Справа №345/5372/25
Провадження № 2/345/2441/2025
27.10.2025 р. м.Калуш
Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі головуючого судді Юрчака Л.Б., з участю секретаря судового засідання Пилипів Н.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області №6 цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, -
Позивач звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу посилаючись на те, що між ним, ОСОБА_1 , та відповідачем, ОСОБА_2 (дівоче - ОСОБА_3 ), 03 жовтня 2020 року було зареєстровано шлюб, у якому народилась дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Однак подружнє життя фактично припинено: сторони спільно не проживають, не ведуть спільного господарства, не спілкуються, мають різні погляди на життя, що призвело до втрати почуттів, частих сварок і конфліктів. У зв'язку з цим сім'я фактично розпалася, шлюб існує лише формально, тому його подальше збереження суперечить інтересам сторін, зокрема позивача. Оскільки спір про місце проживання дитини між сторонами відсутній, позивач просить суд розірвати шлюб, зареєстрований 03 жовтня 2020 року, та залишити малолітню дитину проживати разом із матір'ю, ОСОБА_2 .
Від відповідачки надійшла заява про визнання позову, в якій вона визнала позовні вимоги у повному обсязі. Відповідач підтвердила, що фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені, сім'я розпалася, спільне проживання не здійснюється, а подальше збереження шлюбу не відповідає інтересам сторін. Відповідач просить суд задовольнити позов, розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 03 жовтня 2020 року Калуським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану, залишити малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживати разом із матір'ю, а прізвище відповідача після розірвання шлюбу залишити незмінним - « ОСОБА_5 ».
Позивач у судове засідання не з'явився, однак у позовній заяві просив суд розгляд справи проводити за відсутності позивача.
Відповідачка у судове засідання також не з'явився, хоча була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи.
На підставі ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши та проаналізувавши докази по справі, суд встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.
У судовому засіданні встановлено, що 03 жовтня 2020 року між мною ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дівоче - ОСОБА_3 ) зареєстровано шлюб, про що свідчить Свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 , яке видане Калуським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), актовий запис № 388.
В шлюбі у сторін народилась одна дитина: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (Свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 , яке видане 27 листопада 2020 року Калуським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), актовий запис № 688.
Причиною розлучення є різні погляди на сімейне життя, фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені. Сім'я розпалася, шлюб носить тільки формальний характер.
Відповідно до ст.ст. 110-112 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них.
Згідно із ст. 109 СК України шлюб розривається судом, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх права.
Відповідно до ст. 16 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року чоловіки і жінки користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
Судом встановлено, що причиною припинення шлюбно-сімейних відносин являється те, що між сторонами втрачено почуття любові одне до одного. Сім'я розпалася та існує формально. Оскільки подальше спільне проживання подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, шлюб підлягає розірванню.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.
Згідно ч. 2 ст. 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.
Щодо позовної вимоги про залишення відповідачці на проживання дочки, суд зазначає наступне.
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, детально врегульовані Сімейним кодексом України та спеціальними законодавчими актами. За змістом положень статті 7 Сімейного кодексу України(далі -СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно достатті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третястатті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідностатті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
У відповідності до ч. 1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованоїпостановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII(далі - Конвенція про права дитини), визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Згідно частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76). У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Зокрема,стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободне надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Як зазначено у висновку Верховного Суду, зробленому у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім права батьків.
Частинами 2, 3 ст. 157 СК України передбачено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Ця норма покликана забезпечити, як право на спілкування тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, так і можливість безпосередньої участі в її вихованні. При цьому, звуження прав того з батьків, з ким дитина не проживає, має відбуватися лише у виключних випадках та в обсязі, необхідному для забезпечення інтересів дитини, без покладення додаткових обов'язків, а, подекуди, й зі звільненням від деяких. Вирішення таких вимог, як місце проживання дитини, самостійного виховання батьками дітей, як зазначає Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19, не може піддаватися формалізму.
Суди, вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, мають враховувати об'єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте, найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності.
Інститут, як визначення місця проживання дитини з одним із батьків, тобто самостійне виховання і утримання дитини, насамперед, спрямований визначати з ким із батьків буде проживати дитина в разі припинення шлюбних відносин, а також має на меті: 1.забезпечити право дитини на належне батьківське виховання; 2.забезпечити розвиток дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним; 3.покласти обов'язок щодо сплати аліментів на того з батьків, хто проживає окремо від дитини; 4.надати право одному з батьків в інтересах дитини без отримання згоди іншого, вирішувати питання щодо: виїзду дитини за кордон, реєстрації зняття з місця реєстрації дитини, влаштування в дошкільний/навчальний заклад, отримання медичної допомоги тощо; 5.заборонити одному з батьків без згоди іншого змінювати місце проживання дитини.
Системний аналіз приписів ст. 3, 141, 157, 160, 161 СК України, ст. 19 ЦК України, а також Законів України «Про охорону дитинства», «;Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» у контексті змістовного наповнення поняття визначення місця проживання дитини дає підстави виснувати, що визначення місця проживання дитини врегульовує питання стосовно місця проживання дитини з одним із батьків, порядку та його участі у самостійному вихованні і утриманні дитини, та іншого у здійсненні прав та виконанні обов'язків, як щодо належних умов проживання, так й інших елементів нормального розвитку дитини, як-то харчування, навчання, лікування, соціальне спілкування тощо.
Великою Палатою Верховного Суду у правових позиціях (постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21), що зводиться до вирішення питань, які стосуються цивільних прав, у тому числі сімейних, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, відноситься до юрисдикції цивільного суду.
За змістом частини першої статті 1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (цивільні відносини).
З огляду на викладене, судом встановлено, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а тому суд з огляду на зазначене, а також враховуючи принципи захисту та піклування про дітей, вважає за можливе дочок сторін залишити проживати разом із матір'ю.
Водночас, суд звертає увагу на те, що зазначення у резолютивній частині рішення суду про залишення на проживанні дитини з одним з батьків не свідчить, що суд вирішив позов про визначення місця проживання дитини, оскільки у такому разі суд лише констатує, з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому її місце проживання.
За приписами ст. 113 Сімейного кодексу України, особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.
Відповідачка в заяві зазначила, що після розірвання шлюбу хоче залишити прізвище «ОСОБА_5 ».
В порядку ч. 2 ст. 115 СК України після набрання даним рішенням законної сили воно підлягає направленню до органу РАЦС за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 104, 110,112 СК України, ст.ст. 7, 8,12, 81, 223, 258-259, 263, 264, 265, 269, 273, 280, 282, 352, 355 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу -задоволити.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 03 жовтня 2020 року, Калуським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Івано-Франківськ), актовий запис № 388 - розірвати.
Після розірвання шлюбу малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити проживати разом із матір'ю ОСОБА_2
Після розірвання шлюбу, прізвище відповідачки залишити - « ОСОБА_5 ».
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення - протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Головуючий: