23 жовтня 2025 року м. Житомир справа № 240/7141/25
категорія 113080000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Токаревої М.С., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача, оформлене протоколом комісії для розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період від 25.02.2025 № 15 про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період;
- зобов'язати відповідача у порядку, межах, спосіб і строки, визначені законом, повторно розглянути заяву щодо оформлення довідки про відстрочку від призову на військову службу за мобілізацією та за наслідками її розгляду прийняти відповідне обґрунтоване рішення.
В обгрунтування позовних вимог зазначив, що він з метою отримання права на відстрочку звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання відстрочки на підставі абзацу 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» . Однак, відповідач відмовив в наданні відстрочки від мобілізації, оскільки у батька є донька, яка не є військовозобов'язаною та відповідно до закону зобов'язана утримувати батька. Позивач вказує, що відповідач в особі Комісії розглянув формально його заяву щодо оформлення довідки про відстрочку від призову на військову службу за мобілізацією та прийняв рішення, як акт владно-розпорядчого характеру. При цьому відповідач в особі Комісії не звертався із запитами до відповідних органів державної влади для отримання інформації та доказів, які б підтверджували крім наявності у його батька доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ще й того, що вона є не військовозобов'язаною та такою що відповідно до закону зобов'язана утримувати батька.
Разом із позовною заявою позивач подав заяву про забезпечення позову.
Ухвалою суду вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою суду у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.
Від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити в задоволенні позовної заяви. Зазначає, що ухвалюючи рішення про відмову позивачу у наданні відстрочки від призову на військову службу, комісія ІНФОРМАЦІЯ_3 виходила з того, що позивач має батька із числа осіб з інвалідністю ІІ групи, у якого крім сина (позивача) є дружина ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю ІІІ групи, а також не військовозобов'язана донька. При цьому, донька не є особою з інвалідністю, не потребує постійного догляду, не перебуває під арештом та не відбуває покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі. Доказів на спростування вказаного позивач не надав
Згідно із частиною п'ятою статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
14.02.2024 позивач звернувся із заявою до голови комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 у якій просив оформити йому відстрочку на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
До заяви позивач долучив: копію свого паспорта та РНОКПП, копію паспорта та РНОКПП батька ОСОБА_3 , копію паспорта та РНОКПП матері ОСОБА_3 копію свідоцтва про народження ОСОБА_1 , копію довідки МСЕК серії 12 ААГ№411418 про встановлення ІІ групи інвалідності загального захворювання батькові ОСОБА_3 , копію довідки МСЕК серії 12ААГ №631362 про встановлення ІІ групи інвалідності батькові пов'язаної з наслідками ЧАЕС, копію довідки МСЕК серії 12 ААВ №011852 про встановлення ІІІ групи інвалідності по зору матері ОСОБА_3 , витяг з реєстру територіальної громади про місце реєстрації ОСОБА_3 , витяг з реєстру територіальної громади про місце реєстрації ОСОБА_1 , копію військового квитка ОСОБА_1 .
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалила рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 .
Рішення комісії було оформлено протоколом від 25.02.2025 №15.
Про вказане рішення комісії позивача повідомлено шляхом надання повідомлення 26.02.2025 №773.
Причиною відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації є наявність у батька позивача ОСОБА_3 , 1959 р.н., який є особою з інвалідністю ІІ групи, інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані його утримувати, а саме дочка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Разом з тим, у повідомленні було зазначено про те, що підтверджуючих документів щодо інвалідності чи потреби у постійному догляді або перебуванні під арештом або відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі доньки, позивачем долучено не було.
Вважаючи спірне рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
На виконання частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв'язку з військовою агресією російською федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який діє досі.
Указом Президента України № 69/2022 від 24.02.2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено про оголошення та проведення загальної мобілізації на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про оборону» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
Згідно з статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Згідно з вимогами абзацу другого пункту 16 Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов'язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487, персонально-якісний військовий облік передбачає облік відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов'язаних та резервістів за задекларованим (зареєстрованим) місцем проживання, які узагальнюються в облікових документах та вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів. Ведення персонально-якісного військового обліку покладається на відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 154 від 23.02.2022 п.11 передбачено, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення: оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
В подальшому Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 560 від 16.05.2024, яка набрала чинності 18.05.2024 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період», в якій у розділі «Надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення» чітко передбачено алгоритм дій районного ТЦК.
Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов'язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов'язаних за вибором такої особи з інвалідністю.
Так, за результатом розгляду поданих документів, відповідач відмовив позивачу у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, оскільки відсутні документи, що підтверджують неможливість інших осіб, зокрема доньки, яка не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані утримувати особу з інвалідністю.
З приводу підстави для відмови, означеної відповідачем, суд відмічає, що з матеріалів справи встановлено, що позивач звернувся до відповідача зі заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з тим, що його батько є особою з інвалідністю ІІ групи.
Положення пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачають обов'язок утримання особи з інвалідністю, а не здійснення за нею постійного догляду. Зокрема, вказаний пункт Закону закріплює право військовозобов'язаного на відстрочку від призову у разі наявності одного з батьків або одного з батьків подружжя з інвалідністю I чи II групи, якщо немає інших осіб, які не є військовозобов'язаними та згідно із законом зобов'язані їх утримувати.
Суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано 12.09.1990, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 .
З витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження №00050539915 встановлено, що батько позивача, ОСОБА_3 , має доньку - ОСОБА_5 .
При цьому, належних доказів, що вона на момент спірних правовідносин є особою з інвалідністю (довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією за формою, затвердженою МОЗ, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, або посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або пенсійне посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю, в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики), потребує постійного догляду, перебуває під арештом (крім домашнього арешту), відбуває покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі - з матеріалів справи не вбачається.
Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» - суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до конструкції пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», до кола осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі), не входять особи, які за станом здоров'я не можуть здійснювати соціальні послуги.
Отже, позивачем не доведено, а судом не встановлено, що ОСОБА_5 є особою, яка підпадає під випадки, визначені пунктом 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»: є особою з інвалідністю, потребує постійного догляду, перебуває під арештом (крім домашнього арешту), - що спростовує твердження позивача про те, що його дружина не зобов'язана утримувати свого батька.
Суд підкреслює, що відсутність можливості надавати соціальні послуги не невілює обов'язок утримання батька.
Такий обов'язок визначений в статті 51 Конституції України та в Сімейному кодексі України.
Приписами ст. 51 Конституції України визначено, що повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Відповідно до ч. 1 ст. 172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Відповідно до частин першої та другої статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.
Статтею 204 Сімейного кодексу України визначено підстави звільнення дочки, сина від обов'язку утримувати матір, батька.
Згідно з частинами першою та другої статті 204 Сімейного кодексу України дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.
Дочка, син звільняються судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько не сплачували аліменти на утримання дитини, що призвело до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, і така заборгованість є непогашеною на момент прийняття судом рішення про визначення розміру аліментів на батьків.
У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.
Несплата аліментів на утримання дитини, що призвела до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, підтверджується довідкою, виданою органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем у порядку, встановленому законом.
В спірному випадку, позивач не надав ні відповідачу разом із заявою, ні суду жодних документів, які б містили підстави для звільнення ОСОБА_5 від обов'язку утримувати батька.
Щодо доводів позивача про те, що ОСОБА_5 не проживає з батьком однією сім'єю, а постійно проживає в іншій державі та є громадянином рф, що фактично унеможливлює здійснення в'їзду на територію України, то суд звертає увагу на те, що ці обставини не є такими, які відповідно до статті 51 Конституції України, статей 202-204 Сімейного кодексу України, звільняють від обов'язку утримання батька.
На думку суду, пункт 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» стосується кола осіб, які не фактично утримують своїх батьків, а зобов'язані це здійснювати в силу закону.
Крім того, до заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачем не було надано відповідних доказів та пояснень щодо неможливості здійснення нею утримання свого батька та не повідомлено відповідача про перебування доньки батька на території рф, у зв'язку із чим відповідачем ця обставина при прийнятті рішення про відмову у наданні відстрочки не розглядалася.
Суд враховує, що обов'язок «здійснювати утримання батьків» та «здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах.
Постійний догляд це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Тобто, «здійснювати утримання за батьками» - це надання матеріальної допомоги, в той час як «постійний догляд» вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Отже, твердження позивача про те, що ОСОБА_5 не проживає з батьком однією сім'єю, а постійно проживає в іншій державі та є громадянином рф, що фактично унеможливлює здійснення ним в'їзду на територію України, суд оцінює критично та вказує, що про зазначені обставини позивач відповідача не повідомив та не надав будь-яких доказів.
Підсумовуючи наведене, суд погоджується із відповідачем, що у спірних правовідносинах не підтверджено неможливість здійснення утримання іншими особами, які зобов'язані утримувати. Наявні члени сім'ї першого ступеня спорідненості.
На переконання суду, відповідач у спірних відносинах діяв правомірно, тобто з дотриманням критеріїв, які встановлені частиною другою статті 2 КАС України.
Враховуючи викладене, оцінивши достовірність та достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, відповідно до свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не
Відповідно до приписів ст.139 КАС України, підстави для розподілу відсутні.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 77, 139, 241-246, 250, 255, 263, 295 КАС України, суд -
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . РНОКПП/ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 . РНОКПП/ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.С. Токарева
23.10.25