вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"24" жовтня 2025 р. Справа№ 910/16230/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Хрипуна О.О.
суддів: Михальської Ю.Б.
Мальченко А.О.
розглядаючи апеляційну скаргу Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2025
у справі № 910/16230/24 (суддя Котков О.В.)
за позовом Закарпатської обласної прокуратури
до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
про стягнення грошових коштів
У грудні 2024 до Господарського суду міста Києва від Закарпатської обласної прокуратури надійшла позовна заява до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 1 762,00 грн.
В обґрунтування позову прокуратура зазначила, що внаслідок визнання у судовому порядку протиправним і нечинним з моменту його прийняття рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури», сплачені за розгляд скарги на поведінку адвоката кошти в розмірі 1 762, 00 грн підлягають стягненню на користь позивача згідно зі статті 1212 Цивільного кодексу України, що утримуються відповідачем без достатньої правової підстави.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 у справі № 910/16230/24 позов Закарпатської обласної прокуратури задоволено. Вирішено стягнути з Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури на користь Закарпатської обласної прокуратури грошові кошти у сумі 1 762, 00 грн, судовий збір у розмірі 3 028, 00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено, що підстава набуття відповідачем спірних грошових коштів у сумі 1 762, 00 грн, перерахованих відповідно до рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203, - відпала.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить прийняти до розгляду апеляційну скаргу та відкрити апеляційне провадження; задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 у справі №910/16230/24 та ухвалити нове рішення, яким, відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, ухваленим без повного з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм процесуального права. На думку скаржника місцевим господарським судом ухвалено рішення без повного та всебічного з'ясування обставин, які мають значення для справи, а позивачем не доведено обставини справи, які мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими. Зокрема скаржник зазначає, що Вищою кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури були вчинені всі дії щодо розгляду скарги, передбачені Регламентом ВКДКА, а спірна оплата була здійснена позивачем після набрання чинності та під час дії рішення РАУ № 203 від 23.09.2017, а отже, ВКДКА в даному випадку є добросовісним набувачем грошових коштів і вказані грошові кошти не є такими, що набуті відповідачем безпідставно. За вказаних обставин скаржник вважає, що грошові кошти не можуть вважатися отриманими відповідачем без достатньої правової підстави в розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України та положення зазначеної статті застосуванню не підлягають, оскільки набуті відповідачем на достатніх правових підставах. Також скаржник вважає, що національним законодавством чітко регламентовано момент втрати чинності нормативно-правовим актом у разі визнання його протиправним в судовому порядку, а саме з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Й наостанок скаржник вважає, що строк позовної давності для звернення позивача до суду з позовними вимогами сплив 10.06.2023, а позивача відсутні поважні причини його пропуску, у зв'язку із чим необхідним є застосування наслідків спливу строку позовної давності, тобто, позовна заява Закарпатської обласної прокуратури задоволенню не підлягає.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.08.2025 апеляційну скаргу Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 у справі № 910/16230/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Хрипуна О.О., суддів Михальської Ю.Б., Мальченко А.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 у справі № 910/16230/24, вирішено справу № 910/16230/24 за апеляційною скаргою Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 розглядати без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.
09.09.2025 через управління автоматизованого документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній зазначає, що оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм чинного законодавства, тому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Згідно з ч. 1 статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі (Глава 1. Апеляційне провадження).
Відповідно до ч. 10 статті 270 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Судом першої інстанції справа № 910/16230/24 розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до ч. 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Оскільки клопотань про розгляд апеляційної скарги з повідомленням (викликом) учасників справи не заявлялось, а необхідності призначення справи до розгляду у відкритому засіданні судом не встановлено, ця постанова Північного апеляційного господарського суду прийнята за результатами дослідження наявних в матеріалах справи документів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Дослідивши матеріали апеляційної скарги, з урахуванням правил статей 269, 270 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги і не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалами справи та встановлено судом першої інстанції, 02.03.2018 Прокуратура Закарпатської області звернулась до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури зі скаргою № 05/1-114вих18 на рішення Дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури міста Києва № 7 від 05.02.2018 про відмову в порушенні дисциплінарної справи відносно адвоката Горошинського О.О. (а.с. 14-19)
За вказану скаргу, відповідно до рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури» (а.с. 36-38), Прокуратурою Закарпатської області було сплачено плату за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) у сумі 1 762, 00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 188 від 01.03.2018. (а.с. 20)
В подальшому, як вказує прокурор, у порушенні дисциплінарної справи відносно адвоката Горошинського О.О. ВКДКА було відмовлено.
Однак, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2020 у справі № 816/2353/17, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 21.12.2020, визнано протиправним та нечинним рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури» (зі змінами, внесеними рішеннями Ради адвокатів України від 30.03.2018 № 41 та від 08.09.2018 № 131) з моменту його прийняття. (а.с 21-35)
15.08.2024 позивач звернувся до відповідача з вимогою повернути сплачені прокуратурою кошти за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) у сумі 1 762, 00 грн, як безпідставно набуті ВКДКА. (а.с. 39-41)
В свою чергу відповідач листом № 2245 від 07.10.2024 повідомив позивача, що станом на момент перерахування коштів рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 було чинним та судом не скасоване. (а.с. 46-47)
Отже, спір у даній справі на думку позивача виник у зв'язку з тим, що відповідач безпідставно відмовляється повернути грошові кошти в сумі 1 762, 00 грн, оскільки підстава на якій вони були сплачені відпала, а саме рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури» визнано у судовому порядку протиправним і нечинним з моменту його прийняття.
З огляду на викладене, на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України позивач вважає, що сплачені за розгляд скарги на поведінку адвоката кошти в розмірі 1 762, 00 грн підлягають стягненню на користь позивача, як такі, що утримуються відповідачем без достатньої правової підстави.
Місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржуване рішення дійшов висновку, що позивачем доведено, що підстава набуття відповідачем спірних грошових коштів у сумі 1 762, 00 грн, перерахованих відповідно до рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203, - відпала, а тому позивач правомірно заяви даний позов про стягнення таких коштів на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначені в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012.
Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гарантує кожному можливість звернутися до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) та відповідно встановлює процедуру дисциплінарного провадження. При цьому цей закон не передбачає вимог щодо плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.
Приписами Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено право на запровадження та формування певних внесків (плати) на утримання органів адвокатського самоврядування для їх належного та самодостатнього існування, за умови легальності джерел походження таких внесків, що свідчить про те, що запровадивши таку плату, Рада адвокатів України діяла не у відповідності до вимог Закону.
Як було вище встановлено, відповідно до рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури» (а.с. 36-38), Прокуратурою Закарпатської області було сплачено плату за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) у сумі 1 762, 00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 188 від 01.03.2018. (а.с. 20)
В подальшому, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2020 у справі № 816/2353/17, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 21.12.2020, визнано протиправним та нечинним рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури» (зі змінами, внесеними рішеннями Ради адвокатів України від 30.03.2018 № 41 та від 08.09.2018 № 131) з моменту його прийняття. (а.с 21-35)
Таким чином, встановлюючи плату організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Рада адвокатів України обмежила передбачене частиною першою статті 36 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» право громадян та юридичних осіб на звернення до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою (скаргою) у разі невиконання або неналежного виконання адвокатом своїх професійних обов'язків, розголошення адвокатської таємниці тощо.
Також колегія суддів зазначає, що статтею 265 Кодексу адміністративного судочинства України визначені наслідки визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним. Так, за частиною другою цієї статті нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що скасування акта суб'єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта.
Визнання ж акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.
Отже, у разі визнання акта незаконним суд повинен скасувати його, якщо він є актом індивідуальної дії, або визнати нечинним, якщо він є нормативно-правовим актом, про що зазначити у резолютивній частині постанови.
Таким чином, процесуальним законодавством регламентовано порядок втрати чинності нормативно-правового акту в разі визнання його протиправним, а саме: з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду і практика щодо застосування положень частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України Верховним Судом є сталою.
Так, у постанові від 21.09.2021 у справі № 910/10374/17 Великою Палатою Верховного Суду сформовано висновок, що судове рішення про визнання протиправним (незаконним) та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень має ті ж наслідки, що і визнання такого акта чи окремих його положень такими, що втратили чинність (скасовані) органом, уповноваженим приймати або скасовувати такий акт.
Тобто, визнання нормативно-правового акта чи окремих його положень нечинними означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20.
З огляду на те, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2020 у справі № 816/2353/17 визнано протиправним та нечинним рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 з моменту його прийняття, колегія суддів відхиляє доводи скаржника щодо невірного визначення судом першої інстанції моменту втрати чинності рішення Ради адвокатів України.
Згідно із частиною першою статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17).
Згідно з частинами першою та другою статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Відповідно до частини третьої статті 1212 Цивільного кодексу України положенням глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
За змістом частини першої статті 1213 Цивільного кодексу України саме набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.
Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Таким чином, кондикційний позов має відносний характер. Тобто власник може пред'явити кондикційну вимогу тільки тому, хто безпосередньо отримав від нього річ. Суб'єктами зобов'язань, що виникають у результаті набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, виступають: боржник - особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого); кредитор (потерпілий) - особа, за чий рахунок інша особа (боржник) набула майно або зберегла його у себе.
Наведене у своїй сукупності свідчить, що кондикція - це позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб'єктним складом підпадає під визначення зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна (носія іншого цивільного права), підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця (набувача майна) з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 Цивільного кодексу України, у разі наявності цивільних відносин безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливо здійснити шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати у набувача таке майно.
Аналогічні по суті правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15, від 25.10.2017 у справі № 3-905гс17.
Отже, загальна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, оскільки отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції, дії Закарпатської обласної прокуратури, а саме - сплата коштів у сумі 1 762, 00 грн, були здійснені на виконання рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203 «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури», яке, як було вже встановлено судом, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2020 у справі № 816/2353/17, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 21.12.2020, було визнано протиправним та нечинним з моменту його прийняття.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що підстава набуття відповідачем сплачених позивачем коштів у загальному розмірі 1 762, 00 грн припинена, вказані кошти є безпідставно набутими відповідачем.
Щодо доводів скаржника про застосування строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
Законодавством визначено строк (позовна давність), у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), а для окремих видів вимог законом може передбачатися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стаття 258 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
В той же час, як вірно зазначено місцевим господарським судом, на початку 2020 (з початком пандемії коронавірусної хвороби) Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України було доповнено п. 12, яким передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258 (позовна давність), продовжуються на строк дії такого карантину.
Також, з 12.03.2020 до 30.06.2023 на усій території України було встановлено карантин відповідно до постанов Кабінету Міністрів України.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.09.2022 у справі № 920/724/21, продовження строків позовної давності в період дії карантину є безумовним та автоматичним в силу закону, а тому обґрунтування причин, за яких дія карантину не дала б змоги особі подати позов вчасно, не вимагається.
Крім того 17.03.2022 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів щодо дії норм на період воєнного стану, яким було внесені зміни до Цивільного кодексу України, а саме: розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19 такого змісту: у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
З врахуванням викладених обставин, суд першої інстанції вірно зазначив, що оскільки постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2020 у справі № 816/2353/17 було визнане протиправним та нечинним рішення Ради адвокатів України від 23.09.2017 № 203, а з 12.03.2020 почав діяти карантин до 30.06.2023 та на момент подання позивачем у цій справі позовної заяви (20.12.2024 відповідно до поштового штампу на конверті) діє правовий режим воєнного стану, то відповідно до пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України позивач не пропустив позовну давність, визначену статтями 257, 258 Цивільного кодексу України, адже строк позовної давності був продовжений на строк дії карантину та воєнного стану, відтак, підстав для відмови у задоволенні позову у зв'язку з його пропуском відсутні.
Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що загальний строк позовної давності за вимогою про стягнення 1762, 00 грн позивачем не пропущений а тому доводи скаржника в цій частині визнаються необґрунтованими.
Отже, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.
Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів також зазначає, що хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
У справі, що розглядається, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було надано скаржнику вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
Згідно із статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-
1. Апеляційну скаргу Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 у справі № 910/16230/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2025 у справі № 910/16230/24 залишити без змін.
3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/16230/24.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 287-289 ГПК України.
Головуючий суддя О.О. Хрипун
Судді Ю.Б. Михальська
А.О. Мальченко