22 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 757/63335/18-ц
провадження № 61-14794св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє його представник - адвокат Коротя Роман Олександрович, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2023 року у складі судді Григоренко І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 рокуу складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Журби С. О., Писаної Т. О.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, зокрема до ОСОБА_5 , який в подальшому неодноразово змінювався та уточнювався, в тому числі щодо суб'єктного складу учасників справи.
ІНФОРМАЦІЯ_2 року позивачка ОСОБА_4 померла.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2019 року замінено позивача ОСОБА_4 на її правонаступника - ОСОБА_1 .
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 13 вересня 2021 року замінено неналежного відповідача ОСОБА_5 на належного - ОСОБА_2 та залучено до участі усправі в якості співвідповідача ОСОБА_3 .
Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_6 були співвласниками квартири АДРЕСА_1 .
2ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, та ОСОБА_1 у встановленому законом порядку прийняла спадщину після смерті матері.
Позивачка вказувала, що у грудні 2017 року вона дізналась, що рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Некрилова К. Ю. про державну реєстрацію прав № 34574391 від 31 березня 2017 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_7 .
Зазначала, що вказана реєстраційна дія була вчинена на підставі договорів купівлі-продажу від 12 вересня 2001 року № 3544-Б/001 та № 3545-Б/2001, які були нібито укладені на Товарній біржі «Українська біржа «Десятинна» між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , відповідно до умов яких ОСОБА_1 та ОСОБА_6 продали, а ОСОБА_7 купив належні кожній із них частини квартири АДРЕСА_1 .
Стверджувала, що вказані договори ні вона, ні її мати ОСОБА_6 не підписували.
За вказаним фактом було відкрито кримінальне провадження № 420171010600000108 за ознаками вчинення кримінальногоправопорушення, передбаченого частиноючетвертою статті 190 КК України, в якому позивачку визнанопотерпілою.
Досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженнінаразі триває.
У подальшому позивачці стало відомо, що рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Стрельченко О. В. про реєстрацію прав № 35490583 від 01червня 2017 року зареєстровано перехід права власності на спірну квартиру від ОСОБА_7 до ОСОБА_5 на підставі договору іпотеки № 710 від 28квітня 2017 року та договору про відступлення прав № 3819 від 01червня 2017 року.
14березня 2019 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бадахов Ю. В. рішенням про реєстрацію прав № 45956003 від 14 березня 2019 року зареєстрував перехід права власності на спірну квартиру від ОСОБА_5 до ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу № 41076 від 14 березня 2019 року.
01листопада 2019 року рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мангуш А.М. про реєстрацію прав № 49482838 від 01листопада 2019 року зареєстровано перехід права власності на спірне нерухоме майно від ОСОБА_9 до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 3334 від 01 листопада 2019 року.
Отже, кінцевим набувачем спірної квартири став ОСОБА_2 .
Однак, у подальшому з'ясувалась, що 23 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки № 50, на підставі якого приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. прийняла рішення про реєстрацію права іпотеки № 50786162 (реєстраційний запис № 35162632) та рішення про реєстрацію обтяжень № 50785812 (реєстраційний запис № 35162349).
Таким чином, належна позивачці на праві власності квартира була поза її волею передана в іпотеку для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_10 .
Позивачка ОСОБА_1 вважає, що квартира АДРЕСА_1 вибула з її власності поза її волею на підставі підроблених договорів купівлі-продажу від 12 вересня 2001 року № 3544-Б/001 та № 3545-Б/2001.
Посилаючись на викладені обставини та уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на її користь квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2023 року позов задоволено.
Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того,що дійсний власник спірного нерухомого майна рішення про його відчуження не приймав, а ОСОБА_2 у встановленому чинним законодавством порядку право власності на вказане майно не набув, відтак майно вибуло поза волею дійсного власника,що є підставою для його витребування відповідно до вимог статті 388 ЦК України.
При цьому суд прийняв до уваги, зокрема, висновок експерта № 34/18, складений 10 вересня 2018 року за результатами проведення почеркознавчої експертизи, у якому зазначено, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі: «Продавець» Договору купівлі-продажу від 12 вересня 2001 року, посвідченого«Українською біржою» «Десятинна» за реєстраційним № 3544-Б/2001, виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Також судом прийнято до уваги відомості щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 420171010600000108 за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, де ОСОБА_1 є потерпілою.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2023 року- без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
05 листопада 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник - адвокат Коротя Р. О., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2023 рокута постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року.
В касаційній скарзі заявник просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення у справі, яким в задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою, витребувано матеріали цивільної справи та зупинено дію оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного провадження.
01 січня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 16 вересня 1997 року, виданого Відділом приватизації Державного житлового фонду Печерського району на підставі розпорядження (наказу) від 16 вересня 1997 року за № 1492, квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 46,9 кв. м, належала ОСОБА_1 та її матері ОСОБА_4 в рівних долях.
2 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
Відповідно до листа приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. від 27березня 2019 року за вих. № 157/02-14 ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_4 .
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 16 жовтня 2019 року № 185000749, 31березня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Некриловим К. Ю. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 34574391 від 31 березня 2017 року, яким зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 . Підстава виникнення права власності: договори купівлі-продажу від 12 вересня 2001 року № 3544-Б/001 та № 3545-Б/2001, видавник - Товарна біржа «Українська біржа» «Десятинна».
Згідно змісту наявної в матеріалах справи копії договору купівлі-продажу № 3544-Б/001, 12 вересня 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 на Товарній біржі «Українська біржа «Десятинна»укладено договір купівлі-продажу № 3544-Б/001, відповідно до умов якого ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_7 купив 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Згідно змісту наявної в матеріалах справи копії договору купівлі-продажу № 3545-Б/001, 12 вересня 2001 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на Товарній біржі «Українська біржа» «Десятинна» укладено договір купівлі-продажу № 3545-Б/2001, відповідно до умов якого ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_7 купив 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Згідно з інформаційноюдовідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 16 жовтня 2019 року № 185000749 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрельченко О. В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 35490583 від 01 червня 2017 року, яким зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 на підставі договору іпотеки № 710 від 28 квітня 2017 року та договору про відступлення прав № 3819 від 01 червня 2017 року.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 16 жовтня 2019 року № 185000749приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бадаховим Ю. В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 45956003 від 14 березня 2019 року, яким зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу № 1076 від 14 березня 2019 року.
На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 01 листопада 2019 року ОСОБА_9 продала спірне нерухоме майно ОСОБА_2 .
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 27січня 2020 року № 197757323 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мангуш А. М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 49482838 від 01 листопада 2019 року, яким зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 3334 від 01листопада 2019 року.
На підставі укладеного 23 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. за реєстровим № 51, забезпечено зобов'язання, що випливають з договору позики від 23січня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у зв'язку із чим ОСОБА_2 передав спірне нерухоме майно в іпотеку.
Рішенням Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. від 23січня 2020 року за ОСОБА_3 зареєстровано право іпотеки № 50786162 (реєстраційний запис № 35162632).
Печерським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24 грудня 2017 року за № 420171010600000108 за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, в якому ОСОБА_1 визнана потерпілою.
Згідно з висновком експерта № 34/18 за результатами проведення почеркознавчої експертизи від 10 вересня 2018 року, складеного експертом першого класу «Науково-дослідної лабораторії судових експертиз» Панчошнік І.З. на замовлення адвоката Ярош Л. В. для подання до Печерського районного суду м. Києва у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння, підпис від імені ОСОБА_1 , електрографічне зображення якого міститься у графі: «Продавець» електрофотокопії Договору купівлі-продажу від 12вересня 2001 року, посвідченого«Українською біржою» «Десятинна» за реєстраційним № 3544-Б/2001, виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Відповідно до листа Державного архіву м. Києва від 07 травня 2020 року за вих. № 068/02-12/918 у журналі реєстрації договорів купівлі-продажу та міни об'єктів нерухомості за період часу з 05 січня 2001 року по 28 грудня 2001 року відомості про укладення договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 не виявлено.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою, другою, четвертою статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує.
Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
У відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених
законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 13 Конституції України визначається, що Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб'єктів права власності та гарантує кожному захист його прав і свобод.
Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та, водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.
У справі, яка переглядається, встановлено, що квартира АДРЕСА_1 вибула з володіння співвласників: ОСОБА_1 та її матері ОСОБА_11 на підставі договорів купівлі-продажу від 12 вересня 2001 року № 3544-Б/001 та № 3545-Б/2001, укладених між ними та ОСОБА_7 на Товарній біржі «Українська біржа» «Десятинна».
При цьому, обгрунтовуючи позовні вимоги, позивачі стверджували, що вказана квартира вибула з їх власності незаконно, поза їх волею, оскільки зазначені договори купівлі-продажу на Товарній біржі «Українська біржа» «Десятинна» ними з ОСОБА_7 ніколи не укладалися.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що дійсний власник спірного нерухомого майна рішення про його відчуження не приймав, а ОСОБА_2 у встановленому чинним законодавством порядку право власності на вказане майно не набув, відтак майно вибуло поза волею дійсного власника,що є підставою для його витребування відповідно до вимог статті 388 ЦК України.
При цьому суд прийняв до уваги, зокрема, висновок експерта № 34/18, складеного 10 вересня 2018 року за результатами проведення почеркознавчої експертизи, у якому зазначено, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі: «Продавець» Договору купівлі-продажу від 12 вересня 2001 року, посвідченого«Українською біржою» «Десятинна» за реєстраційним № 3544-Б/2001, виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Також судами прийнято до уваги відомості щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 420171010600000108 за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертоюстатті 190 ККУкраїни, де ОСОБА_1 є потерпілою.
Проте, такі висновки судів є передчасними, оскільки, досліджуючи обставини вибуття частини квартири АДРЕСА_1 з власності ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що інша частина указаної квартири належала на праві власності її матері- ОСОБА_12 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16вересня 1997 року, виданого Відділом приватизації Державного житлового фонду Печерського району на підставі розпорядження (наказу) від 16 вересня 1997 року за № 1492.
В оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій не послались на будь-які належні та допустимі докази того, що підпис від імені ОСОБА_4 у графі: «Продавець» іншого Договору купівлі-продажу (№ 3545-Б/2001 від 12 вересня 2001 року) виконано не ОСОБА_1 .
Таким чином, обставини вибуття частини квартири АДРЕСА_1 з власності саме ОСОБА_4 , зокрема щодо наявності/відсутності її волевиявлення навибуття спірного майна, судами належним чином не досліджено.
Разом із тим, вказані обставини, відповідно до статей 89, 229 ЦПК України, можуть бути встановлені внаслідок безпосередньогодослідження судом доказів у справі та наданняоцінки як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі.
При цьому слід враховувати, що згідно частини п'ятої статті 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, керує ходом судового процесу, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що розслідування у кримінальному провадженні№ 420171010600000108 не закінчено, у зв'язку із чим само по собі посилання на його наявність є безпідставним.
Також встановлено, що, починаючи з 2017 року, квартира АДРЕСА_1 була неодноразово відчужена.
Останній набувач (відповідач ОСОБА_2 ) набув спірне нерухоме майно у власність на підставі договору купівлі-продажу № 3334 від 01листопада 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мангуш А. М.
Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).
Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що «перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач усупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків, передбачених у статті 388 ЦК України».
Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна, з'ясовуючи чи знала/могла знати вказана особа про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб.
На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Судові рішення, постановлені за відсутності належної перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18)), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Такі висновки містяться у пункті 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).
Задовольняючи позов про витребування спірного нерухомого майна з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, належним чином не дослідив та, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, не перевірив питання щодо наявності підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також не надав оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.
Отже, як вже зазначалось, неповнота при з'ясуванні обставин цієї справи призвела до передчасних висновків судів попередніх інстанційщодо наявності правових підстав для витребування зволодіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 .
Крім того, судами встановлено, що на підставі укладеного 23 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та нотаріально посвідченого договору іпотекизабезпечено зобов'язання, що випливають з договору позики від 23 січня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у зв'язку із чим ОСОБА_2 передав спірне нерухоме майно в іпотеку.
Рішенням Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. від 23січня 2020 року за ОСОБА_3 зареєстровано право іпотеки № 50786162 (реєстраційний запис № 35162632).
Позивачка вважає, що у іпотекодавця ОСОБА_10 при цьому було відсутнє право власності на предмет іпотеки.
Разом із тим, законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником. Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
Вказане, приймаючи до уваги, що позивачка вимоги про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 23 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не заявляла, а іпотекодержатель має майнові права на заставлене майно, може мати значення при оцінці обраного способу захисту порушеного права на предмет йогоефективності.
Водночас вимогами процесуального закону визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Колегія суддів зазначає, що в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання
про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України визначено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, тому справу необхідно передати для нового розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_2 , в інтересах якого діє його представник - адвокат Коротя Роман Олександрович, задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 жовтня 2024 року скасувати.
Справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна із чужого володіння направити на новий розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов