23 жовтня 2025 року
м. Черкаси
Справа № 700/505/25
Провадження № 22-ц/821/1748/25
Категорія: 307000000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Карпенко О.В.
суддів: Василенко Л.І., Новікова О.М.
за участю секретаря: Руденко А.О.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
представник позивача: адвокат Коханій Олексій Володимирович
відповідач: Лисянська селищна рада
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду м. Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коханія Олексія Володимировича на рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 21 липня 2025 року (ухваленого під головуванням судді Пічкура С.Д.в приміщенні Лисянського районного суду Черкаської області) у справі за позовом ОСОБА_1 до Лисянської селищної ради про визнання права власності на спадкове майно,-
Короткий зміст позовних вимог
22 травня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Лисянської селищної ради про визнання права власності на спадкове майно.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є дочкою померлої ОСОБА_2 , 1938 року народження, що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 , виданого 04 липня 1997 р. Новотроїцьким р/ в РАГС Херсонської області.
Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 21.08.2024 заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа Черкаський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Черкаському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про встановлення факту смерті задоволено. Вирішено встановити факт, що ОСОБА_2 1938 року народження, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Петрівська Гута Лисянського району Черкаської області.
Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 21.08.2024 набрало законної сили 23.09.2024 року, та на його підставі видано свідоцтво про смерть ОСОБА_2 1938 року народження.
Позивачка вказує, що як спадкоємиця першої черги після смерті своєї матері, ОСОБА_2 , 1938 р.н., вирішила реалізувати своє право на спадщину, що за життя належала померлій та яка складалась із виготовленого та зареєстрованого у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 648 по Журжинецькій сільській раді, сертифікату серії ЧР №01017 84, площею 3,46 умовних кадастрових гектарів, у зв'язку із чим звернулася до приватного нотаріуса Звенигородського районного нотаріального округу Черкаської області, Бедратої-Скляр Н.М., де заведено спадкову справу №73075429, що підтверджується витягом №7860231.
У зв'язку із відсутністю правовстановлюючого документу на спадкове майно, постановою приватного нотаріуса Звенигородського районного нотаріального округу Черкаської області, Бедратою-Скляр Н.М., від 18.12.2024 за №1142/02-31 позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, після смерті ОСОБА_2 1938 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Також позивачка стверджує, що станом на момент звернення до суду з вказаним позовом, земельну ділянку вже сформовано в натурі та виділено на місцевості з індивідуальним кадастровим номером 7122883600:04:001:0530 площею 2,99 га, а також передано в користування СТОВ «АФ «Злагода» на 10 років відповідно до рішення Журжинецької сільської ради від 16.03.2018 року №23-2.1.VII «Про ідентифікацію об'єктів спадкового майна»
За таких обставин, позивач звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 2,99 га кадастровий номер 7122883600:04:001:0530, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 21 липня 2025 року у задоволенні позову - відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що оскільки позивачка в шестимісячний строк заяву до нотаріальної контори не подавала та не вступила в управління та володіння спадковим майном, тому за приписами положень ЦК УРСР 1963 року ОСОБА_1 не може вважатись такою, що прийняла спадщину.
Також суд прийшов до висновку про те, що земельна ділянка не входить до спадкової маси, так як ОСОБА_2 за життя не набула права власності на неї.
Крім того, вважаючи що спірні правовідносини виникли у 1996 році, судом застосовано строки позовної давності за правилами ст. 75 ЦК УРСР, згідно з якою позовна давність підлягає обов'язковому застосуванню судом незалежно від позицій сторін спору.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі, поданій 19 серпня 2025 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Коханій О.В., вважаючи оскаржуване рішення необгрунтованим, винесеним з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, таким, що не відповідає дійсним обставинам справи та наявним у ній доказам, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 21 липня 2025 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Крім того, скаржником зазначено, що позивачка є такою, що прийняла спадщину, оскільки згідно з довідкою, наданою виконавчим комітетом Лисянської селищної ради Звенигородського району Черкаської області Журжинецького старостинського округу, вбачається, що на день смерті ОСОБА_2 , яка народилася, ІНФОРМАЦІЯ_2 , та померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 була зареєстрована, постійно проживала та вела спільне господарство ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Проживання із спадкодавцем свідчить про те, що спадкоємець вступив в управління або володіння спадковим майном, а тому первинним документом, на підставі якого заводиться спадкова справа, є заява про видачу свідоцтва про право на спадщину. Апелянт вважає доведеним той факт, що позивачкою відповідно до положень п.1 ст. 549 ЦК УРСР 1963 року спадщина прийнята шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном.
Також скаржник звертає увагу, що в нотаріуса відсутні сумніви з приводу того, що позивачка прийняла спадщину у встановлений законодавством спосіб. Відмова у видачі свідоцтва про право на спадщину обумовлена виключно відсутністю правовстановлюючого документу на спадкове майно.
З приводу ефективного способу захисту порушеного права, скаржник зазначає, що визнання права власності на вже сформовану земельну ділянку на місцевості з присвоєнням такій кадастрового номера є єдиним найбільш ефективним способом захисту.
Що стосується тверджень суду про сплив строку позовної давності, то такі висновки скаржник вважає помилковими, оскільки строк позовної давності, в даному випадку, почав свій відлік з моменту винесення постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій, тобто з 18.12.2024 року, яка на момент подання ОСОБА_1 позову не є пропущеною.
Відзив на апеляційну скаргу до Черкаського апеляційного суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції
З наявних матеріалів справи, а саме свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 02.10.2024 року (повторно) вбачається, що ОСОБА_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_2 , 1938 року народження, за життя був виписаний сертифікат на право на земельну частку (пай), який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на права на земельну частку (пай) за № 648 по Журжинецькій сільській раді, сертифікату серії ЧР №01017 84, площею 3,46 умовних кадастрових гектарів, який померла не отримувала.
Згідно листа головного управління Держгеокадастру у Черкаській області від 22.10.2024 року №29-23-0.31 -7279/2-24 сертифікат на право на земельну частку (пай) №0101784 не був отриманий за життя ОСОБА_2 , про що свідчить відсутність підпису у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) КСП агрофірми «Колос» с. Журжинці Лисянського району Черкаської області, та на даний час зберігається в архіві Відділу №2 Управління забезпечення реалізації державної політики у сфері земельних відносин Головного управління.
Згідно довідки, виданої виконавчим комітетом Лисянської селищної ради Звенигородського району Черкаської області Журжинецького старостинського округу, вбачається, що на день смерті ОСОБА_2 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 та померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 була зареєстрована, постійно проживала та вела спільне господарство ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ..
Згідно паспорта серії НОМЕР_3 , виданого 04.04.2013 року фактичне місце реєстрації ОСОБА_1 є АДРЕСА_2 з 12.09.1991 року.
Постановою приватного нотаріуса Звенигородського районного нотаріального округу Черкаської області, Бедратою-Скляр Н.М. від 18.12.2024 за №1142/02-31 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_2 1938 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв'язку із відсутністю правовстановлюючого документу на спадкове майно.
Позиція Черкаського апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
В повній мірі зазначеним вимогам рішення місцевого суду не відповідає.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з пунктами 1, 4 абзацу 1 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цей Кодекс набирає чинності з 01.01.2004. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 у справі №145/797/15-ц (провадження №14-608цс18) зазначено, що у разі відкриття спадщини до 01.01.2004, застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі, коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01.01.2004, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
В постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №671/1072/18 (провадження №61-570св19) вказано, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01.01.2004. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі, коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01.01.2004, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Норми пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за якими цей Кодекс застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким з спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом, необхідно розуміти таким чином, що правила книги шостої ЦК України може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 01.07.2003 і не була прийнята ніким зі спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529-531 ЦК Української РСР.
Відповідно до частини 1 статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Згідно зі статтею 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю.
Відповідно до статті 530 ЦК Української РСР при відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга черга).
Згідно зі статтею 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкову справу після її смерті заведено лише 03 жовтня 2024 року за №73075429 за заявою ОСОБА_1 .
Враховуючи, що правовідносини щодо спадкування спірного майна виникли до набрання чинності ЦК України, і що визначений у статті 549 ЦК Української РСР шестимісячний строк для прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 закінчився 27.06.1997, тобто до 01.01.2004, тому до вказаних спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР (постанова Верховного Суду від 13.09.2022 у справі №2-п-113/2006).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, зокрема вважав позивачку такою, що не прийняла спадщину, оскільки вона в шестимісячний строк заяву про прийняття спадщини не подала, а докази фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном в матеріалах справи відсутні.
Разом з тим, колегія суддів вважає такі висновки місцевого суду помилковими з огляду на наступне.
Як вже було зазначено вище, за правилами статті 549 ЦК Української РСР, спадкоємець є таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном та/або якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Апеляційним судом не заперечується той факт, що позивачка в шестимісячний строк не зверталась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини.
Проте, з урахуванням змісту ст.76 ЦПК України прийняття спадщини шляхом вступу в управління чи володіння спадковим майном може підтверджуватися будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (в редакції, чинній станом на час відкриття спадщини), було визначено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст.549 Цивільного кодексу (1540-06). Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним (правові висновки у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 та постанові Верховного Суду від 11 вересня 2020 року в справі № 348/618/15-ц)
Згідно довідки, виданої виконавчим комітетом Лисянської селищної ради Звенигородського району Черкаської області Журжинецького старостинського округу, яка міститься в матеріалах справи, вбачається, що на день смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 була зареєстрована, постійно проживала та вела спільне господарство ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
З цього слідує, що ОСОБА_1 після смерті матері ОСОБА_2 фактично вступила в управління та володіння спадковим майном та проживала разом з нею за однією адресою, а тому прийняла спадщину, з огляду на положення статей 529, 530 ЦК УРСР в редакції 1963 року.
В спростування висновків місцевого суду з приводу іншої реєстрації місця проживання ОСОБА_1 на час смерті ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) апеляційний суд зазначає, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом (постанова Верховного Суду від 10 січня 2019 року№ 484/747/17).
Також колегія суддів зважає на те, що відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину зумовлена виключно відсутністю правовстановлюючого документу на спадкове майно. До того ж, як вбачається з матеріалів спадкової справи, яка була надана на запит суду, нотаріус визнав підтвердженим факт прийняття спадщини ОСОБА_1 , що відображено в заяві (а.с. 75).
Що стосується питання про визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку, апеляційний суд виходить з наступного.
Частиною дев'ятою статті 5 ЗК України 1990 року (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначалось, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 22 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує це право.
У частині другій статті 23 ЗК України визначено, що державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай) мають, зокрема, колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі, створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, громадяни та юридичні особи, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай).
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.
Відповідно до пункту 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» (далі - Указ № 720/95) встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.
Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).
Згідно з пунктом 2 Указу № 720/95 право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Право на земельну частку (пай) особа набуває за наявності трьох умов: перебування в членах колективного сільськогосподарського підприємства; отримання цим підприємством державного акта на право колективної власності на землю; включення особи до списку, доданого до цього акта.
Таким чином, особа набуває права на земельну частку (пай) у разі, якщо на момент одержання колективним сільськогосподарським підприємством акта на право колективної власності на землю вона була його членом та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
Вказаний висновок узгоджується із висновками Верховного Суду, висловленими у постановах від 02 березня 2020 року у справі № 573/813/19-ц (провадження № 61?1543св20), від 13 травня 2020 року у справі № 627/66/17 (провадження № 61?42431св18), від 20 травня 2020 року у справі № 384/642/17 (провадження № 61 37931св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 530/311/19 (провадження № 61-18113св19), від 22 жовтня 2020 року у справі № 149/2978/18 (провадження № 61-4932св19), від 16 грудня 2020 року у справі № 637/672/19-ц (провадження № 61?553св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 609/1117/18 (провадження № 61?5685св19), від 16 червня 2021 року у справі № 137/1642/19 (провадження № 61-13243св20).
За таких обставин, паюванням земель є визначення розміру земельної частки (паю) виключно у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).
Разом із тим, питання приватизації земель урегульовано, зокрема статтями 25, 116, 118, 119, 121, 122 ЗК України, які регулюють правовідносини передачі у приватну власність земельних ділянок з державної або комунальної власності.
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини.
У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз'яснено, що при вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай).
З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується той факт, що ОСОБА_2 за життя була членом КСП Агрофірма «Колос» та включена до списку членів цього КСП, які мають право на земельну частку (пай).
Зокрема, це підтверджується листом Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області від 02 жовтня 2024 року № 29-23-0.31-6759/2-24, з якого вбачається, що згідно Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) КСП Агрофірма «Колос» с. Журжинці Лисянського району Черкаської області на ім'я гр. ОСОБА_2 наявний запис за №648 від 05.02.1997 року щодо реєстрації сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ЧР №-1-1784 згідно рішення Лисянської районної державної адміністрації №366 від 06.09.1996 року. (а.с. 19)
Державний акт на право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_2 взамін сертифікату на право на земельну частку (пай) членів КСП агрофірма «Колос» розміром 3,46 умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що знаходиться в селі Журжинці Лисянського району Черкаської області, не видавався.
ІНФОРМАЦІЯ_5 померла мати позивачки ОСОБА_2 , не оформивши за життя документи про право власності на спірну земельну ділянку.
Тобто, спадкодавець ОСОБА_2 у встановленому законом порядку не набула право власності на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 7122883600:04:001:0530. площею 2,99 га, тому вона не входить до складу спадкового майна і не є об'єктом спадкування.
Надана позивачем суду довідка Виконавчого комітету Лисянської селищної ради № 1348 від 23.10.2024 року не є належним доказом набуття у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 2,99га, кадастровий номер 7122883600:04:001:0530.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що посилання ОСОБА_1 у справі на те, що за нею слід визнати право власності на конкретно визначену земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер 7122883600:04:001:0530, площею 2,99 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Журжинецької сільської ради Лисянського району Черкаської області, що значиться за ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , є передчасними, оскільки спадкодавець за життя не оформила належним чином у встановленому законом порядку право власності на конкретну земельну ділянку, а лише набула майнові права на її отримання, а отже, успадковується це саме право на отримання земельної частки (паю), а не право власності на конкретно визначену земельну ділянку в натурі.
Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом у справі №692/565/21 від 14.12.2022 року.
Крім того, висновки суду першої інстанції в частині застосування строків позовної давності за правилами ст. 75 ЦК УРСР є помилковими з огляду на те, що у даній справі відлік строку позовної давності слід відраховувати з моменту прийняття нотаріусом постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій (18 грудня 2024 року).
За викладених обставин та зважаючи на те, що місцевий суд прийшов до помилкового висновку про неприйняття спадщини позивачкою, судова колегія приходить до висновку про те, що відмова у задоволенні позовних вимог має бути обґрунтована з вищевикладених апеляційним судом підстав.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи вище наведене, суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права, а тому його мотивувальну частину слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та необхідності зміни мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення щодо мотивів відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки зміна мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення не призвела до іншого результату вирішення справи, то розподіл судових витрат апеляційний суд не здійснює.
Керуючись ст.ст.374, 376, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коханія Олексія Володимировича - задовольнити частково.
Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 21 липня 2025 рокуу справі за позовом ОСОБА_1 до Лисянської селищної ради про визнання права власності на спадкове майно - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.
Головуюча О.В. Карпенко
Судді О.М. Новіков
Л.І. Василенко
/повний текст постанови суду виготовлений 24 жовтня 2025 року/