22 жовтня 2025 року
м. Київ
справа №140/4137/25
адміністративне провадження № К/990/42545/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мельник-Томенко Ж.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокатка Тобота Юлія Сергіївна, на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03.06.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2025 у справі №140/4137/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області №86-к від 13.04.2023, яким ОСОБА_1 звільнено з посади з 18.04.2023 у зв'язку зі скороченням чисельності і штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України;
- поновити ОСОБА_1 в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Волинській області на попередній посаді;
- стягнути з відповідача на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу, а саме з 19.04.2023 по дату поновлення на посаді, виходячи з розрахунку 862,92 грн середньоденної заробітної плати.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 03.06.2025, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2025, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, 17.10.2025 ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокатка Тобота Юлія Сергіївна, через підсистему «Електронний суд» подала касаційну скаргу до Верховного Суду.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, Суд зазначає таке.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
За частиною першою статті 328 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Згідно з частиною четвертою статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, та зазначає, що судами попередніх інстанцій застосовано частину 6 статті 36, частину другу статті 40, частину третю статті 49-2 КЗпП України без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 28.07.2020 у справі №591/3054/16-а, від 13.05.2021 у справі №377/759/19, від 08.11.2024 у справі №340/222/20, від 21.02.2024 у справі №638/14165/21, від 11.07.2023 у справі №334/6363/21.
Суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен чітко вказати норму права, яку на його думку, застосовано судами попередніх інстанцій всупереч висновкам Верховного Суду.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
При цьому необхідно виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Умовою перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 констатувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Тож, суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності самі по собі не формують подібності правовідносин, важливими факторами є також доводи і аргументи сторін, які складають межі судового розгляду справи.
Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз'яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).
Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
За обставинами цієї справи на виконання пункту 2 розділу VII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 23.09.1999 №1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (в редакції, що діє з 01.01.2023) припинено Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши ix шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, який є їх правонаступником.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 01.06.2023 внесено запис про припинення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Волинській області.
Згідно з пунктом 12 розділу Прикінцеві положення Закону України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у період до перетворення Пенсійного фонду в неприбуткову самоврядну організацію на працівників Пенсійного фонду та його територіальних органів, які здійснюють повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань i функцій Пенсійного фонду, поширюється дія Закону України «Про державну службу».
Отже, штат працівників апарату Пенсійного фонду України складають посади державної служби, умови призначення (переведення, звільнення) на які визначаються Законом України від 10.12.2015 №889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон №889).
Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону №889 вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.
На відміну від працівників Пенсійного фонду посади працівників ФСС України не належать до посад державної служби. На зазначених працівників поширюється законодавство про працю.
Суди попередніх інстанцій констатували, що прийнявши рішення про припинення ФСС України, законодавець не передбачив спеціального механізму переведення працівників ФСС України, на яких поширюється законодавство про працю, на посади державної служби у Пенсійному фонді чи його територіальних управліннях.
Як слідує зі змісту оскаржуваних рішень, суд апеляційної погодився з висновками суду першої інстанції, та зазначив, що матеріалами справи встановлено, що відповідно до попередження про наступне звільнення від 19.01.2023 №ВН-82, з яким позивач ознайомлена особисто під підпис, ОСОБА_1 повідомлено про наступне звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, яке відбудеться 18.04.2023. Одночасно роз'яснено, що у зв'язку із скороченням всього штату та чисельності, інша робота у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України їй не пропонується.
Суди виснували, що оскільки штат працівників апарату Пенсійного фонду України та територіальних органів складають посади державної служби (посади, які безпосередньо пов'язані з виконанням завдань i функцій Пенсійного фонду), то умови призначення (переведення) на такі посади визначаються Законом №889-VIII, тобто для їх зайняття кандидат повинен відповідати вимогам Закону №889-VIII. На відміну від посад працівників Пенсійного фонду посади працівників Фонду соціального страхування України (як і посада позивача) не належали до посад державної служби. За таких умов переведення працівників Фонду соціального страхування України на посади державної служби в Пенсійному фонді України чи його територіальних управліннях суперечило б Закону №889-VIII.
Обставини у справах №№591/3054/16-а, 377/759/19, 340/222/20, 638/14165/21, 334/6363/21, на висновки Верховного Суду у яких покликається касатор на обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, не є подібними до обставин цієї справи, оскільки в жодній із них Суд не надавав оцінки застосуванню норм статей 36, 40, 49-2 КЗпП України в умовах реорганізації установи, посади працівників якої не належать до посад державної служби та на яких поширюється законодавство про працю, шляхом приєднання до установи, на посади якої поширюється законодавство про державну службу, а спеціального механізму переведення таких працівників законодавцем не передбачено. Тому висновки Верховного Суду у наведених справах не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у справі №140/4137/25.
Суд звертає увагу на те, що посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки встановлених судом апеляційної інстанції обставин та досліджених ними доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Також на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Так, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, передбачених частиною шостою статті 36 КЗпП України, частиною другою статті 40, частиною третьою статті 49-2 КЗпП України, в основу яких покладено вимогу щодо сприяння збереження роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи, у правовідносинах щодо звільнення працівників реорганізованої установи внаслідок скорочення працівників такої при створенні нових вакантних посад в її правонаступнику, які є вакантними посадами державної служби, для зайняття яких в силу вимог частини 5 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» конкурс не проводився, а відбувався загальний добір.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі норми матеріального права, які неправильно застосовано судами попередніх інстанцій; висновок щодо правильного застосування якої ще не сформульовано Верховним Судом; у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права; як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.
Лише посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Разом з цим, доводи скаржниці щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов'язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи.
Проте, до повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто суб'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Отже, касаційна скарга не містить належних обґрунтувань щодо неправильного застосування норм матеріального права судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду щодо цих норм, за обставин, установлених судами саме у цій справі.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Суд касаційної інстанцій зауважує, що частиною першою статті 328 КАС України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Межі перегляду судом касаційної інстанції визначені статтю 341 КАС України, відповідно до частини четвертої якої у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (частина четверта статті 341 КАС України).
Водночас необхідно врахувати, що згідно з ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 25.04.2025 відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження.
Пунктом 2 частини 5 цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Враховуючи, що справа №140/4137/25 розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження, для можливості відкриття касаційного провадження скаржнику потрібно обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, зокрема зазначити про наявність одного з випадків визначених підпунктами «а-г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт.
Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу (підпункти "а", "в" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України).
Приймаючи до уваги, що фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, значний суспільний інтерес та винятковість значення цієї справи скаржником обґрунтовувалося у взаємозв'язку із доводами щодо відсутності висновків Верховного Суду, оцінку яким Судом надано вище, то Суд доходить висновку, що і підстави касаційного оскарження за пунктами "а", "в" частини п'ятої статті 328 КАС України також є необґрунтованими.
Окрім цього, скаржник вказує, що суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково, не врахувавши, що заявлено майнову вимогу, яка перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 12 та пункту 4 частини четвертої статті 257 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах зокрема, щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Суд звертає увагу скаржника, що в пункті 4 частини четвертої статті 12, пункті 4 частини четвертої статті 257 КАС України мова йде про оскарження конкретного рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним, тобто суб'єктом владних повноважень, може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів.
Таким чином, Верховний Суд відхиляє таке посилання скаржника, оскільки воно не відповідає вимогам пункту 4 частини четвертої статті 257 КАС України в частині визначення суб'єкта, яким може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів.
Ба більше, у цій справі суд першої інстанції не відносив справу до справ незначної складності, а врахувавши вимоги частин третьої та четвертої статті 257 КАС України розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження.
З огляду на вказане, Суд відхиляє посилання скаржника на підпункт "г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах "а-г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Обмеження переліку судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судом першої та апеляційної інстанції, та/або переоцінювати їх.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Отже, завдання Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Суд повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосувати норму матеріального права, що була не однаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямовувати судову практику в єдино правильне русло.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
На підставі викладеного, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Оскільки касаційна скарга подана на судові рішення, прийняті у справі, які розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів попередніх інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність передбачених частиною 4 та пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України виняткових обставин справи, то у відкритті касаційного провадження у цій справі слід відмовити.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокатка Тобота Юлія Сергіївна, на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03.06.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2025 у справі №140/4137/25.
Копію цієї ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.
СуддіЖ.М. Мельник-Томенко Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк