Єдиний унікальний номер 725/6685/25
Номер провадження 2/725/2283/25
15.10.2025
Чернівецький районний суд м.Чернівців в складі:
головуючий суддя Галичанський О. І.,
секретар судових засідань Каправа Д.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса : АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса : АДРЕСА_2 ) ) про розірвання шлюбу ,-
Позивач звернувся до суду із вищевказаною заявою. В обґрунтування заявлених позовних вимог вказує , що 03.08.2003 зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 .
У них з відповідачкою ІНФОРМАЦІЯ_3 народилася донька ОСОБА_4 .
Стверджує, що після припинення відносин з відповідачкою, донька ОСОБА_5 проживає разом з ним та перебуває на його утриманні.
Посилаючись на норми матеріального права, просить суд розірвати шлюб між ним та відповідачкою , доньку ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 залишити проживати разом із батьком та встановити факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 своєї неповнолітьної доньки ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
У судове засідання позивач не з'вився. Надав суду заяву про слухання справи без його участі. Просив позов задовільнити. Вказав , що з моменту припинення відносин з відповідачкою , їх спільна донька ОСОБА_5 проживає з ним.
Відповідачка в судове засідання не з'явилася, про дату , час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, відзив на позовну заяву не подала . Від неї до суду надійшла заява , згідно якої просила суд розглянути справу без її участі. Вказала , що визнає позвоні вимоги та не бажає примирюватись з позивачем. Крім того стверджувала , що оскільки перебуває за кордоном, з'явитись у судове засідання не має змоги.
Враховуючи полдоження ч.2 ст. 247 ЦПК України , судове засідання проводилось без технічної фіксації.
Дослідивши письмові докази, повно та об'єктивно з'ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.
Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд із прав людини (далі ЄСПЛ) зазначає, що у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, доступ до суду.
Основними принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд, які стосуються як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, що підриватимуть саму суть цього права. Крім того, обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, та у разі відсутності розумного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення від 17 січня 2012 року у справі «Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06).
Реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and others v. Spain, заява № 38366/97) та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З урахуванням викладеного, суд повинен реалізовувати своє основне завдання, а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів та заяв на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод. Формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень на будь-якій стадії судового процесу може призвести до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини друга статті 2 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України - суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України- кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено , що 03.08.2003 року між позивачем та відповідачкою зареєстровано шлюб .
Матеріали справи не містять відомостей про те, що сторони підтримують між собою подружні стосунки .
Відповідно до ст.ст. 110-112 СК України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам дитини, що має істотне значення.
Згідно зі ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
Оскільки позивач та відповідачка наполягають на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
При таких обставинах, суд вважає, що сім'я у сторін остаточно розпалась і зберегти її не можливо, а тому шлюб підлягає розірванню.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 являються батьками ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Нормами ч 1, ч. 2 ст. 161 СК України передбачено, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей (ч. 3 ст. 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Право на свободу вибору місця проживання кожному гарантоване ст. 33 Конституції України.
Статтею 5 Протоколу №7 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» встановлено, що кожен із подружжя у відносинах між собою користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу в шлюб, перебування в шлюбі та щодо його розірвання.
Окрім цього, пунктом 126 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява 56030/07) від 12 червня 2014 року встановлено: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв'язку з цим повторно наголошується, що відповідно до статті 8 також надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку…, так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом, при цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні».
У постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом із матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. У разі наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.
Проживання дитини разом із батьками є водночас її правом ,а обов'язком батьків є утримання дитини
Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у своєму рішенні від 01 липня 2017 року у справі "М.С. проти України" наголосив, що основне значення при визначенні місця проживання дитини має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Волевиявлення сторін щодо участі у вихованні та визначенні місця проживання дитини, викладене у догорові , посвідченому нотаріально.
Відповідно до даного договору , місце проживання доньки ОСОБА_5 , визначено з батьком ОСОБА_6 .
Згідно характеристики учениці 9-а класу Чернівецького ліцею № 7 , ОСОБА_7 навчається в даному закладі з 1 класу, є старанною та витривалою, з відповідальністю ставиться до доручень. Батько ОСОБА_1 приділяє належну увагу вихованню доньки, підтримує зв'язок зі школою.
Відповідно до довідки Чернівецької обласної дитячо-юнацької спортивної школи, ОСОБА_4 відвідує секцію художньої гімнастики. Батько ОСОБА_1 оплачує за гурток та приймає активну участь у підготовці дитини.
Відповідно до характеризуючих даних ОСОБА_1 має стабільний дохід, до кримінальної відповідальності не притягувався.
Згідно письмових пояснень ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які містяться у матеріалах справи, вони вказують, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує свою малолітню доньку ОСОБА_5 . Забезпечує дитину усім необхідним , опікується здоров'ям та розвитком доньки.
Згідно заяви ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка посвідчена приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу, вона стверджує, що визначає своє місце проживання разом з батьком- ОСОБА_1 , де вона зареєстрована і фактично проживає з батьком по АДРЕСА_1 . Така заява відповідає її волі.
Відповідно до норм ч.3 ст. 160 СК України -якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Враховуючи вказане , суд приходить до висновку , що ОСОБА_7 , яка досягла 15 років , у відповідності до ч.3 ст 160 СК України - самостійно визначила місце свого проживання з батьком , а тому підстав для задоволення позову у цій частині - суд не вбачає.
Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.09.2024 року ( справа № 753/16535/22) - аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
У своїй Постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02.04.2025 вказав , що колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив порядок установлення факту самостійного виховання та утримання дитини виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
Позивач просить встановити факт , що він самостійно виховує та утримує свою дитину. Вказує, що встановлення такого факту необхідне для забезпечення реалізаціїї прав дитини. Наданими суду доказами доведено , що у зв'язку із окремим проживанням матері( яка відповідно до наданих доказів проживає за кордоном) від батька дитини та доньки , її вихованням та утриманням займається батько самостійно.
Відповідно до спірних правовідносин , які виникли між сторонами , справа розглядалась у межах позовного провадження , з огляду на наступне.
Факти, що мають юридичне значення, - це факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Позивач подав позов, вимогою якого був спір про право , а тому ці вимоги розглядаються у позовному провадженні.
Розглядаючи наявний спір у межах позовного провадження , судом взято до уваги те , відповідачка фактично перебуває за межами України та з метою захисту її прав, свобод чи інтересів, судом було надано строк на подання відзиву на позов чи вчинення інших, передбачених законом, процесуальних дій ( заперечення проти позову чи його визнання).
Враховуючи всі обставини справи в сукупності, діючи винятково в інтересах дитини , приймаючи до уваги особисті якості матері та батька, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, враховуючи факт окремого проживання відповідачки від позивача та доньки , бажання та інтереси дитини, інші обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
На підставі наведеного вище, керуючись ст.ст.110,112,114, 161 Сімейного кодексу України, ст.ст.76,81, 258, 259, 264, 265, 268 ЦПК України, суд,-
Позовні вимоги - задовільнити частково.
Розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 03 серпня 2003 року міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького обласного управління юстиції м. Чернівці , актовий запис №1041.
Встановити факт , що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
В задоволенні решти вимог- відмовити.
Рішення суду після набрання ним законної сили надіслати до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.
Апеляційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Чернівецького районного
суду міста Чернівців Галичанський О. І.