Справа №760/29381/24
2/760/7627/25
20 жовтня 2025 року м. Київ
Солом'янський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Українця В.В.
при секретарі Гуцало М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, третя особа держава Україна в особі Президента України про відшкодування майнової та моральної шкоди,
Позивач звернулась в суд з позовом до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, третя особа держава Україна в особі Президента України про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Свої вимоги мотивує тим, що заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року задоволено позов заступника прокурора Тернопільської області, її та її сина було визнано такими, що втратили право користування жилим приміщенням, що становить 37/100 частин квартири АДРЕСА_1 , та зобов'язано відділ реєстраційної та міграційної роботи Тернопільського міського відділу Управління Міністерства внутрішніх справи в Тернопільській області зняти її з реєстраційного обліку з цієї квартири.
У результаті виконання вказаного рішення вона була виселена з квартири та офіційно знята з реєстрації місця проживання з 07 квітня 2006 року.
Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 26 травня 2016 року заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 травня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 07 листопада 2017 року заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року було скасовано. Провадження у справі у частині позовних вимог до її сина було закрито у зв'язку із його смертю. Стосовно неї було ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову заступника прокурора Тернопільської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Виконавчий комітет Тернопільської міської ради відмовляється видати їй квартиру замість тої, яку в неї відібрали або сплатити їй вартість квартири через те, що у ради немає квартир для неї та в бюджеті немає коштів на відшкодування вартості квартири. Крім того, квартира АДРЕСА_1 була передана іншій особі на підставі рішення суду, тобто як зазначає Тернопільська міська рада, правомірно.
Влітку 2020 року вона звернулась до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з заявою про поворот виконання скасованого заочного рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 липня 2020 року заяву про поворот виконання рішення суду було залишено без задоволення через пропуск строку на подання такої заяви.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 липня 2020 року було скасовано та встановлено, що строк нею пропущений не був. Проте, Тернопільський апеляційний суд розглянув по суті її заяву про поворот виконання рішення суду та прийняв нову ухвалу про відмову в задоволенні заяви через те, що у неї в результаті виконання скасованого рішення відібрали не квартиру (не майно), а певні майнові права на квартиру (оскільки квартира не була нею приватизована), а права це не майно, тому відшкодувати вартість того, що вона втратила в порядку ст. 444 ЦПК України не можливо.
Оскільки зазначене рішення було оформлено постановою Тернопільського апеляційного суду, а не ухвалою суду першої інстанції, її було позбавлено права оскаржити таке рішення в касаційному порядку.
Крім того, судом було зазначено, що її вимоги щодо повернення коштів в якості компенсації за втрату житлових прав можуть бути розглянуті судом лише у позовному провадженні за умови пред'явлення нею позову про відшкодування шкоди.
Вказує на те, що шкода їй була спричинена заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року, яке в подальшому було скасовано як незаконне.
Розмір майнової шкоди вона визначає в сумі ринкової вартості (на момент подання позову) прав користування для проживання відібраним (аналогічним) житлом в м. Тернополі з моменту практичного виконання незаконного рішення 07 квітня 2006 року до моменту подання позову в листопаді 2024 року. З 07 квітня 2006 року до листопада 2024 року минуло 18 років та 7 місяців. Середня мінімальна ринкова вартість оренди кімнати становить 1900 гривень на місяць. За 223 місяці це складає 423700 гривень. Якщо рахувати спричинену їй майнову шкоду по ринковій вартості житла, яке було у неї вилучено, то сума становить 420000 гривень.
Рішення суду, яким були відібрані у неї та сина майнові права довічного користування житлом з правом безоплатної його приватизації, фактично зробило їх безхатченками, що її син не витримав та помер у 2014 році. Вона зареєстрована у соціальному закладі за адресою: АДРЕСА_2 , проте постійно проживати там фізично не можливо.
Просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області на її користь завдану майнову шкоду в розмірі 420000 гривень та моральну шкоду в сумі 892000 гривень.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 25 листопада 2024 року справу передано за підсудністю до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
Постановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 25 листопада 2024 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 13 лютого 2025 року клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору задоволено.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 13 лютого 2025 року відкрито загальне позовне провадження у справі.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 06 березня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви позивача про відвід судді, заяву передано для розгляду судді, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому ч. 1 ст. 33 ЦПК України.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 березня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви позивача про відвід судді.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 07 квітня 2025 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 17 червня 2025 року вирішено питання про витребування доказів у справі.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви позивача про відвід судді.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 19 серпня 2025 року вирішено питання про витребування доказів у справі.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 24 вересня 2025 року вирішено питання про витребування доказів у справі.
Протокольною ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 17 червня 2025 року відмовлено в задоволенні клопотання позивача про залучення у справі співвідповідача - держави Україна в особі Президента України, оскільки позивач зазначила, що вимог про стягнення коштів до держави Україна вона не заявляє. Кошти на відшкодування майнової та моральної шкоди мають бути стягнуті саме з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
Крім того, зазначене клопотання було подано позивачем з пропуском встановленого законодавством строку (ч. 1 ст. 51 ЦПК України), оскільки підготовче провадження вже було закрите 07 квітня 2025 року.
Позивач у судовому засіданні підтримала заявлені вимоги та викладене у відповіді на відзив, просила їх задовольнити у повному обсязі. Вона наголосила на тому, що її позовні вимоги стосуються саме Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області та саме з суду вона просить стягнути на її користь майнову та моральну шкоду. Шкода їй була спричинена не міською радою чи прокуратурою, які діяли правомірно на виконання рішення суду, а суд шляхом прийняття незаконного рішення. Зазначає, що майнова шкода полягає в тому, що у неї було вилучено виконанням незаконного рішення суду майнові права на житло разом із житлом як об'єктом цих прав та вона хоче повернути вартість вказаних майнових прав. Моральна шкода, окрім іншого, включає в себе витрати не пересування, необхідність захищати свої права в суді, що займає значну кількість часу.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином (а.с. 194). У тексті відзиву на позов зазначив, що просить розгляд справи проводити за відсутності представника відповідача (а.с. 107).
У матеріалах справи міститься відзив на позовну заяву представника відповідача (а.с. 96-107), з якого вбачається, що він просить відмовити в задоволенні позову. Зазначено, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу. У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц, постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2023 року у справі № 686/2117/23 зазначено, що: закони України не передбачають можливості розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов'язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення; вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається; усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді); позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України; у разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі. у порядку судочинства можуть бути оскаржені акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності. Тоді як, дії суду (судді), вчинені при виконанні ним своїх обов'язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є не управлінськими, а процесуальними, і оскаржуються виключно в порядку, визначеному процесуальними законами. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання здійснити таку перевірку шляхом подання позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду. Відповідач вважає, що позивач не довела протиправності дій Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, не довела фактів порушення її прав та заподіяння шкоди. Визначення позивачем відповідача Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області не означає, що у спірних правовідносинах суб'єктом відповідальності за можливу шкоду завдану позивачу є суд, тому слід відмовити у задоволенні позову, оскільки позивачем пред'явлено позов до неналежного відповідача.
Крім того, саме на позивача покладається обов'язок довести обґрунтованість своїх вимог, а саме, наявність шкоди, протиправність поведінки того, хто заподіяв шкоду, та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою, і для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння матеріальної шкоди позивачеві необхідно довести наявність усієї сукупності вищезазначених ознак складу цивільного правопорушення, які необхідні для відшкодування шкоди в порядку ст. 1173 ЦК України, тоді як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності. Посилання позивача на скасування рішення суду, що є підставою для стягнення шкоди, відповідач вважає необґрунтованим. Чинним законодавством України не передбачено такої правової підстави для відшкодування шкоди фізичній особі як скасування рішення суду. Водночас рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року не визнано незаконним. Скасування вказаного судового рішення судом апеляційної інстанції свідчить тільки про помилку судді при його ухваленні і не тягне за собою передбачену відповідальність у вигляді відшкодування шкоди. Також, позивачем не доведено факту завдання їй матеріальної та моральної шкоди та наявність причинного зв'язку між такою шкодою і протиправністю дій її заподіювача. Будь-яких доказів заподіяння позивачу шкоди, позивач не надала. Сам факт скасування судового рішення апеляційною інстанцією не свідчить про протиправність або незаконність дій суду і не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв'язку між діями посадової особи суду та заподіяною шкодою. Причинний зв'язок, як обов'язковий елемент відповідальності за заподіяння збитків, між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Зокрема, доведенню підлягає, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки. Відомості про встановлення в діях судді (суддів) складу кримінального правопорушення обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, в матеріалах цієї справи відсутні. Водночас скасування судового рішення є реалізацією судом апеляційної інстанції своїх повноважень і виконанням обов'язків у межах правовідносин, які врегульовані процесуальним законом.
Третя особа у судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином (а.с. 195).
Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.
Судом встановлено, що заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року задоволено позов заступника прокурора Тернопільської області, ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_2 було визнано такими, що втратили право користування жилим приміщенням, що становить 37/100 частин квартири АДРЕСА_1 , та зобов'язано відділ реєстраційної та міграційної роботи Тернопільського міського відділу Управління Міністерства внутрішніх справи в Тернопільській області зняти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з реєстраційного обліку з цієї квартири (а.с. 145-146).
Позивач вказує на те, що у результаті виконання вказаного рішення вона з сином була виселена з квартири та вони офіційно були зняті з реєстрації місця проживання з 07 квітня 2006 року.
Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 26 травня 2016 року заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року залишено без змін (а.с. 147-149).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 26 травня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (а.с. 150-152).
Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 07 листопада 2017 року заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року було скасовано. Провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_2 було закрито у зв'язку із його смертю. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову заступника прокурора Тернопільської області про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням (а.с. 153-155).
Позивач вказує на те, що влітку 2020 року вона звернулась до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з заявою про поворот виконання скасованого заочного рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 липня 2020 року заяву про поворот виконання рішення суду було залишено без задоволення через пропуск строку на подання такої заяви.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07 липня 2020 року було скасовано та встановлено, що строк нею пропущений не був. Проте, Тернопільський апеляційний суд розглянув по суті її заяву про поворот виконання рішення суду та відмовив в задоволенні заяви через те, що у ОСОБА_1 у результаті виконання скасованого рішення відібрали не квартиру (не майно), а певні майнові права на квартиру (оскільки квартира не була нею приватизована), а права це не майно, тому відшкодувати вартість того, що вона втратила в порядку ст. 444 ЦПК України неможливо.
Із вказаних судових рішень встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 липня 1991 року двокімнатна квартира АДРЕСА_3 розділена між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 22 жовтня 1991 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 проведено обмін квартир. Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 11 жовтня 1996 року ОСОБА_3 приватизував належну йому 63/100 частин зазначеної квартири. Інша частина квартири знаходилась у власності виконкому Тернопільської міської ради народних депутатів, а її наймачем є ОСОБА_1 .
Вбачається, що ОСОБА_1 не була власником частини квартири АДРЕСА_3 . Позивач була користувачем частини квартири.
З матеріалів справи встановлено, що рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 07 листопада 2017 року заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.
Вбачається, що вказаним рішенням майнові права ОСОБА_1 не вирішувались, оскільки вона не була власником частини спірної квартири.
Також, рішення суду не стосувалось виселення позивача з квартири. Предметом спору було лише визнання її такою, що втратила право користування квартирою.
Позивач зазначає про те, що їй була спричинена майнова та моральна шкода заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2005 року, яке в подальшому було скасовано як незаконне. Рішення суду, яким були відібрані у неї та сина майнові права довічного користування житлом з правом безоплатної його приватизації, фактично зробило їх безхатченками, що її син не витримав та помер у 2014 році. Вона зареєстрована у соціальному закладі за адресою: АДРЕСА_2 , проте постійно проживати там фізично неможливо. Крім того, моральна шкода також полягає у понесених нею витратах не пересування, на захист своїх прав в суді, що займає значну кількість часу.
У судовому засіданні позивач підтвердила, що вона вважає Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області належним відповідачем у справі, оскільки саме судом прийнято незаконне рішення, яке спричинило їй шкоду.
ОСОБА_1 просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області на її користь завдану майнову шкоду в розмірі 420000 гривень та моральну шкоду в сумі 892000 гривень.
Відповідно до ч. 11 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року).
Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 та 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд.
Схожий висновок було зроблено й Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.
Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.
Закони України не передбачають можливості розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов'язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.
Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц.
Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, яку завдала держава, є вона сама, а її органи відповідно до їхньої компетенції є представниками держави (ч. 4 ст. 58 ЦПК України). Поведінка органів, через які діє держава у цивільних відносинах, розглядається як поведінка держави у цих відносинах. З огляду на припис ч. 2 ст. 19 Конституції України органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Якщо інтереси держави як відповідача у цивільному процесі представляє орган, який не має повноважень у спірних правовідносинах, це не є підставою для визнання відповідача неналежним, ним залишається держава.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (ч. 5 ст. 1176 ЦК України).
Позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних із розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можна розглядати за правилами будь-якого судочинства. Позовні вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 квітня 2025 року у справі № 757/52728/23-ц.
Частиною 1 ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
ОСОБА_1 у позовній заяві та у поясненнях в судовому засіданні наголошувалось, що саме Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області має нести майнову відповідальність, оскільки цим судом прийнято незаконне рішення, яке спричинило їй шкоду.
За таких обставин, суд прийшов до висновку, що Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області не є належним відповідачем у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Позивач таке клопотання заявляла під час розгляду справи по суті.
Протокольною ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 17 червня 2025 року відмовлено в задоволенні клопотання позивача про залучення у справі співвідповідача - держави Україна в особі Президента України, оскільки позивач зазначила, що вимог про стягнення коштів до держави Україна вона не заявляє. Кошти на відшкодування майнової та моральної шкоди мають бути стягнуті саме з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
Суд також враховував, що клопотання було подано позивачем з пропуском встановленого законодавством строку (ч. 1 ст. 51 ЦПК України), оскільки підготовче провадження вже було закрите. З заявами щодо поновлення такого строку позивач до суду не зверталась.
Згідно ч. 2 ст. 51 ЦПК України суд якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Разом з тим, позивач з клопотанням про заміну неналежного відповідача на належного до суду не зверталась.
Частиною 3 ст. 13 ЦПК України визначено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
При вирішенні спору суд такж враховує, що постановою Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 205/818/23 встановлено наступне.
Згідно з частинами 1, 11 ст. 49 Закону України « Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.
Європейський суд з прав людини встановив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (рішення від 12 березня 2009 року у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine)).
Крім того, законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ.
У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Коституції України).
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З аналізу зазначених положень, вбачається, що учасники справи мають передбачені процесуальним законом права та обов'язки, а обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Саме на позивача покладено обов'язок довести, якими саме діями йому завдано моральну шкоду, в чому вона полягає та з яких міркувань він виходив, визначаючи її розмір.
Гарантоване статтею 55 Конституції України і конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Саме по собі скасування судом касаційної інстанції судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди з боку держави Україна.
З огляду на наведене, у задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись статтями 1174, 1176 ЦК України, ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статтями 19, 55, 56, 129 Конституції України, статтями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 141, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд, -
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 (соціальний заклад) до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області (Тернопільська область, м. Тернопіль, вул. Котляревського, 34), третя особа держава Україна в особі Президента України (м. Київ, вул. Банкова, 11) про відшкодування майнової та моральної шкоди,
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне рішення суду складено 24 жовтня 2025 року.
Суддя: