15 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 570/5082/20
провадження № 61-13408св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Зорянська сільська рада Рівненського району Рівненської області,
третя особа - Комунальне підприємство «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» Рівненської обласної ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , поданою адвокатом Остапенком Володимиром Сергійовичем, на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 лютого 2024 року у складі судді Штогуна О. С. та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Боймиструка С. В., Шимківа С. С.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області про визнання незаконними та скасування рішень виконавчого комітету сільської ради, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, поділ спільного майна подружжя.
Позов мотивований тим, що з 14 жовтня 1997 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 19 червня 2014 року, що набрало законної сили 13 серпня 2014 року. З листопада 1998 року по 2004 рік вона разом із ОСОБА_2 та дітьми проживали в літній кухні, що знаходилась на території садиби за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала матері ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . З 2002 року разом із ними в літній кухні почала також проживати і сама ОСОБА_4 , оскільки її стара хата перестала бути придатною для проживання. У подальшому за згодою ОСОБА_4 вони з чоловіком почали будувати новий будинок.
У 2004 році, після завершення будівництва нового будинку та облаштування однієї із кімнат для проживання, вони із ОСОБА_2 та їх дітьми переселилися до зазначеного житла. Повністю будівництво цього будинку було завершене в 2006 році. Водночас, мати ОСОБА_2 - ОСОБА_4 до нового будинку не переселилася, продовжувала проживати в літній кухні до своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після розлучення з ОСОБА_2 вона продовжувала проживати в їх спільному будинку, проте з квітня 2018 року, після одруження з ОСОБА_5 , вона була вимушена переїхати до іншого житла.
04 березня 2020 року вона отримала позовну заяву ОСОБА_6 про визнання її такою, що втратила право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . З матеріалів вказаного позову вона дізналася, що 17 серпня 2006 року виконавчим комітетом Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області було прийняте рішення № 297 про оформлення права власності на вказане домоволодіння за ОСОБА_4 , після смерті якого ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на спірний житловий будинок.
До отримання позовної заяви ОСОБА_2 до неї про визнання її такою, що втратила право користування спірним житловим будинком, вона вважала спірний житловий будинок спільною сумісною власністю подружжя. Реєстрація права власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_4 , а надалі виключно за ОСОБА_2 порушує її право власності на це майно.
ОСОБА_3 просила суд:
визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 297 від 17 серпня 2006 року «Про оформлення права приватної власності на домоволодіння, яке знаходиться в АДРЕСА_1 » та № 297 від 21 вересня 2006 року «Про оформлення права приватної власності на домоволодіння, яке знаходиться в АДРЕСА_1 »;
визнати недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 серії НОМЕР_3, видане виконавчим комітетом Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області 31 серпня 2006 року;
скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 15903000, номер запису 54-55 в книзі 1, вчинену КП «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» 05 жовтня 2006 року за ОСОБА_4 ;
визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідчене державним нотаріусом Рівненської районної державної нотаріальної контори Дацюк С. Г. 16 лютого 2016 року реєстраційний № 2-77;
скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 854349456246, номер запису про право власності 13344105), вчинену державним нотаріусом Рівненської районної державної нотаріальної контори Дацюк С. Г. 16 лютого 2016 року за ОСОБА_2 ;
визнати житловий будинок на АДРЕСА_1 загальною площею 181,2 кв.м, житловою площею 61,7 кв. м, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_7 ;
поділити майно, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , визнавши за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 181,2 кв. м, житловою площею 61,7 кв. м.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 26 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 06 серпня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 , оспорюючи набуття ОСОБА_4 права приватної власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , посилається на те, що остання не здійснювала його будівництво. Будівництво зазначеного будинку за згодою ОСОБА_4 здійснювали за спільні кошти та спільними зусиллями вона та ОСОБА_2 , тому вказане нерухоме майно є їх спільною сумісною власністю як подружжя. Разом з тим позивач, незважаючи на обов'язок довести обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог, не надала суду належних і допустимих доказів того, що будівництво спірного житлового будинку здійснювалось виключно нею та ОСОБА_2 за їх кошти. Твердження ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_4 не мала заробітку та заощаджень для будівництва спірного житлового будинку не доведене жодним доказом, а відповідно є припущенням і не береться судом до уваги. Поряд з цим, такі твердження ОСОБА_3 заперечуються самим ОСОБА_2 , який вказує на те, що будівництво спірного житлового будинку здійснювалось на земельній ділянці, яка належала на праві приватної власності його матері ОСОБА_4 та за її особисті кошти, які вона заощадила за період життя. Такі твердження представника ОСОБА_2 повністю підтверджуються показаннями свідка ОСОБА_9 та не спростовані жодним іншим доказом. Показання позивача та свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 доводять ту обставину, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 надавали для ОСОБА_4 допомогу своєю працею у зведенні спірного будинку, однак не дають жодних підстав вважати, що всі роботи по зведенню спірного житлового будинку або значна їх частина були виконанні ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за їх особисті чи спільні кошти.
За таких обставин, за наявності доказів щодо об'єму виконаних ними робіт, їх вартості, згоди на їх проведення власника земельної ділянки (забудовника), ОСОБА_3 і ОСОБА_2 можуть ставити питання про відшкодування їх витрат на будівництво зазначеного житлового будинку.
Зважаючи на викладене ОСОБА_4 , будучи власником земельної ділянки в с. Застав'я Рівненського району Рівненської області площею 0,25 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, використовуючи земельну ділянку за її цільовим призначенням, звела на ній житловий будинок, якому присвоєно поштову адресу - АДРЕСА_1 та зареєструвала за собою право приватної власності.
За таких обставин у задоволенні позову належить відмовити за недоведеністю. Оскільки спірний житловий будинок або його частина не являється власністю ОСОБА_3 , суд вважає, що оспорювані позивачем рішення виконавчого комітету Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області, свідоцтво про право власності та свідоцтво про право на спадщину за заповітом не порушують жодних її прав, а позовні вимоги про визнання їх незаконними та скасування є безпідставними та необґрунтованими.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивач не довела належними та достовірними доказами наявність юридичних фактів, за яких спірний будинок будувався нею та відповідачем за спільні кошти під час шлюбу і у неї виникло право власності на частину цього будинку. Вказав, що факт проживання подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у домогосподарстві на АДРЕСА_1 , що на праві власності належало ОСОБА_4 , не може бути обставиною, яка підтверджує будівництво спірного будинку за спільні кошти подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , оскільки належними доказами доведено, що земельна ділянка під будівництво будинку та дозвіл на будівництво надавались ОСОБА_4 . Будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано.
Аргументи учасників справи
09 вересня 2024 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила оскаржені судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що власником земельної ділянки, на якій розташована літня кухня, у якій проживала сім'я ОСОБА_12 за адресою: АДРЕСА_1 , являлась ОСОБА_4 , за погодженням з якою і саме за її рекомендаціями і проханням сім'я ОСОБА_12 почали будувати новий житловий будинок для проживання їхньої сім'ї. Після погодження ОСОБА_4 і сім'ї ОСОБА_12 про будівництво житлового будинку, на підставі рішення виконавчого комітету Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 234 від 30 листопада 1998 року про надання дозволу ОСОБА_4 на будівництво індивідуального житлового будинку сім'єю ОСОБА_12 розпочато будівництво нового житлового будинку для власного проживання. Саме за спільні грошові кошти та спільною працею подружжям ОСОБА_12 побудовано новий житловий будинок загальною площею 181,2 кв.м, житловою площею 61,7 кв.м, в який вселилась сім'я ОСОБА_12 у грудні 2003 року. У свою чергу, ОСОБА_4 залишилась проживати у літній кухні і проживала у ній до дня своєї смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Оформленням усіх необхідних документів щодо будівництва житлового будинку займався ОСОБА_2 , а вона в основному допомагала у будівництві їхнього житлового будинку, займалась вихованням та доглядом дітей, веденням домашнього господарства, а з 2002 року доглядала й за ОСОБА_4 , яка на той час вже була особою похилого віку та мала незадовільний стан здоров'я.
Ураховуючи, що власником земельної ділянки, на якій розташована літня кухня, у якій проживала її з відповідачем сім'я, була ОСОБА_4 , вони вирішили придбати земельну ділянку для побудови на ній житлового будинку для проживання їхньої сім'ї. Водночас ОСОБА_4 запевнила їх, що не має необхідності придбавати іншу земельну ділянку, оскільки у її власності наявна земельна ділянка, на якій сім'я ОСОБА_12 може будувати свій житловий будинок для проживання їхньої сім'ї, на який вона претендувати не буде. Також значну допомогу у будівництві житлового будинку надавали її батьки, два рідних її брата, а також знайомі. Її батько працював у колгоспі, у рахунок заробітної плати виписував автотранспорт, яким привозив на будівництво будівельні матеріали. Від родичів ОСОБА_2 ніякої допомоги не було.
Під час розлучення з ОСОБА_2 вони домовились про те, що належна їй половина новозбудованого житлового будинку буде в подальшому передана їхнім старшим дочкам, на що ОСОБА_2 погодився, але як свідчать його дії в подальшому, це був черговий обман.
Вважає, що новозбудований житловий будинок є спільної власністю подружжя, а вона ? власником 1/2 частки цього житлового будинку. У минулих судових засіданнях, які проходили під головуванням судді Кушнір Н. В., ОСОБА_2 при наданні показань визнавав право спільної сумісної власності подружжя на новозбудований житловий будинок.
Позиція суду щодо недоведеності факту належності спірного будинковолодіння до спільного майна колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_7 необґрунтована жодними доводами, побудована за відсутності належних і допустимих доказів, не ґрунтується на вимогах закону і є явно упередженою. Крім того, допитана як свідок ОСОБА_10 надала показання, що вона добре знайома з ОСОБА_3 та на її прохання вона разом із своєю матір'ю приходили допомагати робити ремонт всередині новозбудованого сім'єю ОСОБА_12 житлового будинку, бачила, що допомагали у будівництві батько позивача та її два брати. За весь період коли допомагала робити ремонт у новозбудованому житловому будинку жодного разу не бачила, щоб допомагали у будівництві брати та сестри ОСОБА_2 . Під час перебування на хрестинах у сім'ї ОСОБА_12 мати ОСОБА_2 говорила, що вона буде жити у «времянці», а діти - у новозбудованому будинку. Показання свідка ОСОБА_10 є належними, допустимими і достовірними доказами у справі, проте суддя не мотивував причини та підстави неприйняття цих доказів. Так само не було враховано й показання свідка ОСОБА_11 (її мати), яка зазначала, що вони з батьком позивача допомагали будувати будинок, здійснювала ремонтні роботи, дивилась за онуками, тоді як родичи ОСОБА_2 не допомагали.
Відсутність у ОСОБА_4 грошових коштів, необхідних для будівництва нового житлового будинку, також підтверджується довідкою ГУ ДПС У Рівненській області, у якій зазначено про відсутність інформації про доходи отримані ОСОБА_13 3 інформаційного листа вбачається, що розмір пенсії, отримуваної ОСОБА_4 , становив її мінімум. Відповідач взагалі не довів звідки у особи похилого віку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживаючої у старій хаті, за наявності мінімального забезпечення, не маючи будь-яких грошових доходів і отримуючи пенсію у її мінімальному розмірі, наявні грошові кошти в сумі 800 000,00 грн, за які побудовано новий житловий будинок.
ОСОБА_2 жодного разу не прийшов до суду під час розгляду справи під головуванням судді Штогуна О. С. і не спростував доводів позивача про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуто ним і його колишньою дружиною у період шлюбу, що може бути підтвердженням правдивості показань сторони позивача. Під час судового розгляду справи під головуванням судді Штогуна О. С. від сторони відповідача надала показання лише свідок ОСОБА_9 , до яких слід ставитись критично, які є неправдивими. Зокрема, ОСОБА_9 зазначала, що її чоловік вантажним автомобілем з причепом їздив у м. Славута Житомирської області, звідки привіз шлакоблоки, які розгрузили на полі у с. Дерев'яне Рівненського району Рівненської області. Разом з тим, це спростовують показаннями, наданими нею та ОСОБА_11 , які зазначили, що при будівництві житлового будинку використовувались бетонні блоки, червона і силікатна цегла. Крім того, у розділі «Дослідження» висновку експерта за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи № 1103 від 12 листопада 2020 року зазначено, що будинок та інші господарські будівлі складаються із бетонних блоків та цегли. Шлакоблоки під час будівництва спірного житлового будинку не використовувались.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її оспорює, а під час судового розгляду справи відповідачем не спростовано належними, допустимими і достовірними доказами поширення правового режиму спільного сумісного майна подружжя на новозбудований житловий будинок, побудований у період з 1998 по 2004 роки сім'єю ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , хоча це безпосередній обов'язок відповідача.
Суд апеляційної інстанції дійшов передчасних висновків про неврахування доказів, наданих позивачем і належним чином не обґрунтував, чому такі докази не можуть бути належними, достовірними та допустимими. При цьому, згідно зі статтями 265, 382 ЦПК України суди повинні мотивовано відхилити аргументи учасника справи з посиланням на норми ЦПК України, які стосуються як доказування, так і оцінки кожного доказу у сукупності і взаємозв'язку.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підставу, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України: від 24 травня 2017 року у справі
№ 6-843цс17, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19, від 20 вересня 2023 року у справі № 715/1733/20).
Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що на підставі рішення Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 956 від 27 січня 2005 року ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку в с. Застав'я Рівненського району Рівненської області, площею 0,25 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 56 246 849 00 09 000 0024, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку.
05 травня 2005 року ОСОБА_4 видано дозвіл на виконання будівельних робіт № 86, яким надано дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку в с. Застав'я Рівненського району Рівненської області.
Згідно з актом № 100 Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів садибної забудови від 15 червня 2006 року ОСОБА_4 пред'явлено для комісії побудований житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 181,2 кв.м, житловою площею 61,7 кв.м.
Рішенням виконавчого комітету Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 297 від 17 серпня 2006 року вирішено оформити право приватної власності на спірний житловий будинок з надвірними будівлями за ОСОБА_4 .
На підставі вказаного рішення за ОСОБА_4 31 серпня 2006 року зареєстровано право приватної власності на спірний житловий будинок з надвірними будівлями, що підтверджено копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно серія НОМЕР_1 від 31 серпня 2006 року.
З 14 жовтня 1997 року ОСОБА_7 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 19 червня 2014 року, яке набрало законної сили 13 серпня 2014 року.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зареєстроване в реєстрі за № 2-77 16 лютого 2016 року, після смерті ОСОБА_4 спірний житловий будинок успадкував її син - ОСОБА_2 .
24 квітня 2018 року ОСОБА_7 уклала шлюб із ОСОБА_5 та змінила прізвище на « ОСОБА_7 », що підтверджено копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 від 24 квітня 2018 року.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постановуВерховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
У пункті 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) зроблено висновок, що «при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна».
У статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Відповідно до частини першої, другої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту (частина перша статті 413 ЦК України).
Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови (частина друга статті 415 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 у справі № 159/3636/19 вказано, що:
«судами попередніх інстанцій установлено, що з 13 липня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 13 червня 2016 року. На підставі договору купівлі-продажу від 15 травня 2007 року, ОСОБА_4 набула право власності на земельну ділянку площею 0,0583 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. 28 листопада 2007 року Дубівська сільська рада Ковельського району Волинської області надала дозвіл ОСОБА_4 на будівництво будинку, зобов'язала її замовити в архітектурному бюро Ковельського району та отримати будівельний паспорт на будівництво житлового будинку. 18 серпня 2008 року архітектурним бюро Ковельського району на ім'я ОСОБА_4 виготовлено проект забудови земельної ділянки. … 31 січня 2015 року зареєстровано Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації (нове будівництво житлового будинку та господарських будівель на АДРЕСА_1 ) на ім'я ОСОБА_4. 03 березня 2015 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - будинок АДРЕСА_1.
[…] суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю, за відсутності доказів на підтвердження того, що створення спірного домоволодіння відбувалося в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, та наявності письмової угоди про створення об'єкта спільної сумісної власності. Факт безпосередньої участі ОСОБА_1 та його батьків - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у будівництві ОСОБА_4 спірного домоволодіння, а також фінансування ними такого будівництва, як правильно зазначили суди, не є підставою для визнання за позивачами права власності на спірне нерухоме майно, зважаючи на недоведеність того, що сторони у справі були членами однієї сім'ї на час створення майна, вели спільний побут, мали взаємні права та обов'язки. За доведеності своєї участі у будівництві спірного об'єкта, позивачі мають право вимагати відшкодування понесених ними витрат на його будівництво».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 січня 2023 року у справі № 676/7744/19 зазначено, що:
«відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25 травня 2012 року, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_3, як власник земельної ділянки на АДРЕСА_1, маючи відповідні дозвільні документи, побудувала на ній спірний житловий будинок, а тому відповідно до статті 331 ЦК України правомірно набула право власності на нього.
Матеріали справи не містять як відомостей на підтвердження того, що позивач та власник спірного житлового будинку ОСОБА_3 були членами однієї сім'ї на час створення майна, вели спільний побут, мали взаємні права та обов'язки, так і відомостей про те, що створення спірного домоволодіння відбувалося в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї та наявності письмової угоди про створення об'єкта спільної сумісної власності. За таких обставин, відсутні підстави, передбачені частиною четвертою статті 368 ЦК України, на яку ОСОБА_1 посилалась під час звернення до суду з цим позовом, для визнання житлового будинку АДРЕСА_1 спільною власністю сторін. Колегія суддів звертає увагу, що спірний будинок не набутий подружжям ОСОБА_2 за час шлюбу, оскільки його власником є ОСОБА_5, у зв'язку з чим положення СК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги. Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються із висновками Верховного Суду в постанові від 29 червня 2022 року в справі № 159/3636/19».
В доктрині зазвичай виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров'ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.)) означає відшкодовувати або урівноважувати. По своїй суті компенсація в приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб'єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквіваленту всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2024 року в справі № 369/3056/21).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
У справі, що переглядається:
звертаючись з позовом, ОСОБА_3 посилалась на те, що у період перебування у шлюбі з ОСОБА_2 ними до 2006 року було побудовано житловий будинок, а відтак він є спільною сумісною власністю подружжя, проте після припинення шлюбних відносин їй стало відомо, що спірний будинок був зареєстрований на матір відповідача - ОСОБА_4 , а після її смерті цей будинок успадкував ОСОБА_2 . Вказувала, що будівництво, за згодою ОСОБА_4 , здійснювали за спільні кошти та спільними зусиллями вона та ОСОБА_2 ;
суди встановили, що спірний будинок було побудовано на земельній ділянці, власником якої була ОСОБА_4 , якій за життя було надано дозвіл на виконання будівельних робіт з будівництва спірного будинку та у подальшому на підставі оспорюваного рішення виконавчого комітету Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області № 297 від 17 серпня 2006 року за ОСОБА_4 31 серпня 2006 року зареєстровано право приватної власності на житловий будинок з надвірними будівлями. Після смерті ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 лютого 2016 року право власності на вказаний будинок набуте ОСОБА_2 . Сторони перебували у шлюбі у період з 14 жовтня 1997 року по 13 серпня 2014 року;
відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позовна вимога про визнання спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та його поділу є недоведеною, оскільки позивач не надала доказів, що будинок будувався за спільні кошти. Оскільки спірний житловий будинок або його частина не є власністю ОСОБА_3 , оспорювані позивачем рішення виконавчого комітету Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області, свідоцтво про право власності та свідоцтво про право на спадщину за заповітом не порушують жодних її прав;
разом з тим суди не звернули увагу на те, що саме власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам, власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Позивач право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, на якій побудований спірний житловий будинок, не оспорювала, не посилалась на обставини, які можуть бути підставами для визнання права власності на нерухоме майно або частку у праві спільної власності на нього, яке побудоване на чужій земельній ділянці (на підставі договору з власником земельної ділянки або в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ївласника земельної ділянки);
тому правильним є висновок судів про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконними та скасування рішень виконавчого комітету Зорянської сільської ради Рівненського району Рівненської області про оформлення права приватної власності на домоволодіння, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , якими права/інтереси позивача не порушені;
оскільки відсутні підстави для оспорення права власності ОСОБА_4 на спірний житловий будинок з надвірними будівлями, немає підстав і для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 лютого 2016 року, виданого ОСОБА_2 ;
за встановлених судами обставин та змісту позовних вимог участь сторін під час шлюбу у забудові чужої земельної ділянки, незалежно від згоди власника земельної ділянки, не є підставою вважати спірний житловий будинок об'єктом права їх спільної сумісної власності як подружжя та задоволення вимоги про його поділ, а може бути підставою для вимоги компенсації витрат на його будівництво (відповідної частки витрат) за позовом до власника (його правонаступника), за умови доведення саме позивачем своєї участі або участі сторін як подружжя у такому будівництві;
спірний будинок не набутий сторонами як подружжям за час шлюбу, оскільки його власником була ОСОБА_4 , ОСОБА_2 набув у власність спірний будинок у порядку спадкування, тому відповідні положення СК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, що спростовує доводи касаційної скарги про те, що саме на відповідача покладено процесуальний обов'язок спростовувати правовий режим спільної сумісної власності подружжя на спірний будинок;
суди не врахували, що вимоги позивача про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок, скасування державних реєстрацій прав власності на нього за ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_7 є неналежними способами захисту прав позивача за обставин цієї справи. Тому у задоволенні цих позовних вимог судам слід було відмовити саме з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту прав, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Тому суди правильно відмовили у задоволені позову, проте помилилися щодо мотивів такого рішення, у зв'язку з чим оскаржені судові рішення слід змінити у мотивувальній частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2024 року у справі № 369/3056/21, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частини, а в іншій частині - залишити без змін.
Оскільки судові рішення підлягають зміні лише щодо мотивів їх ухвалення, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання касаційної скарги, покладаються на особу, яка її подала.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 26 лютого 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 06 серпня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко