м. Вінниця
27 жовтня 2025 р. Справа № 120/9997/25
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької районної військової адміністрації Вінницької області, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом доВінницької районної військової адміністрації Вінницької області, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправною бездіяльністю Вінницької районної адміністрації Вінницької області щодо не прийняття рішення за результатами розгляду заяви про заміну військової служби альтернативною та не розгляду ІНФОРМАЦІЯ_2 заяви аналогічного змісту. Зокрема, позивач наголошує на наявності у нього такого права, у зв'язку із наявністю релігійних переконань.
Вінницька районна військова адміністрація скористалася своїм правом на подання відзиву, у якому заперечив проти задоволення позову. Серед іншого представник наголошує, що альтернативна служба, а саме її застосування є заміщенням проходження строкової військової служби в мирний час, заміна військової служби альтернативною під час війни законодавством України не передбачена. Окрім того вказує на те, що суб'єкти владних повноважень не наділені повноваженнями щодо врегулювання законодавчої невизначеності.
До суду від ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшов відзив, у якому представник відповідача зауважує, що достатні правові підстави для задоволення позові відсутні.
Ознайомившись з матеріалами справи, судом встановлено такі обставини.
Позивач перебуває на військовому обліку за місцем реєстрації у ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідно до довідки 28.02.2025 року позивач є членом Незалежної Релігійної Громади Євангельсьских Християн - Баптистів "ДВАНАДЦЯТЬ АПОСТОЛІВ" м. Вінниця з 16.04.2017 року.
За своїм віровченням та зареєстрованим Статутом релігійна організація, до якої належить позивач, відноситься до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, що підтверджується Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 року № 2066.
11.03.2025 року позивач надіслав до Вінницької районної державної адміністрації та до ІНФОРМАЦІЯ_1 заяву щодо заміни йому військової служби на альтернативну (невійськову) службу, оскільки проходження військової служби суперечить його релігійним переконанням та не допускає застосування зброї проти людини.
Листом від 28.02.2025 року № 17-Р-145-7 Вінницька районна адміністрація відмовила позивачеві у задоволенні його заяви. Так, зауважено, що порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" не визначено, інших нормативно-правових актів, які б регулювали організаційно-правові засади альтернативної служби - відсутні.
Від ІНФОРМАЦІЯ_1 жодних рішень/листів позивачеві не надходило.
Не погоджуючись із бездіяльністю Вінницької районної адміністрації щодо не прийняття рішення про направлення на альтернативну службу та бездіяльністю ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд керується таким.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст. 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення ст. 35 Основного закону України кореспондуються з положеннями статті 9 "Свобода думки, совісті і релігії" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Так, відповідно до п. 1 ст. 9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Зі змісту п. 2 ст. 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з положеннями ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений та діє станом на дату прийняття рішення у даній справі.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
У відповідності зі ч. 1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною 1 статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Статтею 3 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ч. 1 ст. 15 Закону № 2232-ХІІ на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон № 3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Зокрема, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону № 3543-ХІІ).
Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону № 3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону № 3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Позивач посилається на те, що він є членом Незалежної Релігійної громади Євангельських Християн - Баптистів "Дванадцять апостолів" в Україні. Вказане віросповідання та належність до даної релігійної організації не допускає користування зброєю у жодному вигляді та суперечить його релігійним переконанням, а тому він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною.
Надаючи оцінку зазначеним вище доводам, суд зазначає, що п. 4 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991 № 1975-ХІІ (далі - Закон № 1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 1 Закону № 1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону № 1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону № 1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону № 1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 5 Закону № 1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10.11.1999 постановою Кабінету Міністрів України за № 2066 (далі - Положення № 2066) затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно п.п. 2, 3 Положення № 2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Отже, із системного аналізу вказаних норм слідує, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
Суд звертає увагу на те, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час мобілізації/військового стану не визначена.
Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Таким чином, усупереч доводів позовної заяви, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.
Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов'язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов'язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).
Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на статтю 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (EnverAydemirv. Turkiye), Дягілєв проти Росії).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу.
Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.
Відтак, суд зауважує, що відмова у заміні військової служби альтернативною під час дії правового режиму воєнного стану є правомірною.
Суд враховує, що позивач, мотивуючи свої позовні вимоги, акцентує увагу не лише на наявності аналізованого права, а й бездіяльності Вінницької районної адміністрації щодо неприйняття рішення у відповідній формі та ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не розгляду заяви.
З цього приводу, суд зауважує, що п. 4 розд. ІІ Положення № 2066 визначено, що для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.
Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону № 389-VIII військові адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України "Про оборону України", Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Про критичну інфраструктуру", цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Повноваження військових адміністрацій здійснюються ними в порядку, визначеному законами України для здійснення повноважень відповідних місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
За приписами п. 18 ч. 2 ст. 15 Закону №389-VIII військові адміністрації населених пунктів на відповідній території здійснюють, зокрема, повноваження із забезпечення організації призову громадян на військову службу за призовом осіб офіцерського складу та альтернативну (невійськову) службу, направлення для проходження базової військової служби, підготовки молоді до військової служби; сприяння в організації навчальних (перевірочних) та спеціальних військових зборів; забезпечення доведення до підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, а також населення розпорядження керівника місцевої державної адміністрації (військової, військово-цивільної) або керівника територіального центру комплектування та соціальної підтримки про проведення заходів мобілізації чи виклик військовозобов'язаних та резервістів до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Тобто, суд зауважує, що вирішення питання про направлення на альтернативну службу належить саме до компетенції до військової адміністрації, а не районних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин. Відтак для надання такого захисту суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить, і що це право, свобода чи інтерес порушені рішенням, дією або бездіяльністю відповідача у публічно-правових відносинах, які оскаржуються.
Верховний Суд у постанові від 16.02.2021 у справі №320/950/19 вказав на те, що згідно з нормами статті 55 Конституції України та статті 5 КАС України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Водночас обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
У розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб, за загальним правилом, є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Отже, право на судовий захист, зазвичай, має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16.08.2023 у справі № 440/3862/18, де також акцентовано на тому, що для відновлення права, порушеного суб'єктом владних повноважень, особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. При цьому порушення вимог закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Крім того, досліджуючи підстави для звернення до суду з адміністративним позовом, у постанові від 01.09.2022 у справі № 990/46/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України.
Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас належний захист прав та інтересів особи можливий лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин. Порушення має бути реальним та стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
За змістом ст. 5, 9 КАС України кожна особа, яка звертається до адміністративного суду та вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень були порушені її права, свободи або інтереси, самостійно обирає способи захисту таких прав, свобод або інтересів, зокрема, шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання його вчинити дії.
Наведене узгоджується з повноваженнями адміністративного суду при вирішенні справи. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відтак для прийняття рішення про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії суд повинен встановити факт його бездіяльності та констатувати її протиправний характер внаслідок порушення прав, свобод або інтересів позивача з боку відповідача-суб'єкта владних повноважень.
Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені (див. серед іншого постанову Великої Палати Верховного Суду від 24.11.2022 у справі №9901/480/19).
Водночас у вже згаданій вище постанові №320/950/19 від 16.02.2021 Верховний Суд виснував, що умовою розгляду судом питання про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів такою бездіяльністю. Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 360/1193/17.
В контексті наведеного та беручи до уваги проаналізовані вище норми законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд не може погодитися з твердженнями позивача про допущення Вінницькою районною військовою адміністрацією бездіяльності щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду заяви позивача про направлення його на альтернативну (невійськову) службу для виконання військового обов'язку під час мобілізації в умовах воєнного стану.
Позивач не конкретизує, в якому саме порядку, у якій формі та на підставі якого саме нормативно-правового акта, на його думку, відповідач мав би прийняте зазначене рішення, але протиправно не зробив цього. Так, Вінницькою районною військовою адміністрацією надано чітку лист відмову про відсутність правових підстав для прийняття рішення встановленої форми про направлення на альтернативну службу.
Окрім того, суд наголошує, що таке рішення може бути прийняте виключно місцевою державною адміністрацією виключно у разі вирішення питання щодо направлення громадянина на альтернативну службу замість проходження строкової (базової) військової служби, що виключає можливість прийняття такого рішення за наслідками розгляду заяви позивача, яка стосується прохання замінити альтернативною службою військову службу за призовом під час мобілізації в умовах воєнного стану.
Водночас районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки не наділені такими повноваженнями, що свідчить про відсутність у ІНФОРМАЦІЯ_1 для розгляду такої заяви.
Крім того, суд враховує, що за чинним на сьогодні нормативним регулюванням правом на звернення із заявою про проходження альтернативної служби наділений лише той громадянин, який, по-перше, перебуває на військовому обліку і, по-друге, призваний на військову службу. Тобто право бути направленим для проходження альтернативної служби не може бути реалізоване "наперед", а лише за певних умов та у визначений спосіб.
Поряд з цим у справі відсутні докази того, що позивач був взятий на військовий облік, а також відомості про здійснення призову позивача на військову службу.
З наведеного випливає, що ініціювання позивачем питання про його направлення на альтернативну службу є передчасним та не відповідає встановленому законодавством порядку.
При цьому, на думку суду, позивач безпідставно стверджує про порушення його права, гарантованого ст. 35 Конституції України, на заміну виконання військового обов'язку альтернативною службою, адже з матеріалів справи не вбачається факт призову позивача на військову службу під час мобілізації всупереч його релігійним переконанням. Тим більше, що за чинним на сьогодні законодавством формою реалізації даного права є можливість направлення громадянина на альтернативну службу замість проходження виключно такого виду військової служби, як строкова (базова) військова служба.
Вирішуючи позовні вимоги в зобов'язальній частині суд також враховує, що одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
Тобто діяльність органів державної влади в Україні здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу "заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом".
Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у не передбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Завданням адміністративного судочинства, згідно з частиною першою статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Водночас відсутність порушеного права або невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлені під час розгляду справи, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Таким чином, оцінивши ключові доводи позивача та дослідивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений адміністративний позов задоволенню не підлягає.
Відповідно до положень ст. 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Вінницької районної військової адміністрації Вінницької області (вул. Хмельницьке шосе, 17, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 04050975), ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович