23 жовтня 2025 року м. Київ
Унікальний номер справи № 757/20878/21-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/13426/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,
за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Литвинової І.В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, -
У квітні 2021 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому, враховуючи заяву про зменшення позовних вимог від 25 червня 2023 року, просила: встановити факт спільного проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 01 квітня 1997 року по грудень 2019 року включно;
встановити, що майно, набуте під час спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 квітня 2024 року по 01 грудня 2019 року, є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а саме квартира АДРЕСА_1 ;
визнати за ОСОБА_2 право власності на майно, набуте за спільні кошти, а саме частину квартири АДРЕСА_1 ;
визнати за ОСОБА_2 право власності на майно, набуте за спільні кошти, а саме частину квартири АДРЕСА_2 ;
стягнути судові витрати (т. 1 а.с. 1-9, т.2 а.с. 53-65, 121-132).
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що сторони, починаючи з квітня 1997 року, перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, планували спільне майбутнє і тому спільно придбали квартиру АДРЕСА_2 та квартиру АДРЕСА_1 , право власності на які було оформлено на відповідача.
Наприкінці грудня 2019 року стосунки сторін розірвано, відповідач перешкоджає позивачеві у користуванні майном, яке вона вважає об'єктами спільної сумісної власності і просить такими їх визнати у судовому порядку та поділити.
За пропозицією відповідача з березня 1997 року сторони почали проживати разом як одна сім'я в орендованій квартирі. На той час відповідач ОСОБА_1 не мав ні власного житла, ні громадянства України, ні хорошої роботи. Він запропонував позивачеві створити сім'ю і народити спільних дітей, з чим вона погодилася за умови, що зусилля та кошти для придбання власного житла для проживання та народження дітей будуть об'єднані. Обоє працювали і заробляли кошти, позивачеві допомагали її батьки і двокімнатну квартиру з відповідачем було придбано фактично за гроші її батьків. За спільні кошти був зроблений ремонт, куплені меблі. У відремонтовану квартиру АДРЕСА_2 , вони вселилися у листопаді 1998 року, оскільки позивач була вагітною і ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_5 . Разом зі сторонами також проживали діти позивачки від попереднього шлюбу: ОСОБА_3 і ОСОБА_6 . У двокімнатній квартирі було тісно і тому у 1999 році ОСОБА_2 позичила у батьків 50 000,00 доларів на придбання значно більшої квартири. Ремонт квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 228,4 кв м, також було зроблено за спільні кошти. Домовленостями з будівельниками, ремонт і облаштуванням квартири займалася виключно позивач. Після переїзду у квартиру АДРЕСА_1 , до них приїхали жити діти від попереднього шлюбу відповідача ОСОБА_1 . Таким чином, у сім'ї вже виховувалися шестеро дітей і весь домашній побут ліг на плечі позивачки.
З кінця 2005 року сім'я проживала в Україні та Болгарії. Відповідачу, з його слів, не вдалося владнати проблеми з роботою, і він категорично заборонив їм приїжджати у Київ. ОСОБА_7 і ОСОБА_6 відвіз до матері позивача, для проживання у її квартирі по АДРЕСА_4 , а своїх дітей ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - до своєї матері, яка проживала у їхній квартирі по АДРЕСА_5 , де його батьки за спільним рішенням сторін проживали після переїзду до квартири АДРЕСА_1 . Позивач з доньками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 залишалися у Болгарії.
У грудні 2019 року, перед ОСОБА_10 , позивач з доньками приїхали до квартири АДРЕСА_1 , де планували святкувати Новий Рік всією сім'єю і де залишалися їхні особисті речі. Проте, відповідач вже не впустив їх у квартиру (т. 1 а.с. 1-9, т. 2 а.с. 121-132).
14 червня 2023 року до суду надійшла зустрічна позовна заява від ОСОБА_1 , в якій останній просив суд: визнати недійсним з моменту укладення договір дарування 1/2 (однієї другої) частки квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , посвідченого 07 жовтня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. та зареєстрованим у реєстрі за № 1225;
витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частку квартири АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним з моменту укладення договору дарування 1/2 (однієї другої) частки квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , посвідченого 07 жовтня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. та зареєстрованим у реєстрі за № 1226;
витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частку квартири АДРЕСА_2 ;
судові витрати покласти на відповідачів (т. 2 а.с. 38-42).
В обґрунтування зустрічного позову вказано, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 01 червня 2023 року скасовано заочне рішення суду від 23 листопада 2021 року, постановленого у справі № 757/20878/21-ц, на підставі котрого право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 і на 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 було зареєстровано за ОСОБА_2 .
Однак, до скасування заочного рішення суду від 23 листопада 2021 року, а саме 07 жовтня 2022 року ОСОБА_2 передала у дар ОСОБА_3 вказані частки об'єктів нерухомого майна, про що сторонами було укладено договір дарування № 1 та договір дарування № 2.
Отже, квартири вибули з власності ОСОБА_1 поза його волею, з огляду на що договори дарування підлягають визнанню недійсними, а подаровані частки мають бути витребувані у ОСОБА_3 (т. 2 а.с. 38-42).
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 травня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ задоволено частково.
Встановлено, що квартира АДРЕСА_1 (реєстраційний номер у реєстровій книзі Бюро технічної інвентаризації № д156-99 за реєстровим № 41551 від 20 січня 2005 року) є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 як майно, набуте під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та за спільні кошти.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_6 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно 2621440980000).
Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 у частині встановлення факту спільного проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .
Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 у частині визнання спільною сумісною власністю квартири АДРЕСА_7 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно 2142028180000) і визнання права власності на її 1/2 частку.
Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму судового збору у розмірі 10 565, 60 грн.
Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» витрати, понесені за замовленням № 2558, у розмірі 197,58 грн.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено.
Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , посвідченого 07 жовтня 2022 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 1225.
Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки квартири укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 , посвідченого 07 жовтня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В. та зареєстрованим реєстрі за № 1226.
Витребувано 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 .
Витребувано 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 (т. 4 а.с. 190-204).
Не погодившись з рішенням районного суду, 19 червня 2025 року ОСОБА_2 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржуване рішення в частині відмови встановлення факту спільного проживання як чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 з 01.01.2004 по 30.12.2019 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та скасувати оскаржуване рішення в частині визнання недійсним договору дарування частки квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо дарування частки квартири АДРЕСА_1 , посвідченого 07 жовтня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю.В., зареєстрованим у реєстрі за № 1225 та витребувано частку квартири АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ухвалити в цій частині нове рішення; стягнути з відповідача за первісним позовом ОСОБА_1 судові витрати (т. 4 а.с. 208-217).
На обґрунтування апеляційної скарги посилалась на обставини, викладені в позові. Вказувала, що суд першої інстанції не зазначив дійсне джерело коштів відповідача. Не надав оцінку показам ОСОБА_2 , що кошти на квартиру АДРЕСА_1 сторони позичили у батьків ОСОБА_2 у сумі 50 000 доларів США. Вказувала, що після смерті її матері, у 2023 році вона перебирала папери, що дало їй можливість знайти в сейфі розписку батькам, написану нею в 1999 році про позику для придбання нової квартири на масиві Оболонь. Кошти так і не були повернуті.
Судом першої інстанції необґрунтовано та безпідставно не прийнято до уваги письмові покази спільних доньок ОСОБА_4 та ОСОБА_11 , які нотаріально завірені, а також покази свідків, які були опитані в судовому засіданні, зокрема, свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_3 .
Відмовляючи у встановленні факту проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу з квітня 1997 по 01.01.2024 року суд виходив з того, що на той час в законодавстві України не було правової норми, яка б передбачала таку можливість, а саме СК України, який почав діяти лише з 01 січня 2004 року. Спори про поділ майна осіб які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі вирішувались згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність». Проте, суд не врахував суттєвої обставини, що з січня 2004 року по грудень 2019 року включно, сторони прожовували жити однією сім'єю без реєстрації шлюбу попри проживання на дві різні країни. Вважала, що на підтвердження факту спільного проживання сторін як однією сім'єю з 01.01.2004 року по грудень 2019 року включно в матеріалах справи міститься достатньо доказів.
Крім того суд першої інстанції помилково задовільним вимоги зустрічного позову, які за своєю природою є різними - віндикаційна вимога про визнання договору дарування квартири недійсним та негаторна вимога про витребування квартири, які не можуть бути розглянуті разом, оскільки мають різну процесуальну природу, різну предметну та доказову базу. Посилалась на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, де зазначено, що неможливо поєднати в позові негаторні та віндикаційні вимоги (т. 4 а.с. 208-217).
Не погодившись з рішенням районного суду, 01 липня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бордунова Н.О. звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржуване рішення в частині задоволених вимог первісного позову ОСОБА_2 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісних позовних вимог (т. 5 а.с. 1-11).
На обґрунтування апеляційної скарги посилалась на те, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. Судом застосовано положення ст. 74 СК України, хоча підлягало застосуванню положення ст. 17 Закону України «Про власність». Висновки суду не відповідають обставинам справи, оскільки позивачем не надано належних та обґрунтованих доказів трудової участі в придбанні майна та проживання саме сім'єю, а відтак, і доказів, що квартира набута у спільну сумісну власність. Судом не надано оцінки щодо відсутності доказів проживання однією сім'єю. Також, суд зазначив, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, хоча сторони у шлюбі не перебували, відтак, не є подружжям в розумінні ч. 1 ст. 27 СК України (т. 5 а.с. 1-11).
06 жовтня 2025 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 від представника ОСОБА_1 - адвоката Бордунової Н.О., в якому остання просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 (т. 5 а.с. 57-59).
07 жовтня 2025 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 від ОСОБА_2 , в якому остання просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 (т. 5 а.с. 62-71).
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Миронова Н.О., відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_3 підтримали апеляційну скаргу ОСОБА_2 і просили її задовольнити, заперечували проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .
Представник позивача за зустрічним позовом ОСОБА_1 - адвокат Бордунова Н.О. підтримала апеляційну скаргу ОСОБА_1 і просила її задовольнити, просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 .
Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, були сповіщені судовими повістками-повідомленнями на зазначені ними адреси, у тому числі до Електронного кабінету в ЄСІТС із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень, тобто належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення ОСОБА_1 повернулось із відмітками працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною ним адресою, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходили. Поряд з цим, представник ОСОБА_1 - адвокат Бордунова Н.О. підтвердила факт належного повідомлення ОСОБА_1 про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання. Факт належного сповіщення ОСОБА_2 підтвердила в суді апеляційної інстанції її представник - адвокат Миронова Н.О.(т. 5 а.с. 50-55, 73-76, 85)
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню частково за таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони познайомилися навесні 1997 року і за місяць після знайомства почали проживати разом, перебуваючи у фактичних шлюбних відносинах.
Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку від 17 вересня 1997 року № 695, виданої житлово-експлуатаційною конторою № 302 Державного комунального підприємства по утриманню будівель, споруд та прибудинкової території Печерського району, у приватизованій квартирі АДРЕСА_2 постійно, з 1997 року, проживають власник ОСОБА_14 (1938 року народження) і її син ОСОБА_1 (1961 року народження) (т. 4 а. с. 121).
ОСОБА_14 з 11 вересня 1997 року значилася, а ОСОБА_1 з 16 вересня 1997 року - зареєстрованими за вказаною адресою, у передбаченому законом порядку, як за адресою місця проживання (т. 1 а. с. 34).
ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася ОСОБА_15 , батьком якої є ОСОБА_1 , а матір'ю - ОСОБА_2 , про що видано 23 квітня 1999 року свідоцтво НОМЕР_1 про встановлення батьківства Відділом реєстрації актів громадянського стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві за актовим записом № 23 (т. 1 а. с. 11).
ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_16 , батьками якої є ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_2 , виданим 08 листопада 2000 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві за актовим записом № 671 (т. 1 а. с. 10).
18 січня 2005 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 24 грудня 2004 року № 2440-С/КІ, видано свідоцтво серії НОМЕР_3 про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , і складається з 4-х кімнат, жилою площею 121, 60 кв, загальною площею 228, 40 кв м, на ім'я ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 13, т. 4 а. с. 81-82)
20 січня 2005 року квартира АДРЕСА_1 , зареєстрована у Бюро технічної інвентаризації за № 41551 (т. 1 а. с. 60, т. 4 а. с. 57).
08 серпня 2020 року ОСОБА_1 зареєстрував своє право власності на квартиру АДРЕСА_2 , згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим Одинадцятою київською державною нотаріальною конторою 08 серпня 2020 року і зареєстрованим № 9-282 (т. 1 а. с. 86 т. 2 а.с. 75).
На підставі заочного рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 листопада 2021 року, що набрало законної сили 24 грудня 2021 року, ОСОБА_2 зареєструвала у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 29 січня 2022 року за собою право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 (номер запису про право власності 46511855, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2142028180000) та 05 серпня 2022 року - на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 (номер запису про право власності: 47573354, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2621440980000) (т. І а. с. 191, 200).
07 жовтня 2022 року ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла у дар 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , про що укладено договір дарування 1/2 (однієї другої) частки квартири, посвідченого і зареєстрованого за № 1226 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. (т. 2 а. с. 205).
Також 07 жовтня 2022 року ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла у дар 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , про що укладено договір дарування 1/2 (однієї другої) частки квартири, посвідченого і зареєстрованого за № 1226 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. (т. 2 а. с. 178).
Звертаючись до з первісним позовом, ОСОБА_2 просила, в тому числі, встановити факт спільного проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_17 з 01 квітня 1997 року по грудень 2019 року включно.
Таким чином, вказаний період заявлений позивачкою ОСОБА_2 спільного проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та поділ майна, охоплює період, коли був чинним ЦК УРСР і Кодекс про шлюб та сім'ю України та ЦК України чинної редакції та СК України.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР 1963 року та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).
Частиною другою статті 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного Цивільного кодексу України.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
На правовідносини, які виникли між сторонами з приводу набуття спільного майна й продовжили існувати після 01 січня 2004 року, поширюється дія СК України.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Положеннями статті 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України).
Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21), вказано, що «для встановлення спільного проживання однією сім'єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 (провадження № 61-30273св18) вказано, що «для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. […] Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем протягом 2012 - 2014 років коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю».
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Відповідний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі № 683/3230/21 (провадження 61014073св3) та від 16 квітня 2025 року у справі № 759/21340/21 (провадження № 61-2740св25).
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні вказаних позовних вимог, виходив з того, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності. Положення Кодексу законів про шлюб та сім'ю України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.
Колегія суддів зауважує, що матеріалами справи підтверджується у спірний період факт наявності між сторонами відносин, притаманних подружжю: переїзд позивачки ОСОБА_2 за місцем проживання відповідача ОСОБА_1 , спільне проживання сторін, народження спільних дітей сторін по справі: доньки - ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та доньки - ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , наявність спільного побуту, про що зауважували свідки, спільного відпочинку, а також несення відповідачем ОСОБА_1 витрат на утримання своєї сім'ї, спільне вирішення майнових питань (доручення з приводу відчуження належного відповідачу ОСОБА_1 майна за межами України).
Вказані докази підтверджують спільну участь, тривалу та повну довіру між позивачем та відповідачем у формуванні та використанні сімейного бюджету. Крім зазначених документів, вказані обставини підтверджені поясненнями свідків, які за клопотанням сторони позивача були допитані у судовому засіданні. Таким чином, суд вважає встановленим той факт, що позивач ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали з квітня 1997 року по грудень 2019 року включно однією сім'єю як чоловік та дружина, вели спільне господарство, мали спільний бюджет.
Так, позивачем на підтвердження факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу зі відповідачем надано низку доказів, які у повному обсязі підтверджують зазначені обставини. Факт спільного проживання однією сім'єю, як подружжя без реєстрації шлюбу, знайшов своє підтвердження під час розгляду справи. Крім зазначеного, позивачем надані в якості доказів фотографії, якими зафіксовані спільні подорожі та відпочинок. Також позивачем підтверджено поясненнями свідків обставини про наявність спільного бюджету та спільне ведення господарства. В якості доказів надано до матеріалів справи копії договору про пайову участь у будівництві жилого будинку за адресою: АДРЕСА_8 від 14 червня 1999 року, свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , від 04 жовтня 1999 року серії КВ № 34050, свідоцтва про право власності на вказану квартиру від 18 січня 2005 року серії НОМЕР_3 , про продаж нерухомості у м. Софія, власником у яких зазначений відповідач, нотаріально посвідчена довіреність від 05 листопада 2013 року, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_18 бути його представником (т. 1 а. с. 12, 13, 13 «а», 14, т. 3 а. с. 73-74).
При цьому, суд зауважив, що укладення договору 14 червня 1999 року № 72 про пайову участь у будівництві жилого будинку за адресою: АДРЕСА_8 відбулось і у період спільного проживання сторін по справі та народження спільних дітей: доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та доньки - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батьком дітей записаний саме відповідач ОСОБА_1 і цих обставин останній не заперечував.
Крім того, за свідоцтвом про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , від 04 жовтня 1999 року серії КВ № 34050, зазначена жила площа 119,48 кв.м., загальна площею 215,47 кв.м., проте відповідно свідоцтва про право власності на вказану квартиру від 18 січня 2005 року серії НОМЕР_3 , зазначена жила площа 121,60 кв.м., загальна площею 228,40 кв.м., що свідчить про суттєву зміну (збільшення площі) об'єкту нерухомого майна та реєстрацію права власності за ОСОБА_1 протягом спірного періоду перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах у 2005 році, тобто під час дії СК України чинної редакції (т. 1 а.с. 12-13).
Разом з тим, колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 , що ОСОБА_2 не довела факту проживання сторін як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, адже такі спростовуються наявними у матеріалах справи доказами та показами свідків.
Допитаний як свідок (відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним) ОСОБА_1 надав суду покази, що перебував у шлюбі, мав двох дітей. Для бізнесу формально розлучився з дружиною. 13 січня 1998 року він познайомився з ОСОБА_3 . Поселив ОСОБА_3 у квартирі на АДРЕСА_9 , яку знімав. Вона попросила дозволити їй проживати у цій квартирі два місяця. Коли ОСОБА_1 попросив її виїхати, вона відповіла, що їй немає куди йти. ОСОБА_1 їздив з нею у Францію на лікування у квітні 1998 року. Потім ОСОБА_3 народила дитину у 1999 році. Можливо від нього. У 2000 році народилася друга дитина. Ірена «викручувала» гроші, 500 000 євро було у банку Болгарії для аліментів. 30 червня 2001 року ОСОБА_1 відвіз ОСОБА_19 з дітьми у Болгарію, купив там квартиру, залишив гроші для аліментів, давав гроші для утримання дітей. У 2017 році помер юрист, котрий знав про їхню ситуацію, про те, що їй не можна до ОСОБА_1 наближатися. З 1997 року по 2003 рік ОСОБА_1 вважав своєю сім'єю ОСОБА_20 , яка проживала у Москві, з дітьми ОСОБА_9 і ОСОБА_8 . ОСОБА_1 наголошував, що не мав сімейних або дружніх стосунків з ОСОБА_3 , не було бюджету, разом не проживали, він не планував з нею створювати сім'ю. Займався дітьми до трирічного віку, створював їм комфортні умови. З дітьми давно не спілкувався, бачив востаннє в 2015-2016 році. ОСОБА_3 не давала грошей на придбання квартири на Оболоні. ОСОБА_1 400 тисяч перерахував ОСОБА_21 за розробки з енергетики, вони були задекларовані і сплачені податки. Брати Ткачі, які отримали 5-6 квартир, попросили у ОСОБА_1 500 тисяч. Вони познайомили ОСОБА_1 із забудовником і він придбав квартиру на Оболоні. На ОСОБА_22 квартиру купила його мати, яка померла у 2019 році, але спадщину ОСОБА_1 не оформлював.
Свідок ОСОБА_3 надала суду покази, що позивач ОСОБА_2 є її матір'ю, вона проживала з відповідачем з 1997 року. У 1999 і 2000 роках народилися спільні діти, яких ОСОБА_1 хотів. З 1999 року вони почали робити ремонт у квартирі по АДРЕСА_10 , будинок тільки був зданий. ОСОБА_2 була вагітна, разом їздили туди, стежили за виконанням будівельних робіт. Мати працювала організатором концертів. У ОСОБА_1 і ОСОБА_2 був спільний бюджет, кошти витрачали разом. До 2019 року вони були близькі, оскільки мати часто робила аборти. До 2005 року всі проживали разом. Потім у ОСОБА_1 почалися проблеми і вони вимушені були переїхати у Болгарію. У 2000 році до них приїхали двоє дітей ОСОБА_1 від першого шлюбу, які стали проживати з ними як одна велика родина. У 2005 році вони переїхали у Болгарію, у 2007 році повернулися в Україну. У Болгарії ОСОБА_1 відкрив фірму. У 2019 році ОСОБА_2 приїхала на Новий рік на Оболонь, але ОСОБА_1 не впустив її у квартиру. ОСОБА_1 говорив, що він відмовляється від дітей, не хоче їх бачити. Після рішення суду ОСОБА_1 хотів продати квартиру на Оболоні. Свідок сказала, що мала намір купити частину цієї квартири і приїхала її оглянути: вона була у жахливому стані - сліди залиття, відсутня побутова техніка, розбита ванна і раковина, відклеєні шпалери. Необхідно робити ремонт, але ОСОБА_1 відмовився її продати і вирішив судитися. Бабуся і дідусь свідка ОСОБА_3 були викладачами і гарно заробляли. Вони допомогли купити квартиру на ОСОБА_22 .
Свідок ОСОБА_23 надала суду покази, що у 2000 році познайомилася з ОСОБА_2 , яка замовляла домашній текстиль для квартири на Оболоні. З 2000 року по 2005 року свідок приходила у квартиру як домашній дизайнер і вони здружилися. З ОСОБА_3 свідок підтримувала відносини. Свідок вказала, що жили добре, у хорошій атмосфері, було багато дітей, з них двоє - маленьких.
Свідок ОСОБА_24 вказала, що вона - племінниця ОСОБА_1 . Починаючи з 1997 року вона працювала у ОСОБА_1 секретарем. Квартиру на Оболоні вигідно купив у забудовника, бо комусь надав послугу. У ОСОБА_1 було 4 фірми, було багато грошей. ОСОБА_2 була малозабезпеченою, вона продавала банани. Квартиру на АДРЕСА_22 ОСОБА_1 придбав для матері.
Свідок ОСОБА_13 надала покази, що з 2000 року працювала у студії ОСОБА_25 і у 2001 році познайомилася з ОСОБА_2 , яка танцювала в ансамблі Вірського, а після пологів почала проводити заняття аеробікою. До 2006 року свідок кілька разів була у ОСОБА_2 на АДРЕСА_1: велика квартира, великий зал з каміном і кухня. Там було багато дітей і її мама. У 2004 році свідок познайомилася з ОСОБА_3 . З ОСОБА_1 не знайома.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що ОСОБА_1 не надано до суду доказів на підтвердження факту придбання спірної квартири за його особисті кошти та не спростовано доводів позивачки ОСОБА_2 щодо набуття спірної квартири спільною працею у період спільного проживання сторін як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу.
За повідомленням заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 15.08.2023 року № 2600-0704-7/158959 до суду першої інстанції, за інформацією з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування щодо гр. ОСОБА_1 (РНОКП НОМЕР_4 ) про місця роботи та нараховану заробітну плату (дохід) за період з моменту впровадження персоніфікованого обліку 01.01.1998 року по теперішній час, зазначений період роботи ОСОБА_1 з 01.01.1998 року до 30.06.2001 року Акціонерний банк «Аллонж», загальна сума нарахованої заробітної плати/доходу - 44 189,47 грн.(т. 3 а.с. 13).
За повідомленням в.о. директора Департаменту оподаткування фізичних осіб Державної податкової служби України від 28.07.2023 року № 9211/5/99-00-24-05-05, відсутні відомості щодо реєстрації фізичних осіб -підприємців, самозайнятих осіб та декларування доходів зазначеними в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 29.06.2023 року особами, зокрема ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 2 а.с. 161-163 т. 3 а.с. 78).
Враховуючи встановлений факт проживання сторін однією сім'єю, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про встановлення, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнання за ОСОБА_2 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .
Разом з тим, колегія суддів визнала обґрунтованими заперечення представника ОСОБА_1 - адвоката Бордунової Н.О. та відхилила твердження ОСОБА_2 , що за письмовою розпискою від 20 травня 1999 року на спірну квартиру сторони по справі позичили кошти у сумі 50 000 доларів США у батьків ОСОБА_2 , оскільки позичальником в розписці зазначена ОСОБА_2 , а такі доводи зазначені у позовній заяві ОСОБА_2 не знайшли підтвердження іншими об'єктивними доказами по справі (т. 3 а.с. 102).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року, сформованого у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20, пункти 40-44), зазначено, що: «Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).
Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.»
З огляду на вищевказане, суд апеляційної інстанції відхилив доводи апелянта ОСОБА_2 щодо відмови районним судом в резолютивній частині оскаржуваного рішення в задоволенні позовних вимог в частині встановлення факту спільного проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Натомість підтвердження цього факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і наведення фактичних обставин набуття спірного майна (квартири) спільною працею сторін у цей період у справі позовного провадження наведено у мотивувальній частині цього рішення.
За таких обставин, колегія суддів уважає, що оскаржуване рішення районного суду підлягає зміні із викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_26 про визнання договору дарування квартири АДРЕСА_1 недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння.
Звертаючись до суду з зустрічним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 01 червня 2023 року скасовано заочне рішення суду від 23 листопада 2021 року, постановленого у справі № 757/20878/21-ц, на підставі котрого право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_2 . Однак, до скасування заочного рішення суду від 23 листопада 2021 року, а саме 07 жовтня 2022 року ОСОБА_2 передала у дар ОСОБА_3 вказану частку об'єкту нерухомого майна, про що сторонами було укладено договір дарування. Отже, вважав, що квартира вибула з власності ОСОБА_1 поза його волею, з огляду на що договір дарування підлягає визнанню недійсними, а подарована частка має бути витребувана у ОСОБА_3 .
У відповідності до частини першої статті 215 Цивільного України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що задекларовано частиною першою статті 203 ЦК України.
Як передбачено частиною другою статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
За частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до норми статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
За приписами частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Положення статті 388 ЦК України застосовуються як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12, від якого Верховний Суд не відступав).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник, з дотриманням вимог статті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але у подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Вказаний висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
Скасування рішення суду про відчуження нерухомості має наслідком повернення майна до попереднього власника або, якщо відчуження було здійснено з порушенням, визнання недійсним правочину та відновлення попереднього стану.
Так, з матеріалів справи вбачається, що заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 листопада 2021 року у справі 757/20878/21-ц, зокрема, встановлено, що майно, набуте під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , а саме: квартира АДРЕСА_1 (реєстраційний номер у реєстровій книзі Бюро технічної інвентаризації № д156-99 за реєстровим № 41551 від 20 січня 2005 року). Визнано за ОСОБА_2 право власності на наступне майно:1/2 частку квартири АДРЕСА_6 (реєстраційний номер у реєстровій книзі Бюро технічної інвентаризації № д156-99 за реєстровим № 41551 від 20 січня 2005 року).
На підставі заочного рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 листопада 2021 року, що набрало законної сили 24 грудня 2021 року, ОСОБА_2 зареєструвала у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 05 серпня 2022 року на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 (номер запису про право власності: 47573354, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2621440980000).
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки 01 червня 2023 року ухвалою Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/20878/21-ц скасовано заочне рішення суду від 23 листопада 2021 року, на підставі якого ОСОБА_2 зареєструвала право власності на частку об'єкту нерухомого майна, яку пізніше відчужила ОСОБА_3 , набута частка права власності на майно має бути повернена до попереднього власника -ОСОБА_1 , а правочин дарування визнається недійсними з витребуванням майна з володіння ОСОБА_3 .
Посилання ОСОБА_2 на постанову Верховного Суду від 18.01.2023 року у справі № 488/2807/17 колегія суддів відхиляє, оскільки правовідносини у вказаній справі не є релевантними до правовідносин у справі № 757/20878/21-ц.
Інші доводи апеляційних скарг вказаних висновків суду не спростовують, а тому відхиляються судом як необґрунтовані.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 травня 2025 року -змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 27 жовтня 2025 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
Є.П. Євграфова
В.В. Саліхов