27 жовтня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/5123/24 пров. № А/857/11056/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Онишкевича Т.В.,
суддів Гудима Л.Я., Качмара В.Я.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року у справі за його позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та скасування наказу,
суддя у І інстанції Маєцька Н.Д.,
час ухвалення рішення не зазначено,
місце ухвалення рішення м. Ужгород,
дата складення повного тексту рішення 20 лютого 2025 року,
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - ТЦК) щодо застосування до нього приводу до ТЦК;
визнати протиправними дії ТЦК щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації;
визнати протиправним та скасувати наказ ТЦК “Про призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації» №482 від 14.06.2024 у частині призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації в особливий період ОСОБА_1 .
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 20.02.2025 у справі №260/5123/24, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, у задоволенні позову було відмовлено.
При цьому суд першої інстанції виходив із того, що позивач, як військовозобов'язаний, підлягав призову на військову службу під час мобілізації, а тому підстави для визнання оспорюваних дій та наказу ТЦК №482 від 14.06.2024 у частині його призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації протиправними відсутні.
Водночас судом не встановлено протиправності дій ТЦК щодо застосування приводу позивача, оскільки жодних належних та допустимих доказів на підтвердження такого застосування матеріали справи не містять, а протиправність дій відповідача, на думку позивача, полягала у порушенні права на заміну його військового обов'язку на альтернативну (невійськову службу).
У апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржено позивачем, який у своїй скарзі просив таке скасувати та прийняти нове про задоволення його позовних вимог.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач зазначив, що належить до Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні та з 30.10.2009 призначений керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - старійшиною (єпископом) збору.
Вважає, що суд першої інстанції ухилився від аналізу фактичних обставин справи через призму положень статті 35 Конституції України.
Наполягає на тому, що встановлений статтею 65 Конституції України обов'язок щодо захисту Вітчизни не є абсолютним, а стаття 35 Конституції України є спеціальною по відношенню до статті 65 Конституції України.
Частиною 3 статті 1 та частиною 6 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» прямо передбачено, що виконання військового обов'язку включає в себе і військову службу за призовом під час мобілізації.
Позивач, як Свідок Єгови, належить до «інших військовозобов'язаних або окремої категорії громадян», які на підставі абзацу 16 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та частини 4 статті 35 Конституції України не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Водночас просить врахувати висновки, що містяться у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 344/12021/22 від 02.05.2024.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається у порядку письмового провадження.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог скаржника, виходячи із такого.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 14.06.2024 був доставлений представниками ТЦК до відповідача, пройшов військово-лікарську комісію та відповідно до довідки № 2126 від того ж дня визнаний придатним до військової служби.
Відповідно до витягу з наказу начальника ТЦК від 14.06.2024 № 482 «Про призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації» позивача призвано та направлено для проходження військової служби в складі військової частини НОМЕР_1 .
При цьому відповідно до довідки Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» від 17.06.2024 № 11341 ОСОБА_1 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного Об'єднання Свідків Єгови в Україні та призначений на посаду священнослужителя.
16.07.2024 позивач засобами поштового зв'язку подав заяву від 16.07.2024 до ТЦК щодо заміни йому виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Вважаючи дії ТЦК щодо свого призову та направлення для проходження військової служби під час мобілізації протиправними ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом, що розглядається.
При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до частини 1 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частини 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
При цьому статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
У відповідності до пункту 1 статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
За змістом пункту 2 статті 9 Конвенції свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За приписами статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Статтею 106 Конституції України передбачено, що Президент України, серед іншого, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який неодноразово був продовжений і триває до тепер.
При цьому апеляційний суд наголошує на тому, що право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.
Положення частини 4 статті 35 Конституції України, як конституційно-правова норма згідно з частиною 3 статті 8 Основного Закону, є нормою прямої дії.
Проте, цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов'язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.
Приписами Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року № 1975-XII (далі - Закон №1975-XII) регламентовано правові підстави і порядок заміни військової служби альтернативною (невійськовою)
Згідно із положеннями статті 1 вказаного Закону альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Право на альтернативну службу згідно зі статтею 2 Закону № 1975-XII мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Таким чином, згідно із частиною 1 статті 1 та частиною 1 статті 4 зазначеного Закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у статті 15 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон № 1975-XII не передбачає.
Водночас суд першої інстанції слушно звернув увагу на те, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (див., зокрема, рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) від 27.10.2009, заява № 23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v.) від 15.09.2016, заява №66899, пункт 36; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану» (Mushfig Mammadov et Autres c. Azerbaidjan) від 17.10.2019, заяви №14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатли проти Туреччини» (Kanatli v. Turkiye) від 12.03.2024, заява №18382/15, пункт 42).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (рішення у зазначених справах: «Папавасілакіс проти Греції», пункт 54; «Дягілєв проти Росії», пункт 63). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції і в якій мірі має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (рішення у згаданих вище справах: «Баятян проти Вірменії», пункт 110; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», пункт 74; «Дягілєв проти Росії», пункт 59).
У контексті дійсних обставин справи апеляційний суд підкреслює, що у час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України має усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання.
При цьому існування особливої суспільної потреби, на переконання апеляційного суду, є очевидним, оскільки Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, веде оборонну війну, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів. Здійснення мобілізації задля боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави державі очікувати від військовозобов'язаних громадян України прийняття певних обмежень.
При оцінці релевантності рішень ЄСПЛ в контексті відмови особи від проходження військової служби через релігійні переконання апеляційний суд звертає увагу на те, жодне із таких рішень не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України, з урахуванням ресурсів обох держав, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, у тому числі проти жінок та дітей.
Перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та здійснення самооборони проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення статті 9 Конвенції, адже саме існування держави України, як підписантом вказаної Конвенції, поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, що змушує вживати всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов'язаних).
З урахуванням наведеного апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що при проведені заходів по мобілізації позивача в умовах воєнного стану та приймаючи наказ «Про призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації» від 14.06.2024 № 482 у частині його призову та направленню для проходження військової служби під час мобілізації відповідач діяв правомірно.
Підсумовуючи викладене, на переконання апеляційного суду, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року у справі №260/5123/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. В. Онишкевич
судді Л. Я. Гудим
В. Я. Качмар