травень 2024 - січень 2025.
Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення прийшов до висновку про недоведеність передачі позивачу відповідачем спірного товару за договором та перебуванні зазначеного товару на зберіганні у період травень 2024 - січень 2025, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення коштів за зберігання та штрафу як похідної вимоги.
Проте, колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 173 Господарського кодексу України (далі- ГК України) передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати: з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 ГК України).
У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є : договори та інші правочини.
Згідно із ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем Договору, суд прийшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором зберігання, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання глави 66 ЦК України.
Згідно положень ч.1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Відповідно до ст. 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ст. 938 ЦК України).
Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання (ст. 946 ЦК України).
При цьому, витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання (ч. 1 ст. 947 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить про те, що за загальним правилом договір зберігання є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передачі поклажодавцем речі зберігачу. Розписка, квитанція або інший документ є документом, який видається зберігачем поклажодавцю за договором зберігання, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання зберігачем від поклажодавця певної речі (речей).
З обставин даної справи вбачається, що сторони, уклавши договір, визначили порядок передачі та обліку товару, який передається відповідачем позивачу на зберігання, відповідно до якого складання товаро-супроводжуючих документів у вигляді товарно-транспортних накладних при передачі товару на зберігання, при його відпуску зі складського зберігання є обов'язковим.
Позивач стверджує, що відповідач передав на зберігання товар за заявками, що наявні в матеріалах справи та в період травень 2024 - січень 2025 зазначений товар перебував на зберіганні.
У свою чергу, відповідач заперечує обставини передачі на зберігання товару позивачу, аргументуючи відсутністю товарно-транспортних накладних підписаних між сторонами.
Разом з тим, колегія суддів враховує наступне.
Відсутність складених та підписаних сторонами товарно-транспортних накладних позивач пояснює тим, що сторонами договору спільно було допущено часткове відступлення від умов договору щодо оформлення товарно-транспортних накладних при прийомі товару на зберігання та відпуску. І таке відступлення, на переконання позивача, не може бути перепоною у встановленні факту передання товару на зберігання за іншими доказами у справі.
Слід відзначити, що відносини сторін у даній справі є триваючими, зокрема договір було укладено у серпні 2018 року.
Матеріали справи свідчать, що в провадженні Господарського суду Полтавської області перебувала справа №917/1587/24 за позовом Приватної фірми «КМ» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень» про стягнення 43868,88 грн (з яких: 20751,00 грн заборгованість з оплати отриманих послуг за квітень 2024, 183,70 грн річних за період з 01.06.2024 по 16.09.2024, 583,77 грн інфляційних втрат за період з 01.06.2024 по 16.09.2024, 1599,41 грн пені за період з 01.06.2024 по 16.09.2024 та 20751,00 грн штрафу). Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що відповідач не виконав умови укладеного 07.08.2018 року між сторонами договору зберігання №07/08/18, зокрема не здійснив оплату послуг зі зберігання та додаткових послуг за квітень 2024.
За результатом розгляду вказаної справи Господарським судом Полтавської області прийнято рішення від 25.11.2024 року, що набрало законної сили та яким позовні вимоги задоволено. При цьому, в межах справи №917/1587/24 суд встановив, що матеріалами справи підтверджується прийняття відповідачем на себе зобов'язання зі своєчасної оплати послуг зі зберігання товару відповідно до умов договору, проте доказів виконання зобов'язань з оплати отриманих послуг, пред'явлення претензій щодо їх якості та кількості, неотримання послуг - матеріали справи не містять.
Тобто опосередковано рішення Господарського суду Полтавської області у справі №917/1587/24 свідчить, що за договором №07/08/18 від 07.08.2028 року товар передавався, оскільки неможливим є стягнення за надані послуги зі зберігання у випадку не передання товару. Крім того, з тексту рішення у справі №917/1587/24 вбачається, що з боку відповідача не було заперечень та зауважень щодо не передання товару на відповідальне зберігання та не зважувалось на обставини відсутності товарно-транспортних накладних.
Фактично, починаючи з серпня 2018 року з боку відповідача претензій щодо обставини укладення договору і надання послуг зі зберігання товару матеріали справи не містять. При цьому, відсутні відомості щодо наявності інших договорів між сторонами, ніж той стягнення заборгованості за яким є предметом розгляду даної справи. Істотним є те, що договір зберігання діяв протягом 2018 - 2024, до нього сторонами укладались додаткові угоди, з боку відповідача проводилась оплата до квітня 2024.
Крім того, матеріали справи свідчать, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень» у липні 2024 звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Приватної фірми «КМ» про стягнення збитків 272907,72 грн - справа №917/1225/24. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов договору зберігання №07/08/18 від 07.08.2018 щодо належного зберігання насіння кукурудзи та пшениці, внаслідок чого відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачу вартість переданого на зберігання товару в сумі 272907,72 грн.
Звертаючись до суду з позовом - Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень» самостійно визначило і наполягало на тому, що ним було передано на відповідальне зберігання товарно-матеріальні цінності, зокрема:
-насіння кукурудзи звичайної сорт ЛГ31377 в кількості 33 мішки,
-насіння кукурудзи звичайної сорт СИ ЧОРІНТОС в кількості 2 мішка,
-насіння кукурудзи звичайної сорт Мейфлавер в кількості 13 мішків,
-насіння соняшнику однорічного сорт ЕС Белла в кількості 3 мішки,
-насіння соняшнику однорічного сорт ЕС ЕЛЕНІС в кількості 1 мішок,
-насіння соняшнику однорічного сорт Імпакт в кількості 1 мішок,
-насіння соняшнику однорічного сорт Коралія КС в кількості 4 мішки,
-насіння соняшнику однорічного сорт ЕС Романтик в кількості 1 мішок,
-насіння соняшнику однорічного сорт Тунка в кількості 1 мішок.
Відповідач у справі №917/1225/24 - Приватна фірма «КМ» не заперечував та визнавав той факт, що в його складських приміщеннях зберігались товарно-матеріальні цінності позивача.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2025 року у справі №917/1225/24 рішення суду першої інстанції залишено без змін і підтверджено про встановлення зазначення ТОВ «Компанія «Серпень» про передання ним на зберігання ПФ «КМ» товару за договором.
Згідно з ч.1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ч.1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з преамбулою Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі Закон №996-XIV) цей Закон визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Відповідно до статті 1 Закону №996-XIV господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.
Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону №996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
З наведеного вище вбачається, що норми Закону №996-XIV регулюють відносини організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Вказані норми передбачають, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які повинні мати певні реквізити. Разом із тим указані норми не визначають, що обставини передачі товару між юридичними особами можуть підтверджуватись тільки первинними документами, передбаченими Законом № 996-XIV. Отже, такі обставини можуть підтверджуватись також іншими доказами.
Згідно з усталеною позицією Верховного Суду (наведеною, наприклад, у постанові Касаційного господарського суду від 29.01.2020 у справі №916/922/19) визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, а отже, судам у розгляді справи належить досліджувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару в господарській діяльності покупця). У разі дефектів первинних документів та невизнання стороною факту сторони не позбавлені можливості доводити свою позицію іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення господарської операції.
Відповідно до ч.1 та ч.3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22.04.2021 справі №904/1017/20).
Так, відповідно до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, провадження №14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2021 у справі №904/2104/19, провадження №12-57гс21).
Позивачем до позовної заяви на підтвердження прийняття від відповідача товару на зберігання було додано заявки від відповідача з проханням на прийняття на зберігання товару за договором. І як вже зазначалось, в матеріалах справи відсутні докази, що такі заявки не були виконані.
Слід звернути увагу, що відсутність товарно-транспортної накладної не може бути самостійною підставою вважати господарську операцією такою, що не відбулася, а причини відсутності ТТН у кожному конкретному випадку мають бути досліджені судом. Більше детально правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 25.02.2021 року (справа №803/1684/17, адміністративне провадження №К/9901/51649/18, ЄДРСРУ №95176997), від 21 січня 2021 року (справа №813/2204/17, адміністративне провадження №К/9901/35740/18, ЄДРСРУ № 94328053), від 24 травня 2019 року (справа №826/7423/16), від 6 лютого 2018 року (справа №816/166/15-а), від 11 вересня 2018 року (справа №804/4787/16).
В межах справи №917/1587/24 Господарський суд Полтавської області зробив висновок, а саме встановив, що матеріали справи не містять товарно-транспортних накладних, на підставі яких відбулось приймання спірного товару на зберігання. Однак відповідний висновок вчинено і покладено в основу рішення не у розрізі того, що відсутні докази передання товару на зберігання за договором, а з огляду на неможливість визначення розміру відшкодування поклажодавцю, оскільки вартість товару (база розрахунку для відшкодування) вказуються у товарно-транспортних накладних.
У постанові від 21.06.2023 по справі №916/3027/21 Великою Палатою Верховного Суду зазначається: «Повертаючись до стандартів доказування, передбачених процесуальним законом, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс».
За таких обставин суд, оцінивши подані сторонами докази та заслухавши доводи, за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку у їх сукупності зазначає, про те, що передання товару за договором зберігання скоріш було, ніж не було.
Як у додаткових поясненнях, наданих до суду першої інстанції так і в апеляційній скарзі, позивач вказував, що поведінка відповідача, яка полягає у визнанні ним факту передачі товару у справі №917/1225/24, та подальше заперечення такого факту у даній справі є недобросовісною та суперечливою.
Так, дійсно відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу.
Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб.
Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту (постанова Верховного Суду від 10.09.2018 у справі №920/739/17).
Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Доктрина «venire contra factum proprium» базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Суд першої інстанції не врахував, що в основі доктрини «venire contra factum proprium» знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Так, в межах справи №917/1225/24 ТОВ «КМ» самостійно вказувало і наполягало на тому, що за договором зберігання ним було передано товар. Однак у даній справі вже заперечує обставину передання товару на зберігання.
Саме така поведінка ТОВ «КМ» на думку суду апеляційної інстанції є суперечливою і підпадає під доктрину «venire contra factum proprium».
Відповідач зазначає, що позивачем не доведено та не обґрунтовано обставини передання та знаходження майна на зберігання саме у спірний період травень 2024 - січень 2025.
Так, позивач не зазначав і відповідач не наполягав на тому, що у спірний період здійснювалось саме передання товару на зберігання. Тобто, мова йде про майно, що вже знаходилось на зберіганні.
Відповідно до ст. 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Наразі матеріали справи не містять доказів, а відповідачем не обґрунтовано та не доведено, що до травня 2024 чи у період з травня 2024 по січень 2025 включно ним було вчинено дії по пред'яленню вимоги про повернення товару зі зберігання чи переданий товар було вилучено зі зберігання.
Таким чином, посилання відповідача на те, що у спірний період товар на зберіганні у позивача не знаходився є неспроможними, оскільки є недоведеними, а навпаки спростовується матеріалами справи.
Відповідач вказував, що договір зберігання №07/08/18 від 07.08.2028 є розірваним, проте суд апеляційної інстанції ставиться до таких тверджень критично.
Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Згідно розділу 9 договору зберігання №07/08/18 від 07.08.2028 «Умови розірвання договору»: сторона, яка вирішила достроково припинити договірні відносини, зобов'язана в письмовій формі за один місяць повідомити іншу сторону (пункт 9.1 договору).
Матеріали справи свідчать, що 08.04.2024 позивач направив відповідачу лист вих.№31/04, отримання якого визнає відповідач, в якому керуючись п. 9.1 договору повідомив про припинення (розірвання) договору зберігання №07/08/18 від 07.08.2018 з 10.05.2024. Крім того, позивач у листі вказав, що до 10.05.2024 ТОВ «Компанія «Серпень» має вивезти всі товарно-матеріальні цінності, що належать компанії і таким чином мають будуть звільнені складські площі.
У той час, як вже зазначалось відповідачем не було доведено, а матеріали справи не містять доказів, що відповідач вчинив дії по вивезенню товарно-матеріальних цінностей і звільнення складських площ.
Відповідно до ст. 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Так, договір зберігання №07/08/18 від 07.08.2018 було укладено в письмовій формі шляхом підписання сторонами і скріплення його печатками підприємств.
У пункті 11.2 договору сторони визначили, що всі зміни та доповнення до цього договору дійсні тільки в письмовій формі та підписані двома сторонами цього договору.
Наразі сторонами не дотримано приписів ст. 654 ЦК України та умов договору, що виключає можливість стверджувати про розірвання договору зберігання.
За приписами ст. 599 ЦК України та ст. 202 ГК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Суд встановив, що на виконання умов договору у період з травня 2024 - січень 2025 позивач надав послуги загальною вартістю 186759,00 грн.
При визначені розміру заявленої суми до стягнення та періоду за який заявлено стягнення, суд апеляційної інстанції враховує, що додатковою угодою від 22.12.2023 року, сторони зокрема, узгодили строк дії договору - з моменту його підписання та до 31.12.2024, але в будь-якому випадку до повного виконання обов'язків сторонами.
Разом з тим, відповідно до ст. 946 ЦК України якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Отже включення січня 2025 до періоду за який стягується оплата за зберігання є правомірним.
Як вказує відповідач, позивачем було надіслано акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) №110 та рахунок на оплату №117 від 03.02.2025 відразу за період з травня 2024 по січень 2025, а не як передбачено договором зберігання - щомісячно, що в свою чергу є неналежним виконанням зобов'язань і додатковим доказом того, що позивачем не надавались ніякі послуги з відповідального зберігання ТМЦ відповідача.
Колегія суддів вважає, що направлення рахунку на оплату та акту здачі-прийняття робіт пізніше, ніж передбачено договором не позбавляє відповідача обов'язку розрахуватися за надані послуги зберігання та не можуть трактуватися як доказ ненадання послуги. При цьому за умовами договору оплата послуг зберігання, як і строк оплати послуг не ставиться в залежність від направлення чи не направлення рахунку на оплату.
Слід врахувати, що направлення відповідних документів у лютому 2025 року і не за місяць, а за період зумовлено тим, що відповідач - ТОВ «Компанія «Серпень» звернулось до суду з позовом у справі №917/1225/24, рішення по якій набрало сили у лютому 2025 року. В межах даної справи, зокрема, надавалась оцінка доводам позивача щодо застосування приписів ст.34 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» (відмови від товару - зерна, переданого на зберігання) і це ставило в залежність обставину зберігання товару.
Матеріалами справи підтверджується прийняття відповідачем на себе зобов'язання зі своєчасної оплати послуг зі зберігання товару відповідно до умов Договору, проте доказів виконання зобов'язань з оплати отриманих послуг, пред'явлення претензій щодо їх якості та кількості, неотримання послуг за вказаними актами матеріали справи не містять.
Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія дійшла висновку про доведеність позовних вимог Приватної фірми «КМ» і наявність правових підстав для стягнення з відповідача суми основного боргу у розмірі 186759,00 грн.
За загальним правилом, встановленим ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частина 1 ст.612 Цивільного кодексу України передбачає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.
Стаття 230 Господарського кодексу України встановлює, що штрафні санкції це господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Згідно п. 5.2 договору (в редакції додаткової угоди до договору від 31.12.2020 року), у випадку порушення строків оплати, передбачених цим договором, поклажодавець сплачує зберігачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення від суми заборгованості. У випадку порушення поклажодавцем строків оплати більш ніж на 15 (п'ятнадцять) календарних днів, поклажодавець, крім пені, сплачує зберігачу штраф у розмірі 30% від суми простроченого платежу. У випадку порушення поклажодавцем строків оплати більш ніж на 30 (тридцять) календарних днів, поклажодавець додатково сплачує зберігачу штраф у розмірі 100% від суми простроченого платежу.
З огляду на встановлені у даній справі обставини, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги Приватної фірми «КМ» в частині стягнення штрафу є доведеними і наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 186759,00 грн штрафу.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 31 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських судів про якість судових рішень, щоб мати ознаки високої якості, судове рішення повинно сприйматися сторонами по справі та суспільством у цілому як результат правильного застосування юридичних норм, справедливого судового процесу та належної оцінці фактів, а також як таке, що може бути ефективно виконаним. Лише в цьому випадку сторони будуть упевнені, що їхню справу розглянуто й вирішено належним чином, а громадськість сприйме ухвалене рішення як фактор відновлення суспільної злагоди.
Пунктом 38 Висновку визначено, що при викладені мотивів прийняття рішення слід відповісти на аргументи сторін, тобто окремий пункт вимог та аргументи захисту. Це є важливою гарантією, яка дає можливість сторонам переконатись в тому, що їхні доводи були вивчені, а отже, суддя взяв їх до уваги.
Отже, з матеріалів справи вбачається, що господарським судом першої інстанції при розгляді даної справи та ухваленні оскаржуваного рішення не було прийнято до уваги та не надано належної правової оцінки всім обставинам у справі в їх сукупності, з неправильним застосуванням норм права що, враховуючи суть даного спору, свідчить про не з'ясування судом всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору та про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, що в силу приписів ст. 277 ГПК України є підставою для скасування такого рішення.
За приписами процесуального законодавства рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
З огляду на вищевикладене, оскільки місцевий господарський суд не забезпечив дотримання вимог чинного законодавства щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження усіх фактичних обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Приватної фірми «КМ» підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Полтавської області від 24.07.2025 у справі №917/739/25 скасуванню з прийняттям нового про задоволення позовних вимог.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України удові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 14 ст. 129 ГПК України).
За приписами ч.1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції підлягають відшкодуванню з відповідача на користь позивача як за подання апеляційної скарги так і за подання позовної заяви.
Відповідно до ч.2 ст. 123 ГПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно із статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).
За змістом ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст. 16 ГПК України).
Відповідно до положень ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження понесених позивачем витрат з правничої допомоги в матеріалах справи мітиться договір про надання правової допомоги від 04.02.2025, звіт про надання правової допомоги від 08.10.2025, акт приймання-передачі наданих послуг від 08.10.2025, рахунок-фактуру №СФ-0000220 від 08.10.2025 та платіжну інструкцію від 09.10.2025 за №146.
Відповідний розмір витрат складається з наданих послуг: надання консультацій ПФ «КМ» та правової оцінки з приводу можливості та доцільності оскарження рішення Господарського суду Полтавської області по справі №917/739/25 1 год. 1300,00 грн; розробка правової позиції, підготовка апеляційної скарги на рішення Господарського суду Полтавської області по справі №917/739/25 та визначення доказів, якими вона обґрунтовується - 3 год. 3900,00 грн; представництво інтересів ПФ «КМ» в суді апеляційної інстанції - 10000,00 грн. Всього 15200,00 грн.
У той час, відповідач надав клопотання (вх.№12146 від 14.10.2025), в якому просить відмовити у задоволенні заяви ПФ «КМ» про стягнення судових витрат у вигляді витрат на професійну-правничу допомогу в розмірі 15200,00 грн; у разі задоволення заяви ПФ «КМ» до ТОВ «Компанія «Серпень» про стягнення судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, до розміру 3000,00 грн.
За змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5 та 6 статті 126 ГПК України).
У розумінні положень частин 5 та 6 статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі №927/237/20).
Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрати, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Стаття 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» визначає, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною 1 статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як «форма винагороди адвоката», але в розумінні положень Цивільного кодексу України становить ціну такого договору.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Аналогічні висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21.
Не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18).
Суд апеляційної інстанції, оцінюючи зазначений в акті наданих послуг перелік наданих послуг, вартість яких, відповідно, і визначена позивачем до стягнення з відповідача, дійшов висновку, що заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі не відповідає критеріям, встановленим статтею 126 ГПК України, а саме критеріям реальності, розумності та співмірності. Зокрема, в акті визначено, що надання консультацій ПФ «КМ» та правової оцінки з приводу можливості та доцільності оскарження рішення Господарського суду Полтавської області по справі розробка правової позиції, підготовка апеляційної скарги на рішення Господарського суду Полтавської області по справі та визначення доказів і є за своїм змістом представництвом інтересів в суді апеляційної інстанції, а не окремою іншою послугою. У заяві позивач вказав про представництво інтересів ПФ «КМ» в суді апеляційної інстанції 15.10.2025. Проте, представник брав участь у судовому засіданні двічі - 01.10.2025 та 15.10.2025. При цьому участь у судовому засіданні відбувалась у режимі відеоконференції, у зв'язку з чим визначати представництво інтересів в суді апеляційної інстанції (як участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції) у розмірі 10000,00 грн, на думку колегія суддів є завищеним та не співмірним. Отже витрати на правничу допомогу слід зменшити у відповідній частині на 50%.
Зменшуючи розмір витрат на правову допомогу до 10200,00 грн, суд вважає, що буде дотримано баланс інтересів сторін, а також критеріям визначеним ст. 126 ГПК України, співмірності та розумності.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-79, 126, 129, 240, 269, 270, п.2, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Приватної фірми «КМ» задовольнити.
Рішення Господарського суду Полтавської області від 24.07.2025 у справі №917/739/25 скасувати.
Прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Серпень» на користь Приватної фірми «КМ» заборгованості в розмірі 373518,00 грн, 4482,22 грн судового збору за подання позовної заяви, 6723,33 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 10200,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено 27.10.2025 року.
Головуючий суддя В.В. Лакіза
Суддя Н.О. Мартюхіна
Суддя О.В. Плахов