22 жовтня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/2695/24 пров. № А/857/30986/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Носа С.П.;
суддів: Кухтея Р.В., Шевчук С.М.;
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року у справі № 260/2695/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
суддя у І інстанції Гебеш С.А.,
час ухвалення рішення не зазначено,
місце ухвалення рішення м. Ужгород,
дата складення повного тексту рішення не зазначено,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся у Закарпатський окружний адміністративний суд з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач) в якому просив визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не проведення повного розрахунку при звільненні, а саме: не виплати у день звільнення індексації грошового забезпечення; визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.09.2019 року по 08.04.2024 року; зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити позивачу в повному обсязі середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.09.2019 року по 08.04.2024 року з одночасною компенсацією сум податку доходів фізичних осіб; визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплачених в строки індексації грошового забезпечення; зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити позивачу в повному обсязі компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплачених в строки індексації грошового забезпечення.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач не розрахувався у повному розмірі із позивачем під час його звільнення, що змусило звернутися до суду з позовом. Зазначає, що відповідач 09.04.2024 року нарахував йому на картковий рахунок кошти, а саме індексацію грошового забезпечення, а отже саме 09.04.2024 року відбувся остаточний розрахунок по належним йому виплатам, відтак в період з 26.09.2019 року по 08.04.2024 року існувала затримка в розрахунку у зв'язку із звільненням. Вважає, що у нього виникло право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.09.2019 року по 25.03.2020 року.
Стягнуто із ІНФОРМАЦІЯ_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з з 26.09.2019 року по 25.03.2020 року у розмірі 83046,60 грн., з вирахуванням із вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, яке, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати в частині рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задоволити в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що оскільки відповідач не провів з позивачем остаточного розрахунку при звільненні з військової служби і такий було проведено лише, 09.04.2024, позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнення в повному об'ємі, а відтак, відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити йому такий заробіток.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в позові відмовити.
На підставі пункту 1 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи проводиться в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що позивач проходив військову службу у період з 19.03.2014 року по 25.09.2019 року у ІНФОРМАЦІЯ_1 та з 25.09.2019 року його знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 , що не заперечується відповідачем.
Відповідачем 09.04.2024 на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23.09.2022 року у справі №260/656/22, виплачено заборгованість у сумі 83691,51 грн по індексації грошового забезпечення, що підтверджено випискою Акціонерного товариства комерційний банк "ПРИВАТБАНК" від 09.04.2024 року про зарахування коштів.
Вважаючи що відповідач протиправно несвоєчасно провів розрахунок при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Позивач вважаючи такі дії протиправними, звернувся до суду з цим позовом.
Порядок та умови проходження служби військовослужбовцями, порядок та умови визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) регламентується спеціальним законодавством.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), у якому визначені основні трудові права працівників.
Пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це зазначено у спеціальному законі. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки, індексації) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, та спірні правовідносини врегульовано нормами КЗпП України.
Спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає можливим застосування норм ст. ст. 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби військовослужбовців.
Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 року у справі № 823/1023/16.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст. 116 цього Кодексу. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Виходячи з наведених вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов'язку - наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.
Згідно ст. ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на отримання відшкодування за затримку виплати розрахунку при звільненні на підставі ст. 117 КЗпП України.
Аналогічна правова позиція відображена Верховним Судом у постанові від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що остаточний розрахунок із позивачем у зв'язку із звільненням проведено виплатою грошової компенсації 09.04.2024 року.
Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції, що стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в період з 26.09.2019 року (наступний день після звільнення) по 08.04.2024 року (з урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем, до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст.117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, а відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 26.09.2019 року, проте не більш як за шість місяців), що становить 182 календарних дні (з 26.09.2019 року по 25.03.2020 року).
Як вбачається з довідки відповідача середньоденний заробіток позивача за останні два календарні місяці служби, що передують звільненню становив 608,40 грн (серпень 2019 року: 18495,17 грн+липень 2019 року: 19225,97=37721,14/62 календарні дні).
Відтак, середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні становить 110728,80 грн. (608,40 грн. х 182 календарні дні).
Вирішуючи питання щодо розміру суми компенсації середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд застосовує принцип співмірності, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 18.07.2018 року у справі №825/325/16, від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 року у справі N 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати наступне (п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відтак, судом першої інстанції вірно застосовано критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Аналогічна позиція викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2019 року по справі № 806/2473/18, від 24 липня 2019 року по справі № 805/3167/18-а, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 662/1626/17, від 17 січня 2019 року по справі № 2-1579/11.
Істотність частки суми індексації в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 83691,51 грн/110728,80 грн (сума індексації/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,75.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 608,40 грн (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,75 х 182 (дні затримки розрахунку) = 83046,60 гривень.
Тому, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 83046,60 грн з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Належним та ефективним способом поновлення порушених прав позивача є саме стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, а не зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні як просить позивач, оскільки судом визначено суму середнього заробітку з урахуванням співмірності розміру недоплаченої суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком позивача.
Стягуючи з відповідача на користь позивача вже після його звільнення зі служби суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція відображена в п. 39-41 постанови Верховного Суду 08.11.2018 року у справі №805/1008/16-а.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 26.09.2019 року по 25.03.2020 року у розмірі 83046,60 грн, з вирахуванням із вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
Стосовно позовних вимог у частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, у зв'язку з порушення встановлених строків виплати індексації грошового забезпечення, то суд зазначає наступне.
Статтею 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 вказаного Закону визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі необхідно розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону №2050-III компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі заробітної плати/грошового забезпечення). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Згідно п. 1, 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач не звертався до відповідача із заявою про нарахування та виплату йому компенсації втрати частини доходів, у зв'язку з порушенням строків виплати страхових виплат індексації відповідно до Закону №2050-ІІІ та Порядку №159, оскільки доказів протилежного матеріали справи не містять.
Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу, що відповідач не відмовляв позивачу своїм рішенням у виплаті відповідної компенсації.
Відповідно до статті 7 Закону №2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Апеляційний суд погоджується з думкую суду першої інстанції в цій частині, що у даній справі позивач не звертався до відповідача із заявою про виплату компенсації відповідно до Закону №2050-ІІІ та Порядку №159, а відповідач не відмовляв позивачу у виплаті відповідної компенсації, тому право позивача ще не було порушено суб'єктом владних повноважень і звернення його до суду з цим позовом є передчасним.
Аналогічна правова позиція відображена Верховним Судом у постанові від 04 травня 2022 у справі №200/14472/19-а.
Відтак, колегія суддів вважає правильним висновок суду попередньої інстанції про те, що позовні вимоги є підставними та обґрунтованими, відтак підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року у справі № 260/2695/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. П. Нос
судді Р. В. Кухтей
С. М. Шевчук