15 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 755/3459/22
провадження № 61-3932св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: акціонерне товариство «Укрсиббанк», приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Бережний Ярослав Вікторович,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 травня 2024 року у складі судді Катющенко В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2025 року у складі колегії суддів:Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., Кафідової О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням.
Позов мотивовано тим, що 23 лютого 2022 року ОСОБА_2 прибув за адресою: АДРЕСА_1 з метою зміни замків у вхідній двері вказаної квартири, про що їй стало відомо з дзвінка сусідів, свої дії він обґрунтовував тим, що придбав квартиру, яка належала їй на праві власності згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року, на прилюдних торгах.
При цьому відповідач надав термін для вивезення речей із квартири до 15 березня 2022 року, про що змусив надати йому розписку. У відповідача в наявності на цей час ключі від квартири, він має вільний доступ до квартири, однак звільнити квартиру позивач не має можливості, оскільки іншого житла для проживання у неї немає. Вважала дії відповідача протиправними, а саме самоуправством, оскільки без згоди володільця, без повідомлення, без надсилання претензій, вимог, проникати до майна, в якому проживають мешканці, знаходяться їх особисті речі, неприпустимо.
Після отримання від приватного виконавця Бережного Я. В. акта про реалізацію предмета іпотеки, вона одразу звернулася до ОСОБА_2 з листом, що це майно є її єдиним майном для проживання та вселення його без відповідного судового рішення можуть бути кваліфіковані за статтями 162, 187 КК України.
Квартира, яка стала предметом іпотеки, придбана не за кошти банку, у разі виселення особі, яку виселяють з такої квартири, повинне бути надане інше житлове приміщення, і що тривалий час проживання в спірній квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи тривалість її зв'язку з квартирою не лише місцем проживання, а й правом власності, відповідно до норм чинного законодавства України та міжнародного права, є всі підстави вважати, що вона не втратила право користування, володіння цим майном, навіть після набуття права власності новим власником.
Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Вирішуючи питання задоволення своїх вимог за рахунок реалізації іпотечного майна банк обійшов вимогу про виселення, а тому жодним судовим рішенням не вирішено питання виселення ОСОБА_1 з наданням постійного жилого приміщення для її проживання, створивши конфлікт між новим власником та попереднім.
ОСОБА_1 просила суд:
визнати її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 ;
зобов'язати відповідача не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_2 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання;
вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст судових рішень
Справу суди розглядали неодноразово.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не є власником квартири АДРЕСА_2 та не є членом сім'ї власника цієї квартири, тоді як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вимоги ОСОБА_1 про заборону ОСОБА_2 вільного доступу до належної йому квартири спрямовані не на захист прав позивача, а на обмеження прав відповідача, а тому суд погодився з правильними в цілому висновками суду першої інстанції, що вимоги ОСОБА_1 не підлягали задоволенню. Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги з огляду на те, що вказані нею обставини не належать до предмету доказування в позові про усунення перешкод в користуванні житлом.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2023 року у задоволенні клопотання АТ «Укрсиббанк» про закриття касаційного провадження відмовлено. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в частині позовної вимоги визнати ОСОБА_1 такою, що не втратила право користування житловим приміщенням змінено, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 липня 2023 року в частині позовної вимоги зобов'язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 03 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 лютого 2025 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при розгляді справи № 755/17733/17, за результатами якого звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_3 , в рахунок погашення заборгованості в сумі 527 286 грн ПАТ «УкрСиббанк», не досліджувалося питання можливості/неможливості виселення ОСОБА_1 з іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, при зверненні стягнення на предмет іпотеки. Спірну квартиру позивач вважає єдиним місцем свого проживання, при цьому неволодіючий власник - відповідач несе певні обмеження. Спірне житлове приміщення придбане відповідачем на прилюдних торгах, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто покупцю повинні бути відомі ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості.
Отже, дії щодо виселення відповідача з житла свідчать про непропорційний захід втручання в право особи на мирне володіння майном, набутого відповідачем за результатами прилюдних торгів.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Суд звертає увагу, що обраний позивачем спосіб захисту про зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання не відновить її право на користування квартирою, оскільки власником квартири є відповідач.
На позивача покладений обов'язок довести в суді за допомогою належних та допустимих доказів зазначені ним обставини, на які він посилається як на підставу свої вимог. З огляду на викладене, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що обраний позивачкою спосіб захисту про зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням не відновить її право на користування квартирою, оскільки власником квартири є відповідач на підставі свідоцтва від 12 січня 2022 року, яке позивачкою не оспорювалося.
Зазначив, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Чинним законодавством не передбачено такого способу захисту, як заборона власнику майна мати доступ до такого майна без відповідного рішення суду. Більш того, звернення до суду з позовом про виселення є правом відповідача, а не його обов'язком, як помилково вважає позивач.
Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду під час нового розгляду справи, а також не застосування до спірних правовідносин практики Європейського Суду щодо забезпечення балансу інтересів сторін при виселенні особи, які на думку скаржника, є підставою для скасування рішення суду, є безпідставними, адже, як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, суд врахував вказівки Верховного Суду при новому розгляді справи, однак правомірно відмовив позивачу у задоволенні її позовних вимог через невірно обраний спосіб захисту, що узгоджується з вимогами закону і з чим у суду апеляційної інстанції відсутні підстави не погодитися.
Аргументи учасників справи
22 січня 2024 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання відповідача не чинити перешкоди та володінні житловим приміщення і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дотрималися вимог про обов'язковість врахування висновків Верховного Суду під час нового розгляду справи. Так, Верховний Суд наголошував на тому, що відповідач зробив неможливим доступ позивача до житла, в якому вона проживала, а суди не перевірили аргументів позову про її виселення зі спірного приміщення в позасудовому порядку. Суди не надали відповіді на вказівку Верховного Суду при новому розгляді справи щодо припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідач як новий власник застосував позасудовий спосіб виселення через заміну замків і проникнення у помешкання позивача, отримавши вільний доступ не тільки, як він зазначає, до своєї власності, але й і до її власних речей, що є неприпустимим. Відповідач не спростував факт заміни ним замків у вхідній двері квартири для вільного, як він зазначає, доступу до своєї квартири, тим самим самовільно змінив порядок виселення з житлового приміщення, передбаченого статтею 109 ЖК України, що тягне за собою втрату права користування житловим приміщенням з отриманням статусу безхатченка. Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Проникнення до речей іншої особи без будь-якого повідомлення, без будь-якої вимоги, судового рішення не передбачено чинним законодавством.
Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Проте судами не встановлено чи була надіслана відповідачем вимога щодо виселення позивача у встановлений законом термін або звернення до суду про виселення позивача. Суди не врахували, що відповідач придбав майно з його мешканцями. Про обов'язок державного/приватного виконавця про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження у вигляді проживання попередніх мешканців було подано достатню кількість доказів звернення до приватного виконавця Бережного Я. В. та до банку, що свідчить про обізнаність нового власника про проживання в квартирі попереднього власника, яка не має іншого житла.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження; відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підставу, передбачену пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (зазначено, що суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 17 квітня 2019 року у справі № 523/4591/16-ц, від 16 лютого 2021 року у справі № 127/33179/19, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Суди при новому розгляді вирішували справу в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зобов'язання не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщенням шляхом заборони вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання. Тому в іншій частині судові рішення не переглядаються.
Фактичні обставини справи
Суди першої інстанції встановили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року належала квартира АДРЕСА_2 .
10 жовтня 2008 року приватним нотаріусом Васильківською В. С. зареєстровано обтяження на квартиру за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 10 жовтня 2008 року № 95090.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у справі №755/17733/17 позов «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 задоволено, звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в рахунок погашення заборгованості в сумі 527 286 грн перед ПАТ «УкрСиббанк». Зазначеною постановою встановлено спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності.
05 липня 2021 року приватним виконавцем Бережним Я. В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 755/17733/17.
У липні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Бережного Я. В. з заявою щодо застосування заходів з дотриманням вимог чинного законодавства, повідомляючи, що її квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та з заявою про повернення виконавчого документа стягувачу.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Міністерства юстиції України зі скаргою щодо порушення приватним виконавцем правил професійної етики та грубого порушення чинного законодавства в межах проведення виконавчих дій, за наслідками проведення позапланової виїзної перевірки Міністерством юстиції України складено довідку від 27 вересня 2021 року, згідно з якої виявлено порушення приватним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження».
У серпні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва з заявою про визнання виконавчого листа № 755/17733/17 про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню.
У вересні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва зі скаргою на дії (бездіяльність) приватного виконавця Бережного Я. В. та просила зобов'язати приватного виконавця повернути виконавчий лист № 755/17333/17 стягувачу.
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 зверталася до АТ «Укрсиббанк» з заявою, в якій повідомляла, що має намір захищати своє майно, а саме, квартиру на АДРЕСА_1 у разі виставлення його на торги, оскільки воно є єдиним місцем її проживання.
25 жовтня 2021 року проведено електронні торги з реалізації квартири. Відповідно до протоколу №559383 від 10 листопада 2021 року переможцем торгів визначено відповідача.
12 січня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк Д. В. видане свідоцтво, яким на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки від 25 листопада 2021 року посвідчене право власності ОСОБА_2 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , а також здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане майно на підставі цього свідоцтва.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником квартири є ОСОБА_2 .
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, на які посилається заявник у касаційній скарзі).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема припинення дії, яка порушує право. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина друга статті 16 ЦК України).
У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Тлумачення статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння.
Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно).
Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі
№ 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц (пункт 7.47), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).
ЄСПЛ не виключає можливості того, що особа, яка має право на користування житлом, не будучи його власником, може мати майнові права або інтерес, визнані відповідно до внутрішньодержавного законодавства, щодо житла, і такий інтерес буде представляти його або її «майно», що захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак за загальним правилом право проживати в певному нерухомому майні, що не належить заявнику, не складає «майно» за змістом зазначеного положення (PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13 and 15320/13, § 78, ЄСПЛ, від 11 січня 2017 року).
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).
Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК України).
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено висновок, що:
«невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом.
Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина.
Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:
«У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».
У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що «одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, при новому розгляді вважали, що вимога ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням шляхом заборони вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання є неналежним способом захисту, оскільки це не відновить її право на користування квартирою, новим власником якої є ОСОБА_2 , чинним законодавством не передбачено такого способу захисту як заборона власнику майна мати доступ до такого майна без відповідного рішення суду;
разом з тим, при направленні справи на новий розгляд касаційний суд вказав, що в цій справі неналежним способом захисту прав позивача є вимога визнати її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, яка сама по собі не забезпечує відновлення прав позивача внаслідок її примусового виселення із спірного приміщення в позасудовому порядку;
водночас Верховний Суд передав справу на новий розгляд в частині позовної вимоги зобов'язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням для розгляду по суті. Вказав, що суди не перевірили аргументів позову про виселення позивача зі спірного приміщення в позасудовому порядку, що відповідач зробив неможливим доступ позивача до житла, в якому вона проживала. Суди не врахували, що: фізична особа може мати декілька місць проживання; виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом; виселення проводиться добровільно або в судовому порядку; про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення, в тому числі й від речей. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. За таких обставин суди зробили передчасний висновок щодо відмови в задоволенні позовної вимоги зобов'язати відповідача не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщенням;
суди не врахували, що одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна;
посилаючись на відмову у позові ОСОБА_1 у зв'язку з обранням неналежного способу захисту порушеного права/інтересу, суди акцентували увагу на вимозі позивача в частині словосполучення щодо заборони власнику вільного доступу до спірної квартири, проте не звернули увагу, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору, суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально, у рішенні суд зазначається, зокрема, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково;
суди не врахували, що метою вимоги позивача в оскарженій частині є не відновлення її права на користування квартирою, яке вона не втратила у зв'язку з самим лише фактом відчуження квартири з електронних торгів (за відсутності добровільного рішення, домовленості з новим власником квартири або відповідного рішення суду щодо припинення чи встановлення іншого режиму користування спірною квартирою), а саме усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, які, за твердженням позивача, чинить новий власник квартири самоправно (у позасудовому порядку, за відсутності добровільного рішення користувача або домовленості);
разом з тим, суд першої інстанції одночасно розглянув вимогу позивача як вимогу про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням по суті та відмовив у її задоволенні також у зв'язку з необґрунтованістю (недоведеністю) позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача), зокрема, не встановив обставин на підтвердження вчинення відповідачем дій щодо позасудового виселення позивача. Суд першої інстанції не врахував, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав та необґрунтованість позовних вимог є самостійними підставами для відмови у позові;
проте касаційний суд, з урахуванням установлених судами обставин та змісту доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , які переважно зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України), не вбачає неправильного застосування судом норм матеріального права та/або порушення норм процесуального права, невиконання при новому розгляді справи вказівок, що містилися в постанові суду касаційної інстанції, в частині висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням у зв'язку з її необґрунтованістю (недоведеністю).
За таких обставин судові рішення в оскарженій частині належить змінити в мотивувальній частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в оскарженій частині змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.
Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2025 року в частині позовної вимоги зобов'язати ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко