22 жовтня 2025 року
м. Київ
справа №320/412/20
адміністративне провадження № К/990/37344/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Соколова В. М., суддів: Білак М. В., Кашпур О. В., перевіривши касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року у справі №320/412/20 за позовом ОСОБА_1 до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича та Офісу Генерального прокурора, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення кадрової комісії №4 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 19 грудня 2019 року №22;
- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора Р. Рябошапки від 21 грудня 2019 року №2112ц про звільнення його з посади прокурора першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України та органів прокуратури;
- поновити його на посаді в Офісі Генерального прокурора на рівнозначній посаді, яку займав станом на день звільнення в Генеральній прокуратурі України;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
01 липня 2020 року позивачем подано заяву про зміну позовних вимог, у якій просив п.3 позовних вимог прийняти в наступному формулюванні: визнати протиправним та скасувати наказ Офісу Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2112ц про звільнення позивача з посади прокурора першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення кадрової комісії №4 «Про неуспішне проходження прокурором атестації» від 19 грудня 2019 року №22.
Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2112ц про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України з 25 грудня 2019 року.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2 167 337,16 грн (без врахування податків, зборів та обов'язкових платежів).
Допущено до негайного виконання судове рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 34 983, 30 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» з касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 21 серпня 2025 року та від 04 вересня 2025 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора повернуто скаржнику.
Скаржник втретє звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвали ти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
29 вересня 2025 року ухвалою Верховного Суду визнано неповажними причини пропуску Офісом Генерального прокурора України строку на касаційне оскарження та залишено без руху касаційну скаргу з наданням строку для усунення виявлених недоліків касаційної скарги шляхом подання: заяви із зазначенням підстав для поновлення строку на касаційне оскарження з відповідними обґрунтуваннями і доказами; та уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань.
10 жовтня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» на виконання ухвали про залишення касаційної скарги без руху надійшла уточнена касаційна скарга та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
В уточненій касаційній скарзі скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та вказує, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки викладені Верховним Судом у постановах від 21 вересня 2021 року у справі № 200/5038/20-а, від 21 вересня 2021 року у справі № 160/6204/20, від 24 вересня 2021 року у справі № 140/3790/19, від 24 вересня 2021 року у справі №160/6596/20, від 24 вересня 2021 року у справі № 280/4314/20, від 20 жовтня 2021 року у справі №280/3705/20, від 20 жовтня 2021 року у справі № 440/2700/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 520/5000/20, від 11 листопада 2021 року у справі № 580/1859/20, від 28 грудня 2021 року у справі № 640/25573/19, від 20 жовтня 2021 року у справі №280/25298/19, від 10 квітня 2020 року у справі № 819/330/19, від 10 січня 2020 року у справі №2040/6763/18, від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/154/20, від 02 листопада 2021 року у справі № 120/3794/20-а, від 02 листопада 2021 року у справі 640/1598/20, від 04 листопада 2021 року у справі № 640/537/20, від 02 грудня 2021 року у справі № 640/25187/19, від 16 грудня 2021 року у справі № 640/26168/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 640/1208/20, від 31 травня 2023 року у справі №160/5323/21, від 18 травня 2023 року у справі №640/1556/20, від 28 вересня 2023 року у справі №640/39174/21, від 04 серпня 2022 року у справах №200/8155/20-а та №160/12019/20, від 09 листопада 2023 року у справі №640/600/20, від 22 грудня 2022 року у справі №640/26176/19, від 24 березня 2023 року у справі №640/1306/20, від 11 травня 2023 року у справі №400/2231/21, від 31 травня 2023 року у справі №160/5323/21, від 10 січня 2023 року у справі №420/11157/20.
Також відповідачем зазначено. що судами попередніх інстанцій не враховано висновки викладені Верховним Судом у постанові від 30 серпня 2022 року у справі №420/7408/20 щодо застосування частини другої статті 235 КЗпП України.
Водночас, суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
Верховний Суд зауважує, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України недостатньо самого лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права. Обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, як на підставу для перегляду оскаржуваних рішень за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Верховний Суд наголошує, що кожне рішення кадрової комісії має індивідуальний характер, а його прийняття в кожному конкретному випадку здійснюється із урахуванням різних обставин проходження атестації (етапів) прокурором.
Незважаючи на подібність норм правового регулювання у справах, які наводить скаржник у касаційній скарзі, та у справі, яка розглядається, обставини кожної справи такої категорії є відмінними, оскільки рішення кадрової комісії носять індивідуальний (персональний) характер, а тому не можна стверджувати про релевантність наведених скаржником правових позицій Верховного Суду у справах № 200/5038/20-а, № 160/6204/20, № 140/3790/19, №160/6596/20, № 280/4314/20, №280/3705/20, № 440/2700/20, № 520/5000/20, № 580/1859/20 № 640/25573/19, №280/25298/19, № 819/330/19, №2040/6763/18, №640/154/20, № 120/3794/20-а, №640/1598/20, № 640/537/20, № 640/25187/19, № 640/26168/19, № 640/1208/20, №160/5323/21, №640/1556/20, №640/39174/21, №200/8155/20-а, №160/12019/20, №640/600/20, №640/26176/19, №640/1306/20, №400/2231/21, №160/5323/21, №420/11157/20 з цією справою.
У тексті касаційної скарги Офіс Генерального прокурора наводить уривки з постанов Верховного Суду, низку нормативно-правових актів без належної аргументації щодо їхнього неправильного застосування судом апеляційної інстанції у цій справі у системному зв'язку з положеннями статті 328 КАС України та наводить власну оцінку обставин справи, що свідчить про їхню переоцінку.
Суд звертає увагу на те, що різниця у встановлених обставинах у сукупності з наданими сторонами доказами об'єктивно впливає на умови застосування правових норм, а тому сам факт наявності судових рішень, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог у цій категорії спорів, не свідчить про неправильне застосування судами норм права у цій справі.
Судами попередніх інстанцій у даній справі встановлено, що протокол від 11 грудня 2019 року засідання 4 кадрової комісії не містить даних про обговорення матеріалів атестації щодо відповідності вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Крім того, спірне рішення Четвертої кадрової комісії від 19 грудня 2019 року № 22 містить лише загальні фрази, без належного обґрунтування підстав його прийняття.
При цьому, ані протоколом від 11 грудня 2019 року, ані рішенням від 19 грудня 2019 року № 22 не встановлено та не зафіксовано, які саме питання ставилися перед позивачем, які надавалися відповіді, що саме було розцінене членами комісії як неналежне реагування прокурора на можливе здійснення провокації злочину у провадженні, в якому ним здійснювалося процесуальне керівництво, та інших провадженнях, як невідповідність майна (об'єкт нерухомості, транспортний засіб), що знаходиться у користуванні прокурора, його законним доходам відповідно до відомостей, вказаних в деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, як невідповідність прокурора вимогам професійної компетентності у зв'язку з відповідями прокурора під час співбесіди щодо застосування кримінального законодавства ("закону Савченко"). Рішення не містить аргументів, які б засвідчували правомірність наведеного у ньому висновку, а також позиції позивача з наведеного питання, аналізу наявної інформації та встановлених під час атестації обставин з посиланням на належні та допустимі докази, на підставі яких ці обставини встановлено.
Суди виходили з того, що згідно з положеннями пункту 12 Порядку роботи кадрових комісії, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 17 жовтня 2019 року № 233, рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що заявником належним чином не обґрунтовано посилання на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
У справі №420/7408/20 Верховний Суд в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий судовий розгляд. Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили та не дослідили питання працевлаштування позивача та не здійснили розрахунок середнього заробітку з урахуванням такої обставини відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України.
Відповідачем не обгрунтовано як саме висновки Верховного Суду у справі №420/7408/20 можуть бути застосовані у таких правовідносинах, а мотиви скарги в цій частині зводяться до незгоди з розміром середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
З огляду на це Суд уважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як підставу касаційного оскарження.
В обґрунтування клопотання про поновлення строку скаржник вказує, що вперше з касаційною скаргою Офіс Генерального прокурора звернувся в межах строку на касаційне оскарження, чим підтвердив намір на оскарження судових рішень та позицію щодо незгоди з ними. Заявник наголошує, що неодноразово звертався до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, проте ухвалами Верховного Суду від 21 серпня 2025 року, від 04 вересня 2025 року касаційні скарги повернуто скаржнику. Крім того заявник пояснив, що вперше касаційну скаргу було подано в межах строку на касаційне оскарження, а в подальшому із касаційною скаргою відповідач звертався до Верховного Суду без зайвих зволікань після отримання копій ухвал про повернення, заявник просить визнати поважними причини пропуску строку на касаційне оскарження, поновити процесуальний строк.
Оцінивши наведені скаржником обставини та обґрунтування причин пропуску строку, вирішуючи заяву скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження колегія суддів виходить з наступного.
Суд повторно звертає увагу скаржника, що за змістом процесуального закону поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Суд зауважує, що строк звернення до суду, як одна із складових гарантії «права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.
Невиконання скаржником вимог процесуального закону щодо належного оформлення касаційної скарги, та як наслідок, повернення заявнику касаційної скарги не належать до об'єктивних обставин особливого і непереборного характеру, які можуть зумовити перегляд остаточного і обов'язкового судового рішення після закінчення строку його касаційного оскарження, а відтак не свідчить про наявність поважних підстав для поновлення цього строку.
Та обставина, що повернення касаційної скарги не позбавляє повторного звернення до суду не означає наявність у особи безумовного права оскаржувати судові рішення у будь-який момент після повернення вперше поданої касаційної скарги без урахування процесуальних строків, встановлених для цього, а у Суду - обов'язку поновлювати такий строк, у разі його пропуску, тим більш за відсутності поважних причин.
Першу касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора, яка надійшла до суду касаційної інстанції 04 серпня 2025 року, було повернуто ухвалою Верховного Суду від 21 серпня 2025 року. 29 серпня 2025 року відповідачем повторно подано касаційну скаргу, однак ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2025 року касаційну скаргу повернуто на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України. У вказаних ухвалах роз'яснено право скаржника на повторне звернення із касаційною скаргою до суду касаційної інстанції.
Суд звертає увагу скаржника, що в ухвалах Верховного Суду про повернення касаційної скарги скаржнику було роз'яснено, що з урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Однак при поданні повторних касаційних скарг скаржником не взято до уваги роз'яснення щодо вимог, яким має відповідати касаційна скарга в частині визначення підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України.
Водночас, у заяві про поновлення строку на касаційне оскарження скаржник не зазначає обставин, які позбавляли його можливості привести свою касаційну скаргу у відповідність до статті 330 КАС України. При цьому, такі дії залежали виключно від скаржника.
Ураховуючи обставини справи, зазначену скаржником причину пропуску строку на касаційне оскарження не можна вважати поважною, тобто такою, що не залежала від волевиявлення особи, яка оскаржує судове рішення, і пов'язана з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов'язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов'язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.
Тобто особа, яка зацікавлена у поданні касаційної скарги, мусить вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, цілком використовувати наявні засоби та можливості, передбачені законодавством. Отже, учасники процесу мають діяти вчасно та в належний спосіб, вони не мають допускати затримки та невиправданого зволікання під час виконання своїх процесуальних обов'язків.
Для цього учасник справи як особа, зацікавлена у поданні відповідного процесуального документа повинен вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.
Також згідно з частиною першою статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.
Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що пропуск такого строку дійсно пов'язаний з об'єктивно непереборними обставинами чи істотними перешкодами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/32/20 виснувала, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Наведене дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку здійснюється судом у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду.
Суд звертає увагу на те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Необхідно зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах.
Таким чином наведені скаржником причини пропуску строку касаційного оскарження судових рішень не дають достатніх і переконливих підстав визнання поважними причин пропуску такого строку та його поновлення.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що, вирішуючи питання поновлення строку касаційного оскарження, суд оцінює дотримання строків звернення до суду не тільки на час подачі первісної касаційної скарги, а й з урахуванням усього проміжку часу до постановлення відповідної ухвали про поновлення або відмову у поновленні таких строків.
При цьому, суд касаційної інстанції ураховує тривалість пропущеного скаржником строку на оскарження постанови суду апеляційної інстанції та обставини пропуску строку звернення до суду, які залежали виключно від волевиявлення скаржника. Непереборних обставин скаржником не наведено, а Судом не встановлено.
Суд уважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
У рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі «МШ «Голуб» проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд приходить до висновків, що наведені у заяві скаржника обставини не можуть слугувати підставою для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження.
Скаржнику було роз'яснено, що з урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Таким чином, скаржником не виконано вимоги ухвали Верховного Суду від 29 вересня 2025 року в частині подання клопотання із зазначенням інших підстав для поновлення строку на касаційне оскарження з відповідними обґрунтуваннями та доказами причин пропуску такого строку не усунуто.
Пунктом 4 частини першої статті 333 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження, визнані судом неповажними.
З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відмови у відкритті касаційного провадження.
Керуючись пунктом 4 частини першої статті 333 КАС України,
Визнати неповажними підстави для поновлення строку касаційного оскарження та відмовити у задоволенні заяви Офісу Генерального прокурора про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року у справі №320/412/20.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2025 року у справі №320/412/20 за позовом ОСОБА_1 до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. М. Соколов
Судді М. В. Білак
О. В. Кашпур