22 жовтня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/14349/24 пров. № А/857/25041/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Запотічний І.І.,
суддя Шинкар Т.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 14 травня 2025 року (головуючий суддя Нор У.М., м.Рівне) у справі №460/14349/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання дії та бездіяльності протиправними,-
22.11.2024 позивач ( ОСОБА_1 ) звернувся з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 279 від 05.10.2024 року в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та направлення в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 ; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення від проходження військової служби ОСОБА_1 .
Позов обґрунтовує тим, що 05 жовтня 2024 року близько 20:00 ОСОБА_1 був затриманий невстановленими працівниками патрульної поліції спільно із невстановленими посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відразу по затриманню йому було вручено, виписану на місці, повістку № 438/7 та в примусовому порядку доставлено до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_1 , відібрано мобільний телефон та проведено медичний огляд, з метою визначення придатності до військової служби під час загальної мобілізації, який проводився Військово-лікарською комісією при ІНФОРМАЦІЯ_2 . За результатами огляду, Військово-лікарська комісія при ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняла рішення про придатність позивача до військової служби за мобілізацією Відразу по проходженню вказаного вище медичного огляду, відповідачем - ІНФОРМАЦІЯ_2 було прийнято рішення про призов ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, однак саме мобілізаційне розпорядження йому вручене не було, та доставлено позивача у місце дислокації військової частини НОМЕР_1 . Ще в момент затримання позивач повідомляв працівників відповідача, що працює у закладі загальної середньої освіти на повну ставку педагогічним працівником, а відтак є особою, яка не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. Дана інформація була проігнорована працівниками відповідача в момент затримання і надалі ігнорувалась під час перебування ОСОБА_1 в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_1 та під час прийняття рішення відповідачем про призов ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 14 травня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга. Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Крім того, зазначає, що ОСОБА_1 свідомо очікував виклику до ТЦК і СП з метою уточнення своїх військово облікових даних, відтак мав завжди з собою підготовлений пакет документів, що підтверджують його право на відстрочу на підставі п.2 ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Окрім цього, наголошує, що незалежно від того чи апелянт подав заяву про надання відстрочки чи ні, ІНФОРМАЦІЯ_3 був зобов'язаний з'ясувати, чи є апелянт особою, яка має право на відстрочку від призову на військову службу шляхом мобілізації на особливий період. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 05.10.2024 №279 солдата ОСОБА_1 призвано на військову службу та направлено в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 .
Незгода із наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 05.10.2024 №279 в частині призову та направлення на військову службу під час мобілізації, на особливий період та наказом командира Військової частини НОМЕР_1 в частині зарахування до списків особового складу військової частини зумовила звернення ОСОБА_1 до суду першої інстанції з позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно з пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (Закон № 2232-XII).
Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до частин другої, третьої статті 1 Закону № 2232-XII, військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку. Частиною 5 статті 1 Закону № 2232-XII передбачено, що від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Частиною чотирнадцятою статті 2 Закону № 2232-XII встановлено, що виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IХ, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, постановлено: ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб; військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався відповідно до Указів Президента від 14.03.2022 № 133/2022, від 18.04.2022 № 259/2022, від 17.05.2022 № 341/2022, від 12.08.2022 № 573/2022, від 07.11.2022 № 757/2022, від 06.02.2023 № 58/2023, від 01.05.2023 № 254/2023, від 26.07.2023 № 451/2023, від 06.11.2023 № 734/2023, від 05.02.2024 № 49/2024, від 06.05.2024 № 271/2024, від 23.07.2024 № 469/2024, від 28.10.2024 № 740/2024, від 14.01.2025 № 26/2025, від 15.04.2025 № 235/2025.
Відповідно до пункту 15 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років і чоловіка (дружину), який (яка) проходить військову службу за одним із видів військової служби, визначених частиною шостою статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Апелянт стверджує, що його призов на військову службу під час мобілізації є протиправним, оскільки він відповідає умовам, наведеним у пункті 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII, наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів фахової передвищої освіти, професійної (професійно-технічної) освіти, закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах професійної (професійно-технічної) чи загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме з копії наказу від 21.08.2023 №181 комунального закладу Новомиколаївська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат «Паросток» ЗОР, що ОСОБА_1 є основним працівником з 21.08.2023 з тижневим навантаженням згідно тарифікації.
Окрім цього, наявна довідка комунального закладу Новомиколаївська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат «Паросток» ЗОР від 24.09.2024 №01/35-294 про те, що ОСОБА_1 дійсно працює в комунальному закладі Новомиколаївська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат «Паросток» ЗОР на педагогічній посаді з 25.08.2009 року на ставку.
Водночас, частиною 7 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII установлено, що перевірка підстав щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154 затверджено Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Відповідно до пункту 11 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім іншого, оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
Верховний Суд у постанові від 01.10.2024 у справі № 160/10728/23 звернув увагу на те, що право на відстрочку від призову на військову службу повинно бути реалізоване військовозобов'язаним шляхом вчинення ним активних дій та оформлення його у відповідний спосіб уповноваженим органом (зокрема, районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки). При цьому реалізація такого права може бути здійснена лише до моменту набуття ним статусу військовослужбовця.
Згідно копії витягу із застосунку «Резерв+» інформації про надання відстрочки ОСОБА_1 відсутня.
Окрім цього, відсутні клопотання про витребування від уповноваженого органу такої інформації стосовно позивача.
Також, у матеріалах справи відсутні докази того, що під час проведення мобілізаційних процедур ОСОБА_1 надавав ІНФОРМАЦІЯ_1 документи для підтвердження наявності у нього підстав для відстрочки та оформлення права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Щодо доводів апелянта про те, що обов'язок перевірки наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації покладено на відповідача 1, суд апеляційної інстанції зазначає, що право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації кореспондується з обов'язком військовозобов'язаного дотримуватися правил військового обліку. Натомість, фактичні обставини справи та правове регулювання спірних правовідносин дозволяють суду апеляційної інстанції зробити висновок, що ОСОБА_1 не скористався можливістю реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та оформлення його у відповідний спосіб.
Окрім цього, слід зазначити, що Верховний Суд у постанові від 05.02.2025 у справі №160/2592/23 наголосив, що процедура призову військовозобов'язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, тобто такою, що вже відбулася, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції, що оскаржувані у цій справі накази прийняті відповідачами правомірно та підстави для визнання їх протиправними та скасування відсутні.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 14 травня 2025 року у справі №460/14349/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. І. Запотічний
Т. І. Шинкар