Справа №487/4070/24
Провадження №2/487/251/25
27.10.2025 Заводський районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді - Афоніної С.М., за участю секретаря судового засідання Щербатюк М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича, в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду, шляхом зобов'язання знесення житлового будинку,
за участю:
прокурорів Окружної прокуратури міста Миколаєва: Ібрагімової А.О., ОСОБА_2
представника відповідача - Багдасарової Г.М.
Заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Д.Г., в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернулася з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду площею 423 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029, шляхом зобов'язання ОСОБА_1 знести (демонтувати) житловий будинок літ. А-2, огорожі та споруди №№ 3, 4, 5, 6, 7, АДРЕСА_1 , право власності на які зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 03.09.2018 № 27779942.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що Окружною прокуратурою міста Миколаєва виявлено порушення інтересів держави під час незаконної забудови земельної ділянки прибережної захисної смуги Бузького лиману в Заводському районі міста Миколаєва. Установлено, що пунктами 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 847 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з її віднесенням до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 . На підставі вказаного рішення міської ради Карповій К.Б. видано 01.12.2009 державний акт про право власності серії ЯИ № 140150 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019. За договором купівлі - продажу від 14.12.2012 № 1321 ОСОБА_3 продала вищевказану земельну ділянку ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у рівних частинах. Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22.11.2013 №1105 земельній ділянці площею 423 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 надано нову адресу - АДРЕСА_3 . На підставі договору купівлі-продажу від 14.12.2012 № 1321 та поділу земельної ділянки ОСОБА_1 23.05.2014 отримала свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 (запис від 06.05.2014 № 5757741 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав). Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 18.09.2018 у справі № 487/10126/14-ц, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06.11.2019, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 29.10.2015 скасовано та постановлено нове про часткове задоволення позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним державного акту та договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки. Так, указаною вище постановою суду апеляційної інстанції визнано незаконним і скасовано пункти 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/61 про надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 847 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 по АДРЕСА_2 , визнано недійсними договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки від 14.12.2012 №1321 і державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №140150 від 27.10.2009 із записом про перехід права власності в рівних частках до ОСОБА_1 і ОСОБА_5 . Отже, судовим рішенням у справі № 487/10126/14-ц, яке 18.09.2018 набрало законної сили, встановлено приналежність ділянки площею 847 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 до земель водного фонду та незаконність її відведення у приватну власність ОСОБА_3 для індивідуального житлового будівництва, продаж ОСОБА_1 , ОСОБА_5 і неможливість будівництва індивідуального житла на цій ділянці. Всупереч цьому, ОСОБА_1 23.01.2018 зареєструвала в Управлінні Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області повідомлення про початок виконання будівельних робіт № МК 061180231648, а 20.08.2018 - декларацію № МК 141182321542 про готовність до експлуатації об'єкта - індивідуального житлового будинку з вбудованим гаражем по АДРЕСА_3 . На підставі технічного паспорту б/н від 05.04.2018, декларації про готовність до експлуатації об'єкта від 20.08.2018 № МК 141182321542 за ОСОБА_1 зареєстровано 03.09.2018 право власності на житловий будинок загальною площею 299,8 кв.м, житловою площею 71,4 кв.м по АДРЕСА_3 з описом: житловий будинок літ. А-2, огорожі та споруди №№ 3, 4, АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 . Право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 423 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 і розташований на ній житловий будинок оскаржувались прокурором у судовому порядку. Так, постановою Миколаївського апеляційного суду від 05.04.2023 у справі № 487/5737/19, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 11.10.2023, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 14.09.2021 скасовано та постановлено нове про часткове задоволення позовних вимог керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 щодо визнання недійсним і скасування свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на житловий будинок та витребування на користь держави земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку. Зазначеною постановою апеляційного суду вирішено усунути перешкоди Миколаївській міській раді у володінні і користуванні земельною ділянкою площею 423 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 по АДРЕСА_3 , які чиняться ОСОБА_1 , шляхом повернення у комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва, а також визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_1 від 23.05.2014 № 22038777 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 площею 0,0423 га по АДРЕСА_3 . Отже, рішеннями судів, які набрали законної сили, у справі № 487/5737/19 ділянку площею 423 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 повернуто у комунальну власність з огляду на встановлення факту її приналежності до земель водного фонду та території зелених насаджень загального користування, що спричиняє незаконність використання для індивідуального житлового будівництва. Наразі вживаються заходи для державної реєстрації права власності за територіальною громадою м. Миколаєва на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029. У той же час судами відмовлено в скасуванні запису від 03.09.2018 за № 27779942 про реєстрацію права власності ОСОБА_1 на житловий будинок по АДРЕСА_3 та його знесенні. Як встановлено судом у справах №№487/5737/19, 487/10126/14-ц, ділянка з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 по АДРЕСА_3 , на якій ОСОБА_1 побудувала спірні об'єкти, є землею водного фонду, що не може використовуватись для індивідуального житлового будівництва. Згідно з актом обстеження вказаної земельної ділянки, складеним 22.01.2024 посадовою особою Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради, на ній розташована будівля, а ділянка обгороджена парканом. Відповідно до технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок, копія якого додається до позову, по АДРЕСА_3 фактично розташовані: житловий будинок - літ. А-2, хвіртки - №№ 3, 7, ворота - № 4, огорожа -№№ 5, 6, басейн - № 8. ОСОБА_1 зареєструвала 23.01.2018 повідомлення про початок виконання будівельних робіт, 20.08.2018 - декларацію про готовність до експлуатації об'єкта - індивідуального житлового будинку з вбудованим гаражем на ділянці з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029, а 03.09.2018 - приватної власності на зазначений об'єкт нерухомості зареєстровано у Державному реєстрі прав. Тобто, недобросовісні дії ОСОБА_1 під час будівництва та оформлення права власності на будинок були спрямовані на притримання за собою за будь-яких умов ділянки з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029, зокрема, з використанням вже розкритого в позові принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі, а також внаслідок зловживання правом на повагу до житла. Отже, очевидно з метою унеможливлення виконання судового рішення. Відтак, зобов'язання ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка належить територіальній громаді міста Миколаєва, шляхом знесення (демонтажу) житлового будинку та прибудинкових споруд не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності та право на повагу до житла, оскільки ОСОБА_1 є співвласником квартири АДРЕСА_8 . Тобто, за умов задоволення позову вона має змогу реалізувати право на житло за рахунок іншого об'єкту житлової нерухомості.
07.05.2024 представник позивача подав до суду заяву про забезпечення позову.
Ухвалою від 10.05.2024 заяву заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва про забезпечення позову заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду, шляхом знесення житлового будинку задоволено.
Ухвалою від 13.05.2024 відкрите провадження у справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
31.05.2024 представником Миколаївської міської ради подано до суду заяву про розгляд справи за їхньою відсутністю.
17.06.2024 представник відповідача подала до суду відзив на позов, в якому просила відмовити у задоволені позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю. Зазначила, що ОСОБА_1 побудувала будинок, огорожу, споруди на власній земельній ділянці, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка набута на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іскрицькою Г.В. реєстраційний №1321 від 14.12.2012 року, із перевіркою відповідними компетентними, повноважними органами держави на відсутність обмежень та заборон. До набуття права власності на земельну ділянку Миколаївська міська рада не приймала рішень про віднесення ділянки до земель водного фонду (ч.1 ст. 20 ЗК України), не вносились відповідні обмеження до Державного земельного кадастру водоохоронні обмеження (ст. 111 ЗК України, ст. 10 ЗУ «Про державний земельний кадастр»). Миколаївська міська рада не повідомляла про прийняття будь-яких рішень, якими визначені межі водоохоронних зон та прибережних захисних смуг (ч.7 ст. 87 ВК України). На момент набуття права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 (договір купівлі-продажу від 14.12.2012 року) було прийнято рішення ММР від 31 травня 2012 р. № 17/4, яким затверджено робочий проект «Встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгул, Південний Буг і Бузького лиману на території землекористування м. Миколаєва», відповідно до якого земельна ділянка по АДРЕСА_3 перебувала поза межами водоохоронної зони та прибережної захисної смуги.
24.06.2024 представник позивача подала до суду відповідь на відзив, в якому зазначила, що під час будівництва спірного будинку та споруд відповідач необґрунтовано знехтувала ризиками, які були спричинені участю як відповідача у справі № 487/10126/14-ц. Остання стосувалась незаконності використання для індивідуального житлового будівництва ділянки 4810136300:12:001:0019, до складу якої входила належна ОСОБА_1 ділянка 4810136300:12:001:0029. Так, ОСОБА_1 зареєструвала 23.01.2018 повідомлення про початок виконання будівельних робіт спірних об'єктів, 20.08.2018 - декларацію про готовність до експлуатації, а 03.09.2018 - право власності на них. При цьому, будівельні роботи проводились ОСОБА_1 у період, коли було відсутнім чинне рішення суду, яке б підтверджувало законність індивідуального житлового будівництва на ділянці 4810136300:12:001:0019. Дійсно, з 25.04.2028 по 18.09.2018 справа № 487/10126/14-ц перебувала у провадженні Апеляційного суду Миколаївської області, а її розгляд закінчився висновками суду про незаконність житлового будівництва. Тобто, ОСОБА_1 побудувала спірні об'єкти, певною мірою зловживаючи правом на землю та нехтуючи негативними очікування від розгляду справи № 487/10126/14-ц, тим самим збільшуючи ризик власних майнових втрат. У зв'язку з цим у спірних правовідносинах вбачається недобросовісність відповідача під час набуття права власності на спірний будинок і прибудинкові споруди. ОСОБА_1 усвідомлювала, що створює (будує) нерухоме майно, яке є невіддільне від землі - предмету спору у справі № 487/10126/14-ц, розгляд якої на той час тривав. Зазначене свідчить, що вона розуміла ризики бути позбавленою права власності на землю та стати учасником подальших судових спорів. Вбачається, що такі дії ОСОБА_1 перебувають у причинно - наслідковому зв'язку з її майновими втратами за умови задоволення поданого позову.
24.06.2025 представник відповідача подала до суду заперечення на відповідь на відзив, в якому просила відмовити у позові, оскільки позивачем не спростовано факту, що на момент здійснення будівництва житлового будинку було чинним рішення Миколаївської міської ради «Про затвердження робочого проекту встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгул, Південний Буг і Бузького лиману на території землекористування м. Миколаєва» від 31.05.2012. Обставини перебування земельної ділянки по АДРЕСА_3 поза межами прибережної захисної смуги були встановлені остаточним рішення Миколаївського апеляційного суду у справі №487/5737/19 від 05.04.2023, отже при її придбанні відповідач не могла, а найголовніше і не зобов'язана була знати та розуміти, що земельна ділянка не призначена для будівництва та обслуговування будинку, оскільки процедуру придбання земельної ділянки Відповідач проходила у відповідності до встановленого законом порядку, з дотриманням усіх вимог та положень закон та полягалась на комплектність компетентних та повноважних органів державної влади, які наділені державною достатнім обсягом владних повноважень для реалізації покладених державою на них завдань та функцій, в тому числі щодо питань контролю та дотримання земельного законодавства під час виділення земельної ділянку у приватну власність фізичній особі, як виконавчій владі в особі - Миколаївської міської ради, так й контролюючим органам в особі - прокурора. Твердження позивача про те, що момент придбання земельної ділянки та будівництва житлового будинку, земельна ділянка була віднесена до категорії земель водного фонду та рекреаційного призначення є припущенням. В матеріалах справи не міститься та в рамках інших судових процесах не було надано жодного доказу на підтвердження факту того, що протягом періоду з 1991 року по 2020 рік були прийняті рішення про віднесення земельної ділянки по АДРЕСА_9 - саме за рахунок якої було виділено земельну ділянку, до земель водного фонду та рекреаційного призначення. Натомість, в процесі розгляду справи №915/1718/15 за участю прокурора, Миколаївської міської ради встановлено, що протягом 1993-2006 років ділянка по АДРЕСА_9 мала статус земель оборони (рішення Господарської суду Миколаївської області №915/1718/15 від 22.03.2016 р.). А рішенням Миколаївської міської ради від 19.06.2009 частина земельної ділянки по АДРЕСА_9 була віднесена до земель комерційного використання - «землі громадської та житлової забудови», дане рішення ММР в частині пункту 54 рішення не оскаржувалось та є чинним.
31.07.2024 представник відповідача подала до суду заяву в якій просила про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду.
05.08.2024 представник окружної прокуратури м. Миколаєва подала до суду заяву в якій просив про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду.
09.08.2024 відповідач подала до суду заяву в якій просила про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду.
16.08.2024 ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
18.10.2024 від Заводського ВДВС у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Одеса) надійшла постанова про закінчення виконавчого провадження від 27.09.2024.
21.05.2025 ухвалою суду зупинено провадження у даній справі №487/4070/24 до закінчення перегляду в касаційному порядку цивільних справ №487/2593/20 та №487/3703/22.
30.06.2025 постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційну ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 21.05.2025 скасовано та направлено справу для продовження розгляду.
04.09.2025 ухвалою суду провадження у цивільній справі поновлено.
05.09.2025 представник відповідача подав до суду заяву в якій просила застосувати висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у Постанові Верховного Суду від 30.7.2025 у справі №487/3703/22 та інших постановах Верховного Суду. Також зазначивши, що відповідач вважає, що житловий будинок та інші спору, розташовані по АДРЕСА_3 є майном розумінні ст..1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, зміст позовних вимог у даній справі є очевидним втручанням держави у право мирного володіння майном, у даному справі органи прокуратури не захищає інтереси держави, а має місце втручання у приватно - правові відносини між територіальною громадою, яка є власником земельної ділянки та громадянином, тому вважає що порушено справедливий баланс втручання, який є непропорційним. Відповідач добросовісно покладався на легітимність органів влади, тому не може нести індивідуальну відповідальність за допущені державою помилки, тобто втручання держави у право на мирне володіння не відповідає критеріям законності та пропорційності. В даній справі не пропонується відповідачу компенсувати реальну ринкову вартість житлового будинку та огорожі, тобто органи прокуратури пропонує за рахунок відповідача виправити помилки органів публічної влади (законодавчої та виконавчої), які на думку прокурора, порушують публічний інтерес, посилаючись на рішення ЕСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України»,у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", та інші. Крім того, зазначила, що Верховний суд у постанові від 30 липня 2025 року справа №487/3703/22 у подібних правовідносинах, посилався на захист права власності гарантованого Першим протоколом до Конвенції, що відповідно до статті 1 кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16.
В судовому засіданні представники Окружної прокуратури м. Миколаєва позовні вимоги підтримали в повному обсязі з підстав зазначених у позові та у відповіді на відзив, просили позов задовольнити в повному обсязі.
В судовому засіданні представник відповідача просила в западенні позову відмови з підстав зазначених у відзиві на позов та заяві від 05.09.2025 щодо застосування висновків, викладених в Постанові Верховного Суду від 30.07.2025 у справі №487/3703/22 та інших постановах Верховного Суду.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
Згідно ст.. 4 ч. 1 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статею 5 ЦПК України передбачено, що суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Судом встановлено, що пунктами 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 847 кв.м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з її віднесенням до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 .
01.12.2009 на підставі вказаного рішення Миколаївської міської ради ОСОБА_3 видано державний акт про право власності серії ЯИ № 40150 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, зареєстрованого в управлінні Держкомзему у м. Миколаєві .
За договором купівлі - продажу, нотаріально посвідченого 14.12.2012 за №1321 ОСОБА_3 продала вищевказану земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 ОСОБА_1 та ОСОБА_5 у рівних частинах.
На підставі зазначеного договору купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, в державному акті на праві власності від 20.10.2009 приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О.О. 14.12.2012 зроблена відмітка про перехід права власності на земельну ділянку у рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , тобто по 423 кв.м.
Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22.11.2013 №1105 земельній ділянці площею 423 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 надано нову адресу - АДРЕСА_3 .
На підставі договору купівлі-продажу від 14.12.2012 №1321 та поділу земельної ділянки ОСОБА_1 23.05.2014 отримала свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 (запис від 06.05.2014 № 5757741 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) .
ОСОБА_1 зареєструвала 23.01.2018 в управленні Державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради повідомлення про початок виконання будівельних робіт житлового будинку з вбудованим гаражем за адресою: АДРЕСА_3 .
20.08.2018 ОСОБА_1 подала до управлення Державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку з вбудованим гаражем за адресою: АДРЕСА_3 ; 1110.3. Будинки садибного типу та 20.08.2018 було зареєстровано декларацію під № МК141182321542.
05.04.2018 на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_3 КП "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" виготовлений техпаспорт.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 03.09.2018 Департаментом з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 299,8 кв. м, житловою площею 1,4 кв. м, літ. А-2 , огорожі та спору за №3,4,5,6,7 та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за №1636902648101
Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади, сформованого 07.05.2024, відповідачка ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 29.10.2015 у справі №487/10126/14-ц, в задоволенні позову Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог Реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції, про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, визнання недійсними державних актів про право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та її повернення до комунальної власності відмовлено.
Рішення суду першої інстанції неодноразово розглядалось в судах апеляційної та касаційної інстанцій та постановою апеляційного суду Миколаївської області від 18.09.2018, яку залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06.11.2019 та набрало законної сили, скасовано рішення першої інстанції від 29.10.2025 та постановлено нове про часткове задоволення позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , визнано незаконним і скасовано пункти 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/61 про надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 847 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 по АДРЕСА_2 , визнано недійсними договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки від 14.12.2012 №1321, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_5 , ОСОБА_1 і визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку кадастровий номер 4810136300:12:001:0019 серії ЯИ №140150 від 27.10.2009, виданий на ім'я ОСОБА_3 , на якому приватним нотаріусом 14.12.2012 зроблено записом про перехід права власності на земельну ділянку в рівних частках до ОСОБА_1 і ОСОБА_5 , в решті позовних вимогах позивачу відмовлено.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14.09.2021 у справі №487/5737/19, в задоволенні позову керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 Левицького Д. в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності виданого 23.05.2014 Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім'я ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 площею 0,0423 га, розташовану по АДРЕСА_3 , скасуванні у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 03.09.2018 за № 27779942 про реєстрацію права власності на житловий будинок загальною площею 299,8 кв.м., житловою площею 71,4 кв.м.,огорожі та споруди за АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 , витребуванні у ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельної ділянки площею 423 кв.м. вартістю 17644,98 грн. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 по АДРЕСА_3 , шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 299,8 кв.м., житловою площею 71,4 кв.м.,огорожі та споруди відмовлено.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 05.04.2023 у справі № 487/5737/19, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 11.10.2023, яке набрало законної сили, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 14.09.2021 скасовано та постановлено нове про часткове задоволення позовних вимог керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , вирішено усунути перешкоди Миколаївській міській раді у володінні і користуванні земельною ділянкою площею 423 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 по АДРЕСА_3 , які чиняться ОСОБА_1 , шляхом повернення її у комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва, визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_1 № НОМЕР_1 , видане 23.05.2014 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029 площею 0,0423 га по АДРЕСА_3 , в решті позовних вимог відмовлено.
Проте, за час розгляду справи позивачем суду не надано доказів, зокрема з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за Миколаївською міською радою права власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 4810136300:12:001:0029 по АДРЕСА_3 .
При розгляді цивільних справ №487/10126/14-ц і № 487/5737/19, судом встановлено та не підлягає доказуванню, відповідно до ст. 82 ЦПК України, що спірна земельна ділянка розташована на відстані 9 м від урізу води, входить до прибережної захисної смуги Бузького лиману та належить до земель водного фонду. Крім того, згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради №35/18 від 18.06.2009, земельна ділянка по АДРЕСА_3 віднесена до території зелених насаджень загального користування. Відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17.10.2003 №15/41, до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонено будівництво.
Отже, судовими рішеннями встановлено належність земельної ділянки до земель, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.
Крім того, судом встановлено, що на спірній земельної ділянці, побудовано житловий будинок, право власності на який зареєстроване за відповідачкою ОСОБА_1 .
Прокурор посилаючись на вимоги ст. 152 ЗК України, вважає, що Миколаївська міська рада, як власник земельної ділянки, має право вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку.
Представник відповідача заперечуючи проти позовних вимог, посилався на очевидне втручання держави у право на мирне володіння майном та вважає, що порушено справедливий баланс втручання, який є непропорційним.
Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов'язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
За абзацом другим частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об'єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об'єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об'єктів.
Отже, з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.
Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
Залежно від обставин справи вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що «заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).
Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц та інші).
Отже, при вирішенні вказаних позовних вимог обов'язковим є ретельне з'ясування питання щодо правомірності та пропорційності втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння збудованими на спірній земельній ділянці нерухомими об'єктами.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Позов прокурора стосується захисту суспільного інтересу у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення, відновлення вільного доступу до узбережжя Бузького лиману з метою його рекреаційного використання громадянами, до зеленої зони загального користування.
Відповідно до статті 13 Конституцій України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
У статті 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Згідно зі статтями 3, 4 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.
До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
З системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що водні об'єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства у водних ресурсах.
Усі водні об'єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять єдиний водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об'єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Крім того, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює ч. 3 ст. 85 ВК України).
Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією ч. 1 ст. 90 ВК України; абзац 4 п. 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
Отже, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, її не можна отримувати в оренду або у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку.
Таким чином, будівництво житлового будинку здійснено ОСОБА_1 всупереч вищевказаним нормам закону і у втручанні держави у право мирного володіння відповідачем спірним майном є легітимна мета.
В позові позивач посилається на те, що в силу об'єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, ОСОБА_1 не могла не розуміти, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться у зеленій зоні м. Миколаєва, не призначена для будівництва і обслуговування будинку і використовується мешканцями міста для відпочинку.
При цьому, встановивши недобросовісність ОСОБА_1 під час набуття у власність земельної ділянки, у справі №487/5737/19 було зобов'язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва спірну земельну ділянку, на якій вже побудований житловий будинок, тобто на відповідачку вже покладено відповідальність.
Перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, тобто розумного співвідношення між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності та право на повагу до житла, суд приходить до наступного.
У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).
Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16.
У цьому аспекті заслуговує на увагу рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо застосування гарантій, визначених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пунктах 70-71 зазначеного рішення наголошено, що на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
У рішенні ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» зазначено, що «така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу. Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов'язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями). У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв'язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади. […] Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції».
Судом встановлено, що ОСОБА_1 у 2018 році зареєструвала повідомлення про початок виконання будівельних робіт, у 2018 році ввела в експлуатацію житловий будинок, та у 2018 році зареєструвала право власності на нього. Узаконення житлової будівлі стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які визнали правовий статус майна - житлового будинку і відповідача як його власника.
Тобто особа у взаємовідносинах із суб'єктами владних повноважень може презюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов'язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є виключно правом приватної особи.
Перекладати тягар відповідальності на фізичних осіб, які обґрунтовано сподівалися на правомірність дій органу місцевого самоврядування не відповідає засадам, закріпленим, як у Конституції України, так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, та тягне можливість зловживання своїми правами органами державної влади та місцевого самоврядування.
Отже, у разі задоволення позову обов'язки органу влади чи місцевого самоврядування з дотримання законодавства перекладаються на фізичну особу.
Крім цього, на фізичну особу покладається за будь-яких обставин тягар перевірки та ревізування рішень органу влади чи місцевого самоврядування, чим скасовується презумпція правомірності таких рішень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України, та є надмірним тягарем, що покладається на приватну особу у правовідносинах з органом, який наділений владними повноваженнями та який має відповідні інструменти і зобов'язаний діяти відповідно до вимог закону.
При цьому суд зазначає, що позбавлення відповідача її житлового будинку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляла про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.
Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 45). ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Аналогічного висновку дійшов ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року у справі «Шмаков проти України», де суд підкреслив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов'язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (пункт 17).
У рішенні «НА і інші проти Туреччини» (NA AND OTHERS v.TURKEY) від 15 лютого 2006 року (заява № 3745/97) було встановлено, що заявники були позбавлені свого майна «в суспільних інтересах», оскільки було загальновизнано те, що спірна земля, на якій відбувалось будівництво готелю, була на березі моря і була частиною пляжу, громадської зони, відкритої для всіх. Таким чином, позбавлення власності переслідувало законну мету. Разом із тим ЄСПЛ наголосив, що заволодіння майном без сплати суми, яка розумно відповідає його вартості, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою лише згідно зі статтею 1 Першого протоколу. за виняткових обставин (Настоу проти Греції (№ 2), № 16163/02, § 33, 15 липня 2005 року, Ян та інші проти Німеччини [ВП], № 46720/99, 72203/01 та 72552/ 01, § 111, ECHR 2005, рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» від 09 грудня 1994 року, № 35, § 71).
У даній справі знесення житлового будинку направлено на відновлення прав жителів громади на вільний доступ до узбережжя Бузького лиману, на дотримання правил забудови. В той же час слід зауважити, що по провулку Авіаційному існує численна житлова забудова, знесення житлового будинку відповідачки не призведе в повній мірі до відновлення доступу до прибережної зони. Крім того, в разі знесення житлового будинку, належного відповідачці, помилка буде виправлена лише за рахунок відповідачки, якої вона стосується, хоча ситуація, в якій опинилася відповідачка, не була створена лише нею самою.
Житловий будинок АДРЕСА_3 , є житлом відповідача, де вона проживає з 2018 року разом із сім'єю, вказані твердження позивачем не спростовані та у разі знесення житлового будинку постає питання про переселення відповідачки. В судовому засіданні не підтверджено належними і допустимими доказами наявність у відповідачки іншого житла, лише прокурор посилався на те, що відповідачці належить на праві власності частка квартири АДРЕСА_8 , без надання жодних доказів, якіб підтверджували можливість проживання і користування вказаною квартирою відповідача та її родини.
Поняття «житло» в контексті статті 8 Конвенції охоплює місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його заснування не відповідало чинному законодавству.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, приписи закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
На підставі вищевикладеного, суд оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов висновку, що усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку, в якому постійно проживає відповідачка, без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, що позивачем не було запропоновано, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідача надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати по справі віднести за рахунок позивача.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд
В задоволенні позову заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича, в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду, шляхом зобов'язання знесення житлового будинку - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили через 30 днів після його проголошення та може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду в строк і порядок, встановлений ст. ст. 354, 355 ЦПК України.
Суддя: С.М. Афоніна