65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"23" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/3139/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Гута С,Ф,,
розглянувши зареєстровану 21.10.2025 за вх. № 2-1649/25
заяву Сільськогосподарського кооперативу “МИКОЛАЇВКА»
про забезпечення позовну
у справі № 916/3139/25
за позовом Сільськогосподарського кооперативу “МИКОЛАЇВКА» (67794, Україна, Білгород-Дністровський р-н, Одеська обл., с, Миколаївка, вул. Перемоги, буд. 20, Код ЄДРПОУ 03768658)
до відповідача: Сергіївської селищної ради Білгород-дністровського району Одеської області (67780, Україна, Білгород-Дністровський р-н, Одеська обл., с. Сергіївка, вул. Незламності, буд. 3, Код ЄДРПОУ 05383649)
про витребування земельних ділянок,
встановив:
Сільськогосподарський кооператив “МИКОЛАЇВКА» звернувся до Господарського суду Одеської області із позовною заявою, в якій просить витребувати від Сергіївської селищної ради Білгород-дністровського району Одеської області земельні ділянки, що розташовані за адресою: Одеська область, Білгород-Дністровський район, Миколаївська сільська рада з кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0547 площею 0,3187 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0541 площею 3,6092 га; 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0553 площею 0,1175 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0554 площею 0,1621 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0555 площею 1,9903 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га; 5120885100:01:002:0499 площею 19,3001 га.
Обґрунтовуючи підстави звернення із позовом до суду посилається на те, що на підставі Державних актів на право колективної власності на землю Серії ОД-05-24а та Серія ОД-05-30а, виданих 29 лютого 1996 року, є постійним землекористувачем спірних земельних ділянок.
Втім, Сергіївською селищною радою Білгород-дністровського району Одеської області всупереч приписам законодавства прийнято рішення про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок комунальної власності (спірних земельних ділянок), не наданих у власність або користування іншим особам, що надає право постійному землекористувачу вимагати їх витребування на свою користь.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Господарського суду Одеської області від 07.08.2025 позовній заяві Сільськогосподарського кооперативу “МИКОЛАЇВКА» присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 916/3139/25 та визначено суддю Гута С.Ф. для її розгляду.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.08.2025 прийнято позовну заяву Сільськогосподарського кооперативу “МИКОЛАЇВКА» до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/3139/25, постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження.
21 жовтня 2025 року Сільськогосподарський кооператив “МИКОЛАЇВКА» звернувся до Господарського суду Одеської області із заявою про забезпечення позову, в якій просить
- накласти арешт на земельні ділянки з кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га; 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0549 площею 3,2521 га; 5120885100:01:002:0551 площею 0,9208 га; 5120885100:01:002:0552 площею 0,6288 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га; та заборонити органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь які реєстраційні дії щодо вказаної земельної ділянки, в тому числі набуття, зміну, припинення речових прав на нерухоме майно (права власності, користування (оренди, найму, тощо), обтяжень речових прав на нерухоме майно (іпотеки, заборони відчуження, тощо), яка є предметом спірних правовідносин;
- заборонити Сергіївській Селищної раді Білгород-Дністровського району Одеської області вчиняти дії щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га; 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0549 площею 3,2521 га; 5120885100:01:002:0551 площею 0,9208 га; 5120885100:01:002:0552 площею 0,6288 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га; зокрема відчуження, здачі в оренду (суборенду), вчиняти будь-які інші договори, підписувати акти та будь-які інші документи щодо земельної ділянки;
- заборонити державним кадастровим реєстраторам Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та його територіальним органам вносити до Державного земельного кадастру відомості та зміни щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га; 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0549 площею 3,2521 га; 5120885100:01:002:0551 площею 0,9208 га; 5120885100:01:002:0552 площею 0,6288 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га; які є предметом спірних відносин.
Обґрунтовуючи необхідність вжиття заявлених заходів забезпечення позову, посилається на викладені у позовній заяві обґрунтування позовних вимог, зазначаючи при цьому про наявні ризиків ускладнення ефективного захисту та поновлення порушених прав, оскільки за відсутності вжитих заходів забезпечення позову до прийняття рішення у справі Сергіївська селищна рада Білгород-дністровського району Одеської області має можливість, зокрема прийняття рішень про передачу в користування спірних земельних ділянок, а тому невжиття таких заходів забезпечення може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів, за захистом яких Сільськогосподарський кооператив “МИКОЛАЇВКА» звернувся.
Заявник зазначає, що заявлені заходи забезпечення є співмірними з предметом позову, адекватними та обґрунтованими і вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельні ділянки не може свідчити про вирішення спору сторін по суті.
Дослідивши зміст заяви про забезпечення позову, господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення заяви Сільськогосподарський кооператив “МИКОЛАЇВКА» про забезпечення позову, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно із частиною 1 статті 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Статтею 136 ГПК України передбачено, що господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Пунктом 3 частини 1 статті 138 ГПК України встановлено, що заява про забезпечення позову подається після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.
Отже, законодавець дозволяє суду забезпечити існуючий позов не тільки з мотивів неможливості чи ускладнення виконання рішення суду, але й у зв'язку з неможливістю чи ускладненням ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до частини 1 статті 140 ГПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.
В силу приписів частини 1 статті 137 ГПК України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності; арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19.
За змістом статті 136 ГПК України у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між певним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову чи забезпечити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи непоновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Таким чином, необхідною умовою вжиття заходів для забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду. Безпосередньою метою вжиття заходів є саме забезпечення виконання рішення суду. Інститут забезпечення позову в господарському процесі існує виключно з метою забезпечення гарантії виконання майбутнього судового рішення.
Адекватність заходу для забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Отже, у кожному конкретному випадку розглядаючи заяву про забезпечення позову суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду у разі задоволення позову. При цьому обов'язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника.
Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 922/2928/17 та у постанові Верховного Суду від 05.08.2019 у справі № 922/599/19).
Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.
Поряд із наведеним, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22 зауважено, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.
Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
В свою чергу, інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.
В контексті заявлених позовних вимог про витребування від Сергіївської селищної ради Білгород-дністровського району Одеської області відповідних земельних ділянок, виконання в майбутньому судового рішення, у разі задоволення позову, безпосередньо залежить від тієї обставини, чи перебуватимуть спірні земельні ділянки у власності Відповідача у тому стані, в якому знаходяться на момент звернення із позовом, а тому застосування заходів забезпечення позову має бути безпосередньо пов'язане із предметом позову.
Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
У пункті 10 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об'єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.
Із уведенням у дію 01 січня 2002 року нового Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 Земельного кодексу України.
Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях Земельного кодексу України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01 січня 2002 року перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у Земельному кодексі України .
Разом з цим 01 січня 2013 набув чинності Закон України № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", за змістом пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:
а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;
б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.
Згідно з пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.
Як передбачено у пункті 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, та її затвердження здійснюються відповідною сільською, селищною, міською радою.
Відповідно до пункту 8 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" у разі якщо межі сіл, селищ, міст не встановлені відповідно до вимог статей 174, 175 та 176 Земельного кодексу України, визначення меж земель державної та комунальної власності здійснюється з урахуванням меж населених пунктів, зазначених у Державному земельному кадастрі.
За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.
При цьому пункт 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України № 5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" встановлює, що з дня набрання чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.
Поряд із наведеним 27.05.2021 набув чинності Закон України № 1423-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин", приписами якого доповнено "Перехідні положення" Земельного Кодексу України пунктом 24 такого змісту: “З дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель: а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук); б) оборони; в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об'єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення; г) зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ґ) під будівлями, спорудами, іншими об'єктами нерухомого майна державної власності; д) під об'єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності; е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.
Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.
Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.
Відтак, з огляду на те, що спір у справі стосується земельних ділянок, розташованих у межах Сергіївської селищної ради Білгород-дністровського району Одеської області, остання вважається їх власником (станом на час постановлення ухвали в Державних реєстрах відсутня інформація про зареєстроване право приватної власності на відповідні земельні ділянки).
Поряд із цим можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22).
Як зазначалось, заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності прав чи законних інтересів, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
При цьому Сільськогосподарський кооператив “МИКОЛАЇВКА» просить витребувати у Сергіївської селищної ради Білгород-дністровського району Одеської області земельні ділянки із кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0547 площею 0,3187 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0541 площею 3,6092 га; 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0553 площею 0,1175 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0554 площею 0,1621 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0555 площею 1,9903 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га; 5120885100:01:002:0499 площею 19,3001 га.
У той же час, у заяві про забезпечення наведено перелік заявлених заходів забезпечення позову, разом із відповідними земельними ділянками, а саме: 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га; 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0549 площею 3,2521 га; 5120885100:01:002:0551 площею 0,9208 га; 5120885100:01:002:0552 площею 0,6288 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га.
Однак, Сільськогосподарським кооперативом “МИКОЛАЇВКА» не заявлено позовних вимог, які б стосувались земельних ділянок із кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0549 площею 3,2521 га, 5120885100:01:002:0551 площею 0,9208 га та 5120885100:01:002:0552 площею 0,6288 га, відтак у суду відсутні правові підстави для розгляду заявлених заходів забезпечення позову стосовно земельних ділянок, котрі не виступають предметом позову.
Згідно із частиною 1 статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV при здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 6 вказаної Конвенції передбачено, зокрема, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2004 у справі “Шмалько проти України» (п.43, Заява № 60750/00) наголосив, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує “право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина “судового розгляду» (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.97, Reports of Judgments and Decisions 1997-II, с. 510, п. 40).
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі “Пантелеєнко проти України» (п.77, Заява № 11901/02) зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності.
ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції забезпечує всім "право на суд", яке охоплює право на виконання остаточного рішення, ухваленого будь-яким судом. ЄСПЛ в контексті права на виконання остаточного рішення зауважує, що метою заходу забезпечення є підтримання status quo, поки суд не визначиться щодо виправданості цього заходу. Крім того, тимчасовий захід спрямований на те, щоб протягом судового розгляду щодо суті спору суд залишався в змозі розглянути позов заявника за звичайною процедурою. ЄСПЛ також звернув увагу на те, що тимчасові забезпечувальні заходи мають на меті забезпечити протягом розгляду продовження існування стану, який є предметом спору (рішення ЄСПЛ від 13.01.2011 у справі "Кюблер проти Німеччини").
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17.07.2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
“Ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Він є запобіганням тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Суд також враховує правову позицію, викладену у Рішенні Конституційного Суду України від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 Цивільного процесуального кодексу України, "з метою гарантування виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог у процесуальних законах України передбачено інститут забезпечення позову" (абзац 5 пункту 4 мотивувальної частини).
Вказаний інститут є елементом права на судовий захист і спрямований на те, щоб не допустити незворотності певних наслідків відповідних дій щодо відновлення порушеного права. Він віднесений до механізму захисту прав і свобод людини, зокрема в судовому порядку, і є гарантією їх захисту та відновлення, а отже, елементом правосуддя. Забезпечення позову стосується всіх стадій судового провадження (підготовка, призначення, розгляд справи, виконання рішення) і є складовою комплексу заходів, спрямованих на охорону публічно-правового та матеріально-правового інтересу в господарському судочинстві, а також однією з гарантій реального виконання можливого позитивного для людини рішення, оскільки надає можливість суду до ухвалення рішення в господарській справі вжити заходів до забезпечення реалізації позовних вимог.
Також приймаючи до уваги правову позицію Верховного Суду стосовно тощо, що має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Вжиття заходів забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ'я сторін, оскільки мета забезпечення позову це негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання рішення, а також перешкоджання завдання шкоди позивачу.
Враховуючи викладене, те, що предметом позову у справі визначено витребування відповідних земельних, підставами ж звернення із позовом до суду визначено порушення прав Позивача як постійного користувача земельними ділянками, господарський доходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення заяви Сільськогосподарського кооперативу “МИКОЛАЇВКА» про забезпечення позову в частині накладення арешту на земельні ділянки із наступними кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га; тобто тих земельних ділянок щодо яких заявлено вимогу про витребування.
Відтак, накладення арешту на спірні земельні ділянки, є адекватним, розумним, та співмірним із заявленими позовними вимогами та пов'язаним з ними заходами забезпечення позову.
Окрім того, застосування такого заходу забезпечення позову не порушить прав та охоронюваних законом інтересів відповідача у справі або інших осіб, які не є учасниками цього судового процесу, не призведе до втручання у звичайну діяльність учасників судового процесу, а лише запровадить тимчасові обмеження щодо розпорядження майном, що дозволить створити належні умови для запобігання перешкод у поновленні порушеного права у разі задоволення позовних вимог.
При цьому попередження можливого порушення прав позивача під час вирішення спору судом перебуває в прямій залежності від збереження суб'єктивного складу власників спірних земельних ділянок, так і збереження їх в стані, в якому вони перебувають на час звернення із позовом, а, отже, на думку суду, цілком співмірним, виправданим та необхідним є саме застосування вищезазначеного заходу забезпечення позову, ніж не застосування, адже наслідки незастосування арешту на земельні ділянки можуть призвести до більш обтяжливих та негативних наслідків саме для позивача, ніж для відповідача у справі.
Стосовно запропонованих заходів забезпечення позову у вигляді заборони органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь які реєстраційні дії щодо вказаної земельної ділянки, в тому числі набуття, зміну, припинення речових прав на нерухоме майно (права власності, користування (оренди, найму, тощо), обтяжень речових прав на нерухоме майно (іпотеки, заборони відчуження, тощо), які є предметом спірних правовідносин; заборони Сергіївській Селищної раді Білгород-Дністровського району Одеської області вчиняти дії та заборони державним кадастровим реєстраторам Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та його територіальним органам вносити до Державного земельного кадастру відомості щодо земельних ділянок, суд зазначає наступне.
За приписами статті 24 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставами для відмови в державній реєстрації прав є, зокрема, наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості, крім випадків, визначених цим Законом.
Статтею 2 Закону України Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що обтяження це заборона або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, встановлені законом, актами уповноважених на це органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, або такі, що виникли з правочину.
Визначення таких понять як арешт майна та заборона на відчуження майна містяться у постанові Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 643/12369/19. Так, арешт майна - це накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна, заборона на відчуження майна - перешкода у вільному розпорядженні майном. Арешт майна та заборона відчуження майна є самостійними видами (способами) забезпечення позову, які за правовою сутність обмежують право відповідача розпоряджатися спірним майном.
Отже, з огляду на наведені приписи чинного законодавства, наявність запровадженого рішенням суду арешту на спірні земельні ділянки, свідчить про певні обмеження щодо розпорядження таким майном, в тому числі є підставою для відмови в проведенні державної реєстрації прав.
У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від в справі “Антонюк проти України» (заява № 17022/02) зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні.
Європейський суд з прав людини, у цій справі враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Також відповідно до пунктів 53-54 зазначеного Висновку, будь-який присуд, що міститься в судовому рішенні або виданий на його підставі, повинен бути викладений зрозумілою й недвозначною мовою так, щоб його можна було ввести в дію або, коли йдеться про судовий наказ, виконати чи здійснити встановлену виплату. Згідно з тлумаченням Європейського суду з прав людини право на справедливий суд, закріплене в статті 6 Конвенції, означає не тільки те, що судове рішення повинно бути ухвалено в розумні строки, а й те, що воно повинно бути - коли це доречно - таким, яке можна ефективно виконати на користь сторони, яка виграла справу. Дійсно, Конвенція передбачає не теоретичний захист прав людини, а має на меті гарантувати максимальну практичну ефективність цього захисту.
У відповідності до приписів частини 1 статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до частини 8 статті 140 ГПК України ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.
Згідно із приписами частини 1 статті 144 ГПК України ухвала господарського суду про забезпечення позову є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. Така ухвала підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження.
Керуючись ст.136,137,140,232-235 Господарського процесуального кодексу України, суд,
Заяву (зареєстрована 21.10.2025 за вх. № 2-1649/25) Сільськогосподарського кооперативу “МИКОЛАЇВКА» про забезпечення позову у справі № 916/3139/25 задовольнити частково.
Вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельні ділянки із кадастровими номерами: 5120885100:01:002:0134 площею 7,57 га; 5120885100:01:002:0495 площею 11,2770 га; 5120885100:01:002:0496 площею 22,4603 га 5120885100:01:002:0542 площею 0,9613 га; 5120885100:01:002:0543 площею 1,2546 га; 5120885100:01:002:0544 площею 1,3002 га; 5120885100:01:002:0545 площею 12,1748 га; 5120885100:01:002:0546 площею 2,3705 га; 5120885100:01:002:0548 площею 3,2893 га; 5120885100:01:002:0556 площею 0,6646 га; 5120885100:01:002:0557 площею 0,9806 га; 5120885100:01:002:0558 площею 0,9627 га; 5120885100:01:002:0559 площею 0,0441 га; 5120885100:01:002:0560 площею 6,1687 га.
Стягувачем за ухвалою є: Сільськогосподарський кооператив “МИКОЛАЇВКА» (67794, Україна, Білгород-Дністровський р-н, Одеська обл., с, Миколаївка, вул. Перемоги, буд. 20, Код ЄДРПОУ 03768658).
Боржником за ухвалою є: Сергіївська селищна рада Білгород-дністровського району Одеської області (67780, Україна, Білгород-Дністровський р-н, Одеська обл., с. Сергіївка, вул. Незламності, буд. 3, Код ЄДРПОУ 05383649).
У задоволенні решти заяви про забезпечення позову відмовити.
У відповідності до ч.2 ст.235 ГПК України ухвала набрала законної сили 23 жовтня 2025 року та у відповідності до ч.8 ст.140, ч.2 ст.254, п.4 ч.1 ст.255 ГПК України підлягає оскарженню в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її винесення.
Згідно ч.8 ст.140 ГПК України оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.
Ухвала може бути пред'явлена до примусового виконання у строки, визначені ст.12 Закону України «Про виконавче провадження».
Суддя Гут Сергій Федорович