справа № 760/14139/25
провадження № 22-ц/824/14517/2025
21 жовтня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідача Кирилюк Г. М.
суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І.
при секретарі Черняк Д. Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про встановлення факту, що має юридичне значення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року в складі судді Ішуніної Л. М.,
встановив:
23.05.2025 ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив встановити факт, що він, як батько самостійно виховує свою дитину віком до 18 років - малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що проживає з ним за місцем реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .
Заява мотивована тим, що з 12 грудня 2012 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2023 року (справа №760/10242/23). В шлюбі у них народилась донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зазначав, що після розірвання шлюбу донька залишилась проживати з ним. Він самостійно виховує та утримує доньку, піклується про її здоров'я, психологічний та емоційний стан, здійснює за нею належний догляд, створив усі необхідні житлово-побутові умови для нормального розвитку, підтримує емоційно-позитивну атмосферу у взаємодії з нею.
Мати дитини проживає окремо, участі у вихованні дитини не бере, з моменту розірвання шлюбу 03 жовтня 2023 року на її утримання жодних грошових відрахувань не здійснює.
Посилався на те, що встановлення вказаного юридичного факту є необхідним для облаштування життя та розвитку дитини в безпечних умовах, оскільки через військову агресію російської федерації на території України введено воєнний стан, проходять бойові дії, а також з метою захисту прав та представлення законних інтересів дитини за умови проживання її матері окремо від їх сім'ї, переміщення дитини у безпечне місце без документального оформлення згоди від матері. Без згоди матері дитини він не може належним чином дбати про її фізичний розвиток, стан здоров'я, виїзд на оздоровлення, відпочинок або лікування в іншу країну. Також в умовах війни безліч питань виникають під час освітнього процесу, оформлення відповідних документів, заяв, що вимагаються закладами освіти, дитячими оздоровчими чи розважальними центрами.
За таких підстав просив заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року відмовлено у відкритті провадження на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України.
Відмовляючи у відкритті провадження з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що у вказаній справі наявний спір про право, зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухиленні від участі вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Судом враховано висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22.
16.07.2025 ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, а тому необґрунтовано відмовив у відкритті провадження за його заявою.
Посилається на те, що у поданій ним заяві відсутні будь-які фактичні дані, які б свідчили про наявність підстав для такого висновку. Крім того, ним залучено до розгляду поданої заяви так званий «орган опіки та піклування».
Зазначає, що судом першої інстанції застосовано висновок Великої Палати Верховного Суду, який було зроблено у відносинах, які не є релевантними обставинам в даній справі.
Суд першої інстанції не врахував, що діючим законодавством не передбачено іншого порядку встановлення факту самостійного виховання дитини, ніж звернення до суду в порядку окремого провадження.
Аналогічну позицію висловлено у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24.
Верховний суд зазначив, що: « Диспозиція частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
Суд першої інстанції вказану правову позицію не врахував, що є підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
Правом надання відзиву інші учасники справи не скористались.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Горбань Р. О. підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити.
Інші учасники справі ви судове засідання не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.
Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Згідно із частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Положеннями СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним дитини віком до 18 років. Метою встановлення факту заявник визначив - захист прав та інтересів дитини та його прав як батька, що займається її самостійним вихованням та утриманням.
Проте, встановлення такого факту могло б мати негативні наслідки для матері дитини, а також потребує дослідження й врахування інтересів дитини.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов'язане з встановленням обставин щодо невиконання матір'ю батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (див.: пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України, оскільки подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження, вказана справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23, від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24, від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24, від 21 травня 2025 року у справі №295/9166/24.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Посилання в апеляційній скарзі на диспозицію частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами, яка містить імперативний припис стосовно того, що підстава для звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду, є необґрунтованими.
Заявник в поданій ним заяві не обґрунтовував мету звернення до суду необхідністю звільнення з військової служби на підставі Закону № 2232-XII.
У справі №127/3622/24, в якій сформульовано правовий висновок, на який йде посилання в апеляційній скарзі, спірним було питання встановлення в окремому провадженні факту самостійного виховання військовослужбовцем дитини для припинення контракту і звільнення з військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII (у редакції Закону № 3633-IX, який набрав чинності 18 травня 2024 року).
За обставинами справи, яка переглядається апеляційним судом, батько дитини звернувся до суду в порядку окремого провадження для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Метою встановлення цього факту заявник визначив необхідність облаштування життя та розвитку дитини в безпечних умовах, переміщення дитини у безпечне місце без документального оформлення згоди від матері, виїзд дитини на оздоровлення, відпочинок або лікування в іншу країну.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності потрібно визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
За таких підстав, посилання в апеляційній скарзі на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24, є нерелевантними до даних правовідносин, оскільки останні сформульовані у справі за правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції положень частини четвертої статті 315 ЦПК України.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки судом першої інстанції не порушено норм процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 21.10.2025.
Суддя-доповідач Г. М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т. І. Ящук